Під Савур-могилою

12.

Присутність стрільців на досі доступній лише дочірнім донцям матері-Січі була завадливою, бо порушувала запорозькі звичаї, січовики не бажали мати обік себе у Великому Лузі чи в полі будь-яких чужих військ. Проте й виганяти їх, як тимчасових спільників проти ногаїв і орди, Сірко не наважувався, бо те протиставляло його гетьманові Брюховецькому, цареві і навіть Туровцеві, а відтак вело до міжусобиць, на які і розрахована була додаткова присилка Косаґова.

Гетьман Тетеря, він же «вор Моржковський» для царя і бояр, у спаї з ляхами та ханом був особою тимчасовою, проти нього можна було воювати лазутчиками, турусами-чутками, заколотами, пожежами, дейнечими ворохобствами, казаннями із вівтарів не слабше, аніж стрільцями, які також ворохобилися по мідному бунті. Сірко для царя був значно важливішим, як і всі Запороги, бо, не єднаючись із ханом і ляхами, вів себе незалежно і по відношенню до царату. А чи ж допустимі єдиновірці, не підлеглі єдиному патріархові і первопрестольному Божою милістю цареві? Таке і в припущеннях було єрессю!..

Події в Україні і поза нею не давали змоги зосередитися. Зразу по вересневому новоріччі розвідці сповістили Сірка, що орда, перейшовши у Ржищеві і Стайках Дніпро, знову пішла на Переяслав, але там на неї засів Брюховецький і змусив частину її відступити, а решту, що подалась на Потоки і Кременчук, не пустив до переправи, спаливши пороми та арештувавши на них однозмовців-тетерівців з родинами для відпровадження непокірних через Фролову вежу чи на той світ, чи до Сибіру.

Невтомні розвідники Турлюн та Стягайло привезли своєму отаманові мельдунок про те, що гетьман Брюховецький підписав у Батурині із царськими посланцями — Дементієм Башмаковим та Євстахієм Фроловим домову, в якій було оговорено, що на утримок воєвод в Україні буде жалувано з гетьманової скарбниці кожному млин на два колеса, полковникам — п'ятдесят осьмух житнього борошна, ротмістрам та рівним їм за рангом — двадцять п'ять, поручникам, осавулам, сотникам — по двадцять, а рейтарам, драгунам, стрільцям — по чотири.

Були в тій домові й інші пункти, які ставили московитів-старшин в Україні у привілейоване становище. Та найвразливішим для січовиків у тих потрактовках виявилося те, що Брюховецький зобов'язувався «повиловлювати усіх збіглих московитів-ворів», повернувши їх боярам та воєводам, «переписати всіх міщан, посполитих, козаків і торгових людішек», і «заборонити продаж хліба й іншого провіанту правобережцям, запорогам і аґарянам».

Зрозуміло, що пункти про правобережців, запорогів та ординців-аґарян, які фактично ставили «усе правобережне поспольство разом з третьою республікою», як писали польські хроністи, в один ряд із людоловами, були образливими і для міщан, і для волосних поселян, і для всіх запорозьких козаків та волостей у Запорогах, тісно спаяних родинними, побратимськими, цеховими, торговими та іншими міцними сув'язями. Саме вони, оті пункти, відіграли вирішальну роль у кінцевому падінні і без того невеликого престижу Брюховецького як московського ставленика, уже не кажучи про самих бояр та «Божою милістю первопрестольного». Зачепили вони і всі крам-базари в Запорогах та на волості, так вдало запроваджені Сірком у свій час. І вже зовсім як виклик сприйняв увесь січовий люд, а Сірко найболючіше, те, що «Брюх із воєводами катує і мордує невинний люд аж до старих та малих, який супротивиться його домові».

