Під Савур-могилою

25.

В Коші Сірко дізнався і про зготовлений похід на турчина потуг гетьмана Собеського, і про прибуття з Венеції знаного йому ще з Вінниці вісімнадцятирічного ув'язненця і каторжника у ханів Самійла Молдавидла, який став наказним у Ханенка на дніпровських островах під Києвом, і про повстання дванадцяти рукомесних цехів киян проти царського воєводи Дворецького, і про їх придушення та вбивство в бою отого ж наказного Самійла Молдавидла. Довідався він і про те, що царевич Симеон із донцями-разінцями полишив Січ і кудись подався. І, хоч Сірко не бачив Симеона, йому було шкода його і донців, мабуть, обманутих ним, а тим паче коли в грецькій гостинній хаті при Січі «затрималися із-за бездоріжжя» царські посланці.

Тим часом у січовищі були готові і на плаву гончаки-галери, байдаки-чайки, думбаси, стерни та дубівки із плавними помостами і очеретяними окриленнями, були підсилені на свіжих зелених пашах ослаблені за зиму коні для походу і підігнані ронди-збруя на них, було наготовано та наландовано достатньо різної зброї й набоїв, навіть кілька гаківниць і дві гарматки-мортири. А січова Мала рада затвердила зверхником над чорноморцями дотепер Сіркового наказного отамана, колишнього кошового Дениса Кривоноса, і в Січі ждали з дня на день приходу тайші Башанти, щоб негайно вирушити ніби на ріку Молочну на ногаїв, бо про справжній напрямок руху Сірко не говорив. Він знову дослав розвідників на чолі з Лавром Гуком на Муравську сакму з дорученням перейти Дніпро назад біля Кизи-Кермена і розвідати не Моравський, а Кучменський шлях аж до Буджацької орди, звідомивши його про все в Аслан-Кермені, а також сповістити гетьмана Собеського про вихід козацьких потуг у поміч йому.

Тайша Башанти із ойротами у п'ятсот шабель прибув до Січі лише в кінці травня, і козацький похід за одну добу двома рукавами вибув із Січі водою й сушею. Гаківниці й мортири Сірко віддав, як і пастрому та сухарі, чорноморцям, що мали напасти на Аслан-Кермен уночі стріляниною, коли не пощастить тихо зняти варту. А вершники на чолі з Сірком — із шаблями, ятаганами, списами, луками, з щитами та арканами, з виданою лише на добу звареною в смальці гречаною сухою кашею — скористаються нападом чорноморців, які відтягнуть на себе основну силу оборони, алярмом-наскоком впадуть на фортецю здругобіч. Розраховував Сірко і на поміч ясирників, яких у фортеці було скупчено до трьох тисяч, планував і довшу осаду фортеці, коли зненацька не пощастить взяти.

Та християнський Бог був на боці Сіркових потуг — приспав у запівніч і Аллаха, і його правовірних. І чорноморці з води, а ойроти й козаки із суші воднораз напали на Аслан і, не втративши жодного воїна вбитим, за якусь годину повністю оволоділи фортецею та її околами. Одне ім'я «шайтан», що його вигукували охоронці жахаючись, а ясирники — радіючи, паралізовувало захисників.

Спішно відпровадивши з ясирниками майно, худобу на перевантажених байдаках-чайках і гончаках-галерах додому, Сірко зірвав частиною пороху, що був у фортеці, мури, окольні будівлі й пішов ночами на Очаків.

Похід козаків на буджацькі, молдавські та волоські улуси, які людоловили тепер разом із турчином у Поділлі й Буковині, полегшував ляському гетьманові Собеському війну з Портою. Поповнивши в Очакові свої запаси зброї і звільнивши понад п'ятнадцять тисяч ясирників, Сірко круто повернув на захід. Його поява з козацтвом під Молдовою змусила молдавського логофета Степана Петриченка і волоського жупана Григора Гика повернути свою зброю проти Гусейна-паші, а відтак допомогла Собеському розбити пашу під Хотином, і той мусив із кількома юз-баші та от-агами втекти аж у ханський сераль, боячись розправи султана.

Тим часом оповіщений про успіхи Сірка цар Олексій спішно направив Січі додаткові набої й припаси для промислу над аґарянами і, запобігаючи перед тим же Сірком, відпровадив протоієрея ніжинського Симеона Адамовича з родиною, наглядцю й радника гетьманичів Самойловича при царі, за вчинені свого часу нацькови проти Сірка до Сибіру і дозволив, як вимагав від нього Сірко в Грановитій палаті, «щоб Україна була в такому ладі, коли кожний козак мав би при собі коня, рушницю і набої для війни».

Довідавшись від розвідників Лавра Гука, що султан із ханом посудяться йти великим походом на Січ і Хотин, Сірко переказав чорноморцеві Денису Кривоносу негайно вийти усім оружним плавом до Перекопу, куди й він, Сірко, прийде сушею. Отож водою і степом до Перекопу йшло близько п'яти тисяч козаків. І хоч Сірків план повністю не вдався, бо орда й турчини напали на чайкарів коло Гаванської пристані, та Денис Кривоніс уміло їх відбив і відігнав, узявши в полон ще й галеру з турецьким капудан-чаушем Валі-агою. Допитаний Сірком, що якраз наспів, Валі-ага розповів про дислокацію ординсько-турецьких турм, і отаман, відпровадивши чорноморців із великими трофеями додому, спішно повернув козацькі потуги на Тягин, Ізмаїл і Ачи-Кале, де, втративши лише трьох козаків, розбив і орду, і турків, отож ані орда, ані турки не пішли під Хотин на потуги Собеського.

Рідно та приязно подякував Сіркові гетьман Собеський, сповістивши «уродзоного, богатиря й гетьмана з гетьманів» що він, Собеський, за вимогою примаса й сейму мусить лишити Хотин на наказного, а сам відбути спіхом до Варшави, бо в «Жечі Посполитій жалоба велька по наглому сконанню ясновельможного круля Михая-Хоми Корибута-Вишневецького». По цьому в Сірка виникла думка податися в Хотин на захист фортеці, в поміч наказному.

Але поки Сірко, сповістивши в Січ про перемогу наказному кошовому Лукашеві Андрієвичу, якого козацтво обрало в Спасівську башлівку, зготувався в зворотну путь, ординці й турчини не лише Муравською сакмою пішли на Лівобіччя та по путі напали на саму Січ, але й окремими булуками в степу неждано й негадано вдарили на Сіркові загони і на Кучманській сакмі.

Оточивши Сіркових козаків у полі, ординці три доби безперервно кидалися на запорозькі потуги і три доби в запеклості тратили своїх людоловів убитими й пораненими, а на четверту Сірко не лише прорвав їхнє кільце, а й, підпаливши трави в їхнім тім'ї, змусив татар і турків тікати і в погоні взяв недобитий булук у полон, сам не вірячи у вчинене.

З поворотом Сірка в Січ і Орда, і Порта зрозуміли, що ні Січі їм не осилити, ні Дорошенка не втримати в гетьманах. Зрозумів і Дорошенко, що своєю сув'яззю із султаном він оголює Правобіччя, на якому все менше й менше лишається сіл, мешкань і людей...

