Під Савур-могилою

13.

Стояла тиха, обважніла подіями маломорозна зима. На заплавах Дніпра, в гнилих стариках та болотах світилися де-не-де незамерзлі прогної-проталини, які вранці покривалися сизуватим інеєм-туманцем і біля яких постійно вовтузилися, бовтаючись, січові годівники-рибалки і збивачі очеретів та оситнягів по заплаві. Очеретами та оситнягами вкривали курені, обкладали стіни на зиму, топили в курінних грубах-печах, на куховарнях і в пекарнях. Січ утеплювалася, готуючись до зими ретельно. Зайвих коней убивали на пастрому та заради шкіри-сириці чи передавали на зимову годівлю двох за третього в осідки Великого Лугу, завдяки чому той, хто не лінувався і заготовляв сіно за літо, мав добру тяглову силу та навіть приплід. У Запорозькій волості коровами чи бовкунами вже давно не орали городи та поля, бо були і воли, і коні для цього. Коней навіть продавали на крам-базарах як зайвину. Та по-давньому жодний дим-двір не жив без стріл і луків, без рушниці чи мушкета, без пістоля чи списа, без цебра чи рискаля від пожежі...

По виїзді із Січі багатьох старшин та їхніх підсусідків у паланки, за наполяганням синів і на прохання Турлюна, Сірко поїхав відвідати разом з ними своїх стареньких матерів Домну та Ївгу і хворого брата Нестора у Капулівці. Із синами й Гнатом там обкладав на зиму сіном бджолині пні, ходив рубати лозу та верби то на отинки, то на пні, то на паливо, об'їжджав крам-базари, якими потай пишався як своїм досягненням, зустрічався з війтами, лавними, врядцями, сотенними, общинними бекетними залогами, які пантрували край, і був задоволений, що жив люд не бідно, маючи статки, ще й утримував при церквах шпихтіри-притулки для сиріт, калік та немічних старих, на пожертву яким і сам давав чимало кошту, як лиш мав.

Особливо радо гостив на острові у новій хаті колишнього свого джури, а тепер курінного на Чортомлиці — Лавра Гука, віддаючи шанування і тонкій та дзвінкій його дружині Гафійці, і двом синочкам їхнім: Титові і Вакулці. Та, за наполяганням синів і Гната Турлюна, мусив згодитися і на відвідини Артемівки. Отож доручив Лаврові Гукові свій курінь у Чортомлику як наказному отаманові і уп'ятикінь, бо з Турлюном правився ще й його джура Остап Говдя до матері Оришки, виїхав туди ще за світу. Різноголосі виспіви півнів, розсипи вогників із віконець хат та незліченні слупи димів над бовдурами, що підпирали небо над обійстями, проводжали вершників гараздами, спокоєм, вселяючи почуття добробуту і захищеності рідних поселень. А січові млини з Могили Мама-Сури під Чортомликом, що ліниво махали подорожникам крилами, ніби направляючи їх до поромної переправи, підсилювали ті почуття.

Та вже на Лівобіччі враження змінилися. Моторошними попелищами, спустошені й омертвілі, лежали великі й малі, колись знані Сірком весело-гомінкими села, присілки й міста. Чорні бовдури нагадували камінні надгробні татарські менгіри, поставлені рядами, мов на ординському цвинтарі, над убієнними і спаленими мешканцями замість хрестів. Поодинокі воронокаркливі вигуки над ріденькими сивими димками із бурдюгів-землянок, на які дивилися зизом, шарахаючись, коні під вершниками, лякали і сахали подорожців своєю злиденністю і покинутістю.

В отих часом суцільних згарищах і руйнівних розорах Сіркові і його співпутцям вгадувалися острашливі ґвалти, які змушували спинятися й оголювати голови на знак увічнення пам'яті тих, що згинули в нерівній битві чи не знайшли в собі сили боронитися й пішли в розпачі-горі, в риданнях-стинаннях в ясири...

