Під Савур-могилою

26.

Весна в Запороги прийшла раптово, бурхливо, і те бодай якось потішило січовиків. Вночі М'ясопусної неділі було злочинно спалено п'ять великих ожередів сіна і чималу скирту вівсяної соломи, тож кошові коні, і без того ослаблені, були доведені до такого знесилля, якого не знали й старожили. Єдине, чим рятувалися, були пожертви запорозьких волостей соломою й зрідка сіном, але по бурі, що сталася, марно було й думати якось доставити їх у Січ.

Почалося те страховище зливно-буремною градовицею, стрясом земним, що супроводжувався батожистими блискавицями, котрі, мов шаблюками, краяли небо на шмаття. Січ до самого рана згойдувалася, двиготіла й тряслася, як у пропасниці. Лише під ранок громовиця стихла так же раптово, як і почалася.

Всього за добу по жахній погрозі Саваофа ще вчора біле доокружжя Великого Лугу зробилося чорним із сіро-брудними латками на шляхах, путівцях та стежках, і кошовий Сірко дав наказ курінним отаманам виділити по десять кращих козаків із кожного куреня для відправки табунів на пасовиська. Той захід кошового був єдиним виходом зі становища, що склалося. Підпал ожередів і судді Степанові Білому, і кошовому, і значковим та козакам говорив про те, що в Січі живуть змовники-вивідці або Самойловичеві, або Ромодановського, бо ханові лиходійства з огляду на пастівну домову виключалися. Сумнівними були й турецькі чи ляські зловмислення, хоч їхні сли й зимували у грецькій гостинній хаті.

І не помилилися. По дочасній Благовіщенській раді й башлівці та переобранні Сірка надалі кошовим, програвшись у карти аж до шапки, Лівнинсько-Ктенський збіглий Пашко Курчат виказав свого побратима, викритого в шахрайстві, Клима Гуску. І на дознанні в судді та лавців, і на сповіді в церкві в екзарха Петра, і на помості перед січовиками Клим зізнався, що воєвода Ромодановський через сотника Влада Кудрю, який приїжджав літом у Кіш, обіцяв йому повернення до багатодітної родини і велику нагороду, якщо він спалить сіно, солому чи й курені в Січі, помстившись Кошеві за домову з ханом. Виказав він і двох спільників, збіглих аж із Тросни, яких воєвода підіслав ще восени з відома гетьмана.

Після прилюдного осуду й смертного вироку злочинцям кошовий Сірко помилував їх заради дванадцяти дітей у Клима і по вісім у його напарників, замінивши смертну кару палочними побоями і відпровадженням їх до воєводи Ромодановського за великою винагородою. Більшість козацтва була обурена, але промовчала, влаштувавши злочинцям такий палочний вияв волі, що вони піднялися на ноги лише через місяць. Тоді ж із помосту Сірко оголосив про вихід всіх плавних плотів на Дніприще та в море для промислу над турчинами на чолі з чорноморцем, Савиним братом Іваном Брекалом, а кіннотників — до коней на пасовисько.

Лавро Гук сповіщав кошового, що хан стоїть під Каланчаком і біля Білих Колодязів на випасі також з ледь живими кіньми в очікуванні походу. Самойловйчів посланець Борис Моршевський, потрактувавшись із крулем Яном Третім, із п'ятдесятьма вершниками-супровідцями вернувся через Львів назад у Батурин, а до лівобічних переправ і поромів на Дніпрі наблизилися потуги гетьмана і Ромодановського із слобідського козацтва, готові, переправившись, напасти на Чигирин.

«На вашій чарівній землі схрестилися шляхи бід, лих і нещасть, то робіть щось, борючись із адверсорами, щоб того позбутися, доки є можність, але певним спасінням є ваш спай із королівством та Литвою, яким прийдешній час грозить отак же!» — волав Собеський через Яна Завішу в новому листі до січових значкових та знатних і знакомитих чільців, не звертаючись у гніві до Сірка і осуджуючи його домову з ханом про пастівництво.

Писав коротко і безпосередньо Сіркові й небіж Якубко. Окрім віватів, відомостей, що «мати, ханум Настан, дуже зараз є в помочі нещасним своїм краянам, як родакам, і дуже зажитна по ойцю, а він, як магістр наук, вишколює молодь і є радцею при колегіумі Краковскім», небіж просив «мілосного дядька» розрізняти скороминуче від длугочасного та «зважати на зичливі багнення добра йому яснішого круля пана Яна і всеї його зичливої до українців родини». В кінці небіж запрошував «дорогого дядька Івана» прибути до Варшави, де його світлість круль прийме його, як рідного. «А ще,— насамкінець плачно писав небіж,— багну зобачити бабуню Ївгу і її край та побувати у вашій доблій Січі, доки не ошлюбився». Підписався він: «Ваш бардзо доброзичний Якув Чемерис во власнєй особє».

Розтеребили кошового листи круля Яна і небожа Якова, нагадавши Сіркові і про зведенку-сестру Настку, і про власну старість та інше життя людей на грішній, землі — у спокої й достатках, у гараздах і добрах, у розквітах. Його довго мучило оте «скороминуче й длугочасне» своєю незрозумілістю — не міг збагнути, для чого і до кого сказане.

«Ні, проти Польщі тепер нам воювати марно! — приходив до висновку Сірко, в тисячний раз міряючи бурдюг.— Але коли ж ви, трикляті ляхи, зрозуміли, що ми для вас були суком, на якому ви пиндючно сиділи?! Скільки взяли ви кращих наших життів, щоб до того розуміння дійти?! Століттями ж стриміли ми, конаючи на ваших, окаянні, палях... Так-так, без повної поразки, мабуть, всякий людин не спроможний зрозуміти тієї істини. Я переконався в тому аж у Сибіру, про те і грішний крутій гетьман Демко мені торочив, те твердив і генеральний його осавул Павло Грибович, опинившись із побратимами-втікачами аж у Сучаві. Але цікаве інше: як цар-кат дізнався, що та втеча започата моїм заміром і коштом? Ні, не сплять цареві вивідники! Рівних їм немає на землі! Ой не сплять, сучі сини!»

Другого дня Лавро Гук привіз Сіркові новини: польські війська готуються до відступу в Поділлі, Дорошенко послав гінців до хана в поле і до султана у Високий Поріг з проханням помочі, а посланий крулем Яном у Москву амбасадор Олександр Кладницький вернувся ні з чим, бо цар закусив вудила і закопилив губу так, що не підступитися, не схотівши навіть вести з Кладницьким перетрактовку, особливо коли дізнався, що той хоче вести мову про Смоленщину та Україну. У Посольському приказі Артамон Матвєєв-син сказав, що милістю Божою цар і государ не має на те часу, бо заклопотаний вирішенням із турецьким султаном через свого сла, стольника Тяпкіна, долі самої Польщі.

