Під Савур-могилою

24.

Нещодавній підскарбій, потім протоієрей брацлавський, а тепер екзарх собору й полку в Стародубі Роман Ракушко-Романовський, щойно повернувшись до родини і владнавши сяким-таким зарібком буття, згадав про свій діаріуш-хронос, який беріг як зіницю ока, і вечорами при свічці став, довго засиджуючись, перечитувати і продовжувати оповідь головніших, на його розсуд, бувальщин. Побувши кілька літ на Правобіччі, він і його роздивився зблизька, і Лівобіччя з віддалі оглянув краще, отож записував, як на сповіді.

«Повстання в Острогозьку всієї Слобожанщини, куди прибув до Івана Дзиковського брат Степана Разі Фрол, царевими воєводами й боярами придушено, а Дзиковського і Степана та Фрола скатовано. Четвертовано і славну Явдоху Дзиковську, як чувати, на Дону. По тому ворохобному повстанні із Слобожанщини багатьох, твердять, помимо скараних, купами й громадами поправторено із жонами і чадами та родичами до Сибіру для заселення земель ханів Єдигера і Кучума. Ще тривають ловлі-сиски та секвестри разінців і дотепер.

Помочі гетьманові Дорошенкові від султана, хана чи сілістрійського паші з волохами та молдовами майже ніякої немає, бо кінчається поміч грабуванням нашого краю і вистражданого люду, який ті беруть у ясири. Ті ж турчини чинять кривди навіть у самому гетьмановому Чигирині, ґвалтуючи жінок і дівчат, із-за чого гайдуки й козаки зворохобилися і очолені баришівським сотником Олефіром Максименком, вигнали їх із міста, багатьох побивши на смерть. За той урон турчинам по перемові ротмістра надвірної корогви Івана Мазепи Дорошенко мусив дати султановому чаушу сто баранів.

Амбасадор круля Шумлякський говорив мені під секретом, що порядки в Дорошенковому замку подібні не до козацьких, а більше до магнатських, отож, поновлена Гадяцька домова не буде підтримана козацтвом та старшинами. Ляхи, як їм не вдалося купити Дорошенка, всіма силами підтримують Ханенка, навіть підписали з ним в Острозі домову із тими ж Галицькими статтями.

Султан Мухаммед, скаравши Аадиль-Гірея, що багнув незалежі Криму, поставив ханом Селім-Гірея, але цей, як і той, із-за січового отамана Сірка боїться йти в поміч Дорошенкові, який лишається сам на сам із сердюками-гайдуками та кількома полками проти багатьох ворогів. Між Українським поспольством іде бродіння, бо круль його хоче мати своїм холопом, султан — данником, цар — боярським смердом, хан — ясирником, а від того велике лихо людові нашому серед загарбців-адверсорів.

Нещодавно салтани Шан-Гірей і Аталик-Гірей взяли великі ясири під Любліном, Полонним і Паволоччю, оголивши край. У Сірка, як чути, згинув син на Слобожанщині, в Мерефі, при Дзиковському, і він, як і жона його, впав у пасію, а ще й січовики від нього відвертаються із-за Ханенка та під впливом збіглих від царя й бояр, які взялися ославити обох за спай із ляхами. Ще більше ославив себе Дорошенко, віддавши у виплату турчинським спагам-кіннотникам за послуги Соболів, Степанівну і Тростянку. Від горя ридало й небо над руїною!

Є віри гідна чутка, що царські купці-гендлярі скупила навесні для двірцевих потреб, бо народився ще один син в Олексія, Петро, по матері Наталі Наришкіній, тридцять одну тисячу цебрів вина, триста шістдесят два — вишень, чотириста двадцять три — овочевого соку та тридцять шість конопляної олії, а в додаток козаки завезли із Глухова в Москву двісті кадубів вина, яке в них перекупили на Кружечному дворі для радісної трапези. Злобиві чужедвірці пророчать царевичам Іванові та Федорові кончину, а цариця, вподобавши Дорошенкового ротмістра Івана Мазепу, впросила його бути хрещеним батьком Петрові. Того ротмістра, до слова, славний Сірко порятував від видимої смерті років кілька тому — був прив'язаний до спини коня й випущений у Дике поле».

Перечитавши написане, екзарх Роман спинився, помислив і пішов, згасивши свічку, на сон. Та вже наступного дня до нього дійшли такі туруси, що змусили його помолитися в плачі й стумі і знову засісти за свій діаріуш-хронос.