Сіркові неоднораз говорили про спустошення і сплюндрування рідного краю, він бачив його повсюдно, але не мав часу до краю осмислити глибину того лиха. І тільки тепер, в путі, на сумному дозвіллі по-справжньому збагнув і належно усвідомив це зловісне, ледь прикрите сніжком страхіття. Бракувало слів, туск-розпач судомив усіх і знесилював...

Сприймаючи ті видовиська як докір живим, вершники їхали всю путь скачем, ніби тікаючи від себе. Вже наблизившись по всенощній їзді до Артемівки, трохи прикритої сніжком, вони здивовано зупинилися, схоже, що не пізнавали її. Як неймовірно повиростали головіті верби, явори, вишні, сливи, кущі калини, бузини, ряди гінких тополь-стуракинь пообіч путівця, які Артем-побратим лишив на спогад про себе і які тепер доглядав Сабрі, обрізуючи та підчищаючи.

Але й осмута лягла Сіркові на серце, як побачив кладку, яка вела до водяного млина, нагледів лави-ослони під яворами, витесані одноруким Нелюбом, що поліг у захисті Сіркового гнізда й обійстя. Дивився на все те й усвідомлював, скільки праці доклав побратим до його обійстя, не міг не докоряти собі за відчуженість, хоч і не осуджував себе аж надто, бо жив і жертвував усім для рідного краю.

Та найбільше здивувало його, як постарів Сабрі, геть сивими виявились додос і вродлива Дана. Їхні сини та зяті ковалювали, лимарювали та стельмашили, вивозячи на мереф'янський крам-базар розмаїті поковки.

Сірко уже й обійстя оглянув, і стайню, і двори циганів, і навіть поспав з дороги аж до полудня, як врешті прибула вершницею із моління в мереф'янському соборі його дружина Софія. Зустрів її на ґанку, обняв, поцілував при челяді, а заспокоїти розплакану не міг. Не дорікала словами, лиш тиснулася до грудей мужа, плакала. Від того його провина здавалася йому більшою й значнішою, беручи у щем душу. В постарілій Софії побачив і свою літність, хоч і почував себе незборимим.

Поки Сірко говорив із дружиною, Мокрина та Христина наготували вечерю, запросили Данькову Марину, а під вечір оголосили, що ради святої неділі мають бути покликані доньки Марина та Яринка із зятями, бо відбудеться сьогодні та завтра при всьому роді Сіркове і пані Софіїне срібне весілля. Сабрі, мабуть, знав про ту затію, бо, ще як Сірко із синами спочивав, передбачливо з'їздив у Мерефу й купив, окрім питва, ціле міща немовби Сірком замовлених гостинців для челяді.

А ввечері почалося весілля у великій і просторій Сірковій хаті на помості. Прийшли ромени зі скрипками, вигранами, сопілками та бубнами, і приїхав з Мерефи у бідарці припрошений Сабрі кобзар-бандурист. Сірко разом із Сабрі, як підпомічником, роздавав привезені дарунки і докуплені, поки й сіли за столи. Пили і вечеряли, колядуючи, бо була Меланка, раді й веселі в застіллі. Вдавав із себе і Сірко веселого, хоч і вставали перед ним привидами димарі-бовдури, які бачив по путі сюди. Гостилася й дітвора цілим виводком у сусідній хаті радо та весело-гамірно. Нарешті, підкріпившись, заграли музики, вдарили бубни, були відсунуті столи й лавиці, і молодь, переспівавши вінші «молодим», пішла у танки, так що аж хата ходором заходила.

Спочиваючи після танцю з дружиною, Сірко дивувався вмінню синів розважатися, що цілком приписував їхньому вихованню у Собеського. А ще збагнув, якось аж боляче, що він уже не молодий, а ще ж майже не жив, що із-за нього так довго хворіла Софія «бісівством», так само не живши, що край конає у лабетах і інтригах високих сусідніх дворів, а старшина і козацтво двоїться й троїться, не маючи одного гетьмана, що земля рідна лише зрідка озеленена озиминою, а люд живе в землянках-бурдюгах...