«Он воно як кінчається все для вас, пиндючні ляхи!» — шкода було Сіркові Яна Собеського.

Гук сповістив також, що січові коні тепер, як вітри, дужо гасають у полі, що полки Ромодановського і Самойловича позапозавчора вночі перейшли Дніпро в Стайках, напали на Канів, Черкаси, Ржищів і Корсунь, і хоч їм здалися всі без бою, вони забрали силоміць чоловіків і парубків і поправторили їх до Сибіру, а жінок, дівчат, старих і малих, мов ясирників, погнали на Лівобіччя. Плач, зойк, крик і лемент та голосіння були такими, що й сусідні села, засівши в лісках та очеретах, їх чули.

Сірко спішно скликав січову раду, яка порішила, що для припинення подвійних ясирів: ордою й турчинами, з одного боку, і стрільцями Ромодановського та козаками Самойловича, з другого, зважаючи на призначення крулем Яном ув'язнення Марієнбурзької фортеці, колишнього гадяцького полковника Григора Гуляницького правобічним гетьманом по його звільненні, слід просити Дорошенка піддатися цареві при умові скликання Вальної ради в Крюкові для виборів єдиного гетьмана. Дорошенкові посланці, що прибули на раду, на те негайно згодилися, але Самойловичеві на чолі з Максимом Черняченком запротестували. Та рада все ж вирішила сповістити царя про здачу Дорошенка, обійшовши Самойловича.

За два тижні цар прислав у Січ окольничого Василя Перхунова з протестом проти того, що Січ і Сірко вирішують за нього, милістю Божою царя й государя, долю його держави, і з повідомленням, що він відмовляється прийняти Дорошенка у підданство під його високу милостиву руку.

Сірко у відповідь відписав цареві, що Січ не може миритися з ясирствами Ромодановського і Самойловича, бо вони нічим не різняться від ординських, а тому настоює на єдиному гетьманові повільних виборах у Крюкові після передачі Дорошенком булави й клейнодів.

В інтимній розмові з Сірком окольничий Василь Перхунов похвалився кошовому при писареві Андрію Яковлі, що у його монаршого височества, милістю Божою царя, є задум прийшлого до нього в службу серба Юрія Крижанича на повне знищення Кримського ханства на землі, і поцікавився, що думають з цього приводу кошовий і Січ та її чільні реґіментарі.

Хоч як Сірко ненавидів Орду за людоловство та злодійства, але аж такого згину, що Московії вже снився, він Ханству не бажав. Його вжахнуло знищення «до ноги», про яке окольничий сказав за дорученням царя, хоч ніби й приватно.

— За полоном батьків, мосьпане окольничий, люди на землі мусять жити під небом самі по собі, і карати їх, а не знищувати до ноги, можна тільки за адверсії, людоловства й грабунки! Ми не хижі звірі навіть до наших мучителів, а знищити Ханство, коли б таку мету мали, давно могли б і без царської милостивої помочі.

— Не ти їх покопаєш до ноги, то вони тебе, доблію! — запалився Перхунов.— Іного виходу немає для нас, християн!

— Хіба хижість та звірство були колись заповідями християнства? Коли ви гадаєте так, то ми з вами різні християни, мосьпане!

— Скажу тобі,— почав прощатися по довгій розмові окольничий,— що ні салтан Нарім-Гірей, ні Шірін-бей, які таборяться нині в гирлі Дніпра на подарованих тобою пасовиськах, не думають жити з вами в мирі, а марять забрати увесь ваш громадний люд у ясири, а спустошений край зробити своїм пастівником,— горів амбасадор палкістю.

Приватні запевнення царського сла і відомості амбасадора Завіші про те, що Григор Гуляницький уже гетьманує в надбужнім Немирові, а нещасний Юрій Хмельницький по утечі з Едикуле спійманий та отемничений, говорили Сіркові, що здачею Дорошенка цареві-катюзі Україна обобічно однією не буде. Додавали Сіркові болю і січові чільці, які ставали прибічниками то одного, то другого, то третього гетьмана, а тому й січовий загал був різношерсним.

«Що буде потім із Кошем?! Нині його спаює моя парсуна „шайтана“, а завтра, без мене, що триматиме? Хто з нас у судженнях слушний, а хто ні? Може, це й є батькове Сулимине: „Нужда й закони змінює“? А ще й султан своїм фірманом зобов'язав муфтія та муедзинів молитися за мою згубу. Таки допік йому, катюзі, наш січовий лист. А так, нужда нас робить різними, бо вона в кожного своя в печії».

Цього року вперше Іван Сірко почув себе нездоровим чи то від розбрату повсюдного, чи від пахучо-буйної весни, яка квітувала, розметавшись так багато, що міняла на очах світ до невпізнання, а чи від літа, яке щедро покрило землю велом, лишивши тільки піщано-білі береги та підмиті горби, що висіли над водами, заплетені корінням шелюгів, лоз і чагарів і побиті тисячами щуриних нірок. Вся земля з весни заливалася разом із жабокрячем і птаством таким жевротом, якого Сірко раніше не чув під синню неба. В озерах, річках, заплавах спадали води, і чайки спочивали на купинах та на піщаних обливах; вивідки качок, водяних курочок, гусей та лебедів наповнювали тихі водойми; чаплі, лелеки й бугаї раділи зі спаду вод, полюючи на жабок; кулички писали хрестики на піску, мов на папері; крохалі й крижі билися за місце в царстві краси й достатку; а малькам та пуголовкам було горе, і треба було ховатися в латаття, кушир і ряску.

Нездоровилося Сіркові, тяжіло його тіло, тому він лишився в Коші, відпровадивши з пасовиськ на буджацькі стійбища триста шабель кінно на чолі з наказним Левком Мискою, які мусили йти в поміч полкові пішців на чолі з полковником Ільком Волошиним, висланих три тижні тому для «спутання» турчина в Побужжі і Подністров'ї та для захисту Поділля від аґарян. І поки січовики в Коші косили й сушили сіно, ловили та солили рибу, конопатили старі та будували й спускали на воду нові гончаки, Сірко, наглядаючи за отим усім, із писарем Андрієм Яковлею займався листуванням, чуючи себе якось незвично, адже літував отак, хіба ще як був молодиком.

