Під Савур-могилою

23.

Поволі, за якийсь тиждень сидіння, Сірко знав уже чимало в'язнів у буцигарні по імені. Вони згуртувалися, і виявилося, що «хахлів» тут було більше двох третин і були вони здебільше слобідчани чи викітчани аж до колужан. Сивий одновусий козак, на якого Сірко одразу звернув увагу, був грем'ячівським сотником Вавилом Якушем і вважав себе тут найвищим козацьким старшиною. Сірко тішився з того, як хлопчисько. Він навіть був вдячний ключникам, Що кликали його не на прізвище, а кивками вказівних пальців, як німого.

Якийсь досвідчений московит оповідав про Москву, як знавець її та мешканець. Мова його звучала гордо і чванливо: «Москва, як ні одно місто в світі, велика, а ще ж слободи: Посадська, Чорна, Двірцева, Казенна, Владична, Монастирська, Стрілецька, Ямська, Реміснича — примикають до неї. А Красний майдан при Спаському мосту та церква Покрови — Василя Блаженного, „Храмом-на-ровах“ прозвана, ліпоти такої, що і в патріаршій ізбі того немає,— розхвалював він.— А повалуші-лазні парові! А мийні в них!»

«Додай, Сеньку: а болота та смороду навкруг — ні підійти, ні під'їхати»,— ущипливо докидав хтось із «хахлів» з кутка.

«Є й того, козаче, доста! Ми не бідні й на те,— продовжував Сенько, не образившись.— Та не ізвольте, вашество, турбуватись, бо, окрім болотної Неглинки з нужниками, в нас є і Біла Стіна — Білгород, відмежований від Китай-города насипом між Іллінськими і Нікольськими воротами, і Товкучий Ринок аж до Варварських воріт...»

«Варварські вони, Сенько, од „Варвари“ чи од „варвари“?» — дошкуляв той же «хахол», колись стрижений «під макітру», а тепер оголений на півголови.

Та Сенько виявився не тільки знавцем Москви, він був значно кращим знавцем Сибіру, а найпаче його тракту, бо вже двічі втікав аж із Тобольська. Він же всім відкрив істину, що вони сидять тут лише в очікуванні великого скупчення.

«З Москви нас поженуть на Владимир-город, а з нього — на Нижній Новгород, звідти на Казань, потім на Перм, Кунгур, Ачит, Чінгі-Туру-Кашлик, Картали, Ялутор і Тобол, Чінгі-Туру-Кашлик — стольний город-сераль сибірських ханів Єдигера і Кучума, тепер там сидить екзарх Павло, новий митрополит Сибірський і Тобольський. По путі слабих будуть лишати в Шильці, Щадринську, Керченську, Китайську, на Ісеті й Усеті, Турі, Убагані чи Тавді. Втікачів, як оце я,— на Бій-Катузькому острові чи в Кургані, де є надійні темниці».

— Ти, Сеньку, не сказав, що маємо там робити? — обізвався той же голос, уже не кепкуючи.

«Першим робом вашим буде спорудження острогів та огорожі довкола них, які повсюдно, де стає нога царських стрільців і слуг, потім будете валити ліс і сплавляти його ріками, а з нього будувати церкви й монастирі, причому із ямами-темницями. Слабі й немічні будуть шити одяг, взуття чи стануть пекарями та кашоварами для стрільців, а ще інші, якщо будуть не разінці, пристосуються у екзарха чи воєводи служками: конюхами, каретниками, стельмахами, дворовими чи навіть і радцями. По собі знаю, радці ті гірші і за екзарха, і за воєводу».

Мовчанка, що наступила по тому, була недовгою. Кожний думав про своє невеселе становисько і по-своєму. В кожного лишалися десь рідні й близькі, яких він «до скончанія живота» вже не побачить, в кожного досі була така чи сяка воля, яка тепер здавалася раєм земним, а в багатьох були й чада, яких залишено напризволяще із жіноцтвом.