Непомітно вибравшись із весело-суєтного бенкету, коли він був уже в розпалі, «срібні молоді», господар і господиня, нарешті опинилися в спальному покої і, не світячи гасника, не змовляючись, роздяглися й зустрілися в постелі, як і вперше двадцять п'ять літ тому. Спершу говорили, як і тоді, притулено і пригорнуто, аж до запівночі про своє життя, про злигодні, про дітей та навіть про стан у країні. Сірко за багато років притискав знову свою Софію до грудей і приймав її ласки.

— Все тіло в рубцях у тебе, а долоні шершаві й мозолисті! Від чого б то, любий муже? — аж захлиналася в жіночій збуді Софія.

— Рубці, люба моя, від ран у боях, а мозолі — від шаблі та списів, горлице! Не випускаю ж їх від весни до зими із рук у боях із аґарянами. Хрест твій врятував мене якось від смерті,— оповів він про отруєну стрілу ординця.

— Хай бережуть тебе Бог і Свята Матір завжди й повсюди, мій муже, і мені на втіху, і дітям на радість.

— І тебе, ластівко моя, і тебе!

За стінами гучав бенкет, а у вікно до срібновесільників заглядав одним більмастим оком місяць, соромлячи Софію...

Смажилася в спекотняві подій доля України на п'яти чужих вогнях, розпалених у Високому Порогові Стамбула та в королівському замку Стокгольма, в сеймі Варшави та в двірці Бахчисарая, в створеному торік «Приказі Малия Русії» в Москві та в братовбивствах, ними роздмуханих, у ній самій. Смажилася, віщуючи лише одне: нещастя бідному українському людові, який ставав і не став на ноги у вивільненні від високодвірських своїх сусідів.

До всіх жертовностей, що їх приніс український народ на поля визвольної війни, додалися «уболівальники» і «прихильника», похітливі й наглі. Їх число примножилося розбратом у рідному середовищі, бо по Хмелеві ледь не на десять частин поділилася людність, обезцінились народні святині та трудова мораль.

Чимало поселян, козаків, нижчих старшин і рукомесних міщан ішли світ за очі. І спасінням Божим їм були вільні нічийщини у полі, під січовими залогами, чи Слобожанщина, ще не поневолена Московією. Сусідам було ясно, що у вузловій тогочасній борні держав вийде переможцем той, хто прибере Україну до своїх рук. А прибрати мусили, бо знали, певні були: Україні нізащо не можна дозволити незалежної самостійності, виплеканої ще за часів Київської Русі, вічової рівності й примноженої засадами козацької вольності та виборності справжньої республікації, прикладно заразної для абсолютистських дворів, найпаче для Туреччини і Московії. Їхнім тираніям, хижій зловорожості при пануванні над загарбаними і знесиленими, але нескореними народами вільна Україна була викликом, загрозливим вогнищем, яке жевріло ще від часів Болотника. Устрій України нагадував новгородчанам, псковитянам, тверцям, рязанцям, ярославцям та іншим загарбаним і пригнобленим Московським князівством народам, не кажучи про інородців, що життя без визиску і при добробуті можливе. А ще ж коли не всіх, то більшість із тих держав-сусідів розпирало бажання досягти стану імперії. Отож бажання не дати Україні звестися на ноги, розкласти її зсередини, розірвати на шмаття, нацькувати на міжусобство стало насущною потребою сусідів, як і спустошення її господарства та природних гараздів.

Не було в Сірка сподівань на вихід зі становища, що склалося. Уповав лише на провидіння Боже і приходив до висновку, що царсько-боярська неволя ще попереду, а польська є й сьогодні, як в людоловство ханське та близиться йому вслід ще й турецьке. Запорожжя лишається єдиним заповідним шматком землі, який може усім протистояти, використовуючи розбрат захланців-держав.

У тайниках душі він ще й досі бачив гетьманом Богуна, хоч і дивувався, що той, глибоко пізнавши сутність бояр і воєвод, став у лави з Чернецьким, хоч би навіть із якимось далекобачним зиском для рідного люду. Особистих вигод у Богуна не було і не могло бути.