Сидячи в прохолодній канцелярії з відкритими навстіж дверима, Сірко слухав донесення вивідців з січових люстрацій, листи й грамоти дворів, скарги й правні надходження та позови січовиків, сварячи писаря за безлад, поки по обіді вони не бралися за листування. Не любив Сірко тієї роботи, але мусив, не виказуючи свого нездужання, займатися й тим, ранговим, на здивування писаря.

Сухий, щуплий, блідий, навічно-виснажений, стрижений «під макітру» писар Андрій Яковля був вишколеним ченцем Печерської лаври і навчителем у духовній школі, але чимось прошпетився, і архімандрит Інокентій попросив його піти в світське життя, яке йому більше пасує. Так і опинився він у Січі. Писар нікому й ніколи про своє чернецтво не оповідав, тому його коротка розповідь Сіркові про себе була виявом особливої шани.

«Стародубському, Ніжинському, Прилуцькому та через них іним полкам, а також січовим сотникам всієї Мереф'янщини приватне цією цидулою-епістолою ознаймуєм,— проказував Сірко писареві,— що чигиринський гетьман Петро Дорошенко, покаявшись у вчинених ним гріхах перед рідними християнами, заради спокою в краї і нерозриву землі батьків наших на шмаття, для спасіння люду від ясирства агарянського й іного, по відпущенню царем його брата Григора, згодний віддатися в покору цареві московському, але щоб була однією надалі обобічно вся Україна. Дорошенко берегтиме в подальшому нерозривне братство з низовиками та навіки відходить від турчинів, орди й іних зазіхателів і дає обітницю всією Правобіччиною смирно та по-братськи бути автономно підданим цареві по Богдановому покону, просячи царя, як і ми, низовики, дозволу на справдішню Вальну раду в Крюкові і обрання там гетьмана. Дано це для відома з Коша травеня в День преподобного Івана Богослова кошовим всього війська Запорозького Низового, Середнього й Верхнього».

Вислухавши написане, помовчавши, кошовий вмокнув гусине перо в каламар і підписав: «Власною рукою — Сірко».

— Пиши, пане Андрію, далі,— знову, зітхнувши, почав він проказувати: «Знакомитий мосьпане гетьмане! Мельдую тобі цією цидулою-епістолою, що гетьман Дорошенко для спокою в краї та припинення твого ясирства на Правобіччі згодився передати цареві клейноди й штандарти зі всім Правобіччям та просити його згоди на скликання справдішньої Вальної ради в Крюкові для вибору гетьмана. Ми почули, що твоя милість багне умовляти нас не йти під руку аґарян і не якшатися з Ордою, то цього, можний пане, не було й не буде, але, живучи в сусідстві з кочовиками-тайшами, ми захищаємо і тепер Лівобіччя та царя, обагрюємо свої землі власною кров'ю за віру Христову й вольності, не будучи при тому хижими звірами до Орди, коли вона буде дотримуватись миру з нами».

І знову писар Яковля повторив: «Дано це...», а кошовий в кінці наскрибав: «Сірко».

Того дня Сірко продиктував Яковлі епістоли й братові гетьмана Самойловича, протоієреєві ромненському Мартинові, Київським митрополиту Йосипові та архімандриту Інокентієві і переяславському полковникові Войці Сербину. Пізніше, відпустивши Яковлю, він проказав джурі Назарові Оскарку листа дружині Софії, побратимові Сабрі, зятеві та донькам у Мерефу. Ті епістоли ніби облегшили його нездужання, надто коли він пішов навідати січового екзарха Петра Буркуна, захопившись гадкою, про яку написав і митрополитові та архімандритові в Київ.

— Слава Богові нашому Ісусові,— зустрів кошового в бурдюзі-колибці при храмі екзарх, хрестячись.— Ласкаво прошу сідати на скамницю та обрадувати чи опечалити мене, чим Бог послав, бо не часто ти набридаєш, дорогий гостю, брате й чільцю наш, і Богові, і мені, хай Всевишній простить тобі.

Говорили приязно, довірливо, як друзі, про Січ давню і теперішню, про писаря Семирозума і екзархів отця Данила Тукальського та Михая Гунашевського, про сидіння в Азаці під чільством гетьмана Півторакожуха і нещастя та різношерстя в краї й Коші тепер, про ясирства воєвод і Самойловича та правторення до Сибіру чоловічої людності з Правобіччя царем.

— Тебе, певне, щось приватне привело до мене, знакомитий чільцю, то тішуся, що й вечерею маю можність пригостити, з радістю прислужитися тобі,— спробував господар перевести мову на щось конкретніше.

— За вечерю дякую, отче-брате, а привело мене і приватне, і огульне-кошівне та общинне,— почав Сірко.— Написав із Андрієм Яковлего епістолу митрополитові та архімандритові, бо ж вони не дуже в ладах там, щоби-сь склали поминальник усіх гетьманів, отаманів, сотників, а по можності й козаків-краян, які полягли за рідну землю й люд наш, для читання із вівтарів у поминальні неділі по наших поконах, бо забуваються їх імена, то, може б, і твоя милість до того прилучилася, як свідуща, в нашій альма-матері вольностей, започавши та одобривши ту справу? Для пам'яті велика потреба в ній, отче й брате, тепер!

— Чудовно, доблію наш і реґіментарю! — вигукнув екзарх у захопленні.— Віднині ж засяду, перегляну всі січові люстрації і пам'ять власну, спишуся з митрополитом Мелентієм Дзиком у святому Києві, із сином панотця й літописця Михая Гунашевського Василем у Львові, з іншими богословами, бо за регулами нашими це обов'язок мій, брате й лицарю, але...— підняв догори вказівця екзарх,— може б, січова ґамза знайшла можність до насипних поминальних свят ошатнити наш цвинтар огорожею, замінити хрести, що потрухли, побудувати та обладнати каплички там.

— На те твоє святе зачинання, отче, кошти в ґамзі знайдуться,— почав округлятися Сірко, бо хотів запалити люльку, а в отця те робити було нешпетно.— Погутарю завтра із скарбником, щоб дав тобі кошти, та й кермуй тим належне, мосьпане Петре,— звівся він і пішов до виходу.— Лишайся в Бозі!

Ходи й ти в Бозі, доблію наш! — вклонився екзарх Сіркові на прощання.

«Так-так, заміна вже обом нам потрібна, отче,— думав Сірко, згадуючи, як тремтіли пальці екзарха, коли вір брався за хреста.— А мені ніби попустило вже»,— не відчував він денної слабості.

