Під Савур-могилою

5.

Надворі тихо сипався густий і лапатий сніг, і Сірко, пошкодувавши, що витратив стільки часу на розмови з воєводою, дав наказ сотні козаків зніматися із полоненими ординцями з місця і спішно правитися на розвилок Самарської сакми.

Того ж дня, але вже пізньої ночі, загін досяг розвилка в голому полі під таким густим снігом, що козакам вершникам не було видно навіть своїх товаришів, а батовим-валковим — передніх саней. Отож і козаки, і пов'язані бранці-ординці купчилися хто де і влягалися на ніч прямо на пухкий сніг. За якусь годину все спало, і лише варта пантрувала з боку Слобожанщини сакму. Невбарі і батови, і коні, і козаки та полонені ординці були густо накриті снігом. Сірко, викушкуючись раз по раз із-під вовчуги-бурки обік Велеса, і тішився, що вони прикриті так старанно та замасковано, і печалився, бо ординці могли обійти засідку, скориставшись снігопадом та тихою теплою погодою.

Під ранок змінилася варта на сакмі, та про людоловів не принесла вістей, і Сірко чув себе вже мало не злочинцем, проклинаючи в душі воєводу, що затримав його під Валками. Розвидень врешті спинив той пеленастий сніг і посилив морозець східним, аж колючим вітерцем, і він наказав козакам горнути попонами сніжні вали і обносити себе ними з боку Слобожанщини. За його наказом працювали і полонені ординці майже до обіду. Якщо козацькі коні були вкладені за оті вали, то ординських бахманів, покритих сніжком, довелося Сіркові направити з кількома батовами в Томаківсько-Буцьку Січ, щоб не розмаскували засідки.

Під вечір чекання людоловів зовсім розчарувало вже Сірка. А снігу все підсипало і підсипало, то спокійніше, то завійніше, уже, правда, не м'якого і пухнастого, а сипучого і колючого. Щоб чимось зайняти козаків у безділлі, Сірко наказав їм різати ятаганами сніг, насипати його на попони і носити на валки. З настанням ночі посилився сіверець, і вали стали захистом і для козацтва та ординців, і для коней. Непоява орди пантеличила Сірка і переконувала, що людолови обійшли засідку, лишивши засаду з носом. Не принесли і вечір та ніч жодних ознак ясиру, і Сірко вже не знав, що й робити, в безнадії.

Та не обманувся він у сподіваннях і передчуттях. Ординці дійсно здогадувалися, що на них готується засідка, і навмисне, пересидівши дві доби в байраці, рушили додому таки Муравською сакмою. Отам третього дня, нюшкуючи слідів, які замів сніг, ясирик і попався Сірковому загонові, як у саку. Справжнього бою не було: чатові пообіч шляху пропустили людоловів аж до спуску вниз, тут козацька сотня обскакала їх вмент, і валочка ординців з ясиром, поклажами на санях і худобою зарепетувала, що здається на милість. Роззброєні ординці зізналися, що вони — тіуни Нечах-мурзи, а їхній булук із Рустем-агою був змушений іти в похід за вимогою Сефер-Казі, Бекташ-мурзи та Давлег-паші і у виправі захопив лише ніщицю людей, скарбу та худоби для годиться. За наказом Сірка, людоловів було нагодовано і відведено у сніжну засіку до їхніх побратимів із-під Валок.

В наступну північ на роздорожний бивак до Сірка прибула сотня січовиків у супроводі тих, що відводили полонених, і Сірко під ранок відпровадив частину їх назад з усіма полоненими людоловами, розмістивши решту до ранку пообіруч сакми в сніжних засіках, не залишивши жодного сліду до засік від шляху, на якому вже були заметені сніжком сліди попереднього ясиру. Той рясний снігопад, що то затихав, то посилювався, був щастям для козаків, бо замітав сліди по узбіччях і підсипав сніжні засіки все вище й вище.

Згадуючи в клопотах воєводу Шереметєва, Сірко не забував і за Настку, батька, Нечах-мурзу, про що згадав у розмові Рустем-ага. Відгадкою були слова Нестора про те, що візир зачастив до Нечаха із-за Настки, ця ж причина пояснювала Сіркові і відпущення візиром на осликові свого бранця-пастуха Стохати в Капулівку.