В тому клубку подій був негайно переобраний Сацько Туровець і кошовим став Іван Щербина, а старшинами — його прибічники. Невойовничий, але мудрий Щербина попросив Сірка в таємній розмові-раді розрядити запальність козацтва в січищах походом на Перекоп та погрозливим листом Брюховецькому і боярам від імені всієї черні. Тоді ж було спішно влагоджено похід разом із Косагою сушею і водою, щоб урятувати стрільців від козацького шаленого гніву. За добу було споряджено й посаджено сіром-безкінників на байдаки, стерна, думбаси і дубівки, а охочекомонців із стрільцями виведено в поле. Отаманом походу був Сірко, на воді йому підлягав чорноморець Олекса Шкуро. Метою походу було знищення Перекопської фортеці, в якій, за розвідними даними, були тисячі ясирників, взяті ордою аж у передгір'ях Татр на Буковині із тамтешнім чільцем і ватажком Мироном Дитинкою, «який із своїми побратимами-опришками воював від самої Хмельниччини проти панів і балів».

Штурм фортеці Сірко почав тоді, як була зненацька захоплена турецько-ординська застава невдалік Перекопу із сотнею дараб-возів. Пов'язавши вози у вужаки, а ординців і турчинів прив'язавши попереду, Сірко опівночі, змазавши осі чмиром, підкотив вужаки до фортеці й міста і дав команду байдарникам, які не зуміли пройти по воді під ланцюгами-перегородами непомічено, зумисне відтягувати увагу оборонців на себе, а сам, розділивши потуги на кілька окремих загонів та переправившись алярмово в немісячну запівніч через рів, напав на посад з південного боку, а стрільці Косаґова — із півночі так нищівно швидко, що охоронний чамбул при появі повного місяця спершу позбавився міста й посаду, захоплених вужаками, в які не можна було стріляти, щоб не вбити прив'язаних правовірних, а потім байдарники таки прорвалися до мурів і обліпили їх з боку води так, що захиснмкам-заложцям, яких все меншало й меншало, уже нічого не лишалося, як здатися на милість козацьку, повіривши уже вкотре, що Сірко — справжній шайтан-характерник!

Фортеця, захоплена Олексою Шкуро з води, а Сірком та Косагою — із суші, ще боронилася рештками сейменів, бо Сірко над усе щадив козаків, але за дароване баш-сейменові життя отаманові було відкрито таємницю, що фортечникам вдалося ще звечора послати звістку про облогу нуреддіну Селіму, який ось-ось має прийти на виручку. Та відомість тут же була перевірена розвідниками, що дійсно побачили кількатисячний загін ординців, який обережно правився до Перекопу під берлом недавнього калги, а тепер нуреддіна Селіма. За наказом Сірка козаками була добита решта сейменів, а ясирники із ям, льохів і склепів виведені разом із ватажком опришків Мироном Дитинкою в поле.

Фортеця, посад і місто з примістом стали неабиякими захистками для козацтва. Піскувате й горбасте поле не допомагало яничарам та буджакам, а вилазки козаків, які весь час міняли позиції, допомогли Сіркові десь по обіді оточити весь Селімів алай. Зрозумівши, що він опинився в лещатах між лучним і самопальним вогнем, нуреддін зробив спробу вирватися, пославши у вістря прориву турецьких секбанів-піхотинців, але затинні пищалі, шмагівниці, рушниці й мушкети, взяті у фортеці козаками, зупинили їх за першої ж вилазки і завернули до гурту.

На кінцевий штурм Сірко пішов зі своїми та Косаґовими вершниками зоднобіч, а Олекса Шкуро з байдарочниками — вдругобіч після того, як на татар пустили захоплених у фортеці бахманів, підігрівши їх перед тим змоченими в смолу й підпаленими скрутнями із клоччя та ганчір'я.

Нуреддін із купкою охоронців мусив утекти. Козаки зсаджували стрілами вершників, що розбігалися, намагаючись прорватися з кільця, саджали їх колінно на пісок зі складеними на грудях руками і до ночі в'язали до дараб; поранених клали до жінок і дітей на мажари, підбирали захоплену зброю, майно, порохи, гуртували овечок, кіз, коней усю ніч, а вранці, поснідавши і погодувавши полонених, спішно знялися в дорогу сушею і байдаками.