— Жду вас, пане кошовий, даруйте,— зустрів Сірка Лавро Гук біля бурдюга.

— Щось стряслося надзвичайне? Присідай на пенька чи на лаву, сотнику, та оповідай, а я запалю зіньківку, бо в отця Петра не міг того вчинити. Змучений ти, бачу, сотнику. Щось важливе скоїлося? — повторив.

— Скоїлося. Ібрагім-паша правториться двома рукавами яничарів на Бар і Рашків: вершниками-спаґіями і пішцями-секбанами. На переправі в Кілії мої кобзарі нарахували в них на волячих гарбах тридцять три гармати, бачили багато набоїв і пороху. Стала посудитися в наступ і орда на Чорному острові, а взнати куди — не пощастило,— повинявся сотник, охрипнувши, видно, від безсоння й довгої їзди, бо очі мав заслізнені й запалені.— Вершники наші з Мискою та пішці з Волошиним у Придністров'ї відрізали в Ібрагім-паші добрий булук із провіантом і зброєю вночі і щасливо втекли на два боки, то невбарі будуть обидва вдома, але, як твердив бранець, якого ми піймали біля Колодязів і при спробі втечі забили, йшов сповіщати Дорошенка про швидкий ханів прихід на поміч за добрий гарач.

— То Миска й Волошин, окрім батов, полонених не мають? — роздумував Сірко.

— Полонених всього дев'ять, а батов не мають, бо як же б вони втекли з ними, буйволячими?! Переклали майно, пастрому, знамена-штандарти та одяг на осликів Ібрагімових та на своїх коней і розійшлися — кінні по собі, а пішці по собі. Ібрагім-паша кількох яничарів-чатових засік канчуками за те, що проспали обоз, але гнатися й шукати не став, вирушивши знову в путь.

— Іди, Лавре, спати, а вранці прийдеш до мене знову,— порадив Сірко сотникові.— Я за ніч, може, щось придумаю.

— Коня я запалив геть, полковнику,— зізнався вивідник.

— Дам іншого коня, тільки б ти відпочив належно,— лишився Сірко на самоті.

Висіялись на небі зорі, взялася ніч прохолодою, а Сірко, то на пеньку під бурдюгом сидячи, то ходячи, журився лихом люду свого, який десь волав, поясирений, тікав безвісти в ліси чи ховався в непрохідних болотах-баблах, і так із року в рік топталися царини, горіли висілки, села й міста та гналися людоловами пов'язані ясирники, і кінцем могло бути повне спустошення рідного краю. Журився, поки не склав, аж поздоровівши, на завтра та позавтра плану. Не давали йому заснути й думки про поминки по полеглих та про будівництво каплиці на нововибраному цвинтарі, і заливний виспів солов'я та кавакання пугача на яворі обік Іванківського куреня.

Рано наступного дня Сірко чекав у канцелярії колись кошового, а тепер отамана в Батуринському курені Захара Луцика. Жвавий і моторний, хоч уже й немолодий, Луцик прийшов ніби обраділим, бо зрозумів, що не з питань засолу риби та заготівлі сіна, якими він неохоче відав, його кличе кошовий. Від нього, відчайдухи, вимагалося, мабуть, чогось зухвалого й виключного, як штукаря на те.

— Бери своїх арґатів і гніздюків від риболовлі й посолу, але не сіновиків, і приготуй їх спішно до алярмового походу малим загоном на таші під Перекопом. Пустиш там чутку, що не ти, а я з великими загонами йду на Ханство,— ознайомив кошовий зі своїм планом отамана Захара.— У тебе всього тиждень часу. Не важливо, зауваж, чи пощастить вам щось пожалувати й добути, хоч і те не абищиця, тільки б ви спинили приготування хана до походу на поміч Дорошенкові. Коли ж запитають, чому йдемо на хана, скажеш: із-за порушеного ним пастівного перемир'я та взятого з Чорного острова ясиру. Треба все вчинити так, щоб ви як появилися в ташах, так і зникли, опинившись вдома на риболовних. Компанійцям твоїм, як Бог нам запоможе, подвійно оплатиться. А підете вже нині звечора.

— Утямив, кошовий отамане, виконую з радістю, бо ми геть забрьохалися вже, просоліли та пропахли рибою,— радів курінний довірі.— Вчиню все належно, як Бог допоможе та орда з Чорного острова не перешкодить.

— Мусить, отамане, нам Бог допомогти в цій великій затії, а тобі допомагатимуть ще й наші вивідники з Лавром Гуком. Гасло в них: «вітер затих» — «кує зозуля».

По відході сорока запорожців на чолі з Луциком у Кіш вернувся з перевантаженими кіньми Левко Миска, а наступного вечора — Ілько Волошин із пішцями і дев'ятьма полоненими яничарами. Вони сповістили Сірка та січових реґіментарів, що орда в порушення пастівної домови двома наскоками — у Гайвороні і на Кодимі — взяла великий ясир людей, худоби та добр і поправторила їх двома сакмами на Перекоп.

На спішно скликаній Малій раді Коша Сірко запропонував іти всіма січовими потугами водою й степом безпосередньо на Крим. В цей час під Запороги щасливо наспіли покликані заздалегідь Сірком у поміч ойроти на чолі з князем Каспулатом Муцаловичем та мурзою Мазан-батиром. Загін їхній налічував тисячу шабель. Вони підсилили Сірків похід, згоджуючись іти під його отаманством хоч у саме пекло. Сміливими та досвідченими чільцями були й обидва тайші.

Першими до Перекопу мали вийти пішці під провідством Лукаша Андрієвича та чорнорморці з Яковом Брекалом, щоб взяти налогою здвобіч Перекоп та Кам'яний міст і спинитися та ошанцюватися там надовше. В глибину Ханства не велено йти — мають чекати тих, що втікатимуть при поразках і погонях із ясирниками, добрами й полоненими. Сірко слідом за пішцями й чорноморцями поведе кінноту з гаківницями для визволення й повернення додому всіх наявних у Криму ясирників, для погрому Ханства, його зіниці на Чарик-Су та ханського палацу на Велетень-горі, троні Аллаха — Чатир-Дагу.

Задум кошового був заповзято відважним і навіть зухвалим. Без Сірка в той похід ні один січовий чілець не пішов би, а з ним — всі згодилися, бо вірили в удачу. Не мали сумніву і в тому, що перевантажена в'юками кіннота з Ханства зможе пройти тяжким та в'язким шляхом через Каланчак, Кочкар на Чорну Долину, зруйнувавши каймаки найбагатшого в Ханстві Батирші-Мансура і самого дана Селім-Гірея.

