Під Савур-могилою

21.

Переїзд мосьпана Романа на Правобіччя був не лише вимушеним, а й бажаним, бо підскарбій, обварившись у стосунках із царськими боярами та воєводами, хотів пізнати русинське становисько і в сусідстві з ляхами.

«Все тимчасове й тлінне в світі Божому,— продовжував він писати діаріуш, найбільшу свою святиню,— і леч-тільки єдине поспольство-нарід та краснопись його діянь і легенд є нетлінні для рідної генерації у прийдешньому! Отож, офірую ці застережливі клявздли-нотатки для вас, що прийдете у світ Божий по нас і будете ліпші за нас, як твердив преподобний Михай Гунашевський».

Його мосць пан Роман спинявся в писанні, неспішно відщипував від свічки нагар, перечитував написане, вмокав перо в каламар І, подумавши ще якусь мить, схилявся до паперу:

«Сусіди зусібічні користуються з поспольної нашої гостинності і навіть глузують з неї, бо вони леч у жестах уболівальники нашої доброти й щедрості, в етикетах і фліртах-умізках, а не в діяннях, і недарма козаки, а найпаче січовики, відпускають їм вшілякі колючо-шпетні мадригали».

Новий екзарх брацлавський, мосьпан Роман, на тому спинився, двічі неспіхом перечитав наскрибане і, не складаючи зшитка з діаріушем, щоб висох атрамент, підвівся, пошептом помолився в куток до ікони Пречистої Параскеви-Покрови і, вигасивши недогар свічки, невесело пішов у покій на спочин.

«Неодмінно мушу вранці дописати, як цар для вигод власних потоптав Переяславські та Батуринські домови з козацькою державою, а круль — Гадяцькі та Ставищанські Андрусівською, а відтак Глухівські і Стамбульські статті є лише корисно-процедурні, прикривно-шельмо-маніпулянтні та часово-хвильові, і слушно твердять знакомито-славний кошовий Сірко та інші, що всі вони, високодвірські, є шулерські!» — продовжував у пам'яті екзарх скрибати хроніку уже в постелі...

А в той час гетьман Дорошенко, одружившись удруге після зради Пріськи Яненківни з Ганною Тетерівною, по розправі над брацлавським полковником Василем Дрозденком, який слугував цареві, почав лагодити замок і місто-столицю. Недовгий передих стався в Чигирині і в Січі, а пояснювався він тим, що цар, його бояри і воєводи були відтягнуті від позамежних загарбних справ заколотом Стеньки та інородців.

«Вор Стенька», якого, за наказом царя й патріарха, проклинали на Москві всі церкви з вівтарів, тим часом приєднав до себе малих ногаїв-єдисан, полк січовиків на чолі з Андрієм Бобою, два полки донців на чолі з Іваном Заруцьким і Сергієм Кривим — січовими і донськими отаманами, полк яїцьких козаків під отаманом Федором Сукніним, полк чорнопашців під Василем Вусом, що йшов на Москву, полк ойротів під тайшею Мончаком, татарський тумен-булук під Асан-Карасуремом, полк єрзів і мокшів під Акай-Валяєм, полк русинів, марійців і чувашів під проводом черниці-ігумені Олени та кільканадцять десятків сотень різних посопших і тяглових чорних людей під отаманствами сотників, яких очолював Фрол Мінай.

Успіхи «таранкуватого вора Стеньки» були досі незаперечними і були б неспинними, коли б окремі з його отаманів не були гірші від бояр і не ставили нажитки над усе, а «вождь» не віз у своєму обозі Олексієвого царевича, як Гришку-Отреп'єва, на заміну батькові, коли б армії разінців були хоч якось вишколені, не трималися жіночих спідниць і не було б між ними маси таких лазутчиків, як Юмашко Калімбет. Вже була майже повністю звільнена від бояр і воєвод Ітиль-ріка аж до верхів'їв, взяті Тамбов, Саратов, Саранськ, Нижній Новгород, обкладений Симбірськ, здалися без бою воєводи Кузьма Лутохін і Тиміш Тургенів, були розбиті й скарані голова московських стрільців Іван Лопатін, воєвода й князь Іван Прозоровський, а згодом і його брат Семен Прозоровський. «Конопатий Стенька-вор» вірив у поміч правобічного гетьмана Петра Дорошенка та Січі, які ось-ось, ставши на поміч Дзиковському та братові Фролові, вдарять на престольну Москву зі Слобожанщини, уже повністю звільненої. Єдине, чого не було ще у «великого вождя», так це уяви, що ж буде і як буде по його повсюдній перемозі над боярами і тираном-царем, хоч він і обіцяв рай Божий.