«Нашими могилянцями тут, на Москві, тепер хоч греблі гати, і всіх їх, жмикрутів, із чадами і навіть з общинами потягли сюди жалувані вигоди,— затарабанив знову своєї єпископ Митрофан-Методій.— Могилянець Семен Полоцький тільки лакизою є при тиранові та царевичах Федорові й Іоаннові, а бачте, наставляє ту парость і тішиться, пройдисвіт, що його, блазня, допускають до царського корита. Тутейший Китайгород побіля Кремля, як і Всесвятсько-Затворські Ворота Посаду, побудував також могилянець Петро Малий, кажуть, і все ж за оті жмикрутські пожалування чиниться на славу тиранові... Лихо нашого поспольства іде до нього з чварами та жадобами старшин і пастирів, і узірцем тому є Лазар Баранович. Які не погані, як твердите, були ляські кати, але навіть вони не нищили наших чільців до пня. Пригадайте гетьмана Орендаренка і Антона Буту, які допомагали Інаєтові та Кантемирові Гіреям воювати проти Польщі, а були помилувані крулем, візьміть Тараса Трясила-Федоровича, якому була прощена поразка Конецпольського. Цар і воєводи подібного не лише стосовно чільців, а й стосовно родин їхніх не вчинять. Ото і є взірець для нас у порівнянні насильців! У них тут навіть справжнього Бога ні в самодержця, ні в самозванця-патріарха не зустрінеш, бо все буття їхнє, світскість і плоть покриває й поглинає коростяво-пожадлива хтивість держави, яка пнеться стати Римом. Найкраще про те сказав у недавньому плачі достойник Сильвестр при зверненні до пастви, царство Боже його душі».

Митрофан-Методій на якийсь мент примовк, і до Сірка донеслися притишені слова ліфляндців, що згрудилися окремою купкою, виділяючись і одягом, і мовою, і поведінкою. Він уловив із їхньої мови лише окремі химерні слова: «Йомар», «кютт», «юлге», «шай», «мадава», «норава», «толава», «вудава», «кудава», «пургин», але вже з того зрозумів, як їхній світ відрізняється від решти, а повна виділеність їхньої купки викликала в нього жаль. Жаль той він ніс і потім, дізнавшись, що ліфляндці були естами, марі, ерзами, мокшами, удмуртами, яких купчило взаєморозуміння мов.

Сірко, слухаючи Митрофана-Методія, доходив висновку, що той — непоправний ворог і царя, і бояр та воєвод, і патріарха та думних дяків, і всієї московської церкви з Синодом, а тими проповідями він полегшує свою душу, звільняє її від гіркот, які накопичилися там. Знання його були бездонними: він знав і про Єлеазара, сина Арона первосвященика, і про Еразма Роттердамського Дезідерію, який, хоч і скупо, шанувався в Київському колегіумі, і про п'ять гараків у буддійській вірі, які ділять місяць на п'ять часток, і про отця Василя, душпастиря Степана Разі, який сказав ніби: «В кого ойчизна є в душі, той може її згубити лише тоді, коли прийме за неї смерть», таки прийнявши її разом з Явдохою Дзиковською аж на Дону, поїхавши туди для спасіння її мужа, Івана.

«Нас з'їдає нині братство з московитами, псевдоєдиновірство та близькість мов, які царат і боярство підступно використовують для нашого поневолення. Безсмертність душі та духу — приватна воля особи — є Божою заповіддю, а як її трактують Божою милістю цар та первоієрарх? Адже ми для них — череда, турма, юрба, гурт, та більше нічого, і наші енунціації — заяви від чистого серця — тільки марнота марнот». Ми мусимо молитися на царя, боярську думу, мініхів, міхельсонів, милославських, волконських, трубецьких, ордин-нащокіних, урусових, матвеєвих, шереметевих, юсупових, аліханових, хілкових і на цілий сонм іних, як на ікони, а ми ж живемо ще з тих часів, як їх і на світі не було.

Якийсь німчин на весь голос плутаною мовою оскаржував своєю амбасадорською недоторканністю сваволю опричників, повторюючи те, мов закляття. А Сіркові чомусь згадувалася Мотря Кривошапчиха-Гундиха і перші роки життя при ній, як матері, при матері Домні, служниці й наймичці. Напрошувався висновок, що, не будь ординців-людоловів, його життя було б іншим, він би не був приреченим до кінця днів своїх животіти на чужині, далеко від рідної землі й люду, яких він любить більше, ніж власне життя.

«Ні, у Валдай над озером ви не попадете, тепер там містечко ціле з монашим монастирем на острові, забудоване в'язнями, бо ж їх по разінщині гнали і туди, і в Вишній Волочок, і в Хотилів Яр, і аж в Зимогори,— знову почув мову Сеньки Сірко.— Нас поправторять у Тобольськ, і тільки».

«Оте censeo Carthaginem esse delendam» — Карфагена мусить бути знищена — і для нас нині слушне, паство моя, а воно було єдиним для Катона Марка Порція Старшого в Римському сенаті,— бубонів єпископ Митрофан своєї, заважаючи Сіркові чути інших.