В січовій церкві Покрови на молебні по убієнних у літніх змагах, в яку Сірко потрапив, встигнувши лише перевдягнутися з дороги, був присутній і царський посланець Кузьма, Данилів син, і те псувало Сіркові жалобний настрій чимось нещирим, хоч думний дяк ніби й молився щиро. Виводила Сірка з рівноваги і купка переяславських козаків, присланих полковником Дмитром Райчею ніби для подяки Січі за її успішні сукцеси, а насправді — Юрієм Трубецьким для розвідки й вивідок. Та найбільше вразило Сірка сповіщення думного дяка Кузьми, Данилового сина, що на Правобіччя за наказом царя мають вийти зі стрільцями воєвода Ромодановський і гетьман Самойлович.

— Негаразд, дяче, робить цар, що в порушення Андрусівського перемир'я посилає стрільців на Правобіччя, та ще тоді, коли там ні орди, ні турчинів немає. Було б ліпше і виправданіше вчинити те весною, як аґаряни пустошили, палили й оголювали ясирством наш край.

— Все в руках Божих, отамане, а тобі, смертному пожалуванникові його величності, милостивого царя нашого, не пасує так зневажливо говорити про його тронну особу,— докорив дяк Сіркові.

— Я так говорив і з його високою ясновельможністю, коли був у кайданах, то чому маю говорити інакше без них? Адже відпустив він мене не задля мого живота, а задля війни моїми руками з його ворогами,— подивився Сірко спідлоба на посла.— Взагалі, пане думний дяк, звільняй завтра нашу гостинну грецьку хату і слідуй із Райченими козаками до гетьмана Самойловпча, бо до нас має прибути багато викупців-турчинів і ординців, а розмістити їх не буде де.

— Поляків-схизматів відпровадь,— порадив дяк Кузьма, не вірячи, що його виганяють.

— Мені, думний пане, краще знати, кого й коли відпроваджувати,— осталив голос Сірко, встаючи з лавиці і даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

— Я донесу його величності твої негречні слова про його особу,— піднявся й Кузьма, Данилів син.

— Хіба на свою голову те вчиниш. Я з царем потрактуюся і порозуміюсь, як не його підданий, а тобі за намови на мене може випасти доля зичливця мого, Симеона Адамовича,— може, чув? Так що з Богом, дяче, завтра зарання й вирушай. І не гніви мене зайве, бо я того не люблю, хай буде тобі знамо. А відпровадити тебе за Адамовичем можу.

— Не будемо, отамане, сваритися. Скажу лише, що Ханенко хоче передатися Самойловичеві, і цар повелів його прийняти,— посунув дяк у двері й зачинив їх, хряпнувши.

— Ченці, отамане, із Київського колегіуму приїхали за вспомощенством, чи приймеш їх і коли? — вступив у канцелярію джура Навар Оскарко.

— Проси тепер, бо хочу мати з тим спокій,— викресав Сірко вогню і припалив люльку.

Спудеї ввалилися в канцелярію трійцею старших. Вклонилися від себе, від митрополита Йосипа Тукальського, розсілися й оповіли про придушення воєводою Дворецьким повстання цеховиків, про нужди колегіуму, про те, що в час війни Польщі з турчином московські воєводи ведуть себе як вдома, що сейм, не затвердивши Бучацької домови круля Михая, обрав королем Собеського, хоч і цар Олексій попереджував поляків не обирати його, покруча, і герцоги нейбурзький, лотарінгський, баварський та князь трансільванський були проти.

— Ото така, отамане зацний, дружба варшавського та московського дворів. Вона й при Михаї на ладан дихала, а тепер і поготів кепська, бо цар мав надію, що ляхи вберуть його самого крулем.

— Як жиє колегіум, свята Лавра, собори, храми і їх наставці? Чим жиють і на що надіються?

— А як, славний лицарю? У нас все життя тепер животінням стає і міряється знакомитими духоборами: Сагайдачним, Плетенецьким та Могилою, бо мовимо зчаста всі: «до них», і «після», «тоді» й «тепер», «там» і «тут»,— ото й зважуй. Відходить козацтво і поспольство в своїх чорних лихах від рідної церкви, хоч отроки шкіл ще й тримаються, слава Богу, бо перекинчиками за мирські блага стали й святі отці вже. А Нестор, Олімпій та й інші наші великі мужі-жертвенники, що, несторіан ассійських повторюючи, говорили: «сі не може текти ріка, якщо відрізано в неї витоки, і не ростиме дерево угору та вширочінь, коли в нього знищено коріння!» Посуди сам: обидва гетьмани нині відсахнулися і від митрополії та екзарха, і від нас, і від єднання рідного сполеченства, розбратуючи його та нищачи, то до чого дійдемо отак?! Січ, даруй, такоже лиш вважається нашою захисницею,— делікатно докоривши Сіркові, чогось недоказав старший.

— Кажуть, вам, січовикам, і цар обіцяє золоті гори якимось свіжим респонсом, і султан листом? Митрополит Йосип цікавий знати те, як твоя ласка,— спитав середульший.

— Не буду таїти від вас, дорогі амбасадори, є респонси і від царя, і від султана, я їх за браком часу ще не бачив та при суцільних, хай не гнівається митрополит Йосип, людоловстві, руйнуванні й паленні краю, плюндруванні святинь і Божих парсун наших, зодиобіч, і передбачливо розрахованої на завтрашнє поневолення помочі нам, іздругобіч, людин наш і з десятьма клепками в голові що може видумати, окрім приставати до другої сторони? Видно, й Бог хоче від нас того. Адже, окрім грабунків і руйнацій краян султан нічого не дав славному Дорошенкові, і він у самотності згризав себе за обезлюднення Правобіччя.

— Правда твоя, але ж і туруси-намови царські та плітнярство його амбасадора Милославського в Порозі теж стали причиною султанового плюндрування,— докинув молодший.

— Про що достеменно не відаю, магістри й брати мої, говорити не стану. Але ні з ханом, ні з султаном, ні з Дорошенком, якому, відомо вам, я допомагав, сполеченству нашому тепер не по путі! «Нужда й закони виправляє»,— нам те слід пам'ятати. А поміч колегіумові ми давали і давати будемо, доки буде можність. Завтра ви її одержите, навіть з урахуванням заборгованості нашої,— заокруглив Сірко розмову з ходаками.

— Апостол Павло казав: «Нас вбивають, але ми не вмираємо!», то будемо того триматися й ми, славний отамане! — підбадьорливо на прощання сказав Сіркові старший.

— Будемо й будьмо! До завтра, дорогі гості! — прикрив за ходаками двері Сірко, відчуваючи, як додалось йому гризот сумління.

Після прохолодної, аж із інеєм ночі був сонячний, теплий, тихий, як намальований, недільний пізньоосінній день, коли Сірко і скарбник Григор Пелех, у супроводі Лавра Гука та чотирьох козаків відпровадивши до Києва ченців-маґістрів із ґамзою-коштом помочі колегіумові, приєдналися до старших та знатніших, переважно значкових чільців, що сиділи посеред січовища на лавицях проти сонця за великим дубовим столом і стояли юрбою обіч.

— Цікаво все ж таки знати, в кого з них, окаянних, більше титулів: у царя чи в султана, коли виміряти їх і переважити на злотники і лоти? — почув Сірко кінець глузливої мови бувалого кошового, а тепер курінного Калниболотського куреня, огрядного і до пояса голого.— Я в царських респонсах ніколи не міг полічити їх всі, трикляті.

— Царські, Остапе, переважать султанові, мо' й на хунти, коли належно їх співставити,— переконливо ствердив опасистий старшина, що незручно напівлежав на шинкаревому кадубі, колишній суддя Литовського, а тепер курінний Незаймайківського куреня Самійло Богданович.