«Напевно, то якась хитрість Іванова,— виправдовував він поведінку Богуна.— Ні Тетеря, ні Брюх, звісно, не гетьмани, бо стоять під чужими штандартами,— морочливо мізкував і в дорозі, і вдома.— Нам потрібний такий, як Богун, і його армада. Нам потрібний у Польщі Костка Наперський, у Підмосков'ї — Іван Болотник чи Лжедмитрій, у Ханстві — смерть Мухаммед-Гірея, а в Туреччині — султана, інакше не виживемо і не вирвемося з неволі»,— робив висновки уже не вперше.

Тоді вже, як повернувся в Запороги, до нього в супроводі двох козаків прибув трипільський сотник Семен Розстрига. Чоловік він, як знав Сірко, був «розбитний», «вушлий», до всього зискливого «хапкий» і якийсь необійдний. Знав Сірко про нього і як про непересічного сотника, і як про авантюриста та дознавача. Та новини, які той привіз, були такими приголомшливими, ошелешливими та сатанинськими, що їм і повірити було зась.

Не лише Сірко та старші й знатніші чільники, а й уся Січ, Великий Луг та волость сколихнулися від горя й обуру: нібито в Новгороді-Сіверському, як запевняв Розстрига, підступно й нагло було забито Івана Богуна кальницького, Сіркового побратима ще з часів Корсунської битви...

Якщо трипільський сотник запевняв отамана, що славного полковника Богуна звели зі світу магнати по намові Чернецького і самого круля, то сотникові супровідці-козаки ширили між козацтвом чутки, що те вчинили не в Новгороді-Сіверському, а в Трахтемирові по намові бояр і воєвод разом із гетьманом Брюхом і вчинили тому, що боялися: коли Богун стане правобічним гетьманом, рано чи пізно він стане й лівобічним.

Брюх дійсно смертельно боявся знакомитого Богуна, як необійдного по Золотаренкові та Сомкові, куди вартішого за нього суперника на булаву й реґалії. Дивним було, що Іван Богун новгород-сіверський, царів служака, був теж у одночассі забитий. Не інакше, як переплутали їх убивці-виконавці!..

Лукаво-підлі чутки в січовищах, як пошесть, умліока обросли так, що вже другого дня не можна було до ладу добрати, що ж насправді сталося зі славним Богуном у Трахтемирові і з другим — у Новгороді-Сіверському, хоч була певність, що до всього того, безумовно, має відношення Брюховецький.

Та було добре відомо, що все Лівобіччя горить пожежищами і що головний царський воєвода, князь Трубецькой, в зв'язку із ворохобством краю, перебуваючи в Задебрянщині, уже втретє об'явив про царську високу згоду на всі пункти-статті Гадяцької домови, лише б відірвати Україну від Польщі. Сіркові було ясно, що, граючи тими пунктами, мов шахрай картами, царат чимало домігся і через духовенство та одновірність, і через низове поспольство, незважаючи на свою розгромну поразку...

Тим часом Тетеря з ляхами і татарами, винищивши прихильників Брюховецького, вже вчинив млиновий та подимний реєстри з допомогою місцевих скрибів, зафіксувавши на Лівобіччі триста п'ять міст і селищ, двісті шістдесят один водяний млин та чотириста двадцять один вітряковий камінь, коло кільканадцяти десятків буд, ґут, гонтарень, Гуралень, рукомесних братств, не кажучи про тисячі овець, коней, корів, волів та всілякий реманент.

Не відставав Тетеря від Брюха і в обдаруваннях вірної йому козацької значкової старшини млинами, перевозами та митницями. Робилося те ним ніби в піку своєму согетьманові, який, не пасучи задніх, дозволив панам Максимові та Шимку Попайдам перспективно поставити «рудню для розмноження скарбу військового потугою в сорок возів заліза-криці річно», роздав переправи, лови, діброви, пасовиська і висілки, хоч ті були ще зайняті полками Тетері!

Тетеря, дізнавшись про універсали Брюха, платив Орді за поміч ясирами та добрами із подарованих місцевостей, викликаючи супротиви навіть тих, що були невдоволені Брюхом. При такій спустошеності, розбраті, грабуваннях у краї Січ, звичайно, не могла бути безучасно спостережливою, хоч її й стримували сніги та віддалі.