Сірко стояв на чолі двох загонів — Фрола Міная і Назара Оскарка. Мета їхня — вийти після переправи під Айгуль-озеро, захопити там худобу, добра, дріб, майно та прислугу зведенки-сестри Сіркової Настки Нечахової з дітьми і силою приправити їх під Гниле море — Сиваш, обов'язково спаливши обійстя. То була вершина зухвалості кошового, але і побратим, і джура виправдували його.

Й цього разу похід виявився вдалим. Луцик привів вісімдесят полонених зі Степу, спинивши турусами хана в Бахчисараї, Трохим Василая з Яковом Брекалом приправили з-під Перекопу безліч добр та триста полонених ординців і до тисячі звільненців, загони обох Шашол — Овсія та Якова пожалували наскочно Бахчисарай та палац хана в ущелині Чатир-Дагу, загнавши зненацька засвітним шаленим нападом самого хана з двірцевою вартою в гори.

«Козаки, о сонцеликий казі-переможцю, це бурани й ґлурські смерчі кяфірів! Їх не звоюєш ні стрілами, ні списами, ні арканами, ні ятаганами у налогах-нападах»,— скаржилися розлюченому ханові аги, мурзи й баші, а найпаче Батирші-Мансур, коли по переляці світлий Селім-Гірей почав ладнати ординську погоню за січовиками під Сиваш і Перекоп.

І яким же передбачливим був у цьому поході Сірко, що не пішов у Ханство всіма загонами, а лишився з пішцями та сотнею вершників під Сивашем на оборонних шанцях, засадивши переодягнену в ординську одіж сотню вершників невдалік у байраці! Звільнених у Ханстві ясирників із майном та пожалованими статками його загони вели до переправ тисячами. Сіркові дозорці направляли їх сакмами в бік Перекопу з січовиками-супровідцями та отаманами з бувалих ясирників, а решту січовиків Сірко сховав у сусідній ярузі, ніби завчас знаючи, що орда ось-ось почне погоню.

А сталося саме так. Козаки ще сперечалися, тікати чи не тікати війську із шанців натобіч Сивашу та Перекопу, адже ще не всі січові загони вернулися із жакувань, як угледіли на обрії спершу куряву, що котилася до них, а слідом і ханову чисельну погоню за козацькими загонами. Десяток гаківниць і п'ять мортир, пропустивши на бивак своїх, ударили залпами по орді, а ті, що сиділи в засідці, разили її із луків і мушкетів. Сховалися в шанці й ойроти на лівому крилі, лишивши нав'ючених коней далеко в ярузі.

Десь за годину бою, в який хан, вигнавшись вершником на курган, слав та й слав, як на муровану стіну, свої булуки. Із мертвих коней і убитих ординців створився цілий захисний вал, і січовики з мушкетами, луками та навіть списами перейшли під захист тих куп, стріляючи татарам прямо в вічі та кидаючи в них зблизька списами. Хан бачив, що бойовище точиться не на його користь, як бачили те і його підлеглі, несучись белебнем на схованих у ровах, за земляними валами січовиків. Аги окремих булуків, щадячи своїх воїнів, неохоче йшли на приступи, породжуючи в ханському війську розбрат і непевність. Лякало їх і забобонне марновір'я в «шайтана» Сірка.

Так у запеклому бойовищі обидві армії застала й ніч, тиха, із сюрчанням коників і падпадьомканнями перепелів навкруг двох таборів; так настав і ранок, поновивши з двобічний наступ орди, яка озвіріло кидалася на козацькі шанці, втрачаючи, на втіху козакам, все більше вершників. Сірко радів, що в несамовитій запиленості хан втратив чимало своїх воїнів, а в його шанцях-ровах за другоніч лави поповнилися стрілами, списами й арканами за рахунок тихих вилазок.

Третьої безсонної ночі, наказавши наловити ханських коней-бахманів та познімати з ординських трупів одяг, Сірко переодяг загін запорожців, посадив їх охляп на бахманів і послав обхідно в потилицю ханові, наказавши під'їхати, як відновиться бій, і вдарити зненацька орді в спину.

Хан сприйняв переодягнутих козаків за свою підмогу, і, коли Сіркові пішці та засадна сотня вершників на чолі з кошовим під пальбу своїх мортир і гаківниць пішли в наступ, ханське військо, розраховуючи на підкріплення, ожвавилося, а второпавши опісля обман, кинулося врозтіч, вигукуючи в паніці: «Шайтан! Урус шайтан!»

Сірко, наказавши Овсієві Шашолі вести пішців, батови й начиння через переправи до Чорної Долини, з верховим козацтвом понісся на ординські безладні лави, які стрімголов тікали за ханом у глибінь Криму. Дзвінко співали жайвори в небі, ляскотно підпадьомкали перепели, а козаки довго ще гналися за втікачами, аж врешті спинилися й повернули коней у зворотну путь.

— Ловіть, хлопці, коней, збирайте ятагани, мушкети, набої, ронди, добрі списи, сагайдаки й стріли,— наказав кошовий козацтву, над'їхавши.

Біля шанців, куди вони під'їхали згодом, козацьких трупів уже не було. Сірко пошукав поглядом могили, побачив свіжозагорнутий землею шанцевий рів, зійшов з коня, перехрестився в мовчазному поминанні й мовив: «Царство вам небесне й пухом земля, побратими!» Те саме зробили й усі інші вершники, і лави, зладнавшись, пішли за кошовим на Сиваш.

«Ординців поховають їхні родини,— подумав Сірко, оглянувшись на поле битви.— А ханові ми надовго відбили бажання людоловити. „Ми б і все Ханство повоювали, коли б того хотіли“,— згадав він окольничого Перхунова.— Стільки ж то тисяч ясирників ми звільнили цього разу? Десь, мабуть, тисяч п'ятнадцять буде. Та й полонених значно більше тисячі чи й цілих дві»,— втомлено підбивав кошовий отаман бабки походу.

Опалі води та вітерець, що зганяв їх у море, допомогли козацьким потугам, батовам і пішцям з ясирцями, полоненими й худобою переправитися через Гниле море, як і планував Сірко, на Каланчак і Кочкар, у Чорну Долину, де було влаштовано цілодобовий відпочинок і обід. Кошовий заснув без обіду, як лиш стали на бивак у долині, бо вже коло Куюк-Тука і Джимбулука спав на ходу, ледь знаходячи сили не впасти з Велеса.

