Під Савур-могилою

20.

Ще ниючими ранами й рубцями в Сірковім серці та пам'яті озивалася смерть сина Петра, матері Домни, сотника Гната Турлюна, родині якого він вирішив постійно посилати утримок, і багатьох тисяч побратимів, розгублених ним у бойовищах, а в Січ прибуло із посланцями чергове грошове пожалування від царя, подячна грамота і дві мортирки-гарматки із обладунками. Кошовому впало у вічі, що царські високі сли до нього не зверталися, а трактували в основному із Ханенком, величаючи його гетьманом. Згодом Сірко вияснив, що у слів був лист від царя Ханенкові та Січі, в якому закликалося їх, православної віри людинів, триматися Андрусівського перемир'я і допомагати польському крулеві Михаю-Хомі Корибуту побити агарянського вора і супостата-нехриста Дорошенка. В кінці того листа згадувалося побіжно, правда, і Сірка: «Кроткий духом цар і суд вселенських патріархів прощає йому нерозумно-гріховні зносини із обома „ворами-нехристами“» — малося на увазі Разю й Дорошенка. Сірко здогадався, що лист, переданий Разі через Гната, і є причиною його гріховності...

Та лиш встигли царські сли виїхати із Січі, як у грецьку хату увалилися польські амбасадори під чільством ротмістра Яна Завіші. Зустрівшись із Сірком наодинці, той передав кошовому із привітами від усієї шляхетної родини коронного гетьмана Яна Собеського і великого особистого листа та попросив зустрічі із гетьманш Ханенком на наступний день для перемов при кошовому Сіркові. Одяг, виправа і врода ротмістра, особлива чемність і відкритість підкуповували, а знання української мови — зріднювало посланця, і Сірко дає дозвіл Завіші обійти із джурою всі місця січовища, які його зацікавлять, а сам покликав у бурдюг Лавра Гука для читання листа.

Після вибачень, що так довго мовчав, щедрих віватів «збавителю, уратувателю і доводці начільному від длужніка, мілосної дружини Марії, синечкув Томаша і Тадека, цуречки Ядзі, небожа Якубка», привітань і уклонів «жоні Софії, синові Романові, цуречкам Марині і Ярисі», висловлювань співчуття всім у смерті матері й бабусі Домни і в загибелі сина й брата Петра, як «звитєнжці»,— йшли короткі новини, що «всі жиють належне» і що він, Ян, «зараз при крулі найяснішому Михаєві є коронним гетьманом Жечі Посполитої і має чимало з того рожних запобіжних і прикрих обов'язків, як чілець і врядовець».

«Цей лист,— писалося далі,— від людина-длужника й приятеля, не гетьмана, і все, в ньому викладене, є виказом інтимним. Болі твого рідного краю й люду мені не чужі, як не однораз мовив тобі, мосьпане, тому повторююся і нагадую мою думку в скрусі і за твою, і за мою ойчизну листом, не маючи нагоди зустрітися.

Далека й довга путь починається з малого кроку, і чинить його кожний по-своєму. Жеч Посполита, втративши за століття вашу віру у її слівність і порядність, утямила, що, змагаючись за вашу підлеглість, вона обезсилила себе і вас, як щита свого від полудення всходного, і тепер чинить чимало кроків для зближення, не зустрічаючи того ж від вашого поспольного загалу. А досягнення в цьому між польською й вашою сторонами були б обнадіею на майбутнє і початком нових сув'язів і контактів.

Все, що досі діялося нами й вами, було тільки розором наших сполеченств, воно кріпить та багатить не нас, а аґарян та московитів. Царські спритноушкали, вміло користуючись нашими різнороз'єднаностями в релігії, створили на землі вашій криваве бойовище, яко на бидлобойні-ржезні отій, кроворозливній.

Із багатьох розмов зі слами царевими і їх супровідцями я дійшов висновку, що їх уміння ламати, рвати сув'язі родин, парафій, цехів, колотити громади, розкладати їх і деморалізувати, розпалювати супротивництво — прямо сатанинсько-диявольські. Шельмування, викрути, вигадки, плутні для них — рідна стихія, а переконання, що в спілці з ними — вважай, під ними — твоє щастя й спасіння, просто дивогідні!

Коли під ляхами ваші русини лишалися завжди, хай і „бидлом“, але русинами, то зараз, плавом пливучи в Татаро-Московію, яка ігнорує вже й федерально повну князівську автономію, ваш люд несе туди не лише душі, тіла, добра-статки, худобу, дріб всілякий, а й дух рідний, звичаї, обрядності, гісторію, яких ляхи не торкалися, а ігноруючи — все ж і не приписували собі. Той повінний біблійний „ісход“, особливо ваших духовних людей, приведе до знищення вас як народу з власним корінням, бо московити, найпаче чільні амбасадори, дотеперішнє своє назвисько, вважаючи на обвиклу його татарщину, шалено-похітно і вперто трактують, як русинське, не проминаючи підкреслювати та наголошувати, що вони — ледь не перші русини, то пак, виходячи з цього їхнього твердження, все ваше — є їхнє та в додаток ще й прикрите тепер православною одновірністю. Того не можна замовчувати.

