Під Савур-могилою

8

«..А ще допроваджую до твего вельможного відома,— диктував Сірко джурі Архипові Раві при сотникові Лаврові Гукові листа Собеському,— що на Гадяцькі чи й Слободищенські трактати зараз марна сподіванка, бо вони — байки для видимої знеслави корони польської. Адже вертають пани і посесори-рендарі у фільварки, обзиваючи бидлом хлопів-русинів, а ксьондзи — в обителі, жовніри при постоях безтямно і аксесорно мордують ґвалтом жіноцтво, тиранять хлопів і вимагають непомірні стації-подими і датки. Це, приязний пане і знакомитий чільцю, неминуче допровадить до повної зневаги нашим поспольством всього польського, а відтак — поведе його в нужді та змагальній валці до єдиновірної Московії чи навіть до аґарян турчинських чи ординских, які очікують на те.

Більше того, верхнє, середнє і нижнє січове поспольство і чільці всієї Гетьманщини, навіть гендлярі, гніздюки, лайдаки та гунцвоти, січові реґіментарі та кармазинники не можуть спокійно обсервувати ті мордувальні справовання панів, жовнірів, клерів-біскупів та капуцинів! І ти, вельможний приятелю, зваж, що збиточності над хлопами яко пахолками пожитково корисні і зискові не лише для наших ворогів, а й ваших, отож передай те й іним!»

І тільки-но встиг Архип Рава залакувати живицею того листа і зі знаком січової канцелярії передати його Лаврові Гуку, щоб відвіз адресатові, як у двері спершу постукали, а потім і погукали:

— Пане отамане! Га, пане отамане! Дозволь до тебе!

— Хто там? Заходь, прошу! — почув Сірко рипотню під дверима.— Заходь же!

— Ми, пане отамане, якусь потвору затримали,— переступив поріг канцелярії кремезний козак із багровим рубцем на переніссі.— Не знаємо, що з нею робити,— спинився в порозі, видивляючись.— Чи задушити, чи втопити, а чи до шинкваса кликати, бо тільки за дознавача по статурі та личині їй пасує бути.

— Цікаво, Вустиме, коли те наразі правда. Дознавачів-потвор у нас тепер вистачає, а ловити їх козакам ніколи не зайве,— повернув Сірко голову з ледь освітленої бликавцем задимленої півтемряви, сидячи на окоренковому пеньку-стільці, ще цілком не відірвавшись від листа Собеському.

— А так, отамане, потвора! На безруку поторочу схожа,— поправив, збивши із очей набакир довгошерсту вовняну шапку, Вустим.— Якесь старе луб'я, отамане, без руки, та ще в гуню з відлогою ошатнене, а приндиться як! Я до нього, значить: «Стій!» — а він іде. Я — шаблю з піхви та ще грізніше: «Стій, сякий-такий старий бевзю, чого нишпориш без кличу й гасла?» А він іде на таран і гороїжиться, ніби й справді якесь велике цабе, і хоч би тобі вухом повів, начебто і не до нього, значить, кричу. Наблизився до мене ледь не впритул, зміряв мене козиристо та зизисто очиськами та й каже: «Ховай свою дзвінку домашку, козаче, та дарма не грайся нею, бо вона не цяцька і не дівка, а боржій веди мене до отамана Сірка»,— тикаючи переді мною, значить, дубцем, мов берлом, та ніби наказуючи. «А ти ж, поторочо-личино,— питаю його, озлившись,— нашого славного отамана звідкіля знаєш?» — «А хто його нині не знає, козаче»,— каже хрипло, гикнувши й хмикнувши. Ото така оказія в нас, отамане, значить...

— Цікаво, хто він за один, що й тебе не злякався? — поблажливо проговорив Сірко, ожвавившись.— Веди його сюди, хай почую сам, що він верзтиме.

Досі слабий вогник, зблиснувши у джуриних руках, ніби пригас та тут же й спалахнув полум'янцем, виповнивши потемки канцелярію і святково звеселивши присутніх духмяними запахами. Невбарі ожальливо заскиглили рипучі двері і в порозі, поряд із Вустимом та його напарником, бекетником-охоронцем Терешком, з'явилася огрядна постать однорукого пристаркуватого незнайомого в гуні, зі схованим у кишеню порожнім рукавом і мовчки вклонилася господареві й присутнім.

Відповівши на уклін, Сірко пильним оком зміряв згори донизу статуру прийшлого, затягнувся, примруживши око від диму, люлькою, даючи гостеві час розглянутись. Його сіра, аж сива, гуня була розгапличена і розхристана, широка вишивана манишка, пов'язана голубим, трохи вицвілим бантом-ключкою, на білій чистій сорочці з перкалю виглядала якось аж святочно, виділяючи геть поморщене, хоч і добре виголене обличчя.

— Ти хто, чоловіче, і в якій нужді тут, що в такий час ризиковано вештаєшся? — не знав Сірко, як повестися з приведеним, відгортаючи перед собою клубки люлькового сивого диму.— Ви, дозорці, можете знову йти на бекет. Спасибі за добре пильнування і вартування.

Незнайомець-потороча оторопіло мовчав, спроквола оглядаючи закаджену тютюновим і олійним димом канцелярію, корогву, клейноди, бунчуки та перначі в одному кутку і сліпу Богоматір Покрову на іконі поряд із Мамаєм — у другому. Неабияку цікавість викликав у нього цілий тузень зброї, розвішаної по стінах: пістолів, шабель, ятаганів. Над одвірком лежав Сірків спис із блискучим металевим наконечником, розмальований Мамаєм щит висів поруч...

— Може, дозволиш сісти, шановний отамане? — врешті докірливо запитав пришелець, все більше зацікавлюючи Сірка витримкою.

— Пробач, прочанине, за нешляхетний прийом. Сідай ось на оцьому ослонці, чи на пеньочку, або он там на лавці,— показав перепросливо Сірко, зрозумівши, що перед ним не звичайний гість, а чимось особливий та ніби знайомий.— Так зачастили до нас тепер всілякі лазутці, даруй, що й звичаї дідів часом ламаємо із-за них. Бачу, ти не зблизька до нас прибився?..

— Прибився прецінь як знаний до знаного, а ти, ваша мосць, бачу, і не думаєш пізнавати мене, отож і розгадую, роздивляючись, навмисне те а чи випадкове? Чи ж то справді я так змінився, а чи ти, може, геть помінявся, що не впізнаєш? — підвів гість очі, всідаючись на пеньку.

— Даруй, гостю! Щось мені в тобі знайоме, а не пригадаю достеменно, де я тебе бачив.

— А ти пригадай Чигирин, Кумейки, Мошни і Боровицю, славного Павлюка-Бута, Коростеля, Скидана, Кизиму і Кизименка, Биховця та спудейську братію, яку ти привів із Києва...

— Невже ти?! Ви Гунею будете? Свят-свят! А таки Гуня! Пробачте, ради Бога! — схопився обрадувано Сірко з лавиці як ударений.— Чому ж ви зразу не зізналися?! Диво справжнє! Іди квапно, Архипе, в наш бурдюг та світи гасника, а ти, Лавре, вези листа, як умовилися, і передай Собеському!