Башкорти, яких Сірко за тиждень знав по іменах: Адиль, Ашмек, Мукаш, Мукат, Сутей, Чубей, хоч і говорили по-своєму, але було зрозуміло, що вони теж проклинали тирана-царя і його бояр та воєвод, і Сірко подумав, що ні одна держава не мала стільки ворогів, як царська Московія.

«Яку покуту?! Яку єпитимію?! — підвищував голос єпископ із Воронежа.— Вони казенники-лакизи, блюзніри, крутії й трусії, бовдури, гайдуки й гультіпаки, а ще розтлителі! Їх і хоронити слід не на цвинтарі, а лише на забіссях!» — кипів Митрофан-Методій, коли мова зайшла про перекинчиків.

Якогось ранку в кошару вкинули напівостриженого ченця в кандалах, а слідом — ординця, якого звали Юсупком, без кандалів, і грем'ячівський сотник пізнав у ньому дознавача путивльського воєводи Федора Хілкова. Та поки про те дізналися інші, відбулася така розмова:

«Хабар бар-ма — новина є?» — спитав якийсь старший ординець в халаті і тюбетейці новенького.

«Вар хабар бик, етап!» — відповів той, мов великим бевзем у бляху вдаривши і оглушивши в'язнів.

Їжу принесли раніше, ніж чекали, а невдовзі вартові оголосили всім приготуватися в дорогу. Заворушилися, завовтузилися, заметушилися в'язні, задзвеніли кайдани, і в камері зробилося тісно. Єпископ Митрофан-Методій і решта приреченців почали читати «Отче наш». Молитву підхопили поляки, литвини й ліфляндці — «Отче нашєм» і «Аудатур Єзусом Крістусом». Магометани, впавши на коліна в бік Кибли, підтримали їх «Мишалою», і за якусь мить вже не можна було розібрати слів, то був уже суцільний глухий стогін людей, які перед спільним лихом злилися в одній розпачливій смуті. Стояло таке ревище, що вартові, відкривши для виходу в'язнів двері, мусили чекати кінця молитви, не домігшись криками і прокльонами послуху.

— Виходь! Виходь! Борше! Борше! Ну ж! Ну! Давай! Давай! — кричали ключники-наглядачі і вартові вежі. І, підганяючи та спонукаючи, осатаніло виводили й виганяли, мов отару, в'язнів.

Свіже повітря й сонячний погожий ранок наморочили голови приреченим, а Сіркові пригадалась розповідь батьків про торги ясирниками в Кафі. Все було подібним, лише в Кафі гендель вівся купцями, а тут — вартовими й стрільцями.

На просторому майдані вже стояли приречені, і Сірка вразили шереги жінок, деякі серед них були також оковані, а поодинокі й безносі; були в шерегах геть юні дівчиська у вишиваних сорочках і українських плахточках, а старші — в очіпках на головах. Не в одного Сірка засльозило очі. Жінки, пізнавши в чоловічому натовпі батьків, мужів чи братів, скрикували через подвір'я. Вартові й дорожні стрільці-супровідці ставили їх у ряди-шереги, забороняючи розмовляти і навіть б'ючи.

А під ворітьми чекали десятки впряжених упарокінь повозів із фірманами, і стрільці оголошували натовпу, шикуючи людей, здавати тяжкі речі служивим на повози. Спішили-метушилися стрільці-людолови, рахуючи і раз, і вдруге, і втрете знедолених, поки врешті широко не відкрилися ворота і в них потекла, обходячи повози і брязкаючи кайданами, чоловіча валка зі стрільцями попереду і по боках, Услід їм, під окремим караулом, вийшла й жіноча.

Ще в дворищі Фролової вежі Сірка пізнав хтось із каторжан, й одразу ж коло нього почали гуртуватися козаки, міняючись місцями з чужаками. І вже третього дня з Володимира козаки й посполиті українці, що становили абсолютну більшість ясиру, йшли всі за отаманом Сірком, єпископом Митрофаном-Методієм, отцем Василем і сотником Вавилом Якушем. Сірко мовчав, але дорогу запам'ятовував і десь глибоко в душі думав уже про втечу, приблизивши до себе яїцького козака Сеньку, який те вчинив уже двічі. Перед ким постало питання, як позбутися кайданів, бо решта, при наявності гайтана, схованого під сорочкою на поясниці, була марницею.

«Так-так, не по мені ясирство й каторга, та й що втрачу? Життя, вважай, я вже прожив, правди мені від катів не домогтися, отож, чому не спробувати щастя?» — думав він.

Та думка оживляла його, гріла й обнадіювала у довгій дорозі до Тоболу. Набридав лише і дратував кандальний невгамовний дзвін, що заважав мислити.