Січовики, які лишалися в обох Січах, очам своїм не вірили, коли угледіли полонених у полі, а статки — в Чортомлику. Їх захоплювали не лише коні, овечки, кози, а й майно та найпаче яничарки, венеціанські аркебузи, ґнотові мушкети, пістолі, дорогі ятагани та дванадцять різних гаківниць, заклинених, правда, при здачі. Була й печаль, яку розливав церковний дзвін по всьому Великому Лугу і того, й наступного дня, правлячи поминальну месу по убієнних, а їх налічувалось понад двісті душ, привезених для похорону... Вістка про цей похід Сірка, як курінного отамана, який двома тисячами козаків розбив понад п'ять тисяч яничарів і ординців, зруйнувавши фортецю, посад і місто, та оповіді нуреддін-салтана про те, що в Сіркові живе нечистий, докотились до всіх сусідніх державних дворів легендою.

Відпровадивши воєводу Косаґу з Великого Лугу, для певності — з численними здобутками, Сірко хоч на тимчас поклав край ворохобству в Січі. Та послані ним у Слобожанщину косяки коней зродили й нарікання. Згодом вони обернулись і в ремства, надто від кимось принесеної туруси-брехні, що в околах, та й у самому Перекопі, буцімто була моровиця і лише тому Сірко переміг нуреддіна, взявши фортецю, місто й посад. Плітка була настільки вдатна і так вчасно посіяна серед козаків-січовиків, що Сіркові довелося і всіх здорових полонених, і козаків, що їх привели, купати в теплій смолі-дьогті.

Сірко не йняв віри, що такою сильною та дійовою може бути плітка, коли вона уміло, на добре підґрунтя пущена злостивцями. Говорили, що Косаґа ходив із ним у похід нібито без благословення царя і воєвод та навіть їм наперекір. Сірко морочився тим, шукав першоджерело плітки і знайшов його лише з часом, ахнувши з подиву від віроломства бояр...

Заворушення, що почалися в польських військах із-за невиплати платні рейтарам, до яких приєдналися навіть маґнати Любомирський, Ліщинський та інші, як противники короля, не стали завадою Янові-Казимирові, як сподівалися ворохобники та московські окупаційні бояри. Очолене гетьманом Тетерею, Чернецьким, Богуном, Гуляницьким військо, обійшовши добре укріплений Переяслав, направилося при всебічній підтримці обуреного здирствами воєвод і Брюховецького поспольства на Остер, захопивши і звільнивши від козацьких з'єднань гетьмана та від воєводських стрільців Бориспіль, Баришівку, Нові Млини, Короп, Кролевець та інші міста й села. Лише Борзна не здалася умілому та вправному Богунові, хоч і була надовго обложена його загоном.

Тоді ото круль зі всіма своїми воєводами над рейтарами і жолнежами та гетьман зі своїми козацькими потугами могли б іти разом з ордою і до самої Москви, коли б відали, що «ближні бояри» — князі Куракін та Кудиневич-Черкаський — стояли незрушно за Дебрянськом, не бажаючи допомагати ні один одному, ні тим паче ставленику Брюховецького — Ромодановському, нижчому за них станом та родом. Ян-Казимир випадково, під впливом Собеського, розділив своє військо навпіл, направивши одну половину на Суджу, Псьол та Обоянь, а другу — на Свану й Фатіж.

Зорієнтувавшись, врешті, в путі, круль, Тетеря та хан вже бачили себе повними господарями в Україні, але ординці, нагарбавши до неосилу майна, худоби, коней і ясирників та ще потаємно отримавши щедрий ясак-гарач від царських воєвод, зненацька відкололися від круля й гетьмана і спішно направилися додому.

Не поталанило крулеві тоді ще й тому, що козацький загін Брюховецького на свій страх і ризик пробрався крулевим потугам у хвіст і неждано-негадано захопив у сутичці королівську казну-скарб, якою той мав розплатитися за похід із найманими драбантами і жовнірами...

Зате поталанило в тій веремії ханові, бо він повернувся додому Самарською сакмою не помічений січовиками, чого Сірко, дізнавшись запізно, ні собі, ні кошовому Іванові Щербині не міг простити. І недарма Сірко підозрював ханів підкуп. Прибічники Брюховецького на чолі із Сацьком Туровцем справді на тимчас зняли бекети на Самарській сакмі, пропустивши ясир у Ханство.

Десь за тиждень Сірко зумів зібрати з охочекомонців численний загін і разом із Григором Косаґовим спішно пішов сушею під Перекоп, але вже на Кут, бо дізнався від втікача, що ясирники ще сидять у сириці по ямах, чекаючи продажу...