Отаман Максим Осипов узяв Алатир, Ядринь, Василеурськ, Макарів, Жовтоводський монастир, Корсунь, Нижній і Верхній Ломов, але під Шацьком був розбитий в одночассі із Михайлом Харитоновим під Керенськом. Ці події були ознакою початків кінця.

Поразки і нещастя для «таранкуватого вождя» особливо започалися пізньої осені, коли воєвода й князь Юрій Долгоруков розбив «галу, кийову і набрідну» армію стариці-монахині, а саму ігуменю Олену, як чаклунку-відьмачку, прилюдно спалив на вогнищі в Арзамасі, коли зверхником воєвод у Приказній палаті на Москві став астраханський піддячий Олекса Олексіїв, який послав під Симбірськ у поміч князеві Милославському князя Урусова. Ті нещастя й поразки зросли з приходом холодів, коли царські драгуни перекрили «ворові» та його слам шляхи на Дон, а гетьманам Дорошенкові в Чигирині та Ханенкові в Січі подали надію на їхні гетьманства над усією Україною й Слобожанщиною з обумовкою, що те станеться, як тільки «Стенька-вор» і його розбійно-крамольні сподвижці будуть погамовані.

І якими навскрізь облудними не були ті обнадіяння на гетьманства, як і залити про здоров'я, але певну роль вони зіграли, і гетьмани Степанові Разі не допомогли, хоч і не перечили охочекомонцям доброхітно піти в поміч Дзиковському. На короткий час дії шляхти й бояр стали на диво злагодженими, більше того, покінчивши війну з Венецією, і султан не спішив допомагати Дорошенкові збройно.

Цьогорічні осінь, зиму й весну Іван Сірко із джурою Яковом Гирею, небожем білоцерківського полковника Івана Гирі, кермуючи Кошем при гетьмані Ханенкові і вже обозному й сватові Григору Пелеху більше дбав про відбудову маринарної флоти. Отож, із осені до весни перебував коло теслів, а чимало й сам теслював, домігшись того, що Січ поповнилася добротними гончаками-галерами, байдаками-думбасами, чайками-стернами і дубівками та поромно-приплявними настилами. Гончаки, байдаки й стерна були уже оснащені навіть Вітрилами.

Раптовий наплив на Січ втікачів із разінського війська, їхні розповіді про кари, які чинили воєводи й бояри над отаманами і повстанцями, сусідські великодвірські заплутливі інтриги створювали в Запорогах стан розгуби й розбрідності, проте дружбу Москви і Варшави, яка стала раптом показовою здвобіч, Сірко, як і чимало інших, пояснив собі ворохобними вчинками Степана Разі та Дзиковського і побоюванням обох високих сторін можливих дій султана.

Із настанням весни на когорти Дорошенка вийшли польські війська під проводом самого коронного гетьмана Яна Собеського і, не дивлячись на прибуття йому в поміч ординців, з боями зайняли Могилів-Подільський, Брацлав, Бар, Немирів, Ладижин і Рашків. Більше того, підмовлені гетьманом Ханенком уманчани вбили Дорошенкового спільника Карпа Жеребилу, признавши гетьманом Ханенка, а орда, боячись повстання і свого окільцювання, лишила Дорошенка напризволяще, і він із рештками свого війська мусив відступити до Чигирина.

Характерними були і відповідь царя на Дорошенкове нагадування про всегетьманство в Україні, в якій той радив йому бути в підданстві круля по Андрусівському перемир'ї. Отож, Дорошенко спішно зв'язався з ханом Селім-Гіреєм через свого брата Григора, і той привів йому в поміч на Правобіччя орду. Пойнятому ненавистю до неї Сіркові було того задоста, щоб кінцево виступити проти Дорошенка, ставши ніби в спілку з коронним і польним гетьманами Яном Собеським і Дмитром Вишневецьким. Поки Іван Сірко рухався із Січі до Побужжя із шістьма тисячами відбірних охочекомонців на захист краю, навіть при гарматах, польські гетьмани розбили наголову орду під Брацлавом.

Кошовому Сіркові і гетьманові Ханенкові нічого не лишалося, як кинутися навперейми орді і в буйних заростях лепехи, очеретів та лої, розділившись, засісти на неї біля переправ на рукаві Рвач, у Збурівському Куті і на косі Сарн-Комиш Дніпрово-Бузького великого лиману. Ті зарості з кружевами різноликого крикливого птаства, піщані бархани, солоні й прісні озерця в байраках та ярах, достатня паша для коней, високі кучугури й стародавні кургани при відсутності сліпців, оводів і ґнусу були надійною схованкою для козаків.