Незважаючи на те, що в Чорній Долині скупчилося разом із полоненими ординцями понад двадцять тисяч людей, їжі для всіх вистачало, але казанів для приготування страви було мало. Годували, за давнім поконом січовиків, спочатку дітей і ясирників, услід їм — полонених ординців, а вже за ними козаків. Годівля стовпища людей не припинялася день і ніч.

Поки кошовий Сірко спав під отаманською кантарою після трьох діб бойовищ і пильнувань, його двічі відвідав джура Назар Оскарко, двічі — побратим Фрол Міняй і з п'ять разів — колишній дворецький, а тепер муж Настки Нечахової, Явтух Халява. Його, як і Сіркову сестру-зведенку та її дорослих синів — Ярула, Аліша, Айдара та Абаша, бо Явтухова дочка Роксана була ще малою,— гнітив розор їхнього обійстя, хвилювала невідомість. Прихильне ставлення до них отаманів Міная та Оскарка і їхніх козаків не компенсувало втрати усталеного буття в Ханстві. Тим журилася разом із синами ханум Настан, безперервно плачучи, журився і Явтух, намагаючись вияснити в Сірка долю свого теперішнього роду і худоби. Вівці його гналися окремо, а воли-буйволи та коні, хоч і поклеймовані, змішалися з іншими табунами й чередами. Навідуючи Сірка, вертаючись і радячись із дружиною, Явтух згоджувався щось виділити січовикам за звільнення і тішився тим, що Настка, сполохана самочинним їх вивозом, йому не перечила, а лиш говорила: «Роби все, любий, як знаєш».

Першого, що застав їх у Чорній Долині ранку, Явтух почав радитися зі старшим пасербом Ярулом, як їм бути, і виявив, на подив собі, що той це їхнє звільнення вважає полоном, що Ярул, як і брати його, при першій можливості повернуться, хоч би й голі, в Ханство. Явтух не повідав того Настці, а осідлавши коня, погнав у голову лави до кошового, що вже снідав.

— Хліб-сіль пану кошовому,— припнув він коня до полудрабка.

— Дякую, прошу до сніді й тебе, пане Явтуше,— Сірко був бадьорим після спання.— Як ся маєш, як сестриця моя і чада її та підсусідки?

— Та як? — тягнув Явтух.— І я, і Настка, коли по правді, втіх маємо не так і багато, а коли взяти моїх чотирьох пасербів, то ті й зовсім, як, мо' здогадуєшся, їх не мають. Чимало колишніх ясирників не з радістю вертаються додому, бо де він, той дім, у них і який? Ми маємо з Насткою ще й спільну доньку, Роксанку, то сам розумієш, гадаю, що починати нам життя заново, та ще не знати де, буде нелегко.

— Марна мова,— доїдав Сірко сніданок.— У тещі Ївги на перший час можна жити, а згодом і на своє помешкання розживетесь.

— А що буде з нашим табуном, чередою та отарою? Адже там пастівники неблизькі, як знаю? — вищупував Халява становище.

— Частину, як схочете, продасте на крам-базарі, а частину лишите при дворі. До зими й сіна настараєте, збудуєте загороди та стайні.

— То, даруй, Січ у нас за звільнення нічого не візьме?

— По покону січовому, знаєш же, ми нічого в свого люду не вилучаємо, а ще й допомагаємо ясирцям, як маємо можність,— перехрестив себе Сірко по сніданку.

— А де ж ви збираєтесь поселити ясирців, що не мають куди податися?

— Це не найбільша морока для нас,— піймав себе кошовий на тому, що про те досі не думав,— є ще вільні землі з пасовиськами і по Кушугумі, і на Конці чи в Посамар'ї.

— На Муравській сакмі? Яке ж то життя буде?! Чайкою при дорозі будуть гибіти!

— Всюди в нас тепер живеться людові, як тій чайці, пане Явтуше. Побудуємо січовою толокою бекети, обійстя, колиби. Зорганізуємо общинні чати, озброїмо осілкові сотні, поставимо храм, школу і будемо вартувати люд від лиха і брати подимне по двох роках на утримок, як і зі всієї Запорозької волості.

— В Капулівці при тещі Ївзі поле й пастівники сябринні, то як же нам доведеться жити? В сяберстві, чи що?

— Поле й пастівники сябринні, а обійстя — осібні, вам за пастівник належатиме платити від голови худоби, а одержувати від урожаю по числу працюючих на царинах.

Говорили ще довго про все, і в Сірка росла аж до обуру гризота, що звільнення багатьом ясирцям не в радість, і навіть його зведенці-сестрі Настці.

Дякуючи Явтухові Халяві за поміч у Батуринській цитаделі, Сірко запевнив співбесідника, що він по поверненні в Кіш віддячиться за неї, а на гризоти Явтуха, що чимало ясирців воліли б вернутися назад, звелів із болем переказати: «Убрусом дорога їм! Ми нікого насипом не тримаємо!»

— Проклятий Богом люд, більше нічого не скажеш,— говорив він ніби сам до себе, знімаючи з кантари сідло, щоб окульбачити Велеса, який загравально-ласкаво тикався губами в сергу у вусі господаря.

— Те, мосьпане отамане, найбільша правда твоя, нещасний народ, якщо він не має своєї держави, щоб за неї триматися,— скочив Явтух на коня без сідла.— То скажу, хай, хто хоче, вертається, поки ми ще не відійшли далеко? — чи то запитав, чи то повторяй сказане і, не чекаючи Сіркової відповіді, подався в хвіст розкиданої по Долині Лави, що ворушилася, муравилася та роїлася, скільки було видно.

— Бий, Панасе, в тулумбас на вируш! — наказав Сірко довбишеві, проводжаючи поглядом Халяву. Його брала гризотна досада і на Явтуха та Настку, і на інших, що не поцінували козацьких життів, покладених за їхнє вивільнення, а й знехаяли їх.

Випаливши люльку, Сірко вибив її об ручицю вже впряженої кантари, опоясався потугіше шабельтасом, застромив за нього на череві пістолі, почухав вухо з великою сергою, зняв тобівку з коня та приторочив її до сідла і легко скочив на Велеса, який, відчувши дорогу, затупцював радо на місці.

— Бий, Панасе, востаннє в тулумбас, і рушаймо! — наказав отаман і понісся на плескату Чорну Могилу, що ледь здіймалася над долиною, з одинокою дикою грушею на ній.