— Виконую, отамане й полковнику,— зник Гук за Равою в дверях.

— Дорогий гостю! — обняв Сірко Дмитра Гуню, чоломкаючись.— Ходімо в мою комірку і там поговоримо,— повів він гостя із канцелярії і там уже, в бурдюгу, допоміг йому роздягтися й посадив на лавицю.— Я, відверто кажучи, був певен, даруйте, що вас давно вже немає в живих,— підставив Сірко свого пенька ближче до гостевого.— Принеси нам, Архипе, побільше посмачнішої вечері і чогось питного в дзбанку та й можеш іти спати в Стягайлів курінь, бо на твоїм полику спатиму я, а на моїм — наш дорогий гість ляже,— розпорядився господар радісно.

— Не ти один думав, що мене вже і в живих немає, та те лише значить, що я довго житиму, а може, стану ще й маєтником, хоч би й паршивим яким,— неспіхом розчесав Дмитро Гуня пальцями пишні вуса надвобіч.— Я тобі ґратулювань, віватів і уклонів привіз цілу копу з тузенем. Найперше від твоїх кумів Дзиковських, а найпаче — від Явдохи. Не кума вона в тебе, а клад несказанний, бігме! Від обох Разюків і пана Шикмаза, від Андрія Боби і Тимоша Лазаря, від Іванів: Заруцького, Чорнояра, Серебряка та Чорноморця, від Вуса, Таранухи Кривого та Федя Шелудяка, від Івана Симбірця та Симона Павлухи... Їх ого-го в тебе, дай Бог пам'ять, всіх і в голові не вмістив.

— Щось забагато ви накланялися, пане Дмитре, бо чимало із названих вами я, собі на сором, і не пригадую,— видивлявся Сірко на постарілого гостя.

— То отакому знакомитому не велика біда, пане-брате отамане, аби вони добре тебе знали,— чомусь зітхнув гість.— Знакомитим і навіть, характерником став ти для людей, нівроку, а все, думаю, через оту твою скрому, простоту та неусипні боронні звитяги в краї.

— То оповідайте мені, як ваша ласка, все і про себе, і про інших, бо надміру всім цікавлюся, спантеличений отут всілякими подіями,— попросив по-синівськи Сірко гостя, як Архип, занісши їжу і питво, пішов на сон.

— Всього, пане-брате й звитяжцю доблію,— зітхнув знову Гуня,— тепер ніхто не розповість, бо достатньо не знає, а найпаче ми, розпорошенці.

Неспішно, потроху п'ючи й заїдаючи, гість розповідав Сіркові і про свої, і про поспільні давучі та обтяжливі гіркоти. Почавши ще із Боровиці, до якої не зумів своєчасно привести поміч, він, шморгаючи носом, перекинувся на наступні смертовбивчі змаги в сулимських заплавах, на оточенні його загонів драбантами і нічну невірогідну втечу із кільця спершу під Лубни, а потім і в Слобідські землі.

— Я, як і інші чільці наші, злочинцем живу ще від самої Боровиці! А як же інакше? Джура пана Павлюка Сахно Чорнян, бач, зміг, не полишивши свого гетьмана, піти на доброхітну смерть до ляхів, у парі з ним, а ми — хто зрадив, видавши його ляхам, а хто розбрівся врозтіч, ходили й ходимо, як і я оце, в лицарях... Сахно Чорнян і досі дивиться на мене докором і осудом і в уяві спогадній, і в снах,— вколов він тим і Сірка.— Рядович-козак вчинив жертву, а ми, побратими й сподвижці, не зуміли. Хіба ж це не злочин нешпетний?!.

...Спинилися ми тоді десь через місяць уже геть змалілими загонцями аж у Прикум'ї. А повів нас туди Федора Шолудяка покійний батько — Гринь. Він був добре знаний зюнгарсько-ойротським ханам-тайшам, які дали нам пайцзу через свої пасовиська аж у сусідство казніїв. Зупинилися, хоч і голі та босі, але в такій благодатній місцині, що й словами не оповісти. На десять поприщ навкруги ні ляльки, травостої кишать від дичини і подібні на Великий Луг. Річка, яку ми жартома за гостинність назвали Кумою, нагадувала нам Дніпро-Славуту. Молодші козаки, хто хотів, оселившись у сякі-такі бурдюги в Прикумську, невбарі поженилися: хто на своїх козачках, які мешкали невдалік у Дивному на Київці, а хто й на ойротках, аварках, дергинках. Коли б не моровиця-лихоманка, то нам там був би рай земний, та й годі!..

Гуня примовк, шморгнув знову сумовито носом, ковтнув дещицю оковитої і, стріпнувшись, ніби від холоду, знову повів розповідь.

— Згодом нас, викітців, все більшало й більшало, висілки прямо на очах росли й ширилися: і наш Прикумський, і Дивне та Київка, а третього року прийшли ще валки-батови викітчан і, облюбувавши пустівщину, осіли окремо, назвавши свій виселок Приютним,— чомусь аж задихнувся Гуня.

— Боронячись від дергинців, які часом на нас нападали з гір, ми побудували бекети, об'єдналися в корогви і стації. А десь за рік-два ми з молодим Лазарем Шелудяком та Чорнояром пішли на Дон і в Запороги, запросили охочекомонців і, за порадою гетьмана Півторакожуха, як ти ото сидів у Азаці, пішли байдаками в Чорне море, де в боях з турчинами звільнили кількасот каторжників і запаслися чималими бусурменськими статками, а по путі назад і худобою,— поставив гість поставця догори дном на знак того, що більше пити не буде.

Сірко не квапив Гуню в задумі й гризотах, а лиш час від часу задавав йому питання як людині, яка віддала все своє життя рідному поспольству, поневіряючись і нічого для себе особисто не взявши за цілий довгий вік змаг...

— Разі?.. Живі і, Богу дякувати, здорові обидва. Степан, нівроку, нерідко сотникує, а Флор ще рядович. Старшому Олена-Олеся привела вже трьох діток: Тимоша, Григорка і Параню, а Флор із Катериною лише побралися щойно, то чекають приплоду. Добрі козарлюги з них і не без кебети обидва,— оповідав гість, щось думаючи своє.— Жінки?.. Ні, пане-брате, не мав, не було часу і нагоди, не судилося долею, все, бачиш, відкладав на потім, а воно всьому свій час. Та й з ними одна морока, а найпаче з нашими козачками: загнуздає тебе і ошорить так, що хоч у воду кидайся. Думаю, звичай москалів і бусурменів-агарян тим хороший, що жінці, як і в Січі ото, між чоловіками нічого робити, бо в неї, як кажуть старі люди, коси довгі, а розум короткий.

— Невже ви, пане Гуня, схвалюєте,— згадав Сірко мову свого батька, покійного Дмитра, про велич жінки,— рабське становисько жіноцтва?