Сірко з Пелехом, слухаючи ту мову, неквапом всілися й собі в застілля на лавицях, які обрамляли стіл із трьох боків.

— Що ви тут, товариство, співставляєте? — включився в розмову кошовий, оглядаючи присутніх.

— Співставляємо, отамане, чиїх титулів-міанів більше у респонсах: царевих чи султанових,— пояснив худорлявий і кволенький, стрижений «під макітру», новий січовий писар Сава Брекало, що сидів поряд із Сірком.

— А що, товариство? Може, справді прочитаємо ті респонси на дозвіллі та вирішимо, що на них відповідати, бо ж я досі лише чув про них,— весело запропонував Сірко присутнім, радий почути їхню думку.— Збігай, Саво, як ласка, та принеси сюди і їх, і атраменти свої, то, може, щось і наскрибаємо тронним особам,— звелів він писареві, тішачись, що й розважить присутніх і справу зробить морочливу.

Писар на диво швидко приніс і респонси, й атраменти, а всівшись на своє місце, став ретельно розправляти і пригладжувати їх на столі.

— Що, отамане, читати першим? В царському респонсі,— показав він усім,— ціла сторінка титулів, аж на другу перейшли,— відхилив він листок,— а в кінці про пожалування золотими, сукном, зіллям, набоями для кращого промислу нашого над аґарянами, та й по тому.

— Гадаю, хай пан Сава читає султанового, в ньому менше міазмів, бо ж він свинини не вживає, то й менше ранґами та пожалуваннями заражений,— докинув, смулячи велику, в золотих обідках люльку, Овсій Шашіль-Шашола.

— То читати, чи що? — відклав писар царського листа.

— А що ж?! Читай, що той бусурман хоче від кас,— підбив Сірко з лоба шапку-мегерку.

«Я, султан Магомет Четвертий, син всетурецький, брат сонця й місяця, намісник Аллаха на землі й морі, володар правовірних народів всіх: магометанських, вавілонських, Малого Сходу й інших, цар над царями, князь над князями та повелитель правителів і невідступний охоронець гробу Божого, надія, віра та втіха всіх мусульман, неприпинний чатівник християн і інших, людинів на всім світі, цим респонсом пропоную вам, славним запорозьким козакам, доброхітно на ласку мою поступитися, поцінувавши милість, дану мені Аллахом великим, і у вічне незаперечне підданство моє коритися та своїми нападками не турбувати ні мене, ні мого великообсяжного та чисельно-неохопного царства, а жити із щедрої і добродійної ласки моїх діянь у благах і добробутках несчислимих вічно, сповістивши мою особу невідкладно. Магомет Четвертий, син всетурецький, власною особою»,— дочитав Сава Брекало респонса.

— Тьфу, паскудство яке, а чого захотіло! — не витримав хтось у гурті.

— Він не при собі, чи що, той паскудник, що отаке неподобство пише нам, вольним козакам?

— Бач, чого захотіла свиня в чужому обійсті! Блекоти, чи що, об'їлася?

— Бери, Саво, папір та по гарячому скрибай отому тхореві одвіті — звелів Сірко писареві.— Починай високотрибно й штильно, щоб дошкульніше потім боліло! Може, так: «Високоштимий і всевишньо-земно-небесний милостивий повелителю магометан і іних вір і народів»,— спинився Сірко.— Написав? Додавайте, панове, хто що мав сказати.

І — Боже! — чого лише не було виказано під реготи, глузи й дотепи! Сава Брекало не все встигав записувати, проте основне він таки врешті, аж спітнівши, написав, і звучав той лист так:

«Всевишньо-земно-небесний мосьпане, повелителю магометан і інших вір і народів на світі, кате й гнобителю! Ти не султан, а дідька лисого сват і триклятого чорта брат! Ти анциболот і недолугий товариш люципера на землі й на морі! Ти гаспид-куцак і смердючий тхорячий варнак! Ти від замтузної матері володар — мака, бо чорною сракою не годен задавить їжака! Біси-нетопири хай твоє військо щеняють, а війни довіку хай твій край пожирають!

Ти розтриклятої матері-суки син, щоб їй, повії, матірно утробну піхву печистий викусив! Македонський ти кухар, вавілонське ти гузно і пуп, олександрійський колісник і козолуп! Вірменська свиня ти, кобиляча срака, людоловний розбійник і вовкулака! Кам'янецький злодюго й хотинський псарюже, не чванься величністю й владою дуже! Бо де тобі, телепню, над нами владарювати, не будеш ніколи ти нас, козаків, у покорі й підданстві мати! То ж, бицю й баране, хрін з тобою, не вартий ти й нашого гною! Нікчемо ти й кнуре, химеро й напасте, не годен пацят навіть наших ти пасти, а не те щоб у козака-запорожця волю вкрасти!

На тому писать, бевзю й дурню, тобі ми кінчаємо, числа достеменно не знаємо, бо календаря не маємо! День у нас такий, як і у вас, поцілуй у гузно всіх нас! Турецька ропуха ти й жаба, Малого Сходу кастрована баба! Офірує із Січі тобі Сірко, кошовий, де кожний, і вмерши, є вічно живий! Тепер ми, занудо, сказали вже доста, хай жиє з тобою парша і короста! І врешті листові кінець, хай тобі пек і грець!» — закінчив респонс писар, а перечитавши написане, і сам реготав, і решта не могла ніяк заспокоїтись, лихословлячи, на Сіркову втіху.

— Прикладеш, Саво, печатку, запакуєш, просмолиш та передаси чаушеві з такою шанобою й поштивістю, щоб йому і в голову не прийшло, що він везе хондкарові в листі,— став зводитися за столом кошовий, вдоволений вчиненим.

Вдоволеними були і старшини, розійшовшись хто куди: одні спочивати, другі — грати в карти чи в дамки на сто морок — шахи, а Сірко знічев'я забрів на Могилу з трьома млинами — Мама-Суру, звідки як на долоні було видно околи. Йому нерідко, бувало, баглося лишатися на самоті і спочивати від товариства і від його гамору та гулу.

Присівши на млинове вертело-верло проти сонця, Сірко перебирав у пам'яті довгі роки, блукаючи поглядом по видноколу. Бовванів на сонці Білозерський лиман, аж ген — Прогній, Вільні води, бекети на Сліпій Могилі, на дубах, яворах, вільхах і в лозняках по Лебединих озерах: Рачному, Коровчиному, Василевому, Савчиному, Лопушному, Головатому, Круглому, чимало з яких за літо геть зміліли. В'юнилися, то ховаючись, то вигулькуючи по просторах Великого Лугу, річки й струмки: Чортомлик, Базавлук, Цимбал, Джуган, Ревун, Тарас, Бугай, Підпільна, Скарбна, Мірошник, Домаха, Бандура, вповзаючи головами в озера або в Дніпро і Заплави.

Все навкруг було Сіркові до дріб'язку знайоме, як і тирлище, стрільбище, де інші вже молодики об'їжджали залюбки, з криком і вереском коней, управлялися, але здалося тепер, після Сибіру, якимось іншим, досі не баченим. Молодики на конях, до поясів голі, були подібними до турецьких спагіїв, а вишкільний сотник-учитель біля них, Хвесько Чур, в зеленошликій шапці, накинутій набакир, змахував на турецького сердара.