З приходом сотні січовиків із Коша Сірко на кілька поприщ посунув засіки на узбочинах сакми в бік Валок і Змієва. Це виявилося настільки вдалим та вчасним, що він і сам потім дивувався, як і його козаки. Передбачливий задум виправдався уже другого дня: серед мертвої тиші почувся спершу галопний несамовитий гін вершників здаля, потім скрип снігу на паланковім шляху, і нарешті в присмерках показалися людолови.

Ті, що сиділи в засідці, здогадалися: татари вирвалися з рук якогось із козацьких загонів і навіть не допускають, простуючи за ледь помітними слідами своїх попередників, засідки. Та, не дивлячись на те, що козаки заздалегідь були зготованими зустріти ординців, без бою зупинити їх не вдалося, бо необтяжені людолови, попавши в пастку, вирішили прориватися, і на сакмі зчинився справжній бій, хоч і нерівний. Помогли козацькі самопали, яких не мали ординці, та град стріл із засідок, що поцілили майже половину булука по відмові здатися на милість і тим змусили агу-тіуна відмовитися від супротиву.

Серед роззброєних втікачів, на радість козакам і їх отаманові, виявився сам великий ханський спахія Давлет-паша, син мурзи і колишньої ясирниці-булгарки. Зсаджений із коня при запасному скакунові, він признався, що в поході ненависного Сіркові Нечах-мурзи немає, що Нечах-мурза прогнівив тим і його, Давлет-пашу, і візира Сефер-Казі-бея, і самого сонцеликого хана Магомет-Гірея, не пішовши з ними в похід і порушивши тим священну заповідь Аллаха. В розмові один на один, почувши Сіркові прокльони Нечах-мурзі, Давлет-паша дав зрозуміти отаманові, що і він, і візир, і навіть хан при певних умовах могли б посприяти Сіркові і віддати до його рук ненависного йому шуряка, що підтвердило Сіркові переконання про загрозу Нечах-мурзі від візира, а відтак і загрозу сестрі-зведениці Настці...

Удачливим виявився Сірків, як називали його козаки, сак, хоч до повернення основних козацьких загонів в нього ловилися лише групки людоловів, які із боями вислизали то в одному, то в другому місці із козацьких полонів. Від отих групок Сірко знав, що робиться з його загонами, йому була незрозумілою лише поведінка Іванця Брюха, що відпустив цілий булук людоловів, правда, без ясирників, не відаючи про Сіркову засідку.

За тиждень, завдяки Сірковим хитрощам, було спіймано більше сотні розпорошених ординців, аж поки в день великомучениці Онисії не повернулися воднораз обидва запорозькі загони із основною масою захоплених ними людоловів. Було радості та втіхи, хоч козаки приправили в санях і кількох забитих січовиків. Та із радістю Васюра Варениця приніс Сіркові і чорну печаль: в бою під Мерефою був поранений його син Петро, ледь не задушений арканом Роман і на смерть забитий при супроводі у присілку Атемівці Артем Нелюб, побратим і управитель Сіркового господарства.

Самого фільварку ординцям, хоч і мали вказівку Сефер-Казі-бея, не вдалося спалити, але пограбувати його встигли, як і решту поселень по Мжі. Дізнався Сірко від Васюри Варениці, що в його доньок при наскоку ординців відбувалося весілля, його зяті-мереф'яни по бойовищу живі й здорові, дружина Софія і Сабрі Берлад з родиною були поясирені, але Варениця із Петром і Романом та козаками звільнили їх і відпровадили з майном, добрами, худобою та кіньми при сотні Гната Турлюна додому...

Невесело було Сіркові від тої вістки, але й тішився, бо врятував родину і обійстя, сотні слобожан від ясирів, бо вдалося захопити майже всіх людоловів, як вияснив тепер по повороті загонів. Неясним лишалося, чому Брюх відпустив булук людоловів, а тепер категорично заперечує, як і те, що лише в його загоні були сани з баулами майна, що належало забитим ясирникам, на яке ніхто із звільнених не зголосився.