— Чому ж рабське? Хіба рабство повело Чураїху до круля за заступництвом мужеві? Чи неволя приневолила пані Томиленчиху-Василиху йти до Боровиці на страту разом із чоловіком і Палючихою-Буткою? Отож, вважаю, становисько переважно рівне в нас, пане-брате, і лише часом жіноче вирішальне й верховодне для деяких пентюхів, а не старшин і козаків. Так що Богові — Богове, а чортові — чортове, пане Іване. Я не заперечую лицарства окремих жінок наших, бо чув і про Роксолану та Гальшку, і про Марію Богуславку та Олену Завистну, і про Чураїху та Чураївну, і про інших, як, приміром, твоя кума Явдоха в Острозьку чи ігуменя Олена під Арзамасом. Справжні козачки — не рівня окремим із нас, знакомитим. А чому? Бо за люд сіромний вельми уболівають не на словах, як твій Брюх, не про брязкальця, шаття та склянки барасулі-пацьорки думаючи. Вони й полки, коли треба буде, зуміють повести за собою незгірше багатьох із нас, бабіїв. Бачив би ти, як ота абатиса-ігуменя тне шаблею лозу на повному скаку коня!..

— З воєводою Ромоданом ви, мабуть, бачилися під Астраханню? — звернув Сірко увагу бесідника на інше.

— Бачився і під Астраханню, і в Білгороді та Валуйках.

— То як він вам? — згадав Сірко свої гостини у Дзиковських.

— Ромодан тепер Ромодановський. Зовсім, пане-брате, змосковився, паном-боярином став непідступним, а пані воєводиха, Герасима Яцкевича донька, Ксенею кличеться вже, а не Оксаною. Батько її — може, пам'ятаєш? — був посланцем при дворах від Богдана. Він не той Арсеній Сатановський, ієромонах Братського монастиря в Києві, що із Єлизаром Славинецьким пішов, як у вершу, на поміч Никонові. Він і самому Богданові у пріч став! А краси якої був чарівної, така ж і в неї Яцкевичівни! Кажуть, в терем на колодку тепер її закриває пан Григор по-боярськи. Одне паскудство він, бакуром, як ласий кіт мишей, цнотливих дівчат валує. Боярин же, то перша ніч виданниці — його, як у дуків-ляхів було...

— Та хто ж на те згоджується на Слобожанщині, і чому ніхто не вивалишить його?! — скреготнув зубами Сірко.

— Згоджуються окремі і йдуть, бо ж згноїть у порубі-ямі, закатує в острогах чи й аж у самій Фроловій вежі, і не лише нещасну жертву, а й родичів та знайомих, і то так, що й знати ніхто не буде, пане-брате, коли та де те скоєно...

— То ви, як бачу, не дуже любите царя і бояр? — поволі виробляв Сірко думку.

— Та хто ж їх, пане-брате лицарю, любить, терплячи отаке? Але нам, думаю, перше треба якомога швидше відірватися кінцево від Польші не тільки на землі, а й у її та нашій ріжнолюдній свідомі-розмисловості і зберегти людей, а найпаче, гадаю, дітей, які продовжать і рід наш, і подальшу визвольну змагу, може, вже і з Московією, як напосідливо говорила мені твоя кума Явдоха невдавні,— зітхнув Гуня, примовкнувши.— Я тепер, пане-брате, як отой викітний безрукий гетьман,— скривила посмішка його уста.— Оце понад десять літ уже із побратимами заселюю прадідівські пустовщини викітцями від самої Оки і Жиздри аж по Куму, нашу ще від князя Гліба. Тяжко перелічити, скільки ми переселили нещасного люду нашого на осідки за цей відтинок часу.

Гуня смалив люльку, і в тиші чулися пищики в його грудях.

— Плавом же пливе обпалений і знедолений, голоколінний рідний люд із насиджених дідівських побоїщних та опожежнених нашим братовбивчим гріхом земель. Посуди сам, пане-брате, заселені Ровеньки, Валуйки, Грем'яче, Гайворон, Займище, Поосколля, Вовчанськ, Росош, Білгород, Липці, Калач, Богучар, Поцим'я, Пооксайя, Рудні, Борисоглібськ, Рубіжне, Купава, Острогозьк, Завітне, Прикумське і ще сотня інших місць заселили присілками, селами і навіть містечками і налагодили там життя-буття. Правда, доводиться людові горнутися у сторожові сотні чи й полки, вартувати себе з бекетів корогвами, заставами і залогами на оголених та дико зарослих землях. Не лише ж обійстя з товаром є, а й дерева ростуть, садки, грядки. Недарма ото в завітній приповідці дідів мовиться: посади, доглянь та викохай дерево як пам'ять про себе,— якось особливо обрадувано подивився на Сірка Гуня глибоко запалими очима.

— Що ж найбільше потрібно осідцям? Чим би могла допомогти їм Січ? — запитав Сірко, вирішивши про себе засадити деревами і Великий Луг, і Чортомлик, а найпаче започатковані тепер по селах ярмарчища.

— Оце, властиво, і привело мене до тебе, пане-брате! Чувати, що й цього літа, звільняючи ясири, ти відібрав у людоловів досить коней і худоби. Худобу ти вертаєш звільненцям, а ось про коні ординські прецінь я й прибився за дорученням викітців трактувати з тобою. Коні конче потрібні новоприбулому людові на голі місця і для господарок рольних, і для підвершя, і для розплоду, то, може, виділиш із тих двох тисяч, що ти придбав, хоч скількись, пане-брате?

— Скільки б ви взяли їх та як би допровадили належно? — усміхнувся Сірко.— Адже треба годувати їх в путі!

— Візьму і дві тисячі, і більше,— аж омолодився Гуня,— а допроваджу твоїми, пане-брате, коногонами, годуючи їх на кошти, які мені дали в путь викітці, то ото і помисли об цім,— потер він у задоволенні руки.— То скільки тобі не шкода?..

— Ваша правда, любий отамане, що козаки і на Чортомлиці, і в Зозулиному Яру повністю оконені, то лишимо, думаю, якусь сотню в запасі для можливих прихідців, а якщо той запас ще побільшиться, то і його також, думаю слід передати викітцям, може, й увесь. Але це мені треба узгодити із кошовою старшиною... Як же люд отам повсюд живе? — поміняв Сірко мову.

— Та казав же, по-всякому,— після роздуму відповів гість.— Конче хоче бути при зброї, хоч би й з куцаком-одрізаном чи луком, бо при тамтешнім бутті потреба змушує. Хоче бути на коні і нерозголосно готовий до всього можливого в будь-який час, як мовлять ото: з вовками жий — по-вовчому вий! Слобідщину, та й не лише її, хохляндщиною, а наших людей черкасами воєводи та бояри, а від них уже й рядовичі-московити називають. А чимало наших, особливо служивих та духівників-посіпак, даруй, ховають приналежу до свого народу й цураються його. Грабунки, а найпаче в помежжях, як ото і в московитів, стають звичаєм, оселі — не те що не закриті, а й на колодках — відкривають грабіжники, а ватаги збіглих душогубів, як печериці, ростуть всюдно,— аж зітхнув Гуня.— Скажу тобі, що було в нас всяке лихо, але не було зроду грабливого, і то не з нужди, а задля самого грабунку, гвалтів, убивств.