Вернувшись під вечір у січовшце, Сірко забрів по путі до корчми. Біля неї панувало гульбище: співи, танці, боріння і гра в карти. В одній юрбі він побачив козака — «кармазинника», геть голого й босого, а поряд — купку його закладеного одягу. Камлова шапка з виндилихи на голові, опанча, оксамитові штани-шаровари, хозові поршні-чоботи, дорогий шабельтас із двома пістолями, інкрустована шабля, що лежали в купі, та кілька синьо-багрових рубців на тілі гравця говорили Сіркові, який сів на скамницю випити гальбу пива, що перед ним бувалий козак і що йому вкрай не поталанило, зате випало нині рідкісне щастя його напарникові, обтіпаному арґатові.

За давнім січовим звичаєм, козак міг програти все й на собі, але не мав права програти шапку. Допивши пиво, Сірко вернувся в свій бурдюг і попросив здивованого джуру:

— Зроби, Назаре, мені побратимську ласку. Як кінчиться біля шинку гра, то захристай моїм одягом отого, що програвся, бо жалоба мене бере за нього. І сорочку та підштаники програв якомусь шельмакові!

— Вчиню тобі ласку,— потяг Назар Оскарко з-під полика короб із отамановим одягом.— Воно ще й на добро тобі буде, бо в тебе того недоношеного стільки набралося,— викладав Назар Сірків одяг на скамницю.— А поршні-чоботи він також програв?

— Лишився лише в шапці з виндилихи.

— То він не якийсь бідак?

— Та мабуть що!

— Ото й добре. Передам йому твоє зайве, але піду гляну, чи не відігрався,— неспіхом похитав джура з бурдюга до шинку.— З Мишастівського куреня він,— вернувшись назад, похвалився Оскарко.— Приодяг його, як має бути.

Ввечері вони допізна грали вдвох у дамки на користь, і Сірко, програвши джурі кілька шелягів, був неймовірно радий і тим, що зодягнув козака, і тим, що не зобидив програшем побратима. На радощах вони навіть проспівали любу Сіркову пісню:

За міхурчатими, як два ока, віконцями Сіркові з бурдюга було видно місячну й зоряну, мов намальовану, ніч!

Нелюта малосніжна зима ще вимітала з небесних закаврашних пазух-захмар'їв убогі рештки снігів, а лівобічні козацькі полки Самойловича, незважаючи на протести ляхів, що вимагали дотримуватись Андрусівської домови, почали переправлятися всією армадою на Правобіччя, спершу в Станках і Ржищеві, а потім і в інших місцях.

На Правобіччі ще з пізньої осені гетьманові Самойловичу вдалося, використовуючи обіцянки-цяцянки, як і ненависть населення до ляхів, орди, турчинів та їх ставленика Дорошенка, наводнити край ворохобниками і повстанцями. Вісім полків Чигиринського гетьмана, під призвідством наказного Григора Гамалії, гетьманових братів Андрія й Григора та інших спішно готувалися до відбиття несподіваного наступу і нетерпляче ждати орду, за якою Дорошенко послав гінців ще по Водохрещі.

Становище правобережного гетьмана ускладнювалося тим, що протягом всієї несніжної зими ординські та турецькі булуки, залишені в Україні при Дорошенковому війську, безперервно людоловили і правили ясири цілими селами і: містами, нищачи осідки, так, що лишалися тільки згарища й попелища. Вони робили наскоки навіть на підпольських русинів у Галичині та Буковині, досягаючи нерідко не лише Подоли, а й Полісся із-за ослаблення у війні Польщі та безсилля Дорошенка перешкодити тому.

Хоч і з запізненням, але відомості про це лихо доходили і до далекого Батурина, на приховану радість гетьмана Самойловнча, як і в Запороги, на печалі й гризоти січовиків, найпаче тих, родини яких були поясирені, а домівки — поруйновані й спалені. Правобіччя стало суцільною руїною й пусткою. На це становище та ще коли чутки стали певністю — вслід за Самойловичевими потугами на Правобіччя вчинив похід зі стрільцями і воєвода Ромодановський,— Січ не могла не реагувати. Адже паплюжилися домова в Андрусові і всі дотеперішні стосунки царя й нового круля, не кажучи вже про стосунки царя з Богданом, котрі завершились Переяславською радою.

Сірко і зі значковими радився, і сам доходив висновку, що Дорошенкові не втримати булави, а об'єднання Правобіччя й Лівобіччя України під одним гетьманом буде кращим виходом із ситуації, що склалася при ослабленні Польщі. Допомогли схилитися й утвердитись в якійсь думці й чутки, які розповсюджували царські підісланці, про те, що над об'єднаною Україною може бути гетьманом не ненависний Січі Самойлович, а хтось інший, навіть Дорошенко. На те й клюнули січовики, а найбільше Сірко, запропонувавши правобічним і лівобічним полісам вчинити на Русаві між Каневом і Корсунем Генеральну раду для виборів нового об'єднаного гетьмана двох сторін, що ніби підтримав і сам цар. Та то була тільки шельмознущальна гра царату, якому було байдуже, хто буде гетьманом під його загарбницькою рукою.

Клюнув на ганебний флірт і гетьман Ханенко, передавши Ромодановському, що й він згоджується, щоб Україна об'єдналась і був обраний один гетьман. Віддаючи йому гетьманські клейноди й регалії, звичайно, не упом'янув, що він має надію стати отим єдиним гетьманом.

Невдовзі Самойловичем були взяті майже без бою Канів, Ржищів, Мошин, Богуслав, Медвин, Стеблів, Кам'яний Брід, Трахтемирів, Станки, Трипілля, Білгородок, Крилів, і не здалися йому лише Чигирин із десятьма полками та Паволоч і Корсунь із сімома на чолі з наказним Григором Гамалією. Були в таємній помочі Ромодановському Дорошенків військовий суддя Яків Улесько та корсунський полковник Михай Соловей.

Але Ромодановський, Самойлович і царська компанія обманули і Ханенка, і Січ, вчинивши вибори Самойловича в Переяславі, а не на Росаві. У виборах брали участь десять чільців правобережних полків, але ні Дорошенко, ні січовики на раду не прибули і виборів дійсними не визнали.

«Цар і його лакизи люблять обіцяти вигідне нашому поспольству, а чинять протилежне й вигідне собі»,— відписали Ромодановському й Самойловичу запорожці в листі.

На нещастя січовиків, ще взимі в Самарську паланку із донцями й Сірковими побратимами Фролом Мінаєм та Іваном Міуським вернувся лжецаревич Симеон, і саме тоді у Січі почалася занесена з Кам'янця-Подільського гендлярем-козаком чума, що звалила Шкуринський і Батуринський курені.

Це був молодий ще, хоч і рослий хлопець, довголиций, смаглявий, досить вродливий, неговіркий, з переляком у чорних очах і геть нещасний. На тілі в нього, як показали Сіркові, дійсно були якісь знаки: орел, дві шаблі і вінець, які надавали його смагляво-білому тілу чогось святебного. Сірко бачив подібне у Турухані в коряків... Ошатнений він був у досить обтіпаний і побляклий, підбитий лисицями каптанчик, взутий у вовчужні чоботи, на голові мав трохи завелику на нього вовняну шапку, підбиту якимось хутром. Під каптанцем була шовково-малинова, вишита заполочною низзю перкалева сорочка і вишитий по габі безрукавий підбитий хутром кептарик. Достеменно такий одяг Сірко бачив колись у Рашкові й Сучаві.

Слухаючи побратимів-отаманів і рядових донців, бо Симеон мовчав, Сірко із жалобою думав про людську долю, про приречених з отаких літ іти в кривій колії. Його охоплював жаль до підлітка, голодного й стомленого, і він повів прибулих у Кіш. А там, підгодувавши гостей, закликав у канцелярію січових значкових на розмову з царевичем.