Сірко, як і завжди, мовчазний, заніколений, занурений у себе, жив у розпачі від того всього, а найпаче від втрати Богуна, що була вже певною. Він шаленів, стинався душею, проклинав увесь світ.

Третьої доби по святі Миколи, опівночі, погутаривши розвідно з козаками, які прийшли на спочинок із січових залог-застав, Сірко раптом звелів бити в била алярм і скликати охочекомонців із паланок та зимівників у наглий похід. Про те, куди і на кого він буде спрямований, не говорилося, але вже те, що його очолюватиме Сірко, було всім доказом його необхідності, а утаєння розголосу — запорукою успішності. Всі здогадувались, що підуть не на розбитих бояр, а на переможців-ляхів, круля, Чернецького, Яблуновського, Маховського, на орду та Тетерю, хоч хан, чувати, сидів ще вдома.

Сірко керувався швидше інтуїцією, а виправдовувався заповідями свого колишнього навчителя Івана Сулими, що «нужда закони виправляє». Про всяк випадок, щоб якось утримати орди ногаїв і буджаків, він пустив чутку, що йтиме походом на тих і тих. Допомогти тому мали досі не викуплені полонені татари-відпущенці із Базавлука: довідавшись потай про чутку, вони понесуть її у свої улуси й стійбища.

Уже за тиждень на Сіркове прохання в умовлене місце прийшли дві сотні козаків на чолі із Самійлом Височаном та Васюрою Вареницею. Чільці були особливо потрібні Сіркові і як однодумці, і як знані повсюди в краї, і як досвідчені та такі, що мають вподовж і впоперек рідну землю. Важило й те, що значна частина значкових старшин Січі під будь-якими приводами не бажала йти охочекомонниками у цей похід. Зголосилося їх з усіх тридцяти дев'яти куренів, що числились компутно, небагато.

Називалися курені: Левушківський, Пластунівськнй, Дядьківський, Брюховецький, Ведмедівський, Плитнірівський, Пашківський, Кущівський, Кислюківський, Васюринський, Конелевський, Батуринський, Поповичівський, Неааймайлівський, Іркліївський, Щербинівський, Татарівський, Шкуренський, Куренівський, Роговський, Корсунський, Каніболотськнй, Унганський, Дерев'янківський, Стеблівський-Нижній і Стеблівський-Верхній, Шаралівський, Переяславський, Полтавський, Мишастівський, Тимошівський, Величківський, Чигиринський і Іванківський — колись Сулимівський, а тепер Сірків.

Було їх ще кілька, але або неповних, або великих непомірно: рибальський на чолі із дідом Танасом Шолохом, чайкарний-байдачний із теслів-чорноморців, тепер під Порфиром Ступою і Процем Гнидою, господарський — із Шимком Кажлаєм і вивідний — на чолі із сотником Гнатом Турлюном. Вивідний мав окреме обійстя і постійно був розсипаний по волостях та по Кучманській і Муравській сакмах чи аж у буджаках, ногаях, Перекопі та Ханстві. До нього належало компутно і чимало сліпців, старців, кобзарів, подорожців, наймитів та навіть ченців.

Як правило, курені взимі половинилися або й четвертувалися — козаки розходились по зимівниках і паланках, та цієї зими їх було чимало, і значна частина з них врешті зголосилася іти охочекомонно з Сірком куди б не було. Допомагали Сіркові і кошовий Іван Щербина та його і значкові товариші, радіючи, що відплив козацтва із Січі полегшить їм врядування в ній.

Сірко в цей час був справжнім загальновизнаним «третім гетьманом», як називали його це лише січовики, а й високодвірські сусідські державочільники. По повному зборі охочекомонців-запорожців та появі на заклик двохсот донців під чільством Фрола Міная, «третій гетьман» організував понад тридцять загонів-виправ, яких на вигуляних добротних конях коршаками направив у всі кінці на польські війська і на лівобіччі, і на правобіччі Дніпра.