— Даруйте, пане Дмитре, то вас і в путі можуть пограбувати?

— З твоїми коногонами та під твоїм іменем, а ще із прохідною царською грамотою, думаю, ми ні наруги, ні недбальства не допустимо, а доправившись щасливо до Воронежа, почнемо лишати по десятку, по півсотні, а мо' де й по сотні в осідках. Під кінець їх уже буде, вважай, роздано.

— То як же, по-вашому, ми будемо співжити в сув'язі з московитами, якщо таки будемо? Адже нам треба щось вибирати в невірі, що відстоїмо себе?

— Коли із двох лих, пане-брате, можна щось вибирати, то це ще надія, тільки завдяки їй в Слобожанщині оті царські пільги тримаються. Лада-лада! Хотів би й рожу, та не можу, як мовиться. Оконені й озброєні, наші люди, використавши із твоєю благодатною поміччю ті пільги, можуть постояти за себе, тільки б вже ляхи вгамувалися і відпали геть від нас.

Гуня примовк, щось обдумуючи, витяг люльку, однією рукою набив її тютюном, припалив до світлячка.

Говорили отак про різне довго, співставляли і вивіряли та приходили до висновку, що йде не на краще, а на гірше, поки невпоміт обидва і поснули, як у крипті...

І таки повів Гуня невбарі із Січі близько трьох тисяч коней з десятком шутих корівок і повіз кілька волячих хур, повних баулів та сіна, збіжжя, харчів і навіть майна. Отаманом над цим загоном Сірко призначив Гната Турлюна, який поривався відвідати Лайзу і дітей.

— І справу рідному людові добру вчиниш, і дружиноньку поцілуєш від мене,— жартував Сірко з радості свого колишнього джури.— Хай вас Бог щасливо правує, приїжджайте ще при потребі, чим багаті — тим і раді! — бажав він Гуні на переправі.

— Май надію та віру в Бозі і ти, пане-брате,— гукав, ступивши на пором, Гуня.— Думаю, що ти й не відаєш, скільки робиш добра нам, розпорошенцям! — викрикував.— Тож молитимемо Бога, щоб беріг тебе всьому поспольству нашому на радість і певність,— піднявши догори овечо-кожушану шапку, кричав він із віддалі.

«Бач, поїхав до живих, горопаха, а живе уже між мертвих»,— подумав Сірко приязно, по-синівськи кланяючись в дорогу останнім від'їздцям і Гуні.

Пізньоосіннє сонце іскристо світилося срібними бубками та інійною павутиною по колишньому зелі очеретів, оситнягу, лепехи, набокуватий вітерець-сіверець студив чоло, і місяць, мов турецький обкришений ятаган, висів на небі, освічуючи в присонці стеблиний ряхт заплав навкружжя.

До Сірка поволі верталися клопоти буття: треба ж було готуватися, як те робили великолузькі околи, до зими. Думав уже йти до свого куреня-бурдюга, та до нього підійшов бекетник із якимось, судячи по одягові, татарином, і він мусив спинитися, розглядаючи пришельця.

— До тебе, пане отамане, гість із Ханщини,— доповів вартовий.— З листом він, а не каже від кого і не дав передати його тобі.

Сірко пізнав у прийшлому щось дуже знайоме, а слідом пригадав, і хто він. Був то, на його здивування, колишній мішурес шинкаря Лейби лицехалявний Явтусь, що сидів за наказом покійного Сулими в Кодацькій фортеці, а потім зустрічався йому на Волощині, в Сучаві, при отці Гнатові Шульзі. Поява його тут була незбагненною.

— Ти це, Явтуше, чи не ти? — розглядав Сірко зчудовано пришельця, який стягав шапку з голови, кланяючись.

— До вас, пане отамане! — дещо губився під Сірковим поглядом дебелий Явтух.

— Маєш якусь поважну розмову? — здогадався Сірко.

— А так, маю, шановний шляхетцю. Вона, власне, і привела мене сюди.

— Ну що ж, коли так, то зайдемо до бурдюга.— Сірко зауважив, як Явтусь Халява переступив з ноги на ногу.— Пішки ти, чи що? — поцікавився, оглядаючи одяг прийшлого.

— Вершником, але дозорці коня відібрали ще під бекетом,— роздивлявся Явтух навсібіч споруди на січищі.— Та той кінь у мене й так геть загнаний.

— Надто спішив сюди? — зміряв Сірко широкі плечі і дебелу статуру колишнього Явтуся.

— Мав такий наказ від вашої, пане отамане, сестриці, хурем Настан, то й спішив із її листом. Ось він,— дав він до рук Сіркові пакет, вийнявши його із-за пазухи.

— Відведи, Архипе, дорогого гостя в поварню і накажи гаразд нагодувати з дороги, а сам небарно приходи та прочитаєш цього листа,— розглядав Сірко заліплений тістом пакет.

— Думав, ти й досі в Сучаві, а ти аж у Xанщині? — ще розглядав Сірко Явтуха.

— Риба, зацний пане отамане, шукає, де глибше, а людин — де ліпше, то і я, як люди ото,— пішов він у двері за джурою, прихиляючись під одвірком.— Зав'ядовця дому і маєтностей я єстем за референцією панотця Гната,— сповістив з порога,— в пані ханум, а став ним по викраденні пана Нечах-мурзи,— збільшував він цікавість господаря.

Сірко, лишившись наодинці, поглядав на пакет, що лежав на столику-лавиці, і вже вкотре шкодував, що забув і ту грамоту, яку навчив його ще дід Ничипір. Та ось вернувся джура і став обережно відклеювати, як щось святочне, листа, аж Сіркові хотілося дорікнути йому.