І після розмови нічого не прояснилося Сіркові. Симеон твердив, що є сином царя, що його хотіла звести мачуха-цариця, як зведе ще його братів Федора та Іоанна, і просив не видавати його боярам, а допомогти перебратися до польського короля, хоч і католикоса, але людяного і не ката. Сірко зрозумів, що Симеон непогано вишколений і кимось хворобливо зачаклований, що він син Олексія, хоч тому було б тепер лише десять літ, а цей мав уже певних п'ятнадцять. Була зрозумілою і причина, чому цариця хоче звести його братів: щоб очистити шлях до царського трону своєму синові Петрові, гріховному й нечистому. Відбулася ця розмова в присутності Самойловичевого посла Антона Зуба.

Відтоді Симеон зимував у Коші, скільки не вимагали його видати цар і Самойлович. Січовики, шануючи звичаї, нізащо не згоджувалися віддати їм його і інших разінців. Сірко гризся і подіями з виборами, і лжецаревичем, потроху здоюючи ними гетьмана і царя добрами та набоями. Спасінням для юнака-самозванця була і чума в Січі, що смертельно лякала послів: за всю зиму вони сюди не навідувалися.

Роздумуючи про нове становище в Україні, Сірко доходив висновку, що, пообіцявши не воювати проти Московії, він зробився співучасником царських намірів і жадань, по суті став приреченцем у закутті, з якого немає жодного виходу. Але ж приречений не тільки він, приречені й турчини, орда, ляхи; ослаблюючи й знищуючи себе у двобоях, вони підсилюють Московію, хоч того й не бажають. І рада для Січі була єдина: борючись із людоловством, забувши за Переяславські, Гадяцькі, Глухівські, Андрусівські та всі інші домови, тепер нереальні, ставати в поміч цареві при його домаганні піддання всієї України і боронити при тому хоча б непідлеглість запорозьких земель та решток козацьких вольностей.

«А так, іншого не дано! — міряв Сірко в гризоті й заклопоті з кута в куток канцелярію Коша.— А ще при нових Переяславських статтях: „Козакам іти в поміч московським стрільцям проти ворогів і не допомагати нікому без дозволу царя. Їхні посли без царського запрошення й згоди не допускаються вирішувати суто свої справи!“» Сподіватись на щось повністю незалежне в Україні стало маревно. І Сірко вирішив бити в тулумбаси, стріляти з мортир та гаківниць для всіх паланників і гніздюків по запорозьких волостях на Вальну раду, а на ній викласти січовій масі про становисько, що склалося, і вирішити поведінку Січі та волості на подальше.

Вальна рада, як надзвичайна, зібралася в кінці березоля на просторому січовому тирлищі-стрільбищі, яке не вміщало всіх присутніх, тому було виставлено зусібіч оповісників-кликунів, які мали доводити до значковитих та кошового сказане козаками в закуттях і, навпаки, сказане значковими рядовичам. Започата у Великопісну неділю довгою оглядового промовою Сірка по ранньому молебні й сніданку, з перервою на обід, вона закінчилася аж під вечір, хоч і проходила впорядковано, налагоджено, без ворохоб, заворух, бурди та бузи.

Рада вирішила: «Цар і гетьман — самі по собі, а Січ і Запороги — самі по собі; січові потуги будуть допомагати ляхам, гетьманцям Самойловича, не визнаючи його гетьманом, і царським стрільцям об'єднувати всі українські землі і люд в одну державу та боротися до скону з людоловами-аґарянами; січові когорти під чільством Сірка негайно почнуть посудитися на воді і в степу в цілорічний похід на орду й турчина; наказним кошовим у Січі лишається Лукаш Андрієвич; царевича Симеона Січ по покону буде й надалі охороняти, шанувати й вишколювати, як збіглого від боярських катувань молодика; Кіш вимагатиме повторних виборів гетьмана над всіма українськими землями замість „пристосуванця й корисника“ Самойловича; Січ осуджує воєводу Ромодановського, який наполіг на виборах гетьмана в Переяславі, а не на Росаві, чим позбавив Дорошенка можливості бути обраним та відкинутим від турчинів і орди».

Присутні на Вальній раді царські посли й дознавачі: піддячий Василь Чадуй і окольничий Семен Щиголь навіть заїкнутися про самозванця не змогли, бо козацька маса, шануючи покони, вірила, що Симеон є царевичем, а із зачитаного на раді гетьманового листа з вимогою видати «вора» кепкувала, глузувала й знущалася та проклинала бояр так, що цареві й гетьманові посли не могли терпіти і втекли до грецької гостинної хати. Сам Симеон написав листа «лакизі-дурневі й теленню» гетьманові і приклав вилиту йому козаками з єфимків вагою в тридцять золотників подібну до царської печатку, показавши ще й світле тафтове знамено з двоголовим орлом та дороге вбрання-шаття, чим допік до живого і царських, і гетьманових амбасадорів, а потім ще й напав на них із козаками в грецькій гостинній хаті, де царевич ледь не був убитий.

Знову били довбиші в тулумбаси та барабани вслід січовим потугам, що зразу по Вальній раді вийшли водою й сушею на аґарян, бо Григор Дорошенко уже вів орду на московське військо з-під Раптова до Богуслава, а Андрій — на Умань. Та січовики не встигли й показатися орді, як вона була розбита стрільцями під Лисянкою. Григор опинився в полоні воєводи, а Андрій із рештками орди — аж у Криму. Здався без бою Самойловичевим козакам і білоцерківський полковник Степан Бутенко з містечками Насташкою, Синявкою та Ракишенкою, обнадіяний обіцяним йому рангом.

А тим часом ображений на Вальній раді гетьман Самойлович не пропустив на Запороги з Лівобіччя батов-валок із закупленим провіантом, фактично присвоївши його, і Сірко, дізнавшись про це, переказав на Січ затримати за те абасадорів Самойловича до прибуття батов-валок у цілості, після чого вигнати їх із Коша. Сам він, пославши малі загони по ординських помежжях, а чайкарів — аж під озеро Алібей та Кілію, відпасав коней в сусідстві з малими ногаями-буджаками.

Ішов час, і Сіркові загони під призвідством курінних Олекси Бородая та Якова і Василя Тимченків захопили без бою якихось Дорошенкових козаків і ординців на чолі з осавулом Іваном Мазепою. Козаки виявилися лівобережцями, що слідували як амбасадори до хана й султана з донесеннями та запрошувальними в поміч листами. Осавул Іван Мазепа, не криючись, оповів Сіркові на дознанні про скрутне становище чигиринського гетьмана, що лишився реґіментарем лише в Чигирині, Жаботині та Ведмедівці, повідомив про очікуваний прихід турецьких пішців-секбанів із чільцем Каплан-пашею і вершників-спагіїв із Мустафою-пашею.

Прийнявши козаків у свої загони, а ординців відпровадивши в Січ, Сірко лишив при собі осавула, як Дорошенкового прихильця, знавця турецької та ординської мов і з вкладника, відпровадивши Лавра Гука в Чигирин до гетьмана з порадою не віддавати гетьманські клейноди Самойловичу, як невбраному Правобіччям, а прибути самому в Січ для потрактовок із ним, Сірком.