«Скорбно оплакую ще одну подію, що стала відомою на всю Україну. Легендарного січового отамана, соратця гетьмана Богдана Івана Сірка по путі в Мерефу до могили сина Романа ув'язнив гетьман Самойлович і відпровадив, як суперника на булаву, на скарання цареві, а той за непокору, приятельство зі Степаном Разею та Дзиковськими, заслав його в кайданах, мов ясирника, до Сибіру. Тяжко, перелічити, скільки наших чільців, поважних та шляхетних, відпроваджено до Сибіру на каторги, і це ж не кінець, а лиш початок, помилуй нас, Боже, і захисти!

На знак вірності цареві гетьман Самойлович віддав у заклад своїх синів: Семка, Григора та Якова з козаками, „знаючими поля й моря повсюдні“, плату яким цар пообіцяв жалувати тільки золотими, як і тайшам-аюкам ойротським, що не пристали до Разі раніше.

Достовірні туруси-чутки стверджують, що цар запевнив Дорошенка ліквідувати Андрусівську домову з ляхами, коли той йому передасться, але виводити воєвод з України, як вимагає Дорошенко, відмовився. Київський митрополит Йосип Тукальський-Нелюбович звернувся до всіх екзархів святих обителей в Україні із закликом дотримуватись підлеглості Константинопольському патріархові, а не московитському царечинцю Йосипові. Митрополит Чернігівський і Сіверський Лазар Баранович за отримані великі маєтності, потверджені йому в спадок царем, того дотримуватись не бажає, а відтак православне духівництво в Україні розкололося надвоє, проте підпольські й підлитовські русини тримаються Йосипа Київського.

Жахлива подія з Сірком стала більшою трагедією в Україні, ніж по смерті Богдана, навіть між старшин самого гетьмана Самойловича відчутна вона, бо орда тепер грабує й розорює дотла безборонний край. Січова рада послала до царя депутацію в сто вершників на чолі з Овсієм Шашолою з вимогою негайно вернути Сірка, бо Січ із Ханенком пристане до Дорошенка, покличе орду та турчинів і піде на Москву війною! Услід тому кошовий Лукаш Андрієвич під впливом сіром-арґатів і старшин сповістив царя листом, що „польний наш добре ведучий вождь і правитель усіх Запорогів та інших місць, бусурманам гонитель і воїн, має бути невідкладно повернений Січі, коли бажаєте мати нас на дальнійше приятелями. Заслання Сірка у сибірську неволю діє на сіром і старшин усіх Запорогів і інших земель наших так, що стримати того не буде сили нікому. Це останнє наше слово!“.

Турчини й орда, дізнавшись про засилку „шайтана“ Сірка, мають, чувати, намір напасти на Запороги,— п'ятсот ординців тепер перехопив полтавський полковник Семен Розсоха і в побоїщі знищив до ноги. А крулівський гонець до царя Кшиштоф Ковалевський переконував мене, що отамана Сірка на обопільні послуги Московії й Жечі Посполитої слід негайно вернути в Запороги, бо він все життя над нашим спільним ворогом — аґарянами промисел чинив, як ніхто! Може, Бог дасть, обставини які й змусять царя вернути нашого поспольного захисника.

В Парижі преставився Ян-Казимир Другий, і ляхи зараз у траурі, а Михай-Хома Корибут дуже не в ладах із сеймом і гетьманами. Вимога царя видати самозванця Симеона кінчилася погрозою Січі через посланців Волховітінова і Кикіна піти війною на Москву. Послав і коронний гетьман Ян Собеський осібно вимогу цареві відпустити „гетьмана із гетьманів“ Сірка з неволі, повторивши, що інакше Січ злучиться із султаном і ханом проти Польщі й Москви.

Повсталі проти ляхів містечка в Студениці під призвідством Самійла Самуся і Семена Палія впрах розбиті, а їх рештки, чувати, втекли в Молдову до господаря Дуки. В нашому Стародубському полку на річці Унечі сотником Потапом Уничем створено велетенську рудню, яка плавить залізо на всю Гетьманщину. Московські амбасадори твердять, що в царя з чолобитною був чернець, хроніст та архімандрит Симонового монастиря в Москві Гаврило Донець, Богом благаючи вернути із Турухані Сірка, знаного йому ще із „сидіння“ в Азаці. Бив чолом цареві про те ж і миргородський полковник Григор Гладкий.