Знімалися з бивака неспіхом, хоч і міцніли морози. Попереду відпровадили за наказом Сірка ординські коні з пашнею у саквах, услід їм повели полонених, а в хвості пішли й загони. Сірко планував у Січі звести Іванця Брюха і Бекташ-мурзу, але Іванець навмисне відстав, і Сірко зрозумів, що той взяв із Бекташ-мурзи викуп і боїться, що мурза в тому зізнається.

Козаки говорили в путі про оконення сіром, про сагайдаки, стріли та інші обладунки. Хтось запевняв, що за викуплених ординців можна буде придбати одяг і для походів, і для сіром-безкомонців, а Сірко подумки розривався між хворим батьком і пораненими синами, між похороном побратима Артема і чутками, що гетьман Юрій лишився в Брацлаві, бо у Ведмедівці об'явив себе гетьманом Чигиринщини Степан Опара, а від Юрія відколовся шуряк — обозний Павло Тетеря і грозиться з допомогою круля перебрати собі булаву і клейноди.

Про Опару, ніби нацькованого ханом Мухаммед-Гіреєм, роздумував Сірко, плетуть нісенітницю, а ось чутка про Тетерю-Моржковського, мабуть, достовірна, бо ж при Юрії він та оті схимники-порадці фактично управляли реґіментом. Чи Тетері за цих умов, що склалися, важко і зовсім заволодіти клейнодами, коли все більше люду кляне Юрієвого батька за злуку з царем, а Польща посіла постоями усю Гетьманщину? Опара — абищиця, але затія царя призначити наказним Сомка, як і круля — Тетерю, а хана — Опару, говорить про старання поділити Гетьманщину, і бахвальства мордирці-воєводи Шереметєва, виходить, не просто хизування.

Єдиною розрадою і полегшею йому були розмови із Васюрою Вареницею в замешкливій путі до Січі.

— Я, ватаже, не бачу іншого шляху для нашого спасіння від розколу, як лиш повний розрив із ляхами, заміну гетьмана на когось іншого, більш вартого, і підтримку твоєї затії про виділення окремішньої Запорозької держави на чолі із Січчю як святої недоторканності,— обрадував він Сірка схожедумством.

Повторив те Сіркові, хоч і в іншому ключі, уже в Коші, врятований його загонами ясирник, а дотепер зіньківський сотник Петро Суховій, що не побажав лишатися на спалених ордою печищах Зінькова і попросився в Запороги.

— Я гадаю, ватаже, так,— розмірковував він.— Хто для нашого сполеченства найменш небезпечний тепер? Звісно, Орда! Отож Богдан-покійник мав рехт, і ми його мусили б наслідувати, спаявшись із ханом і на ляхів, і на московитів за єдність всієї русинської землі, а твою Запорозьку державу хто ж осудить при лихові, що може статися?..

В Коші Сірка і його загони зустрів не кошовий, а наказний, бо Іван Іваненко-Beличко перебрався на зиму для спочину у свою паланку. Тим наказним був Сацько Туровець, чоловік літній, калікуватий на ногу, але «вельми іскусний в науце», бо в Турово-Піншині та Берестейщині був екзархом і настоятелем після Острозького колегіуму, а потім святим отцем, спершу у війську Кричевського і Небаби, а пізніше — у Гаркуші.

Оскільки писар Гнат Стасик напередодні прибуття Сіркових загонів після чималої болісті попрощався зі світом, то на прохання Сірка Туровець згодився призначити зіньківського сотника Петра Суховія наказним скрибом-писарем Коша.

Нічого сказати, відвів Сірко душу в розмовах із Суховієм, згадавши і Київ, і подорожування до Чигирина, і трапунки в путі, і Павлюка, Скидана та всіх тодішніх чільців, тепер давно покійників-небіжчиків. Кілька днів на прохання наказного Туровця Сірко із ним та Суховієм складали люстрації на полонених ординців, проказували листи в Ханщину про викупи та розміщували по сотнях приведених ясирників, що не побажали лишатися на своїх, спалених ордою обійстях і осілках.

Перед самим Водохрещем у канцелярію Коша вступили два недавні стрільці Шереметєва, які попросилися ще в засідці на Січ, і, підштовхуючи один другого, стали в порозі кланятись старшинам та просити дозволу на розмову.

— Ми, того... дізналися, що ти, головний отамане, тут і що наш отаман, ось цей Сірко, теж тут, у Приказі, то... кажуть козаки, що у вас все можна говорити і оскаржувати, ось ми й вирішили...— розвів він руками.