На моє бачення, „великая Русія“, як пишуть боярські скриби в реляціях, велика лише в шулерстві, насиллі, держимордстві та загарбі чужого. Її амбасадори радяться з іншими лише тоді, коли мають з того для себе зиск. Гра нині з вами є трактування вас як захисної стіни від нас і аґарян. По ній вашого воскресіння не буде, а буде мученича смерть і зникнення. Ви станете в них робучою силою, волячим тяглом, джерелом датків під єдиним Богом і православною вірою! За Бога вам стане сатрап-цар, а за віру — його Божою милістю плутні і його ж іпостась! Отож, священне ваше змагання за життя на землі може бути успішним сьогодні тільки у федерації з нами та Литвою на засадах Гадяцьких угод!

Подивляє мене осібно і декого з прихильних до вашого лиха наших чільців разом із крулем те, що ви не бачите, як доброхітно опиняєтеся в стосунках із московитами в становищі плебеїв і рабів, будучи навіть чільцями і радцями. Щоб не мати вини на сумлінні перед тобою, питаю тебе: невже, оглядаючись назад і слушно осуджуючи нас, ви, чільці, не бачите різниці хоч би в тому, що ляхи дозволили вам піднятися до усвідомлення своєї окремішності і організувати визволення за неї, а московити уб'ють те в зародку-зав'язку!

Ти, доблію, у нашій гостинній розмові ремствував та нарікав, що ляхи-маґнати поїдом їли добробути і гаразди від праці ваших русинів. Це так і було, але сьогодні вже я бачу, що ляхи-маґнати не їли ні своїх сіром-трудівників, ні трударів-русинів, а московитські бояри-покручі, разом із своїми їдять, та з'їдять не лише добробути і гаразди, а й самих ваших трудівників разом з їхніми поспольними чільцями. Правторення до Сибіру Богданових родаків і сподвижників є погрозою і по відношенню до твоєї власної персони... Помисли над тим і будь пильним!..

Жеч Посполита по Глухівській узгоді відмовилася від усякої підданості України-Русі їй і Литві, ставши на обов'язкову рівну з ними спільність перед всіма помежно-сусідніми адверсорами. Більше того, Польща згодилася помислити в будучині і про долю решти русинів та їх земель в королівстві та в чужинах поза ним, то що може бути більш досяжним вами нині?! А ви, затравлені помстою і нацьковані „єдиновірцями“, цього не поціновуєте. Питається, чому? І хто відповість на те питання вашим наступникам? Адже всяке поспольство жиє на землі завдяки наступникам, мілосний пане! Грош ціна батькам, які того не носять свято в собі, як поконного обов'язку!

Осуджуючи тебе, звитяжцю доблій, за наївність і подиву гідну скрому, я не можу не співчувати твоєму людові, не зовсім чужому й мені, бо від його долі залежить доля інших, і в першу чергу польсько-литовського люду, як найближчих у завтрашніх адверсіях царя й бояр.

То є не все, що я бажав тобі мовити, але то підвальне, засадне й основне. Як мовлять латиняни, я сказав і полегшив своє сумління, але як кажуть ті ж латиняни, „мудрому досить“. Я застеріг тебе за обов'язком і сумлінням. Найясніший мій пан круль Міхай із-за твоєї наївної неохоти-скроми, вболіваючи за ваш край, а найпаче Правобічний, змушений просити пана полковника Ханенка, як гетьмана Правобіччя, до спільних дій з нами, бо аґаряни вчинять бойове токовище із ваших земель при помочі кобецяжа-бабія Дорошенка. Запрошую тебе цим листом помислити і стати йому, нестатечно-несталому, в поміч, коли нема в тебе охоти бути самому гетьманом. Запрошую, коли захочеш, навідати мене, попередивши, в будь-який час. Хай бережуть тебе, як і досі, доля і Бог Всевишній. Пише тобі і твій небож, Якубко Чемерис, який по Сорбонні є уланом при крулі Михаї.

Твій длужник і приятель Ян».

Лавро Гук втомлено спинився читати, в душі вірячи у щирість сказаного Собеським. Не сумнівався в приязності коронного і Сірко, слухаючи Лавра і бачачи перед собою вилицюватого Яна Собеського ніби наяву. Різновраженням від листа у Сірка й Лавра було лише одне: Лавро бачив лише сказане в листі, а Сірко під час читання пам'ятав Царську грамоту Ханенкові і чув слова Протака та Чорноярця про Разю й Дзиковського. Перед ним поряд із жаским четвертуванням царем викраденого Івана Разі на Лобному полі в Москві стояло і варварське катування Дмитра Дукреця з двома десятками його соратців-сташин та їхніх жон на Мазовецькому полі у Варшаві, переказане побратимом Левком Кошовенком і потім гетьманом Богданом, що були присутніми при тому.