Сірко не помилився у виборі місця і цього разу, здивувавши гетьмана Ханенка. Але очікуваного розгрому значно чисельнішого ханського війська не сталося. Тяжкий триденний бій поклав великі жертви з обох боків. Ординці не могли без втрат відірватися від січовиків, але й козаки були фактично відрізані ордою в закутті лиману. Обидва табори від подальших боїв врятувало перемир'я для схоронення побитих, а далі гетьманові Ханенкові вдалося домовитися з ханським візиром Субаш-Казі про спільний похід на Дорошенка, що був тепер у заріччі під Ладижином. Підтримка козацтвом Ханенкового задуму змусила пристати на те й Сірка.

По розгромі Дорошенка,— а вірніше, по його втечі з невеликим військом гайдуків, бо решта його козацтва переметнулася до Сірка,— польські й чисельно значно більші козацькі війська зустрілися під Кальником. На вимогу Собеського Ханенко проголосив нові вибори гетьмана, на яких по відмові Сірка в урочищі Гаймак був знову переобраний загальною радою таки Ханенхо...

Родинною була зустріч тут Івана Сірка з коронним гетьманом Яном Собеським, що тривала всю ніч. Після віватів, чоломкань, розпитів, розповідей, співчуття у розмовах двох чільців все зводилося до того, що Сірко, за відвертими висловами коронного, міг би ще врятувати Україну і вернути її разом із Слобожанщиною як князівство у польсько-литовський федерал, що події неминуче ведуть до ослаблення Польщі й Литви, а відтак — і до гіршого стану в Україні; Що Гадяцькі статті Виґовського були ключем до звільнення всіх підпольськнх і підлитовських русинів; що цар, його бояри та воєводи не були слівними, в доказ чого були знехтувані Переяславські та Глухівські статті і при першій же можливості будуть віроломно потоптані Андрусівські та інші. Коронний гетьман Ян натякнув Сіркові, що в цьому питанні він розходиться з крулем Михаєм, який так же, як і Сірко, не відає, що цар є тиранним пройдисвітом-вар'ятом і азіятом.

За добротною вечерею під виспіви солов'їв у тиху місячну ніч говорили довго і про все. Коронний звинувачував козацьких чільців у тому, що вони злочинно вигублюють свій люд, не відаючи, чого хочуть, а Сірко закидав шляхті підступність, гонор, пиху, хижість, зневагу, на що той знаходив виправдання, хоч і не шкодував своїх попередників-ойчизників. Слухаючи Яна Собеського, Сірко вірив його щирості, але якоїсь різниці між ставленням Польщі і Московії до України не бачив, бо перед очима стояли надіті на палі, лежали четвертовані й колесовані, висіли повішені й покатовані.

Майже на ранок, обливши холодною водою голови, чільці попрощалися по-братньому, а за кілька годин ляська армада залишила Ладижин, направившись до Брацлава. Коли козаків утримувало там датками населення, то жовніри за все платили йому власний гріш, і недотримання того правила суворо каралося Собеським. Назагал кажучи, ставлення ляхів до русинського поспольства на теренах по Случ було, порівняно з минулими роками, людяним і гуманним, хоч за це й було заплачено дотепер українським людом сторицею...

В путі до Січі Сірко згадував «ґваранти» круля, про які коронний сказав ніби між іншим. А новини, повідані йому після прибуття січової когорти в Кіш, витіснили все з його пам'яті, надто коли довідався, що разінці майже повсюдно розбиті, а сам «великий вождь» отаман Степан Разя з купкою козаків і прихильців-чільців вернувся на Дон та окопався на Кагарлицькому острові, відпустивши січовиків у Запороги.

Другого дня в довгій розмові з Іваном Чорноморцем, що прийшов з рештками охочекомонців з Дону, перед Сірком постала, мов привид, жахлива картина неминучого повсюдного розгрому решток повстанців і животіння донців із Степаном та Фролом Разями у бурдюгах на Кагарлику. Він навіть уявив собі їхніх дружин: Олесю-Олену, сестру одноокого Василя Вуса, та Катерину-Каську, місцеву козачку, і Степанових дітей: Григорка, Параньку та Тимішка. Уявив із розповідей і смерть на вогні схимниці Олени, Акай-Бадая, Михая Харитонова, Тимоша Лазаря, відправторення до Сибіру сотень сотенних, їхніх родин та навіть знайомих.