— Ось ми й вирішили,— виручив перший другого,— оскаржити тобі, головний отамане, що отаман Сірко...— вклонився він ще раз і потяг замешкливо шапку з голови,— відпустив без викупу царського кнура Шереметька, а це неподобство! — не знав, що говорити далі.

Туровець якийсь час дивився на прийшлих мовчки, потім перевів погляд на Сірка і врешті порадив йому об'яснитися із скаржниками.

— Я дійсно, козаки, відпустив отого, як кажете, кнура, та ще й із рундою-охороною і без викупу, але ж покій у нас такий козацький із прадідів — відпускати будь-кого з ясирників, коли звільняємо його. Ми, козаки, аманатів не затримуємо, як і втікачів не віддаємо їхнім здирцям, хто б вони не були,— усміхнувся про себе Сірко.

— Ви, може, не відаєте,— зглянувся здивованим поглядом перший стрілець із другим,— не відаєте, кажу, що і Шереметько, і батько його, як і покійний дядько,— хижі звірі, палочники і лупіжці, здирці й обирані, прохири і антихристи. Вони — томителі й отравці, а Шереметько ще й зглядця царя у Києві. Ми це достеменно знаємо, як і те, що він змусив своїх слуг викрасти екзарха Родіона і попровадити його в Москву. Він за копу мідниць чи злотицю у церкві п.....! Він роз'ївся, яко блошиця, на хлопських харчах та удовиних сльозах!..

— А так, як ота делба-кадь жлуктова, як квакша, а ти його без викупу, отамане! А ти його ще й з рундою попровадив обдирати смердний люд! — докинув другий злобиво.

— Не вільно, козаки, за нашими звичаями ясирника не відпустити, як отаманові Сіркові було не вільно вас на вимогу отого кнура віддавати йому на кару, бо ж не свавільці ми, не самочинці! — заступився за Сірка наказний.

— До нього ті звичаї, воєводо,— зовсім осмілився перший стрілець,— не мають касання!

— А так, Шереметько — одна шкода для сіромного люду, одна злочинність,— поміг першому другий, тупцюючи в личаках.— Адже тепер він наших жінок і дітей покатує вдома, отамане, то який же до нього людський покій може бути?

— Я, бачте, козаки, звичаю дотримувався, його відпустивши, а вас захистивши,— дав Сірко зрозуміти прихідцям, що інакше не можна було.

Стрільці морочливо потопталися в порозі, зглянулися між собою, стенувши плечима, вклонилися кожному із присутніх і неохоче посунули в двері, накладаючи попутно на голови шапки.

— Ворон воронові очей не виклює, Климе,— сказав, оглянувшись зизом, у дверях один із них другому.

— А таки так, достеменно, Арсене, маєтник — воно маєтник і є, хоч ти ховай в яку хочеш личину його,— плювався сердите другий уже надворі, так і не зрозумівши суті козацьких поконів.

Ще довгенько по відході стрільців сиділи у просторій кошовій канцелярії наказний, писар і Сірко, смалячи люльки і обмірковуючи вимогу втікачів, розмову Сірка з Шереметьком та можливі труднощі із харчами в Коші для чималої кількості відібраних у людоловів коней і для закладців-аманатів, поки перейшли врешті на події, що близились із приходом весни в Січі і в усій Гетьманщині.

Сацько Туровець обурювався поведінкою Шереметева. Пропозиція наказного скриба-писаря Суховія про спай із ханом і Ордою з його слів виглядала єдиною альтернативою тогодення, хоч і дратувала Сірка. Розмови врешті зосередилися на Києві, як вогнищі і спадкові русинському, який всі попередні гетьмани, а з ними й запорозькі чільці, не зваживши на вимоги Антона Ждановича і Силуяна Мужиловського та ще його батька, ніби нарочито обходили розміщенням там, як заповідали Сагайдачний і Могила, головної реґіментної канцелярії всієї козаччини, а відтак дали можливість овоєводитися в ньому царському Шеремєтьку, вчинивши «ущербну згубу-втрату для всієї Гетьманщини», бо лишили, окрім всього іншого, «святу свою церкву збройного захисту»...