— В Січ, пане-брате сотнику, поїхати не можу, бо боюся за мій стольний Чигирин,— говорив гетьман Гукові при послові Ромодановського Горяїнову.— А ще, боюся, щоб козаки не видали мене боярам, як донці свого доблія Степана Разю. Перекажи панові Іванові, що я без нього та його низовиків не буду вирішувати своєї долі і корисливому пристосуванцеві Самойловичу булави не віддам, як і міста,— запевнив він Лавра Гука, випровадивши того із супроводом аж у Суботів.

Що довше Сірко говорив із цікавим осавулом, відвідавши Челельник, Умань і Торговицю та погодивши свої дії проти аґарян із тамтешніми полками, то більше переймався необхідністю заміняти владолюбивого Самойловича. В Мазепі він бачив людина, який зможе навіть пришвидшити ту заміну. І кошовий отаман не помилився...

Отож, осавул Мазепа був спершу відпроваджений у Січ, звідти по поверненні провіанту Січі — до гетьмана Самойловича, якого той відпровадив у Москву, незмивно очорнивши його, як служку орди й турчинів. Сірко, слідкуючи через бизідників за шляхом осавули, тішився, що йому поталанило спровадити до царя незвичайного Дорошенкового й свого амбасадора, який уміло стоятиме проти Самойловича.

Посилаючи своїх вивідників за бранцями аж за Дністер, Сірко готувався зустріти ординських людоловів, виявлених у путі під Ташликом. Але, почувши про перебування шайтана Сірка в степу, ті спішно повернули на Кизи-Кермен, оточили вночі його основний загін так, що козаки ледь зуміли відбитися й опинилися в зашморгу. Бої тривали між ордою й оточеннями цілих три тижні, і хто зна, чим би скінчилися, коли б не джура Назар Оскарко та не сотник Лавро Гук.

Назар Оскарко з охочекомонцями, які знали ординську мову, переодягнувшись у татарське вбрання, пробралися у ворожий табір, побили пастухів, узнавши в них гасло, і відігнали через греблю аж у зарічище ординських коней, а Лавро Гук, вертаючи від Чигирина, зустрів за Кам'янкою загін козаків-вивідників і, наткнувшись на ординське кільце в степу, утямив, чого не дістає оточеним: запаливши знак на горі, пішов на сонні ординські лави своїм загоном, а Сірко із середини — своїм, і отак не лише розірвали кільце, а наголову розбили кінну й пішу орду, ще й вдень виловлюючи її рештки по наокружжях. Дві доби козаки хоронили забитих, арканили коней і збирали військове знаряддя: набої, луки, ятагани, одіж та сиричні шкури, якими пов'язали полонених коней та відправили їх у Січ.

За час, поки Сірко з козацтвом був у кільці, Каплан-паша в Поділлі відбив у ляхів Хотин, а Мустафа-паша зайняв для Дорошенка Бар, Підгайці, Меджибож, Ладижин і Умань. Полковник Ливон Мурашко, за порадою Дорошенка замкнувшись у фортеці, віддав Умань аґарянам без бою, і ті, спаливши її, повели, як і Каплан-паша з Хотина та околів, кількадесятитисячні ясири, серед яких одних козаків було більше чотирьох тисяч, до Кілії, де Сіркові чорноморці, як стало пізніше відомо, були наголову розбиті й потоплені.

Дізнавшись про прихід на Правобіччя орди й турків із призначеними султаном дванадцятьма пашами-кадіями, які керували відрубуванням голів і в мертвого населення, Самойлович і Ромодановський, що були вже у поході на Дорошенка за Чигирином, спішно покинули Правобіччя, радіючи, що населення тікає гуртами, юрмами й громадами до них на Лівобіччя. Цар через князя-стольника Волконського щедро нагородив Ромодановського й Самойловича, тішачись тим, що його високоранґовими холопами успішно оголюється край.

Для вивідок стану на Правобіччі, а головне — для тасування своїх замусолених шулерських карт, монарх дослав до Дорошенка двох слів: стольника Деремонтова і чернігівського полковника Бурковського з обітницями чигиринському гетьманові золотих гір і кисільно-молочно-медових рік у разі передачі ним булави та присяги вірно слугувати милістю Божою цареві-батюшці. Сли об'явили Дорошенкові при польських ачбасадорах, що Правобіччя «за бажанням людності» вже є в царській підданості і що Польща Бучацькою домовою із султаном анулювала Андрусівський мир.

Тим часом при всіх європейських дворах і в Січі московськими слами були пущені чутки-туруси, що Польща даремно обрала Яна Собеського королем замість московського царя і що тепер для успішної війни з аґарянами єдиним її виходом є приєднання до Московії. Король Ян Третій Собеський, почувши про московські заяви, зажадав від царя нових перемов у Андрусові, але цар, не відмовляючись, не поспішав їх вести тепер, коли Польща успішно відбивається від Орди й Порти. Він котом над норою пожадливо й хтиво чекав миші, що таки вилізе з нірки, знесилена, і попаде в його лапи.

Сірко, носячись то в один, то в другий закуток рідної землі, шарпаючи турчинів у полі на помежжях і на морі, отримав листа від Собеського. В ньому, крім молитовної пропозиції стати його гетьманом, Собеський змальовував ситуацію, що склалася, натякнувши, що в Москві вже стоїть питання не тільки про Україну, а й про саму Польщу і спасінням для обох держав та їхніх сполеченств тепер є їх об'єднання та очолення України Сірком, бо інших немає. То був не лист, а крик душі до щирого й вірного друга.

Сірко лишив свої загони в полі під зверхністю наказного Лавра Гука для продовження промислу і спішно подався із джурою з Січ, а там, виславши додаткові талери-гончаки й байдаки в море та заложні загони в степ, зайнявся господаркою, готуючись до зими.

В Коші за час Сіркової відсутності навіть не відбулося традиційного поминального молебна по убіенних, а в грецькій гостинній хаті товпилося повно амбасадорів і викупців, які зворохоблювали пиятиками сірому і навіть старших та середульших старшин. Все те судомило кошового, пантеличило й навіть лякало.

Стоячи в бокуні церкви навколішки і молячись за полеглих, Сірко бачив, як у руках отця-екзарха гойдається кадильниця, чув, як пахне мирояном, буж-деревом та ладаном і звучить: «Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас!» А в очах стояли довгими тристатисячними лавами оголені до пояса секбапи і спаґії на віслюках і верблюдах. Здавалося, не можна було спинити ту лавину, та Сірко з побратимами не лише не злякався її, а й викрав уночі батову султанової ґамзи-казни.. І ось тим, що полягли при ньому й без нього, навіть молебня не відбуто значковими!

Чомусь пригадався царський рукомесник-маляр Левко Тарасович, що наглядав за оздобленням Грановитої палати в Москві і перший привітав Сіркове звільнення, здивувавши його зізнанням, що «додому не хочеться, бо тут бардзо ліпо працюється та жнеться». І тоді, й тепер його мучило те, що, покинувши святі київські обителі, Тарасевич подався, як пристосуванець, оздоблювати чужину за ситий кошт і спокійне життя, вишколюючи ще й півсотні підмайстрів.

По молебню Сірко при запрошених значкових обідав із питвом у канцелярії, все пронизливіше оглядаючи то одного, то другого з присутніх.

Були тут і посланці Самойловича: Василь Романовський та Лазар Квітковський, котрі ніби чекали Сіркової відповіді на гетьманового листа, а насправді промишляли вивідством і нацьковами січового товариства на потрібний гетьманові штиб.

— То якою, вельмишановний пане кошовий, буде ваша контроверса-відповідь нашому мосьпанові гетьманові на його листа? — не втримався Романовський, як поминальний обід кінчився.