З тих жахних розповідей Сіркові стало ясно, що всі повстанці приречені на загибель повсюди, хоч на Слобожанщину лише посудяться йти в поміч Ромодановському воєводи боярин Василь Уваров і князь Петро Урусов. Ті жахи нагадали Сіркові твердження Собеського, що «московити: і опричні, і посошно-сполеченські є наогул раби-ассійці», що «релігія їхня набагато гірша за інквізиторську, бо не Божа, а царська, і буде в прийднях ще потворнішою, бо передається в руки православних перекинчиків, які за власні гаразди і маєтності ще послушніші цареві, помазаникові Божому, і за московитських». Прикладом коронний призріло називав серед кількох десятків протоієрея Методія, архімандрита Гаврила Домецького, Симеона Полоцького, Лазаря Барановича та навіть Інокентія Гізеля...

Не полегшило туску та жалоби в Сіркові й те, що були кимось скарані за підступні заміри Ходня-Лук'янов і його обозний Михай Самарій, колишні вбивці Гната Турлюна та безлічі інших. «Це вам плата за мученика Івана Разю, окаянні!» — згадав він побратима, його дружину Параню та дітей, зісланих Ходнею і Самаріним до Сибіру разом із сотнями інших...

Вступила в свої права погожа казкова осінь. Січ ретельно готувалася до зимівлі, і Сірко, як завжди, мав досить клопотів. Маєтно притульні гніздюки вже збиралися перебиратися на запорозькі волості в зимівники, коли в Кіш до Сірка й Ханенка приїхав посланець польного гетьмана Дмитра Вишневецького — Станіслав Ковалевський. По копітких умовляннях і перетрактовках Ханенко, а з ним і Сірко згодилися піти з охочекомонцями, лишивши Кіш на наказного Лукаша Мартиновича, з польним і його підчільним Яном Яблуновським, щоб у Іллінцях під Уманню вчинити при двох військах королівську і гетьманську взаємоприсягу на вірність.

Процедура та виглядала помпезною, присягали вперше не лише Сірко та Ханенко при козацтві й регаліях, а й круль Михай при драбантах зі своїми чільцями, клянусь «не віднімати козацьких вольностей, як недоторканних, не втручатися в козацькі державні справи і порядкування виборні, не порушувати помежних кресів з козацькими землями, а головне — клопотатися перед сеймом про приєднання до Правобіччя решти русинських земель і людностей у всій Жечі Посполитій і Литві та під іншими васалами». Хто ті «інші васали» — при «домовнім шлюбуванні» конкретно не вказувалося, але малися на увазі Молдова, Волощина та Білгородщина по Дністру, де меншала тоді значна частина русинів-українців. Як би то не було, а Сірка й Ханенка з січовиками, брацлавцями, ладиженцями, кальниківцями, уманцями, лисянцями, вінничанами та іллінцями вона порадувала, хоч і була ще значною силою Дорошенкова армада на решті теренів Правобіччя.

Одразу ж по раді та домовній процедурі Сірко із січовиками невдалік Іллінців раптовим нападом розбив двохтисячну орду і перекинувся з частиною запорожців аж у Рашків, а звідти, поповнившись, переможно пішов на Білгородщину-Дністровську, звідки, розбивши і там буджацьку орду, повернув на Чечельник і знову в Ладижин та Кальник, куди підійшли якраз війська Дорошенка. Бою не було, козаки Дорошенкових полків перекинулися на Сірків клич до нього, і противник із гайдуками та чигиринцями у розпороші мусив спішно відступити до Черкас, а Сірко, уже з Ханенком, на чолі чималого тепер війська спішно подалися назустріч ханові до Перекопу, який мав вийти в поміч Дорошенкові.

Істинно, перемагав той, на чиєму боці був полководець Сірко, і цього тепер ніхто не міг заперечити ні в Січі, ні при високих дворах...

З настанням пізньої осені, на початку зими бої січовиків і козаків волості під проводом Сірка і Ханенка не припинялися. В побоїщі під Куяльником був досить порубаний і сам Сірко, забиті його сват, обозний у Ханенка, Григор Пелех та чимало козаків-рядовичів. Показав себе у боях дуже вправним Сірків джура Яків Гиря, якого кошовий у радісній вдячності вперше назвав братом і який справді став ним пізніше. Якова Гирю за неймовірну відчайдушність, вправність, уміння шаблювати вдвіруч, кмітливість та циганкувату бронзовість парсуни, подібної до Сіркової, січове товариство обзивало також Сірком. Кошовий з того тішився і з вдячності та поцінки здібностей Якова по смерті Григора Пелеха призначив його на тимчас наказним обозним, що по різдвяній башлівці січова рада потвердила, увільнивши Сірка від нотування по обранні його польним гетьманом у Ханенка.