Брат Гаврила Донця, тепер харківський полковник Григор, за свій кошт будує Куряжський монастир, обібравши маєтності всіх сотників-разінців, а найпаче свого попередника Федора Ріпки та трьох Харкових синів. Дорошенко, кажуть, через львівського єпископа Йосипа Шумлянського запропонував крулеві Михаю своє підданство і послав у Конотоп підбурювачів проти Самойловича, а той їх виловив і відпровадив до Сибіру. Якась прірва вертепна той Сибір у царя і бояр для нас! Прости, Боже, нас грішних і помилуй, амінь!» — дописав останні слова отець Роман і, глибоко зітхнувши, лишив діаріуш просохнути, поки він ошатиться до служби Божої, до якої його вже кликав соборний дзвін...

А в цей час Іван Сірко їхав одиноким вершником із Мерефи в рідні Запороги. Його колорічна окайданена «прогулянка» до Тоболу й Турухані — туди піша й повільна, а назад алярмово скачна в санях-ґринджолах і така, що запалювалися коні від гону,— скінчилася неждано-негадано, не принісши йому ні радощів, ні втіх особливих, а додавши гризот совісті, замінивши стуму по синові тугою по побратимах і навіть власній гідності. Адже спізнись на тиждень-два царський фірман із наказом про негайне повернення його в Москву, і Сірко з побратимами, маючи вже придбану за кошти з гайтаника зброю, напевне б, звільнився з цілою ватагою каторжан, а так тепер невідступно мучиться: «Як вони там без мене і де вони?»

Як він переконався і в довгій зворотній дорозі, і в Москві, і вже в Мерефі, його раптове звільнення не було зв'язане з викриттям підготовки до втечі майже трьохсот новаків-разінців. Причина була іншою, але вона співпала з передднями їхнього обміркованого збройного визволення, яке тепер очолювали грем'ячівський сотник Бавило Якуш, митрополит Митрофан-Методій та колишній генеральний осавула гетьмана Демка Павло Грибович. Надійними були ті чільці, але все могло статися, і Сірко спішить добратися до спасенної Січі якомога швидше, тому загнав уже бідного Сивка.

— Поможи й посприяй їм, Боже, щасно вчинити, як задумано,— шепче вершник, а Сивко пантеличиться, бо на засніженому просторі навкруг та на витоптаному гостинцеві ні ляльки не видно.

В Сіркових очах лежать не близькі вже Запороги, а шляхи до Тоболу й Турухані та назад, а на них — до тисячі острогів і кільканадцять тисяч різноликих зісланих, приречених на свавілля та ґвалти стрільців. Неймовірно тяжке життя хакасців, ламутів-евенів, тунгусів-евенків, коряків та інших привело до різкої недостачі чоловіків, а відтак стрільці та зіслані не лише ґвалтували, а й навпаки — ґвалтувалися витончено й хитромудро місцевими жінками і навіть юнками не один десяток літ, а від того неосяжно великі сибірські простори повнились покручами-байстрюками, злодійствами, вбивствами, картярними кишлами. Навіть рядові стрільці, скриби, розстриги-духовники, а найпаче чільці-зверхники та гендлярі несказанно заможніли там, втрачаючи всяку мораль, яку вони мали на своїй батьківщині і в рідних родинах. І як не дивно, але спасіння від загального лиха Сірко побачив у присутності на тих безмежжях лицарів-козаків та справжніх духівників-стоїків, що тримали та підсилювали рідні устрої на чужинах і впливали на інших совістю і Божими заповідями. Він навіть осуджував висилців-аввакумівців за те, що вони тікали в нетрища лісів і гір, усамітнюючись.

Гойдаючись у кульбаці-сідлі на неспішно бредучому змореному в скачі Сивкові, Сірко вже вкотре згадував і Фролово-Спаську вежу, в яку його вкинули дозорці по повороті із Сибіру, і те, як його, кайданника, виводили і вперше, і вдруге, і втретє до «милостивого» царя-батюшки, перед яким він, в'язень, за порадами спершу Артамона Матвєєва, вдруге — Юрія Долгорукова, а втретє — митрополита Пітирима мусив стати на коліна, та так і не став. Він і тепер чув розмову з ним царя і його поплічників так яскраво, ніби вона відбулася вчора.