Правда, Суховій у тій розмові не поминув та не промовчав заслуг Сірка у помочі київському полковникові Григору Коровці-Вольському у побудові храму-церкви Святих Бориса і Гліба, але й осудив і його, і інших, бо «таляри, півталяри, орти, четвертаки, потрійники в шкатулах і шеляги у вузликах не є військом для опертя адверсору». За його твердженням, «військо зберегло б не лише фелендиші, утерфини, абласи-оксамити, афамашки та каразії, а й поцінніші скрипти — дієписи старожитні та образи, які сливе суцільно грабуються Шереметьком, гірше Довгорукого і Батия»...

Суховій особливо посилався на Сагайдачного, пропонуючи наказному кошовому поновити міські братства, митрополію та монастирі сув'яззю із Кошем, зібрати кошову раду і на ній вирішити, як та чим оголосити свою опіку над містом, навіть ліквідувавши там московське воєводство.

— В тому — істина і велика правда, отамани мої! В тому сенс і істотне седно наше, найпаче тепер,— гаряче доводнв він.— Поведенція гетьманів щодо Києва була і є злочинством, діточістю, легковагою, рівною Богдановому відступу від Любліна і Замостя! Це наша державна змаленість і недалекоглядність! Тому отой твій, Сірку, скорпіон Шереметько так нагло рече, що одомашнився вже в Києві, як у своїй вотчині, що зрозумів нашу байдуж до найголовнішого і вліз у ту щілину завдяки нашому ґавленню. В тому є і наш січовий гріх неабиякий, панове.

— Ми, любий писарю, наслідуємо звичаї дідів, стоячи тут у постійній сторожі і чатуванні краю від людоловів-аґарян,— чи то заперечував, чи то виправдовувався Туровець і за гетьманів,— а як Січ зможе очолити Київ, коли сама не є міцною і одностайною? Чей же, скільки було роками і віками отих людоловних наскоків і скільки люду було вивільнено із ясирів та повернуто статків, що їх і перелічити несила. І хіба не Січі вся Гетьманщина завдячує своїм хай і животінням? Авжеж, Січі та Дону! — пристукнув він у стіл вказівцем.

— Я вчорашній аманат Орди, а кажу вам ось що: з Ханством нам слід спаятися тепер і на круля, і на царя,— палко продовжував Суховій.— З Ханством, яке не зможе поглинути нас, бо безсиле. А Києву Січ, як і вся Гетьманщина військова, волосна і містечкова, мусить бути підпорою і живницею у всьому, бо інакше здіточимося ми на пси, панове! І ти, отамане, не обділений Богом у військовому хисті, слава Богу,— апелював Суховій до Сірка,— запрямо дуже ворожий до агарян, а час настав боронитися не так від них, як від усіх інших. Царський думник-посланець до ляхів якось заночував був у мене в Зінькові із супроводом. Так у розмові по питві і їдженні той Волкогонов сказав мені, що цар, а з ним і вся Московія жиють лиш тим, якби підкорити сусідів, то пак загарбати їх і вийти до їхніх річок і морів, як необхідно насущних шляхів до добр несусідів. Отож Січ мусить жити лихами всього краю і найпаче Києва як главизни його і осереддя свого. Всі чужинці козаччину бачать під Києвом, і славні Сагайдачний та Могила найперші те зрозуміли і заповіли нам усім. Ділячи нас із крулем, цар недарма, як воша кожуха, тримається Києва, повірте мені! — аж хрип Суховій від щирості переконання.

— Так то так, писарю, але ж далекувато ми від нього, та й злидні нас з'їдають у цих забіссях. Бо хто ж тут мешкає із нами, старшими, окрім голоти, сіроми та втікачів усіляких: зимою у холоді й голоді, а вліті — у комарах та мошві? — розумно зауважив наказний кошовий Сацько Туровець Суховієві.