«Ні, не різняться круль і цар, хоч круль, щоправда, не правторить чільців з родинами до Сибіру, бо не має його, а ще, видно, утямив, що, нищачи нас, він нищить себе,— думав, ще слухаючи читання, Сірко.— Йосипа і Юрія з Марієнбурзької фортеці вивільнили, а Григора Гуляницького тримаєте, бо не йде з вами в спілку»,— згадував попутно.

— Тут продовжує листа небіж, то, може, й його прочитати?— нагадав Лавро Сіркові по чималій мовчанці.

— Ага, читай! Потім ми ще вернемося до «коронного»,— був у розпачі Сірко.

«Мій дрогий дядьку, ласкавий мосьпане, лицаже з лицажів і гетьмане з гетьманів, як стале Вас називає мій доброчинця пан Ян,— читав Лавро Гук неспішно.— Для мене, як і для моєї рідної мати, Ви є богатирем із легенди! Я, як і матка моя, шлю молитви Матці Бозці, Аллахові і Христові, жеби берегли Вас нам на радість і гордість. Цей лист пишу Вам з дозволенна мого доброчинці пана Яна після його апелювання до Вас і, даруйте, смію сказати Вам, що виклад мого пана в ньому є щирим і доброчинним.

Доконченнє Сорбонни, відвідини моєї матки Настан-ханум в її обійсті-фільварку і мій побит при яснейшему крулеві дали мені багато роздумів і в осуді татарів за людоловства, і в сказанні поляків, московитів та турчинів наганних, як спесивих гонором, пихою та іманентно властивою їм адверсією, а козаків — похвалою за природжену скрому, лицарство, і дорік за розбрат в одностаї люду в оточенні ошукань і шельмовань сусідів.

Прошу у Вашої милості, мілосний мосьпане й дядьку, пробачення, але найбільшою шкодою для вашого люду, по-моєму, є єдиновірство із москалями та помстливе керування в стосунках із ляхами, які зараз більшості своїй невпізнанно змінилися і поколінно. Жиючи в Парижі, я надивився абсолюту доста і зненавидів його до краю, печалячись, що Ви у Фландрії посприяли його утвердженню, та він навіть, звіриний і блюзнірський наскрізь, не дорівнює варварському царському чи турчинському.

Я згодний з мілосним паном Яном, що мислити нині про окремішну Україну при таких сусідах марний відок. Отож, Гадяцькі умови пана Виговського є найліпшою запасовою радою в тих обставинах, які склалися. Я свідомий того, ласкавий мій високий родаку, що повчаю вас, але пробаченням мені хай буде щирість і вболівання за Ваш і моєї матки край та його нещасний люд. Те, що Ви із Михаєм Ханенком і Григором Пелехом не в контроверсії — кроткочасне, гадаю, і не стійке.

Навідав мою рідну матку ханум Настан і тішуся, що зона викуповує з ясирів краян-козаків, як родаків, та купчить їх у своїх фільварках, а найпаче тих, яких козії-каді звільняють по покону через сім літ. В освоенцонних християн таке зась зустріти! І то ж при побудові наймоцнішої в світі в'язниці-фортеці Бастілії, Грановитої палати та Коломенського палацу, султанської Вежі Вічності і сералю. І це тоді, коли церкви й духівники по заповідях Божих і Аллахових ніби не мають секулярності із світським тягловим людом. Що ж мовити тоді, коли його закабелюють з допомогою отців Гаврила Доменського, Лазарів, Симеонів, Інокентіїв, коли горять у пожежах та руйнаціях храми і колегіум в Києві й створюються легенди Версалів, Коломенських і Грановитих палаців?!. Серце обливається кров'ю і за сліпо-отваринених ординців, і за розідрані на шмаття в міжусобствах нещасні землі люду Вашого.

Запрошую і я Вас, мілосний родаку, в гостини та хочу побачити Вашу Січ, Київ і чигиринський Собороуспенський майдан з голубостінним храмом Покрови, хоч і не відаю, коли...

Даруйте ще раз, мій великий звиценжцю й дядьку, діточу смялосць мою. Лицарство проти шулерства не є рівною силою!..

Писав цю орацію Ваш небож Якуб Чемерис року Божого 1670-го у Варшаві».

Довго сидів Сірко, переслухавши послання, глибоко зітхаючи і обдумуючи почуте. Сумніву в щирості написаного в нього не було, були тільки болючий жаль і пекуча шкода, що ті висліди до владців прийшли надто пізно. Проте розрив круля з аґарянами підкуповував Сірка, як і те, що Михай, напевне, мислить так же, як і його коронний Ян Собеський.

Вечоріло. Яків Гиря, відвівши Завішу в грецьку хату після обходу Січі й січовища, нагадав Сіркові й Лаврові про вечерю, на отаманове прохання приніс її з поварні, і старшини мовчки, не бачачи, що вони їдять, повечеряли, кожний думаючи про своє.