Сірко перехилив поставця з рештою оковитої, поставив його на стіл перевернутим, повернув тяжкий погляд до Романовського і його старшого, обережнішого компанійця Квітковського, пронизуючи їх очима, витер рушником уста й вуса, оглянув решту присутніх і заговорив, ніби видавлюючи з себе слова:

— Коли б твоя милість, молодче, не був сином шанованого мною батька і амбасадором, як і твій хитріший поплічник, я б наказав січовим палочникам влаштувати вам Вербну суботу біля слупа, бо ви обидва не обрані по покону козацькому, а призначені, і ваш самовиборця-гетьман також не від того гетьман,— Сірко аж зітхнув, відклавши рушника.— А так, запам'ятайте, що від польського дідичного нам круля ми тепер не відступимо, бо спільне в нас нині лихо як ніколи. А буде ще ваш дурень-гетьман затримувати на переправах запорозькі батови із збіжжям і провіантом чи ще чимось, то доведе мене із Товариством до того, що одного разу підемо і аж із Колузького Полісся, Дебрянщини та Стародубщини зачнемо перебирати під себе обраділі полки, не давши вашому мосьпанові і опам'ятатися, і закінчимо випрошенням у царя місця для його гріховної душі у сибірському пограбі,— почав набивати він люльку.— Перекажіть своєму лакизі-мосьпанові, що він буде гетьманом, як його обере більшість не підлеглого йому люду козацького і поспольного, як він прийде й поклониться війську вольному запорозькому. А не схоче того вчинити — то гетьманом буде Дорошенко чи хтось інший. Чули-сьте, бевзі, що сказав вам? — раптом звівся Сірко над столом, осатанівши.— Вимітайтесь із усіма супровідцями, і щоб до вечора вами й не смерділо тут, коли хочете бути живими! — пристукнув він у стіл п'ястуком, аж амбасадори пополотніли з ляку.— З Переволочної, Калаберди, Мерефи та інших міст січовиків ми й не думаємо виводити! Так і скажете вашому самовиборцеві! — гукнув він услід амбасадорам, що злякано посунули в двері з канцелярії.— Отак воно буде краще: ви самі по собі, а ми — самі по собі! — всівся Сірко знову в застіллі.— Втікачів із Торських солярень не видавати боярам нізащо,— подивився кошовий на суддю Степана Білого.— Чули-сьте всі?!.

«А ватаги-батови ваші, доблії, по присилці „вора-самозванця“ я гетьманові велів вільно пропускати через переправи, не чинячи проволочок, щоб вас, запорогів, від нашої государевої милості не відлучати»,— читав січовий писар Андрій Яковля присутнім цидулу царя, привезену з казною-ґамзою в Січ окольничим Василем Пархуновим.

— А посланці царя й короля в Андрусові знову таємно порішили укласти вічний мир між собою, і Польща в ньому відсторонена від України, а лиш буде спільно з нами воювати проти аґарян, що, чувати, сейм не утвердив,— звітував Сіркові наказний Лукаш Андрієвич.— А в Селім-Гірея візиром став Субаш-Кизи, то їздив вліті до круля Яна з пропозицією побудувати з каменю біля Кизи-Кермена спільну фортецю, але король на те не погодився. А в темниці у нас сидить пійманий під Тилігулом ногайський великий мурза Махмет-Кантемир, то, може, ти виміняєш його на свою зведенку-сестру?— питався він, намагаючись розм'якшити кошового, що в гніві геть замкнувся.— А шістьох втікачів із полону по двадцяти п'яти літах каторги ми відгодували, ошатили й відпровадили по їх бажанню до Києва. З ними був Дмитро Полтавець, Кіндрат, Мартин і Антін, то їх відпустили в Слобожанщину. А гетьман Дорошенко просив наше Низове військо стати йому в поміч через генерального осавула Якова Лизогуба, який тепер утік до Самойловича з майном, худобою й родиною, то ми ще не відповіли, бо Дорошенко, чувати, хоче піддатися цареві, та Самойлович, боячись його, як конкурента, не допускає його слів у Москву. То що, пане кошовий, відповімо? — закруглився наказний Лукаш Андрієвич.

— А яка ваша думка щодо Дорошенка, значкові? — відповів питанням на питання Сірко.

— Не відаємо, що твориться в Чигирині і як він виглядає та що гадає,— зауважив першим суддя, відчуваючи Сірків гнів на нього за виданого Симеона.— Може, направити депутацію та спинити його від підданства? — обережно, намацував він Сіркову приязнь.

— От і гаразд, ти, пане Степане, і очолиш її, а напишемо ми,— огляпув Сірко зизом писаря Андрія Яковлю,— що хочемо миру й покою, як і все наше поспольство, але не при Самойловичеві, а без нього, тому хай гетьман приїде до нас, а тут погутаримо з ним і ми, і рядовичі-січовики наші. Бери добру охорону — не менш як двадцять п'ять козаків розторопних — і з Богом уже взавтра! Чи, може, буде якась інакша пропозиція?

— Не буде, пане кошовий, давно те слід було вчинити,— відповів за всіх Овсій Шашіль-Шашола.— Я панові наказному Лукашеві те радив і раніше,— хвалився він обрадувано.— Тоді гетьман Петро прислав нам сорок полтів шинки, чотири діжки вина і повіз тютюну і так із волами все те подарував, то слід би було якось віддячитися йому?

— Не перечу, в нас тепер не порожньо, є кошт у скарбниці, то, думаю, пан скарбничий Сава виділить щось, гідне щедрості гетьмановій,— подивився колюче Сірко на Саву Брекала, що допомагав передавати Симеона царським слам.

— А так! А так! Не перечу, пане кошовий! Чого ж, є, слава Богу, чим віддячитись,— гнітився і той під Сірковим поглядом.

— Панове! Пане кошовий! Вогні горять на бекетах! Вогні горять! — увірвався в двері чатовий із млинів на Могилі Мама-Сура.— Огні на полудні! В диму весь Степ!

— Кінчили, товариство, раду й поминки! — звівся в застіллі Сірко.— Назаре, скажи бити в тулумбаси, зготуватися до виходу із січовища, осідлати коней. Ти, пане обозний, відпусти курінним набоїв! До діла всі! До діла! — покинув Сірко канцелярію, не знаючи, що й думати, по путі оперезуючись шабельтасом і втикаючи за нього два пістолі.

Вибравшись, поки джура сідлав коней, на найближчий стрільбищний бекет, Сірко й Андрієвич побачили в Степу стільки димів, що сумніву у нещасті не було жодного. Сірко, злізши з бекета, наказав Лукашеві Андрієвичу очолити січових пішців і обсісти збройно їхніми лавами все січовище з боку Степу, а сам зі своїм наказним Овсієм Шашілем-Шашолою очолив кінноту, яка по бойовім алярмі тулумбасів і дзвону покурінно стояла готовою до бою, чекаючи наказу кошового.

Через незначний час у січовшце пригнався, запаливши коня, бекетник зі степової залоги, повідомивши кошового, що від Інгулу на Інгулець і Запороги йде коло тисячі турецьких спаґіїв із зеленими прапорцями на списах, бунчуках і кінних уздах-трензелях та що їм назустріч уже вийшли озброєні волосні сотні із запорозьких сіл і висілків.