«Дрогий знакомктий, повшехне відомий, мій любий брате-зведенцю Іване! Сповіщаю Тебе, що я, Твоя „півдівка в піддівці“, є ще жива і, Богові та Аллахові дякувати, здорова. Прости, що не статечницею, а зрадницею невільно стала, як мислите ви всі, мої рідні. Пишу Тобі, а через Тебе доземно кланяюсь татусеві, обом матінкам та братові Несторові... Пишу-м, вдячно згадуючи отця Гната, який у Бозі навчив мене писати, і прошу у своєму горі Твоєї помочі від кривд візирових!.. По радості, яка сталася взимі, бо народила я ще їдного синочка, Айдарка, неждано прийшла біда: Якубко не зажадав повертатися до нас, бо він зараз є католик і Чемерисом пишеться у вельможного пана Собеського, і зразу ж по моїх пологах нагле пропав, не знати й як та де, мій муж, а всім чотирьом моїм хлопцям батько, мурза Нечах, і через те лишилась я в ці роки вдовою. Та на тому мої злигодні не скінчилися, бо почав дуже нагло приставати, чіплятися і цілитись на мене, яко кіт на мишку, даруй, візир Сефер-Казі. Пропонує рай небесний або пекло, невідступно вимагаючи стати йому баш-ханум або невільницею. Щойно хан послав його на три тижні в Чигирин до гетьмана, то він лишив мене помислити до його повороту. Отака лиха халепа, хапій би її вхопив, на мене, дорогий брате, наслалася, і ради їй не знайду. Може б, Ти порадив йому не чіпати мене, а вони Тебе всі бояться яко шайтана, то зробив-бись мені велику полегшу і послугу. А про Нечах-мурзу мулла-каді-казій і сам візир Сефер-Казі водноголос кажуть, що його викрали козаки, то, коли так, я би викупила його щедро і належне... А ще дізналась я, що родич Карач-бея перекопського, Бектиш-мурза, гуртує знову охочекомонців, щоб іти за ясиром аж у Підуманщину, як лиш перемерзнуть ріки, думаю, треба Тобі про те знати... Він наказує кожному сейменові мати при собі в поході по три коні, бо надіється на немалі статки і зиски-бутинки...

Обрадую Тебе, тата та матусю, що я вчу своїх малюків мови, а паче тепер, бо, може, поверну їх рідному людові колись, як виростуть, хоч і потурнаками, в такий спосіб зменшивши свій гріх. Жию лиш ними зараз... Допоможи, любий брате, розшукай при Твоїй можності мурзу Нечаха і порадь візирові не чіпати мене, а я, давши клятву Сусу і Аллаху, молитимусь все життя за Тебе і за рідних, як і дотепер молилася... Жийте в Бозі всі ви, і — амінь!.. Є чутки, що хан Мухаммед-Гірей домагається підкорити Україну, то, даруй, мо' в одній державі замешкаємо, бо тут зараз більше як пів нашого люду!.. Не відмов, любий, у помочі, Богом Тебе молю!.. Твоя сестра Настка...»

Давно повернувся, пообідавши і находившись по Чортомликові, Явтух Халява, а Сірко, міряючи кроками колибку-бурдюг і все смокчучи люльку та час від часу перепитуючи гостя то про одне, то про друге, думав і про Сучаву та Волощину, і про Гната Шульгу та ведених ним у Моравщину викітців, і про Розанду Тимошиху, абатису-ігуменю, яка у пам'ять мужа бере послушницями у свій монастир лише русинок, а схимницю Меланію віддала козакові в дружини, навіть віно виділивши за нею, і про сестру-зведенку Настку, якій готується ще один глум, уже від самого візира-кота...

Явтух Халява за наказом баш-ханум і хурем мав уже третього дня вертати додому, то Сірко того ж вечора, міряючи бурдюг чи торкаючись паморозного міхура у віконці розгаряченим лобом і приймаючи від того остуду лиха на душі, проказав Архипові листа для Настки, нічого конкретного не пообіцявши щодо Сефер-Казі, але запевнивши її в тому, що «Нечаха у козаків не було, немає і не буде, бо згинув він, напевне, десь невдалік дому від пазурів своїх лютих недругів, а вона може продати господарство і, забравши дітей та підсусідків, переїхати чи у Великий Луг, де батько Дмитро покійний, чи в Слобожанщину, а чи й кудись у Гетьманщину»...

Оповістив він сестрицю і про старість обох матусь та хворобу Нестора, який «чахне на очах по каменоломні і ясирних поневіряннях». Для себе, правда, Сірко вирішив, що допоможе і сестрі, і яснрникам в Підуманні, але як саме, не сказав Явтухові і не написав у листі Настці. Проводжаючи гостя-посланця, він обдарував його тобівками з харчем та дарунками і замінив йому загнаного коня молодим виученцем у всезбруї та заздрісному осідланні, наказавши своєму джурі Архипові Раві провести гостя із чотою козаків аж до останнього великолузького бекета.

По поверненні Архипа Сірко послав його, не давши й злізти з коня, в Зозулин Яр до кошового Пилипчати з проханням прислати йому при нагальній потребі в Чортомлик пару умілих і досвідчених валахів із приладдям, яких він ніби багне на тимчас послати в Слобожанщину для кастрування тамтешніх коней-неуків.

Такий наказ навіть джурі Архипові видався дивним, бо пан полковник, як він достеменно знав, досі не збирався туди їхати, та й жеребів-неуків у нього в Артемівці не було, але наказа він виконав: привів під вечір двох старших здорованів на низьких татарських конях-бахманах. А пізно ввечері, відіславши Архипа на сон, пан полковник в бурдеї мав таку розмову з приведеними валахами.

— ...Чекав вас від самого обіду по нагайній нужді. Прошу присісти чи на пеньках он, чи ось на ослоні,— запросив прихідців.— Давно ви вправляєтеся, вивалашуючи жеребів, братове?

— Я, вважай, отамане, коло десятка років, а Яким і того, мабуть, більше,— запитливо подивився огрядніший, але нижчий, на коренастого і вищого та старшого товариша.

— Куди тобі, Хомо, до мене?!.— ніби образився Яким.— Я вперше валашив ще, як ото стояли ми, ватамане, в Азаці!

— Маєте ще якісь рукомесла? — щось роздумував Сірко, оглядаючи покликаних.

— Як не мати, пане ватамане?! Шевці і кравці ми обоямо,— роздивлявся й Хома господаря, дивуючись про себе його цікавістю.— А хіба що?

— Делікатна в мене справа до вас, козаки,— обізвався Сірко після чималого ходіння по бурдею-курені.— З нею доведеться обходитися, як ляхи мовлять, як з яйцем, бо треба дуже добротно викласти не жереба-коня, а самого візира ханського Сефер-Казі, може, чули? І викласти непошкоджено! По-татарськи ж обоямо, як чув, говорите?

— Говоримо, а про візира як же не чули-сь би? — схопився ожвавлено, стримуючи в собі радість, Яким.— Мав малу сестрицю, як те янгеля гарну, Фесю, то він, окаянний, поки я з Гаркушею був під Лоєвом, викрав чи купив її в чигиринського шинкаря, тепер вивалашеного, і я, як не прагнув вернути її, так і не зміг, навіть за викуп. Знаємо його і, даруй, і без тебе збиралися те вчинити з ним, а по-татарськи варнякаємо незгірше, як по-своєму. Ото лише, може, дозволиш взяти нам ще і валаха Проця?

— Коли він надійний і вмілий, не перечу, думаю, вам і козаки у поміч знадобляться. Поквитацію матимете від мене щедру, коли все зробите гаразд.

— Яку поквитацію, ватамане?! Не ображай нас! Ото хіба кошт на видатки, що потребуватиме це діло.