Коли над'їхав туди й зупинився та оглянувся, не повірив очам своїм: з непомірно довгої в'юнистої лавини, що ледь посувалася, стримувана вчорашніми ясир нішами, а надто коровами, буйволами, вівцями, відділялися спершу групки, а їм услід — ватаги вершників, направляючись повз козацькі шереги назад у бік Гнилого моря. Він не чув, що їм кричали козаки, але розумів, що там ішли суперечки. Велес відчув напругу вершника і затупцював на місці, а Сіркові на очі напливла сльоза, аж нічого не бачив. Отоді й прискакав до нього джура Назар Оскарко як ошалілий.

— Калибалик, пане отамане! — осадив джура перед Сірком коня.— Ясирці, ніби за твоїм дозволом, тікають назад у Ханство. То що скажеш?

— Перекажи курінному молодикові Якову Брекалу,— протер Сірко рукавом очі й перехрестився,— хай він, як лиш ми від'їдемо з балки, наздожене своєю сотнею поверненців і вирубає всіх до ноги, а майно й коней привезе й приведе назад у лаву.

— Але...— затявся джура, гарцюючи конем на місці.

— Що там ще, Назаре? — погрізнів у голосі Сірко.

— Твої однокашці між ними: Найда і Півторадні, то Фрол хоче вияснити,— боявся питати від себе Назар.— І не лиш вони, а й твої чотири небожі!

— Мої однокашці, побратиме, полягли майже всі у захисті віри Христової, люду та краю бідного, а небожі, коли б були рідні, мене не зміняли б на чужину, то перекажи виконати, як велю! — пустив Сірко Велеса і понісся навкіс до голови батови.

«Окаянний народ, раби, зрадці, потолоч, тварини, що поміняли віру рідну і вольність на пашу! — вичавлював він із себе, доганяючи передню кантару.— Прости мені, Боже, але вони поповнять силу ворога мого народу, який збиткується над ним віками, і я інакше вчинити не можу!» — повторяв Сірко, хрестячись на бігу і ніби тікаючи від чогось.

Стишивши біг коня поряд з кантарою, Сірко, оглядаючись, побачив, як Брекалова сотня молодиків виприснула з лави і понеслася назад, коли вся валка вибралася з Долини. Він ще раз перехрестився тричі і більше не оглядався вже, схоже, що боявся зустрітися з чиїмсь поглядом, зрештою, надумався і вирішив не зустрічатися в путі із сестрою-зведенкою та її мужем Явтухом.

«Нужда й закони міняє!» — згадалося йому Сулимине, хоча особливої втіхи й не принесло. Настка печалилася долею синів, однак не здогадувалася, яка вона. Як повернулася на бивак сотня з якимись кіньми в табуні, подумала, що козаки їх відібрали в поверненців, лишивши тих вертати пішо. Її здогад підтвердив Явтух, хоч і розумів, жахаючись, що насправді сталося з пасербами та рештою.

— Ти не плач, люба, вони побудуть у Нечахового брата до осені та на зиму всі й з'являться до нас,— заспокоював він жону в горі.— Що тобі плач поможе? Ми дійсно мусимо жити на рідній землі.

А Сірко і на бивакові не міг заснути, і в путі не мав сили забути того, про що доповів Яків Брекало.

Січ зустрічала козаків ясою сальв із мушкетів, гаківниць і мортирок. Три дні валка тирлувалася на Конці. Частину ясирників було залишено з кількома кантарами майна і конем на кожну родину чи одинака та буйволом на десять душ для будови разом із козаками осілку, а частину — направлено в Посамар'я.

Подружжя Халяв переправилося на плотах разом із підсусідками, майном та худобою, що лишилася після того, як Явтух подарував біля сотні коней та два десятки буйволів поселенцям на Конці та в Посамар'ї, у Великий Луг і попростували в Капулівку, до Настчиної матері.

Відпровадивши ойротів Каспулата і Мазан-батира по щедрому дуваненні, упоравшись із усім післяпохідним, Сірко по дводобовому спочині в Січі, на неймовірний гнів царського сла, приймав із писарем Андрієм Яковлею крулевого амбасадора Яна Завішу, який привіз алярмово листа від Собеського. По крулівських віватах та традиційних уклонах від крулеви Марії, синувців, небожа Якубка і цуречки Ядзі король Ян знову підмовляв його на гетьманство в дружнім князівстві Русинськім для спасіння його й Польщі від згуби-заглади.

«Щасливим наскоком на Ханство, який допоміг моїм військам вистояти перед турчинами, прирівнюю тебе і до Чингісхана та Тамерлана, і до цезаріуша Юлія та інших полководців і не розумію, чому ти, доблій воїне в ратстві, не є досі гетьманом свого краю? Дзенькую тобі сердечне, мій давній вибавцю з недолі. Перейшовши Ханство, як чувати, і спаливши тридцять сім містечок, ташів-стійбищ і каймаків, побивши всі ординські тасми разом із містом столичним, ти надовго спинив орду від людоловства й адверсій... Ян».

— «Нужда й закони виправляє», писарю, то відпиши йому, що за гетьманство та інші компліменти я бардзо дзенькую,— сказав Сірко Яковлі,— допомагати Січ Жечі Посполитій по можливості буде й надалі, а про князівство мова вже застаріла, бо не багне того ні козацьке, ні волосне сполеченство, а воліє бути і в неволі, та в одній усім миром.

І поки писар скрибав відповідь, Сірко переказував Яном Завішею вівати крулевій родині, обіцянку панові Янові і Якубкові навістити при нагоді Варшаву та взяти небожа в Січ на розглядини. Потім кошовий підписав листа і випровадив із канцелярії амбасадора.

Наступним був прийнятий сол царя, окольничий Перхунов, який тут же виказав Сіркові докір за зневагу його царської величності не першим прийомом. Сірко, не відповівши на обури сла, запросив його сісти, взяв грамоту, розрізав смоляну печать на ній і подав Яковлі для читання, приготувавшись із підпаленою люлькою слухати.

— «Ми, Божою милістю цар і государ,— читав Яковля довге перелічення титулів і рангів у царській грамоті,— допомігши нашому Низовому Війську Запорозькому посилкою йому в поміч нашого князя Каспулата і мурзи Мазан-батира з нашими підданими, калмиками, дякуємо Всевишньому Богові за поміч у вашім промислі на аґарян і жалуємо вас за те порохом, набоями та сукном в портищах, закликаючи і надалі слугувати вірно всім християнам проти невірних адверсорів».