«Ти ж чому, Сірку, вклонився мені, як простому смертному? Адже перед тобою Божою милістю цар отих просторів, які тобі довелося трохи побачити, і тільки я можу дати тобі волю»,— пронизував бранця очима Олексій.

«Я, твоя висока ясновельможність, перед московським троном не провинився, а тілом і кров'ю все життя захищав і його від аґарян, тому й помилування не потребую, а вклонився я так, як у нас в козацькому поспольстві прийнято з покону кланятися всякому людинові. На коліна ми стаємо лише перед Богом, а ти ж не Бог, а лише Божою милістю цар, як твердиш, отож я не міг тебе образити».

Цар змовк, царедворці ж почали вмовляти Сірка стати на коліна, просити й благати про прощення, а Питирим умовляв навіть дати присягу на Євангелії на вірну службу.

«У нас присяга дається лише сполеченству та Богові, а його висока ясновельможність не є сполеченством і Богом, а крім того, я присягав Січі моїй рідній у Запорогах, то як можу присягати і їй, і його високій ясновельможності, адже та присяга буде зрадливо облудною і богопротивною?»

Тим скінчилася і перша, й друга розмова, бо Сірко нічого нового не надумав, як радили йому цареві слуги, відпроваджуючи у фортецю. Але третя розмова була вже дещо іншою. І цар, і царедворці почали пропонувати Сіркові спершу боярську і воєводську ранговість, а потім навіть гетьманську булаву і великі пожалування при ній.

«Я, твоявисокоясновельможність, люблю Січ і всю Україну мою не за перначі, булаву, штандарти, ранги чи стани, бо, мабуть, повіриш мені, мав би їх уже, коли б бажав. Мені Січ і Україна рідні та дорогі і в злиденнім убозтві з вдовами, старцями, кобзарями, робучим людом, і в жаских стражданнях та кривдах, і в руїнах та попелищах, так що мене те не вабить, як інших. Я міг уже, як тобі відомо, сто разів положити життя за люд мій і край, і тим тішуся, а не печуся».

«Коли ти, шануючи Бога, не можеш присягтися його царській величності, то можеш дати клятву поспольству і государству московському не воювати проти нього,— хитрив отец Питирим, щоб якось вийти з незручного становища.— Чи ти хочеш воювати проти царства?»

«Проти держави московської я не думав і не думаю воювати, а тим паче в кайданах».

«Оте й скріпи клятвою на святому Євангелії та хресті у моїх дланях, воїне»,— і митрополит поспішив ткнути до уст ув'язненця хреста, проказавши: — «Слава Богу нашому і нині, і прісно, і во віки вічні, амінь!»

«Розкуємо тебе і відвеземо до гетьмана Самойловича на його й Січі велике прохання»,— сказав утішливо цар, вставши з дзиглика, на якому сидів.— «Помисли над тим, що вам, християнам, хочеш ти чи не хочеш того, при неймовірно великих людоловствах агарян та поновленому султаном Джихаді, є лише одна стезя необійдна: смертельно боротися проти орди й турчина, нам, московитам, на благо та живот. Іного не дає вам Бог праведний, і правдивим доказом того є зрада орди гетьманам Хмельницькому, Виговському, Ханенкові та спустошення краю при Дорошенкові»,— говорив цар, розмірено ходячи по перських килимах.

І Сірко розумів, що «милостивий кат» має рацію: Україні дійсно нічого іншого не лишається, як боронитися в першу чергу від першого й смертельного ворога рідного поспольства — агарян.

«Мабуть, високоясновельможний царю, ти маєш рацію, але, даруй, не буду з тобою лукавити, окований кайданами,— нагадав він брязкотом про свій стан,— і зв'язаний безвихіддю люду мого. Ми можемо жити в мирі та спокої, успішно воюючи проти агарян, тільки в такому ладі між нами, коли ви будете самі по собі, а ми — самі по собі! Все інше не буде ні щирим, ні довготривалим, твоя високість!»

«Згодний з тобою, а тим паче при смертельному джихаді,— потикав цар Олексій окільцьованим у дорогі персні пальцем-вказівцем.— Ось тільки нащо Січ тримає вора-самозванця Симеона?» — докорив.