Радилися детально і довго, поки вирішили, що Хома буде негоціантом, Яким і Проць — йото підпомічниками, а козаки — яко служці дорожні. Після розшуку візира у ведмедівського сотника Опари зазнайомляться на потаємних перетрактовках. Передбачалося і краму закупити всілякого, і перевдягтися в ординський одяг, і хури придбати, і путь за візиром обрати до Бахчисарая, і пайцзу випросити в Тетері нездогадно. В путі наздоженуть візира в берлині, приєднаються до його охорони, схоплять сонного, перевезуть в оседок, викладуть його і вибавлять-вилікують та відвезуть вночі якомога далі із закритими очима, відпустять беззбройного, уже здорового, на ординській сакмі...

— Будь певний, ватамане, ми свій фах не оганьбимо! Зробимо, як велиш, ретельно і потаємно,— запевняв Сірка Яким.— Поїде здоровим за два тижні і належно вихолощеним.

Надворі сірів ранок, блідли, поволі вичахаючи, зірки і кричали — уже було й не розібрати — як померлі душі, чи пугачі, а чи бекетники, аж маркітно робилося Сіркові.

«Вартуй-вартуй!» — почув він врешті і, потягнувшись, побрів спати, втішившись, що Січ надійно пантрується...

Приготування до чергового походу на людоловів, які мали прийти під Умань, велося ретельно, небарно і клопітливо. Лагодилися до нього лише досвідчені, гострили шаблі, ятагани, списи, натягували луки, крутили і мастили аркани та в'язали в баулки видану кожному ординську одіж.

Чекали лише висланих Сірком на сакми і розгалужені стежини дозорців та очікуваного замерзання рік. Вечорами отаман в гризоті, що вчинив нешляхетно, піславши Якима, Хому і Проця з козаками на злочин, ішов у курені до уманців і там, забуваючись, обговорював і зважував путівці, яри, ліски і байраки, де можна буде робити засідки або під личиною перевдягнутих ординців ловити людоловів.

Кінчалися ті клопоти співом під гру кобз, вигранів і сопілок, що заворожував Сірка. І завжди, як зауважував він, уже «на сон» козаки а чи кобзарі заводили спершу думу про Сулиму та Томиленка, а вслід їй — про Трясила, кінчаючи любою йому: «Ой чого ти, дубе...», від чого Сірко ожалювався, навертаючись до плачу. Спів напливав на нього, як повінна стихія, заливав груди, душив до болю горло, повнив очі сльозами і врешті виганяв із куреня на безлюддя в осамоченість, аж джура Архип Рава чув осорому із-за цього.

Там, на самоті, пригадалися недавні розмови про Богдана Хмельницького і чийсь переказ захисних слів січовика Самійла Зорки на похороні, перед самою відправкою покійника на потреб у Суботів.

«Ні, козаки-побратими і славна громадо волосна та містечкова, покійник не йшов у повну підкору цареві, воєводам і боярам, як каже вам тут сол царський, не приєднував Гетьманщини до Московії, а лиш запросливо погодився на тимчасово сув'язні спільні дії у єдиновірстві проти аґарян, ляхів та інших наших спільних ворогів. І не його вина в тому, що цар і його свита, яко месіяни, трактують, пробують трактувати те сьогодні по-іншому, паплюжачи або й нищачи його родаків, соратників та іних дільців, які достеменно знали цю істину...»

Полегша настала тоді, як співаки, якусь мить помовчавши, ніби віддавши шану і Богданові, і Кривоносові, і обом Нечаям та іже з ними, завели тиху, як море в штиль, задушевно-гарячу і зболіло-сердечну пісню:

«Хто чим жиє, той те й піе»,— подумалося Сіркові, а спів ніби підіймав дах куреня своєю дужою силою. Його акапельні співомелоси тремом пронизували не лише Сірка, вони хвилювали й інших, нагадуючи Сіркові, що він робить щось не так як слід, не там, де треба, не тоді, коли необхідно, хоч і живе лихоліттям краю та злигоднями поспольства.

Одної ночі і Чортомлик, і Базавлук пришерхли, нарешті, навіть у гирлі, і Сірка розбудили вартові ще опівночі. А вже за якусь годину протрубили похід дударі, вдарили в литаври довбиші, і армада вершників, цього разу без обозу-батови і мортир, вибралася в путь засвіт. Коней була надія підгодовувати попасом у примерзлих травостоях по путі, тому харч для них взяли лише в тобівках.

У перший день походу Сіркова армада відміряла немало — досягла Торговиці і таки напасла коней, ощаджуючи обрік. Напередодні виїзду із Коша Сірко домовився із наказним Пилипчатою, що той пришле сотника Андропа Сацького в обумовлене місце з півтисячею козаків. У Торговиці Сірка зустріли раніше вислані дозорні. Їхні вивідини одмінили потребу йти в Поятрення, як думалося спершу, щоб мати захисну схованку у Ханенковій двовежій фортеці. Довелося різко повернути попід Мертвоводами та Гнилим Єланцем на Андріїв острів на Бузі, де і затишно та безпечно від несподіваного нападу, і пастівники буйні для попасу коней, і риби не бракувало.

Туди, на острів, прибули у поміч аж із Слобожанщини й охочекомонні на чолі з сотником Стешком Корзою, серед них і Гнат Турлюн та Сіркові сини Петро й Роман. Нелади Брюха із Золотаренком і Сомком, доповів Сіркові Турлюн, оголюють Лівобіччя. Воно, як і покинута Слобожанщина, беззахисне...

То були неабиякі звіди. Пізніше, коли створив сотню розвідників на чолі з Турлюном, додалися ще гірші: Настчині сповіщення за цей час, виявляється, переінакшилися. Буджацький Ясингельди-мурза по домові із перекопським Шірін-Гіреєм готують похід в Україну, але підуть із Хаджі-бейського лиману і від Перекопу в поміч самому нуреддіну Селіму, який, з'єднавшись із ними, матиме аж п'ятнадцять тисяч шабель та біля п'ятдесяти тисяч коней. Про легку перемогу над такою силою годі було й думати, тим більше що загроза була вже не лише Уманщині, а й Лівобіччю, Слобожанщині.

Зваживши все це, Сірко негайно надіслав посланців у Великий Луг до наказного кошового Пилипчати та в Чортомлик із закликом всіма низовими, середніми і верхніми силами козацтва перегородити Самарську сакму, щоб змусити нуреддіна Селіма піти в Україну не Лівобіччям, а Правобічним Дніпра...

Розрахунки його, як завжди, виявились небезпідставними. Розвідавши, що Самарську сакму обсіли січовики, нуреддін Селім різко повернув ліворуч і пішов услід Шірін-беєві — Чепельським подом-лугом на Висунь, просуваючись Правобіччям Дніпра під постійним наглядом Турлюнових вивідців.

Першим у Сіркову засаду потрапив молодий і недосвідчений буджацький Ясингельди-мурза зі своїм півторатисячним загоном, і в короткій сутичці був розладнаний, а потім і розбитий так, що не встиг і боронитися чи хоч втекти. А сталося те на биваці, як буджаками готувалася в безпеці вечеря і відбувався вечірній намаз, а коні в три тисячі голів були відігнані в поінгульські буйні, хоч і примерзлі, травостої.