Сірка в тому писанні обурювало і оте «нашому Низовому Війську Запорозькому», і згадка про калмиків, бо цар ні сном ні духом не знав про їхню поміч, поки вони не повернулися в Ханство, і замовчування того факту, що саме він, Сірко, очолював той вдалий похід.

— «Невбарі ми пришлемо вам у поміч ще чотири тисячі калмиків для нового промислу над нехристами й супостатами. Отаманові Сіркові ми, Божою милістю цар і государ, велимо не укладати домов на випаси. А клейноди Дорошенка вимагаємо передати в Москву, бо знакам гетьманської влади не місце в Запорогах, коли є лише один гетьман, нашою милістю благословенний».

Сірко, слухаючи читання Яковлі, все більше кипів у гніві від царського наглого зухвальства. Він то вставав із лавиці, бажаючи викинути сла з канцелярії, та й із Січі, то всідався, важко дихаючи і пронизуючи оскаженілим поглядом Перхунова, що вдавав спокійного.

— Теля ще бозна-де, а його милість цар уже ганяє його буковим києм! Пиши, Андрію, наш одвіт,— звелів він писареві, заходивши по канцелярії і пахкаючи зіньківкою.

— «Запороги і січове Низове, Середнє й Верхнє козацтво, як і вся волость Великого Лугу пообіч Дніпра, твоя царська милість, ще не є відданими під твою захланну руку. Моя обітниця тобі означає лише наше не воювання проти твоєї держави й люду, бо ви є самі по собі, а ми, Богові дякувати, самі по собі. Ти затям це і своїм захланним скрибам перекажи не ображати нас своєю монаршою зверхністю, поки не заслужиш її доблестями».

— Як смієш ти, холопе й підкидьку, мать-перемать, отак його величність, царя, государя нашого, та ще й «на ти», називати?!— схопився з лавиці Перхунов, кидаючись на Сірка з кулаками і матерщиною.

— Ти,— пішов на нього Сірко,— царський покидьку, курячий смердючий виливню-бовтуне! — схопив він за барки сла.— Де знаходишся, питаю? — притиснув він його головою до стіни.— З ким говориш і кого ображаєш, рептуше й лакизо? — Сірко ледь володів собою.— Сядь і сиди мертво та слухай,— жбурнув він посла, як мішок, на лавицю.

— То що ми написали там, Андрію? — спитав після передиху.

— «Перекажи не ображати нас своєю зверхністю...» — прочитав писар, перелякавшись і сам Сірка.

— «Перекажи, твоя милість, твоїм двірським холуям, що ми самі вільні вирішувати про мир і розмир із нашими сусідами, царствами, королівствами і властителями, а служимо ми тобі через наше, а не твоє лихо. Твоя плата нам — дріб'язок та благістка проти життів, які ми кладемо за свою землю й люд, захищаючи і твою державу своїми плечима. Обмін із полону синовців Ромодановського і Скурати — не послуга моя, а людська милість до них, адверсорів! А присилати знову ойротів під мою руку без нашого прохання не поспішай, бо коні в нас бардзо ізнужденні походами та промислами, і я відпустив їх на відпаси, а ще в тому немає потреби, бо ординці нами присмирені, а нам треба готуватися до зими».

Сірко походив мовчки, кидаючи грізні погляди на Перхунова, що, онімівши зі страху, мовчав, вибив люльку об одвірок, продув її й повернувся до писаря, згадавши натяк йому, колодникові, царя в Грановитій палаті про знищення Ханства до пня козаками.

— Дописуй, Яковле, далі! — звелів тихо.— «Ото і вся тобі, царю, наша відповідь, а сла Перхунова в Січ більше не присилай, бо за образу моєї лицарської персони я його не по покону задушу, а нам, як знаєш, покони рушити нешпетно, адже то звичай лише монархів. Сірко».

— А що ж із клейнодами та булавою? — після мовчанки боязко запитав Перхунов, перепуджений провалом своєї місії.

— Відвезуть наші депутатці, щоб нашого правобічного гетьмана і його штандарти твоїми руками не поганити! — був гепсом прикінчений отим посланець.— Виїжджай завтра засвіт зі своїм супроводом і більше не попадайся мені на очі! — наказав Сірко так, що Перхунов, задкуючи, посунув у двері, радіючи, що живий.

Покинув Січ Ян Завіша, йому вслід зі стрільцями поправився Василь Перхунов — Лупатий, як охрестили його козаки, а з Чигирина на Москву з турецькими санджаками-штандартами та сотнею козаків поїхав Дорошенків брат Андрій, як Сірко випровадив Саву Шашолу-Шашіля з Дорошенковою булавою, знаменом-прапором та бунчуками, а ойротів в чотири тисячі шабель із Казбулатом Муцаловичем, князем черкеським, присланих царем, відпровадив назад, пославшись на неготовність Січі воювати, і сам взявся з писарем Андрієм Яковлею приводити до ладу січову переписку з дворами, найперше написавши мирного листа ханові Селім-Гіреєві.

— «Сусідський володарю й хане Селіме! Ми, козаки запорозькі, тобі достатньо сказали, що за всі підступи й людоловства твоєї орди та нешпетні зради твоїх домов ми віддячуємо і ще віддячимо належне, і ти в нас у невиплатному боргу, та за людяність ми ладні платити людяністю, ти це, володарю, врахуй, а ще, бачиш сам, ми не бажали полонити тебе в останньому поході та підкорити твоє Ханство під нашу руку, а лише належне сказати тобі збройно, бо слів ти не розумієш, що нам посильно тебе скорити і взяти під свою державу»,— спинився проказувати Сірко, походивши.— «Отож помисли, чи варто нам навзаєм знищуватись і далі,— продовжив він,— а чи жити як добрі люди, у мирному сусідстві та помочі. Переключайтесь із жалувань, людоловств та дуванень на мирну працю і з неї живіть, як живе спокону й наш, і інші народи на землі. Сірко».

Поставивши свій підпис, кошовий відпустив писаря і ще довго ходив із закутка в куток по канцелярії, прислухаючись до рипу делівок і гамору молодиків у дворі, які вишколювались під призвідством Остапа Васютенка на конях і пішо у вправності стріляти з луків, кидати списа, шаблюванні та галопній їзді на конях через перешкоди.

По останньому поході на Ханство Сірко особливо відчув, що він уже геть не молодий, і те змушувало його думати про наступника з молодших, а такими були одиниці, що смутило його й навіть лякало.