«Чого не знаю, про те не говоритиму, але дозволю собі виказати твоїй високості ще одне моє домагання,— промовчав Сірко про Симеона,— не правити мене до гетьмана, про якого я, знамо тобі, не шляхетної думки».

«Даю свою згоду й на те,— по розмислові відповів цар,— ідучи назустріч твоїм бажанням. Воля твоя, і хай таланить тобі промишляти так щасливо, як досі було»,— розвів він ніби у безвиході руками, даючи зрозуміти, що аудієнція скінчена...

І Боже, як завертілося все по тому! За якусь мить в'язень був розкований і вже жадібно утоляв голод у трапезній, а згодом палив свою зіньківку-люльку, ждучи гринджол, що мали везти його в Посольський приказ. Там Сірко зустрівся з Артамоном Матвєєвим, отримав від нього поршні-чоботи, кирею на хутрі і сто золотих алтинів на дорогу і в супроводі вершника, що віз вістку в Січ про вивільнення Сірка, виїхав на гринджолах, впряжених упарокінь, до Мерефи.

«Знаю, на яке „прохання гетьмана“ ти мене випустив, царю,— роздумував Сірко, наблизившись до Дніпра так близько, що від ревища рідного Ненаситця аж харапудився Сивко. Спинивши коня, він глибоко зітхнув і протоптаним у снігу путівцем направився по кризі на тогобіч до бекета, який стовбичив навпроти.— Дуже вже вам, іродам, хотілося хоч якось дискредитувати мене в очах поспольства!» Почув Сірко постріл із бекета: один, другий, третій.

Як вияснилося потім, попереджений вартовий вітав отаманів поворот на Запороги, де, сповіщені царським посланцем, його чекали всі січовики.

Серце в грудях поверненц прискорено билося. І радісно було і печально. Радів, бо повертався в рідну стихію, бо по путі щедро обдарив «дорожними» золотими Артемових, Сябриних та Турлюнових синів і доньок, бо тут його чекав, як сподівався, його любий кінь Велес, якого, як знав від зятя Івана Пелеха в Мерефі, пообіцяв сохранно доглянути за власний кошт козак із Іваківського куреня Назар Оскарко. А печалився, бо в очах стояли поряд із могилою сина Романа тоболи й турухані з синами й доньками Івана Нечая, Філона Гаркуші та десятків інших, що вже писалися Нечаєвими, Гаркушевими, Чуєвими, Якушевими, бо мав розмову в Кунгурі з геть зубожілою вдовою Нечаєвою Ялисаветою, донькою Богдана Хмельницького, і кількома десятками інших, та ще від того, що по його ув'язненні гайдуками був забитий вірно йому відданий джура і побратим-брат Яків Гиря-Сірко, який мав продовжити його дії й рід. Не радувало його й те, що в Слобожанщині разом із Дзиковськими було скатовано кілька десятків кращих сотників. А крилося все жахним туском від того, що він фактично навіки попрощався з любою жоною Софією, яка в опричиненій пасії по другому синові Романові не бажала ні бачити його, ні чути про нього, «душогуба»...

Заздалегідь попереджені трьома рушничними пострілами чатового з бекета, старші та знатніші січові старшини на чолі з кошовим Лукашем Андрієвичем зустріли Сірка невеликою юрбою в січищі. По віддачі комусь до рук Сивка, щирих чоломканнях, вітаннях та коротких перемовках кошовим було вирішено, за пропозицією Андрія Сахненка та Івана Стягайла, скликати невідкладно Малу раду старшин із трьома рядовими представниками від кожного куреня. Та глянути на прибульця збуджено вийшло в дворище майже все козацтво з вимогою поставити отамана, що тепер відростив добротні сивуваті вуса, на колоди для огляду, і раду із-за того було відкладено на пообід.

Була весняна відлига, співали коло поварні синички, а розчулений Сірко стояв на колодах і, знявши шапку, кланявся на всі боки, не маючи сили вимовити слова. Та, врешті, взявши себе в руки і привітавши січовиків, попросив, щоб ті дали йому можливість переошатитись, зготуватися до ради та навідати свій бурдюг і любого коня Велеса. Сльози розчуленості заливали йому очі, коли врешті він давньою ключкою, що була залишена в дверях, відчинив їх та зайшов у свій прикалабок і знайшов його таким, яким лишив майже рік тому. На Січі рідко який чілець мав свій власно-осідлий прикалабок, якого мав Сірко. Все в ньому нагадувало господареві і побратима Якова Гирю, бо, властиво, Яковом було почеплено на стіни кілька десятків дорого оздоблених інкрустаціями шабель, малахаїв, пістолів, луків, два списи, розцяцьковані сагайдаки, торочки набоїв, п'ять дорогих шабельтасів, в яких, окрім пістолів, на великий його подив, збереглися навіть таляри й польські злоті.