По цьому повідомленні Сірко розділив січовиків-вершників на два загони і один на чолі з Шашілем-Шашолою послав скачем у верхів'я Інгульця, а другий повів сам на південь з наміром оточити спаґіїв між Інгулом і Інгульцем десь під Чаплиними озерами. Через свого джуру Назара Оскарка, пославши його наказним, кошовий сповістив і волосних похідців про зупинку й засідку довгою лавою десь перед Аджамкою.

Вдало та завбачливо розрахував Сірко рух спаґіїв. Мустафа-паша,— а турчинів вів він,— зауваживши звіддалік над запорозькими волостями попереджувальні дими, дійсно спинився перед Аджамкою близько Чаплиних озер на ночівлю, виславши навсібіч своїх розвідників. Пухкий тихий сніжок сіявся з неба на ледь приморожену землю, ховаючи турецькі й козацькі когорти, та запорозькі вивідники були спритнішими, краще знаючи місцевість.

Бій почався після опівночі, коли запорожці довідалися, схопивши на околах ворожих вивідників, про гасло і чисельність турецького булука-тумена. Повний місяць освітив, як на щастя, місцевість. Коні спаґіїв відійшли від биваку, пасучись у примерзлих травостоях, а спаґії під кожухами зморено спали після довгого переходу. Після короткого нищівного бою, оточені зусібіч, без коней та Мустафи-паші, який таки втік, знайшовши шпарку в козацькім кільці, спаґії на чолі з самим султановим радником Куббе-Алти-пашею здалися, упавши на коліна, на милість козаків і були пов'язані й пригнані з осідланими кіньми та зброєю в Кіш того ж тижня, по святі зимового Миколи-Чудотворця, в День зачаття святої Анни.

Не втративши жодного січовика вбитим при п'ятнадцяти поранених, Сірко і його похідці дякували за удачу і Миколі, й Анні, а більшість рядовичів, та й сам наказний Шашіль-Шашола, вірили, що Сірко — справжній від Бога характерник-передбачник, коли зумів лише своїм іменем «шайтан» паралізувати спаґіїв. Сірко на подячній відправі молився і за царство небесне своєму побратимові, Якову Гирі-Сіркові, який поліг, захищаючи його під Санжарами.

По відправі Січ буйно гуляла удачу, а Сіркові від Дорошенка був привезений черговий лист із пропозицією зібрати Вальну раду за Криловом, у Крюкові для виборів гетьмана. Мала січова рада більшістю голосів порішила, щоб Дорошенко передав булаву і клейноди Самойловичу, а сам перебрався в Січ і не руйнував та не обезлюднював до пустки краю, але Сірко таємно переказав у Чигирин через сотника Лавра Гука, щоб Дорошенко не здавався, якщо хоче бути живим і на волі. Ту пересторогу гетьманові потвердив у листі і ніжинський протоієрей Симеон Адамович по тому, як Самойлович відібрав у нього маєтності і передав їх своєму братові Мартину.

Воєвода Ромодановський, дізнавшись про удачу під Аджамкою, прислав Сіркові в листі прохання від себе і князя Петра Скурати, щоб за султанового радника Куббе-Алти-пашу та вісьмох от-аг чи й решту полонених спаґіїв Січ виміняла їхніх синів Андрія й Олександра. Воєвода також докоряв Сіркові за те, що Запороги вчинили домову з очаківцями й ханом, пустивши орду на свої пасовиська. Сірко цілу добу обдумував відповідь Ромодановському. По-перше, він зрозумів, що воєвода має в Коші значкового-дознавача, по-друге, думав над тим, як досягти обміну Андрія й Олександра, а по-третє, був обурений, що Ромодановський втручається у справи Січі.

«Хвороба у тебе, пане воєводо, до кермування нами, вільними козаками,— продиктував він писареві Андрієві Яковлі відповідь другого дня.— Наша домова протяжна лише до Святого архістратига Михайла, а вчинили ми її, бо в Орди погоріли трави й гинуть коні, та й за те ми ще маємо вільний прохід по сіль і для іншого промислу. Хай те тебе більше не пече, бо ви — самі по собі, а ми — самі по собі! А синів ваших спробую обміняти, хоч ти й не вартий того, бо власноручно й самочинно закатував мою куму Явдоху Дзиковську і разом із самовибраним гетьманом твоїм просив царя скатувати й мене. Та що тобі, мосьпане, гідність і шляхетність?! Ти взавтра й блазня Самойловича, як корисник корнсника, відпровадиш до Сибіру».

Пастівна домова Січі з ханом не на жарт лякала і Самойловича, і Ромодановського, і Посольський приказ, та й самого царя як небезпечна, бо по розгромі турчинів під Аджамкою, як стало відомо, Сірко зустрівся з ханом Селім-Гіреєм на помежжі і мав перемову без свідків. Посольський приказ і цар попередили Самойловича не чинити Запорогам і Дорошенкові перешкод у промислах, не ображати листами і через слів, найпаче кошового Сірка, а цар навіть збільшив свої ясачні датки-пожалування Кошеві. Батуринський гетьман зрозумів, що його престиж у даний час менший, аніж Сірків, а Ромодановський визнав і допускав зі страхом, що Сірко може тепер домогтися від царя сатисфакції за Явдоху Дзиковську та побратима Якова Гирю-Сірка, забитого Самойловичевими гайдуками по його повелінню. Лякало його й те, що він таємно забив і мереф'янського сотника Романа Сірченка, сина кошового, і те якось виясниться. Йому і без того була більмом у оці подарована царем Січі, а насправді Сіркові, Мереф'янщина, до якої силились себе причислити сотні Харківського полку та інших.

Зауважив пастівну січову домову і високий двір Польщі, запропонувавши Дорошенкові піти у федерацію із Жеччю Посполитою, а коли той відмовився із-за того, що Польща силоміць захопила добрих два десятки міст і сіл, Собеський звернувся через свого ротмістра-русина Яна Завішу до Січі з пропозицією для спасіння краю «обрати гетьманом Сірка, як єдиного його спасителя!..». Сірко й значкові добре розуміли, чого треба було Польщі в тяжкій боротьбі з яничарами і ордою. Відмовившись від гетьманства, Сірко запевнив Завішу, що домова з ханом — марниця, Січ буде незмінно воювати аґарян, як і з покону.

Була зима, а Правобіччя або турки грабували, нищили й палили, маючи намір побудувати свої фортеці по Дніпру, або ляхи відбивали назад його спорожнілі селища, або Самойловичеві наскочники вторгалися, також спалюючи оселі й ув'язнюючи чоловіків, і життя від того туземців-тубільців ставало животінням і приреченістю.

Взимку Сірко спочивав, як і вся Січ, будуючи наводно-плавні флотилії. Навідавшись якось у Калулівку до мачухи Ївги, він знову погостив у неї, стара нагадала йому обережно про свою старість та самотність, як і про Настку. І Сірко почав думати над тим, щоб допомогти мачусі. Сябри, що мешкали в материній Домниній хаті, згодилися наглядати та допомагати небозі, але те Сірка не вдовольняло, муляючи йому душу. Він тепер все частіше бачив у снах сибірський тракт, печалився і Нечаїхою з дорослими вже дітьми, Богдановими онуками, що відмовилися тікати з ним додому, і Гаркушиними синами та доньками, які не вірили уже ні в яку вальність, і родинами Демка Многогрішного та його прихильників, що проклинали «пройдисвіта-зрадника», хоч були колись його поплічниками, і сотнями й тисячами земляків та донців. Думав він і про власну старість, яка нагадувала йому задухою, втомою в боях, судомами в ногах по довгій їзді.

«А так, іде до старості!» — зізнався сам собі.