Чутка про появу на волості «характерника» із армадами запорожців підняла такий супротив решток населення Лівобережжя ляхам, Тетері й Орді, що польські потуги відчули те негайно. Навіть хан, виславши буджаків у поміч Тетері, був змушений затримати обіцяний вихід в Україну, бо «появилися якісь летючі козацькі адверсори аж під Перекопом».

Відчули появу Сіркових потуг на лівобічній волості і гетьман Брюховецький та нещодавно розбиті царські воєводи, бокруль польський Ян-Казимир зразу ж зняв довгу облогу Глухова, а польний гетьман Чернецький залишив Новгород-Сіверський. Сам отаман Сірко, носячись шайтаном, очищав від ляхів і їх прибічців простір від Дніпра до Дністра.

Сірко не воював із Тетериними козацькими загонами, а попередивши, обходив їх. І не було випадку, щоб вони тим скористалися, напавши. Допомагав Сіркові вивідний загін Гната Турлюна з кобзарями і всілякими подорожниками. Десь за місяць вся Правобічна і Лівобічна Україна спалахнули повстаннями вже не лише проти Тетері та ляхів, а й проти Брюховецького, царських бояр та воєвод і їхніх прислужців.

Не бажаючи воювати козаками проти козаків, Сірко розіслав по Лівобіччю та Правобіччю ватаги своїх дознавачів-розвідців, а сам із січовиками без розголосу зайняв дніпрові переправи для визволення з ординського полону ясирів, відданих ляхами і Тетерею Орді в рахунок оплати залізніло прибулих потуг.

Вдалою виявилася Сіркова затія, бо протягом місяця, як тільки скресла ріка, його виправи, завдяки байдужості ляхів та Тетері, що вже розрахувалися з ханом, звільнили на переправах понад сім тисяч нещасних ясирників, в тому числі чимало литовських та московитських русинів.

У цей час гетьман Брюховецький із царськими воєводами в ар'єргарді: Петром Скуратовим та Василем Кикіним, перейшовши в Стайках на Правобіччя, напав на Тетерині війська в Чигирині, а лубенський полковник Григор Гамалія — на Черкаси, порівняно швидко зайнявши їх. Черкаські рукомесники-цеховики та міщани з рештками сторожових козаків вчинили Гамалії запеклий супротив, і він у відповідь за наказом Брюха дощенту спалив місто і передмістя, зруйнувавши геть Митницю, Гору, фортецю та рештки замку, полонивши та відпровадивши дітей і старих «ворів-ребелітантів» та «непослушенців» аж до Сибіру! Гіршої собі неслави Брюх і Гамалія, як і Скуратов та Кикін, і домогтися не могли.

Недовго протримався гетьман Брюх у Чигирині, бо Тетеря, що утік із гетьманським скарбом і родиною в Брацлав, тут же повернувся зі свіжими татарськими булуками і вибив із міста Брюха та московитів Скурата і Кикіна. А Сіркові загони навіть звільнили у Слобожанщині з допомогою сотенних залог волості гнаних до Сибіру черкащан.

Прокляттями вслід Скураті, Кикіну та Іванцеві нісся обур не лише волостей, а й січовиків, бо в Богдановій столиці ними був зірваний бастіон замку, льохи, стіни і підземний хід до Тясмину, було спалено тартаки й млини, пограбовано собор.

Здавалося, долю русинського краю дійсно вирішували летючі, як вітри, загони «третього гетьмана», падаючи карою Божою на голови орди, ляхів, Тетері, навіть неоднораз — на бояр та воєвод царських, громлячи їх і зникаючи...

Прийнявши під Криловим в своє реґіментарство слобідських козаків, Сірко послав їх до Уманщини під отаманством Сацька Туровця «для умоцнення там промислів, сидіння на ординських сакмах та зупинення буджаків». Сам же «третій гетьман» спішно пішов на Чигирин, Смілу і в змові з Дорошенком вигнав Тетерю і ляхів з військами, пустивши чутку, що йде на Брацлав і Бар. Завдяки швидким нічним переходам, Сірко з'являвся то в одному, то в другому місці і змусив нарешті орду покинути Україну.