«Там все твоє, здається, ціле»,— сказав йому Андрієвич, а Сіркові здалося, що в бурдюгові хтось мешкав, бо постеля на полику була зі свіжого, ще запашного сіна і накрита зовсім новим, не знаним йому рябчаком, на столику лежала незапорошеною його давня черепаня-мурута, а в кандійці-блиманці була свіжоналита олива. Все тут було таким болючо рідним та дорогим йому, що це мав сили не розчулитися. Уже перевдягнувшись, він не йняв собі віри, що все могло так зберегтися, навіть дорогий кисет з тютюном, кресалом та губкою висів на давньому тиблику в стіні, а парсуни Покрови й Мамая були свіжозмащені оливою і блистіли. Запаливши черепаню, Сірко глибоко по-давньому затягнувся бакуном і раптом угледів, що зсередини двері тепер мали ще два додаткових гаки і засуви, яких раніше не було.

Сидячи зачудовано, ніби після жахливого довгого сну, Сірко почув стук у двері і ніби проснувся.

— Хто там? Прошу заходити! — витер він сльози рукавом.

Через поріг, вайлувато закриваючи за собою двері, з великою дощаною тацею зайшов сухорлявий, уже не молодий козак.

— Обід, отамане, тобі приніс, бо з дороги в тому потреба,— поставив він, не питаючи, неспіхом тацю на столика.— Назаром Оскарком пишуся в компуті І Банківського куреня. Без тебе по листі пана Собеського до старшин наш курінний Іван Стягайло поселив мене в твій бурдюг, то донині його пильнував, ночуючи тут. Ти вже пробач, що колодок на двері ми додали і гаків аж два, бо ласих поцупити щось, як погано лежить, всюди досить,— всівся пришелець на лавицю і почав, змовкнувши, набивати люльку тютюном.

— То це ти все зберіг мені до ладу? — роздивлявся Сірко прийшлого.

— Я й бурдюг пильнував, і Велеса доглядав та прогулював.

— І Велеса? Як він там? — загорілися радістю очі Сірка.

— Нівроку, вже слухається мене, а то не їв і не пив, як тебе не стало. Небачений кінь!

— А пан Собеський коли та що писав?

— Писав ще кошовому Микиті Вдовиченкові, а потім, чував, і пану Андрієвичу та старшині. А що? Що ти швидко вернеш, бо круль вимагатиме того від царя. Чи все, отамане, тут ціле і на місці? — поцікавився Назар Оскарко.

— Не лише все ціле, Назаре, бачу ще й нове, як, приміром, оцей рябчак на постелі.

— Рябчак і подушка пухова замість сіна — мій тобі дарунок.

— А не парко мені буде спати на пуху, пане Оскарку?

— Пар, отамане, кісток не ломить, кажуть старі люди, а тобі по отому шпацері сибірському і поготів, думаю, їж трохи, поки тепле, бо ж, як чув, на раду маєш іти!.. Придивись до мене, отамане, даруй на слові, та, коли сподобаєш, візьми собі джурою, якщо іншого не маєш. Я, натуральне, не Яків, царство небесне його душі праведній, але також і читаю, і скрибаю, і шаблею трохи ширмую, то буду дбати, щоб хоч трохи його, ґерцера покійного, підмінити.

Так і став Назар Оскарко у Сірка і джурою, і побратимом, і нерідко підмінцем та амбасадором. А почали з відвідин у стайні вичищеного і справного Велеса. Кінь, почувши голос Сірка, затупцював, привітально заіржав до нього, відступив проворно вбік, як давно, і, потиху хропучи, став тертися губами й головою об Сіркове лице й плечі. Радість була обопільною, і важко було сказати, хто з них був щасливіший у ту мить.