Розвідавши зусебіч Карач-беїв Кут, козаки скористалися темною ніччю і шаленим нападом звільнили спершу сотню ясирників у околі, а під ранок напали й на Кут. Окремі ясирники стали провідниками, бо знали всі ходи-виходи і місця, де були осиричені в сирих ямах їхні родичі та знайомі.

Перший напад особливого успіху не приніс. Вночі Сірко, відбивши за день з десяток Карач-беєвих наскоків, запалив багаття з кураю й перекотиполя в долині, виставив чуперадла-опудала між ними й навкіл, а сам поспіхом відійшов із загоном до річки Каланчак, сподіваючись, що Карач-бей, підсилившись за ніч сейменами, нападе вдосвіта на козаків, а відтак його можна буде відрізати від Кута і розбити.

Диву давалися ойроти, донці та стрільці і вчорашні ясирники, як Сірко міг передбачити дії Карач-бея. Було в тому щось гемонське, нечисте й забобонне для них і для самого ординського аги, який раптом зрозумів, що, поки він нападав на порожній бивак, Турлюнів загін звільнив у самому Куті решту ясирників, озброїв їх захопленою там зброєю і став на поворотному путі бея лавою вужаків, що стріляла із-за прив'язаних сирицею правовірних бранців.

Пастка посіяла паніку в татарському булукові і призвела до того, що Сірко всебічними нападами змусив його тікати в степ, де сам Карач-бей був настигнутий Сірком та в двобої стятий, а його булук знищений рештою козаків — супровідців отамана.

Взятий у полон літній ага сказав Сіркові, що «хан, слава Аллахові, у поміч ляхам і Тетері тепер не піде, бо має досить статків і не хоче наражатися на лабети шайтана Сірка, а має намір замиритися з Січчю і навіть із самим царем, який двічі дав йому за те великий гарач».

Відрядив Сірко вчорашніх ясирників-опришків на чолі із ватагом Мироном Дитинкою добре оконених та озброєних у рідні Татри, навіть при дарабах-батовах із припасами та майном. Отамани пригадали при прощанні Івана Підкову, Костку Наперського і врешті Тимоша Хмеля та його дружину пані Розанду в Сучаві, якій Сірко через Дитинку, добре знаного їй, поклонився від усіх Запорогів і подякував за благодійства для українського люду.

В Січі втомлений до змори Сірко не міг спочити, бо дізнався, що, відступаючи із-під Новгорода-Сіверського від нападів Брюховецького та слобідських козаків Ромодановського, переданих під оруду гетьманові, король знову дощенту нищить і палить на своєму шляху міста й села, і «лишаються вони печищами і згарищами, а поспольство рятується втечами і розтічами». Не ліпша новина дійшла до Січі і з Москви: Посольський приказ теперь переіменовано в Малорусійсько-Донський, а це, за словами кошового, «нагле присвоєння нас і донців, як підданих Божою милістю царя».

— Приходили до тебе аж із Летичева, як до знаного, скаржники,— повідомив наостанку Щербина,— Максим Уласович, Іван Глущенко, Андрій Гавриленко та Василь Хаманенко. Всі буцім із твоєї колишньої Летичівської сотні. А скаржились вони на місцевого ксьондза Ієроніма Циклинського, який «нагло відібрав у них кілька возів сухого вапна, везеного до церкви по домові із православним отцем Марком», ще й побивши їх києм, а перед нашестям яничарів, яких ти погромив уліті під Перекопом, вони ніби сховалися у Кантемнрові, а він в тогочассі «ґвалтовно забрав ще п'ятдесят возів їхнього вапна, а в Максима Уласовича викрав ще й бут-камінь та багато цегли, виготовленої ним на замову і сплаченої коштом братства, перевізши все до свого католицького кляштора».

— Я послав по скарзі, не ждучи тебе, перевдягнутих козаків, і вони на місці вчинили секвестр та скарали ксьондза на смерть, повернувши разом із летичівським війтом та радцями скаржникам награбоване, то, думаю, ти не будеш у противі? — питався він.

— Знаю і їх, і ксьондза, та отця Марка. Ксьондза Ієроніма давно треба було осудити, та не мав на нього часу,— був задоволений Сірко, що вчинено по покону.