Не склав особливих труднощів отаманові Сіркові й погром значно більшого Шірін-Гіреєвого чамбулу. Оточення його переодягнутими козаками сталося так зненацька, що й сам Шірін-Гірей нестямився, коли козаки, знаючи клич-гасло, вломилися на чолі із самим Сірком між його бунчуки, намети, між розпалені багаття під казанами і почали арканити чи стинати голови ушкалам-сейменам. Без коней, які Сірко заздалегідь відрізав від биваку, буджаки виявилися безпомічними в сутичці. Саме слово «шайтан», яке пронеслося, мов кара Аллаха, ревищним стогоном по табору, уже за часину поставило ушкалів на коліна. Для в'язання Сірко використовував вужівки, аркани і сиричні шнурівки ординців, не маючи вдосталь своїх. Навіть ті людолови, яким пощастило якось виприснути із тирлища, були виловлені козаками, приведені на арканах, і для Сірка почалися клопоти, як швидше звільнитися і від полонених, і від їхніх коней та піти за нуреддін-Селімом, який, нічого не відаючи, чекав Шрін-Гірея.

Велетенські косяки коней, як і чотири тисячі пов'язаних людоловів-полоненців, велено було доправити й передати слобожанам. Дар, може, й занадто щедрий був, та у Сірка розв'язались завдяки тій щедрості руки, він покладав тепер певніші надії на зустріч із нуреддіном Селімом. Адже той був із десятьма тисячами шабель і майже тридцятьма — коней. Перевага Сірка була лише в тому, що він знав Селімові гасла, мав ханські пайцзи, відібрані в Шірін-Гірея та Ясингельди-мурзи, слідкував через розвідників за його рухом.

Вибравши надійне місце, Сірко послав веління наказному курінному Андрону Сацькому негайно вийти у хвіст нуреддіну Селімові під Берислав, щоб замкнути йому відступ. Справжнє побоїсько відбулося на Бокованецьких болотах і тривало із півночі до під обіду, закінчившись аж біля озера Казанки. Захоплені зненацька людолови спершу боронилися мало, але потім, трохи оговтавшись і зорієнтувавшись, ощетинилися, і, коли б не підпалений посипно Андроном Сацьким порох, що напудив спішених ординців «шайтановими дійствами», Сірковим потугам довелося б скрутно. Та Сірко брав орду з таким відчайдушшям, що в жахові полотніло небо над побоїськом...

Уже в пообідню пору людолови здалися Сіркові усім булуком. Окремі супротиви козаки вправно доосилювали під чільством Андрона Сацького, що орудував на південному крилі ординців. Кілька днів тривало в'язання бранців, ловля коней по навкружжях, готування їжі для великої маси татарів і козаків, збирання ушкалами своїх, а козаками своїх посіченців-мерців, підбирання поранених, вимощення їх, як і мерців-козаків на міжкінні носилки-мари. Десь аж на п'ятий день маса коней і зв'язаних ординців посунула від озера Казанки на схід, лишаючи за собою сорно-витоптаний шлях на примерзлій землі, а на Казанці біля тельбухів і велетенського недогорілого ватрища — хмари ворон і галок та ласих на здобич вовчиськ...

«Недарма цей шайтан собаче назвисько має, охороняючи, як пес, свій край і люд»,— роздумував, теліпаючись зв'язаним і притороченим до коня нуреддін Селім поряд із Шірін-Гіреєм і Ясингельди-мурзою.

— Не можна повірити, що без кари Аллаха, маючи отаку силу, ми мусіли підкоритися оцим урусам-козакам,— сказав до співдольників Шірін-Гірей, протираючи заслізнені очі незв'язаною рукою.— Сором же буде ханові зізнатися.

— Не урусам-козакам, а шайтанові,— поправив бея Ясингельди-мурза приреченим голосом, в душі нарікаючи на обох своїх провидців, які спокусили його на цей похід.

Сірко, як і його загін, був ущімлений чималими жертвами, які понесли в боях. Отож правилися похоронно. Коло десяти тисяч бранців його не тішили, як і понад тридцять тисяч коней, бо перед очима стояли сутички й бої, а слідом правилися у Великий Луг уражені козаки, тіла покійників на рідний цвинтар...

Відпровадивши із Січі половину коней у Слобожанщину, а значну частину забивши на пастрому і для шкір на кульбаки, взуття та сирицю, Сірко десь за тиждень по тому прийняв у своєму курені-бурдюгові, яко курінний отаман, нежданого Тетериного гінця із листом особисто до нього. В тому листі після віватів і ґратулювань та приказки: «Вкрий, Боже, милосердям полеглих за край і люд рідний!» — писалося: «...Сьогодні єдиний шлях у нас для запобігання розоренню рідного краю — сув'язь із ляхами та литвинами, як з рівними в трьохперстій спілці держав-князівств, бо московський цар і бояри тільки свої захланно-шкурні інтереси знають... Допоможи мені, витязю, вивільнити Лівобіччя й Слобожанщину від царських самозванців, ясачників-хабарників та бакшишників.

Твої заповзяті нескінченні розправи з ординськими мурзами позбавляють мене і мою генеральну старшину ханської помочі і допомагають нашим ворогам розколювати та роздрібнювати нас на ворожі групування. Бачить Бог, що я хотів піти тестевим і шваґеровим шляхом до Москви, але підступи і чванно-облудні дії царських посіпак стали мені на заваді і неуможливили те.

Чекатиму для себе доброзичливої відповіді листовної та помочі збройної... Вибори Іванця Брюха кошовим та ще й гетьманом є безумом, адже він пройдисвіт і мордирця, ще батьком Богдановим признаний при джуруванні!.. З уклінністю до Тебе Павло Тетеря, гетьман...»

Сірко кілька разів підряд змушував джуру читати йому листа і кожного разу уважно слухав. Тетеря звертався до нього, як і до полковника вінницького. З листа Сірко зрозумів, що Тетеря писав йому без відома генеральної старшини: Тимоша Носача, Григора Гуляницького, Петра Дорошенка і іже з ними, під впливом Юрія та польських вельмож і під враженням останньої Сіркової вікторії, яка обернулася ляхам і Тетері невиплатою заборгованості ханові ясирами.

Не злоба і не обурення возбуяли в ньому по читанні листа, а жаль на Юрася та й на себе, як привідцю, що відібрав булаву від хай і пожадливого, але значно розторопливішого Виґовського.

«Як-не-як, а його Гадяцькі статті ще й тепер зобов'язують царя триматися пільг, а ляхів говорити про них,— роздумував Сірко.— Може, мені й справді особисте й шкурне горе засліплює очі, як ото старшини кажуть? Може, покірність далеким турчинам чи й цареві була б збереженням рідного люду?..»

Орді й ляхам Сірко і в думці не допускав покірності, а спробу Юрася пов'язатися із султаном вважав Дорошенковою затією, хай і допустимою, бо за неї і Гуня нагадував, і покійник батько говорив, застерігаючи від сув'язі з царем, все ж затією.