Мала січова рада почалася зразу по обіді в церкві Покрови, бо в канцелярії було б усім тісно. Говорилося на ній коротко про січову депутацію до царя з Овсієм Шашілем-Шашолою, про погрозний лист кошового цареві й Самойловичу, про гідні довіри листи Олексієві від гетьмана Собеського. Слухали коротку оповідку Сірка про ув'язнення, темниці, рідних висілців у каторгах, довгі дороги до Сибіру та назад, про чутку, що колишній генеральний осавула Демка Павло Грибович із трьомастами козаків-разінців прибився аж із Сибіру до Дорошенка, що особливо порадувало Сірка, про вимоги царя віддати самозванця Симеона на його скарання, чого Січ по покону не може вчинити. А потім, за звичаєм, кошовий Лукаш Андрієвич ознайомив присутніх, а найпаче Сірка, зі становиськом на Запорогах, в Україні, в Орді, у великому Порогові та Польщі й Московії, осудливо згадавши і Дорошенка, і Ханенка, що ховається зараз на острові коло Києва із купкою козаків, бо військо полишило його, пішовши до Самойловича.

— Хай буде нам, товариство славне, соромно, що за час відсутності в Коші знакомитого нашого отамана,— говорив він більше для Сірка,— спалено та спустошено ордою і турчином все Поділля, взято Кам'янець і Хотин та тисячі люду нашого в ясири, спалено при помочі Дорошенка наші святі обителі, а цілі спішно перебудовуються в мечеті. Наш нині єдиний обов'язок — йти в поміч гетьманові Собеському, який смертно б'ється тепер під Хотином й іншими нашими містами,— примовк кошовий.— Амбасадор, що приїздив сповістити нас про радісне для всього сполеченства нашого вивільнення отамана Сірка і, знамо, розвідати нас, повіз нашого листа цареві Олексієві, в якому, окрім дяки за вчинену милість, є й прохання спішно прислати нам набою збройного. То, сподіваємося, щось він пришле у відповідь, а відтак будемо готуватися до походу на Орду, товариство, та прохати нашого чільця, отамана Сірка,— вклонився кошовий Сіркові,— очолити його, а може, й всю Січ нашу при вашій згоді. Я особисто за те цілком!.. Хто має якісь інші міркування, прошу висловити їх у святій обителі і при образах Божих.

Говорили писар Семен Городецький, бувалий кошовий, а тепер обозний Микита Вдовиченко, бунчужний Овсій Шашіль-Шашола, суддя Лукаш Мартинович, курінні Сава Брекало та Іван Стягайло, рядові козаки-депутатці, а в Сірковій свідомості при слуханні про тяжкий стан на Україні та нужду Січі у зброї, в харчах, в одязі при порожній ґамзі, скімлила поряд із осмутою й радість від чутки про Павла Грибовича і решту утікачів із Сибіру.

— То яким буде твоє слово, отамане славний? — звернувся врешті кошовий до Сірка, виводячи його із задуми.— Чув же, в якому стані край, то що думаєш і що скажеш нам?

— Щодо мого кошівства, про яке кілька разів говорилося тут, то, сердечно дякуючи товариству,— вклонився Сірко тричі до присутніх,— відводжу ту думку, бо, згодившись піти на Орду, не матиму змоги тим належне клопотатися, а для походу, над яким я ще помислю, навідавши мачуху в Капулівці, вважаю необхідним послати прохання до ойротських тайшів, щоб вони прийшли на поміч. Там часом, може, щось проясниться зі зброєю, а найпаче з набоями, які пришле, думаю, нам цар. Як спадуть повені, а козацтво буде зготовлене на воду і в поле, помислимо вже кінцево про все. Нам дійсно раз і назавжди тра спинити орду, невільно допомагаючи, як видно, не лише цареві, але й крулеві.

На тому й стали: кинути клич усій Запорозькій волості бути готовою до походу на супостатів-аґарян. І Сірко тут же, взявши в путь джуру й побратима Назара Оскарка, як прозивали його січовики, поїхав у Калулівку з тим, щоб, взнавши путь, джура на ніч вернувся в Кіш, а потім лише вдень наїздив до отамана зі сповіщенням, як конопатяться січові плавні засоби, готуються коні, посудиться всіляка зброя та як із присилкою від царя бойового начиння.

— Свят-свят-свят! Боже великий! — залилася сльозами радості, сплеснувши руками, мачуха Ївга.— Чи не сон це? Чи тебе я бачу перед собою? — впала вона в риданнях на груди Сіркові, як лиш він угледів її на порозі хати.— Поміг, Боженьку! Почув наші молитви! — причитала вона, стрясаючись.