— Запороги, пане Сацьку, тепер не лише Січ, а й її околи, села, хутори і висілки обекечені. І не в таких уже злиднях вона, щоб не турбуватися матір'ю міст русинських і обителлю віри нашої православної,— не здавався Суховій.— Ось тобі, пане отамане, і постояти б за святиню і за місто, бо не знайти у нас інших чільців, спроможних те вчинити належно,— апелював він до Сірка, не зваживши на слова наказного кошового Туровця.— В Україні вже немає бодай сотника, а може, й козака, не кажучи про старшину, немає ранці, бургомістра, скриба, солтиса, судді чи війта, виборного отамана-старшина, котрий не чув чи й не знав би про тебе і твою відвагу, безкорисність, військову вмілість, оказковану характерництвом, чеснотами, упостійливістю, хистом і вмінням слугувати рідному людові, хоч і як запопадливо намагаються деякі лакизи применшити те та опаплюжити, навіть тут, на Січі. Нікому лише не зрозуміти, а найпаче старшинам, чому ти отак уперто не хочеш стати гетьманом.

— Не вчений я на те, брате,— дивувався із Суховія Сірко.— А до того ж я ніколи не стану разом із ханом! Адже Орда нам тричі зрадила при щирій дружбі. Адже не будь Орди за нашими спинами, ми не відступили б від Любліна і Замостя, адже тепер там пів-Ханства нашого люду і покручів! — заперечував Сірко гаряче і боляче.— То як ти можеш говорити про наш спай із хаком?! Сам же вчора був ясирником! — докоряв він.

— Тому, що був ясирником, і кажу вам, панове, бо нічого іншого не бачу в прийдешньому,— аж кипів від щирості і Суховій.— Час і ситуація вимагають від мене дивитися не на власні уподобання і прихильності, а на всенародні, достойники мої, необхідності А вони в тому тепер, щоб ти, Сірку, згодився стати гетьманом і вибив до ноги прихлібців, паскудників, зрадців і баришників, може, й не в спаї із ханом, який тебе, як нікого, боїться нині.

Згадували різне, говорили про Іслам-Гірея, його посланця Умельдоша — товмача в Чигирині, що бував лише в справах поважних, про сілістрійського пашу, що не пішов за наказом султана в поміч Богданові, про угорських посланців Юрія Рада та Штефана Луца, через яких гетьман Хмельницький віддячувався Юрґію Ракоцію за підтримку у війні з ляхами, про недопуск в Стародуб, Лоїв і Любеч Радзивіллових військ Хмельницьким і невдоволення тим Василя Лупу.

— Грабує, ґвалтує, насилує нас хіба лише одна Орда, панове? — відкривав співбесідникам комірки душі Суховій.— А ляхи хіба не насилували, не ґвалту вали, не грабували, а московнти, а отой Шереметька хіба не той же ординець сьогодні?! А русинів під Польщею і Литвою хіба не грабують нині?! Без ґвалтів, без визисків, без грабунків ми зможемо жити лише тоді, коли будемо жити без чужинців, своєю державою, по змагах нашого люду русинського за життя на рідних землях, а це можливе тільки при твоїм, Сірку, гетьманстві сьогодні, бо тобі єдиному ніхто не стане в прю, ніхто не посміє заперечувати, що ти живеш клопотами загалу і Січі. Єдине, що тобі можна закинути, це те, що ти невгамовний до Орди як ніхто і чомусь значно менше — до Польщі і Московії, що заповзялися поділити нас, нацькувати одного на другого більше, аніж Орда.

— Дякую за щирість, Петре! Але з Ордою лишатися я не маю сил і твої розрахунки на поміч хана не приймаю, а відтак в гетьмани не годжуся, хоч, як казав мій покійний наставник Сулима, «нужда й закони міняє», то помислю над твоєю порадою і я на дозвіллі,— глибоко зітхнув Сірко.— Нерано вже, то, може, на днесь і доста? — звівся він із лави.— Вийдемо трохи із диму на свіжий вітер, писарю, та там і досперечаємося, коли маєш бажання, бо пан кошовий,— подивився він на Сацька Туровця,— ледве терпить нас.

Переконаність Суховія та, мабуть, і Сацька Туровця про необхідність спаю Січі із Ханством і дивувала його, і обурювала, і морочила та інтригувала, бо була характерною для Богдана і для багатьох інших старшин козацьких, найпаче тепер, а те, що ясирник Суховій проповідує той спай, змушувало гамувати в собі супротиви. По чималому роздумі він все ж зробив для себе висновок: «Ви думайте так, а я поки що проти всяких спаїв із грабіжниками і захланцями, а там видно буде...»