«Що ж робити? З ким іти в оцім розколі на шмаття велетенського краю і чисельної людності? Як уберегтися поспольству від озлидніння, розбратності, як домогтися єдності, в першу чергу старшин і духівників?!.» — мучився Сірко, не знаходячи рятунку. Ляхи не встигли очухатись після стількох погромів, уже вертають магнатів і їхніх орендарів у фільварки, про звільнення русинів із-під Польщі та Литви і говорити зась, а те, що торочать поспольству цар і бояри та їхні духівники,— видима облуда.

Покликаний знову в колибку гетьманський гонець Назар Біляй оповів потайки, що у війську гетьмановім є ворохобства, а найпаче в Калькицькому та Вінницькому полках, де Сіркові наказні Васюра Варениця, Адам Сулимко і навіть Ханенко з Умані легковажать гетьманом.

— А ще гетьман готується, як чув, іти на вибавлення Лівобіччя і Слобожанщини від перекинчиків і царських посіпак, і круль та хан з ним згоджуються. В лютому Вальна рада має те вирішити конечно.

— Від вирішень до вибавлень, козаче-гайдуче,— уявив собі Сірко ту раду,— немала відстань. Отож поживемо — побачимо. Кланяйся панові та старшинам і перекажи, що я обдумаю листа і згодом дам відповідь,— сказав він посланцеві, випроводжаючи його ні з чим.

Життя йшло своїм руслом і по всьому Великолужжі, і в обох Січах. Старшина Коша потроху роз'їжджалася в свої паланки, хутори та зимівники, частина козаків, в тім числі й сини, теж лагодилися їхати хто до домівок, хто до побратимів, а на Чортомлиці клопоталися з полоненими та їх викупом, з кіньми, яких несила було прогодувати. У Великопісну неділю те русло буття трохи відзвичаїлось тим, що в Зозулин Яр зненаць прибув кошовий Іванець Брюх, а вже другого дня по його приїзді туди був наказово покликаний і Іван Сірко, ніби на Малу раду.

В Зозулиному Яру Сірко застав посланців московського царя із особистою грамотою на Сіркове і Брюхове ім'я та ясаком козацтву в подяку «за побої нехристиян-аґарян».

«...Ми,— писалося в листі царя,— його царська світла величність, володар і князь...— перечислялася ціла сторінка додаткових титулів наднародних,— заключили з Божою поміччю мир Кардійським трактатом із свеями і тепер можемо стати вам у поміч, черкасам єдинокровним, проти ляхів та аґарян оружно, як досі не могли, бо були зв'язані немиром. Попередньо вам за вірну службу його царській величності в постійних сукцесних промислах на татар та за поміч худобну й збройну нашим слобожанам жалуємо осібно кожному по сто вісімдесят червінців і по вісімдесят хутр соболиних, що обіцяємо і наперед чинити справно...»

Сірка вразила грамота царя. Коли б із неба упав грім, він би не зробив такого стрясу, як оте «пожалування». Ображали слова: «за вірну службу», «нашу Слобожанщину» та «обіцяємо і наперед чинити справно», ображало і оте «осібно», бо відділяло його, як чільця, відриваючи від козацького загалу, а виділеним він не бажав бути, бо рівняло його із Брюхом, а рівнятися з ним він не хотів...

Надзвичайно дорогі дарунки московський двір послав як петарду, щоб відділити обох чільців і від «старших та знатніших», і від сіром-рядовичів, щоб підкупити їх на подальше. Не прийняти того «пожалування» — значило зневажити царя й бояр, розбудивши їхню ворожду, а прийняти — то поставити проти себе і січову старшину, і козацтво, та ще й признати себе слугою царя, чого Сірко і в думці допустити не міг.

Іван Брюх, хоч і був радий тому ясакові, розумів, що його «осібно» пожалувало тільки тому, що він кошовий та претендент на гетьмана, бо вже більше року не ходив у походи на аґарян і не «промишляв». Отож врешті, помисливши, він згодився створити льосами-жеребками комісію на чолі із січовим обозним Іваном Іваненком-Величком, яка перепродала б всі соболі, а за виручені гроші та пожалувані червінці придбала б фальконетів, мортир, пороху, одягу, взуття, виділивши четвертину скарбу на придбання дзвона, начиння та оздоб-обладунків для церкви-храму Покрови у Базавлуці, започатої Сірком і вже майже викінченої, хоч ще й не звільненої від риштовань.

«Тетеря мене величає кальницькнм і вінницьким полковником, а відтак ніби підлеглим йому, а цар — слугою, то невідповідь першому і розподіл „пожалувань“ другого підкажуть їм, що я не їхній слуга, а кошти, передані на нужди Січі й церкви, будуть доказом приналежності їх поспольству»,— заспокоївся врешті Сірко, здивувавшись, що й Іванець Брюх був тим задоволений, щось розрахувавши на подальше.

Щоб якось розквитатися із царем, Сірко через його посланців послав йому сотню знатніших татарських ще не викуплених полонених темників зі свого куреня на Брюхову гризоту, який подякував цареві листом і обітницями «чинити отак же і в будучині»...

Січовий панотець Петро Буркун решпектно просив комісію й обох чільців виділити частину кошту на придбання клавіру для Покрови, вмотивовуючи своє прохання тим, що церкви в Україні мають уже і органи, яко божественну ознаку, то чому їм нерівна в шані храмова Свята Покрова? І таки домігся свого, а коли клавесин було привезено, то в храм стали ходити по святах і великолузькі чоловіки. Привіз його, як тільки весняні вітри сповістили про тепло, із Вінниччини разом з полками Васюри Варениці та Адама Сулимки вінницький наказний сотник і обозний Лавро Гук із молоденькою дружиною. Отой розладнаний клавір-органчик у свідомості козацтва надовго став дарунком Сірковим, і ніхто навіть не допускав іншого тлумачення.

Із повідомлень вінничан Сіркові стало ясно, що гетьман Павло, «маючи чиненнє із непокірними запорозькими полками», під впливом шляхти вирішив їх передислокувати в інше місце, наприклад в Ржищів, не передбачаючи, що вони, не затримуючись, підуть до Сірка в Базавлук. Отож Павло Тетеря, на свою радість, позбувся таким робом Сірка як полковника вінницького й кальницького, догодивши тим полякам...

Не шкодуючи за тим, що сталося, Сірко, поряд із турботами про влаштування прибулого війська, був заворожений гінкою, як сарна, витонченою і виточеною, «уже в тяжі», з чарівним світлом в очах, дружиною Лавра Гафійкою, як той приправив її до батьків у Великий Луг. Щеміло серце за Настку, а відтак мозолилась душа невідомістю дій Якима, Хоми і Проця, посланих з «нешпетним» дорученням до візира. Між гуртиком жіноцтва та дітвори, що прибули при війську, Гафійка виділялася і красою, і викличною статністю та привітністю, а Сірка обдала таким сонячним поглядом, що він аж позаздрив своєму колишньому джурі. Але події й клопоти швидко заполонили його іншим, не особистим.