— Козацькому роду — нема переводу, добра матусю, заспокойтесь! Живий я, здоровий і коло вас тепер, як бачите.

— Та бачу, слава Богу, але не вірю собі,— шморгнула носом Ївга.— Коней постав, козаче, до стаєньки та приходи в хату, а ти пху-пху-пху,— плакала вона й сміялася разом, витираючи очі фартушком-передником,— вступай у оселю рідну. Боже, яке то щастя мені, самотній, привалило! — супроводжувала вона гостя із сіней у хату.— Недарма вчора двічі у віконце пташа стукало ото. Знімай бекону! А вуса в нас які пишні та розложисті, на батькові схожі, а на шиї збоку що ще за рубець такий, не дай тобі Бог!? — перехрестилася, оглядаючи.

— Татарин, мамо, ятаганом почастував, та й по тому,— вішав Сірко на тибля одіж.

Зайшов Назар, розпитала, як звати, чи є рід і де він, змусила роздягтися, а між розмовами ставила на стіл підвечірок. За столом говорили про життя мачухи, про капулівчан, цвинтар і нового панотця в церкві, про Сіркові бджоли, які Ївга передала в оренду дідові Охрімові Зиці, і той дав їй за літо п'ять цебрів меду, з яких вона чотири продала на крам-базарі, а один лишила, і він зацукрився.

Потріскував олійний світець на столі, заглядала чорними очима в круглі і геть відмерзлі міхурчаті віконця темна ніч, а Ївга, ніби в ній весняні води прорвали гатки, говорила й говорила про своє наболіле, все вертаючи до самотності, старості й немічності.

— Поперек кілком стоїть у мене, руки вночі зовсім німіють, а вдень і за кабанчиком та дробом часом нема сил походити,— чогось недомовляла мачуха, як здалося Сіркові.— Ніяк не осмілюсь,— перегодя зізналась винувато,— спитати тебе, Іванку, хоч торохтю багато ото.

— Матусю рідна! Пробі, чи ж я який вовкулака, щоби-сь мене боятися?! Кажіть, що хотіли!

— Чи отримав ти гайталика з коштом десь там у Батурині? — як макогоном вдарила вона пасерба запитанням.

— Гайталика?!— пантеличився і приголомшувався Сірко.— А ви ж звідки про нього відаєте, матусю, яско моя?

— Скільки знаю тебе, стільки й ніяковію від купання в твоїх пестливих словах! Мене навіть батько так не називав, як ти ото,— зітхнула.— А знаю, бо Явтух Халява запевнив мене, що хтось кинув його тобі в яму-темницю надійно, а в мені сумнів відтоді сидить, чи потрапив до тебе отой гайталик, та чи знадобився тобі? Від Настки Явтух привіз його! — добила Ївга Сірка.

— А Настка ж як довідатися, де я та що зі мною?! — геть пройшла сонливість у пасерба від новини.

— Якісь миргородські люди прибилися до Криму і сповістили їй про тебе, а слідом і Явтух прибув сюди кінно із пайцзою та, переночувавши в мене і переодягнувшись у козацький стрій, подався вдругодень у Батурин.

— Он воно що!.. І довго він був там?

— Десь, може, коло чотирьох тижнів. Я вже не знала, що й думати та гадати, непокоячись за нього, поки вернувся. Розповідав, що Якова твого сердешного вбито, а на тебе гетьман Самойлович буцім написав цареві оскаржну денунцію і тримав тебе у ямі-темниці, ждучи від нього депеші про згоду на твоє смертне покарання. Явтух запевнив мене, що те зовсім неможливе і що ти невбарі неодмінно повернешся, бо й Січ послала велику ватажну, депутацію з погрозою і проханням до царя, і ляські круль та гетьман виказали свій обур цареві із-за тебе,— світилися радістю очі Ївги при оповіді.

«Ось звідки той гайтан потрапив до мене! — роздумував Сірко вже в постелі. Не маючи сили заснути, він довго перевертався з боку на бік мов неприкаяний. Зведенка сестра Настка і Явтух не виходили з голови.— Мушу вивільнити і її, і Явтуха, й інших підсусідків коло неї та переправити хоч сюди ось в Запороги. З того і самотня мачуха матиме втіху та поміч, і Настка не буде себе чути залишеною напризволяще»,— вирішив врешті, засинаючи.