Під Савур-могилою

3.

Поки Польща урочисто відзначала в королівському палаці під Варшавою підписаний у Сливі вічний мир із Швецією, розв'язавши собі руки для війни з Московією, Кримом і Портою, а понад тисяча білгородських козацьких родин справляли в новому, ними збудованому міському соборі Покрови поминки по своїх ватажках — Кизимові, Кизименкові, Скидану і Остряниці (останній послав їх сюди); поки гетьман Юрій писав і слав ординанси-листи із Брацлава і Чигирина до лівобережних і інших полковників про поспольне і сполеченське згуртування сіром і старшинства та за батьковим і царським прикладом роздаровував сіножаті, пущі, угіддя, міста і села, над якими не був володарем, церквам, монастирям і знатним та ведучим чільцям, почавши із дядька — батькового наказного Василя Золотаренка в Батурині і Ніжині, шуряка Павла Тетері в Переяславі, Богдановича-Зарудного в Чигиринщині, Опикієнка в Стародубщині-Дебрянщині; поки хан Мухаммед-Гірей готував в Україні надійнішого за Юрія гетьмана — медведівського сотника Степана Опару і тримав його в запасі, наказавши Карач-беєві зібрати орду і напасти на Січ, а розбивши її, піти в поміч ляхам; поки в Запороги надійшли прислані Золотаренком дві гармати, кадуб пороху і інші озброєння з Ніжина; поки завершувався кінцевий розгром воєводи київського Бориса Шереметєва і його полонення під Чудновом; поки йшла тяжба в полкових судах між шуряком Хмельницького Якимом Сомком і полтавським полковником Витязенком за Воронків, Нянькове та Рогізне на річці Сулиці під Лохвицею; поки в Польщі ошляхетнювався уманський полковник Іван Лизогуб, а його брат Яків у Каневі відстоював свої володіння в Полтавщині і Чернігівщині; поки гетьман Юрій, не ввійшовши в ролю верховного реґіментаря та отримавши погрозливого листа від кошового Січі Іваненка-Величка за спай із ляхами, безсило відбивався ще й від інтриг чотирьох високих дворів, домагаючись від круля. Яна-Казимира дотримання Гадяцько-Слободищенських трактатів,— поки те все відбувалося, козацька рада в Ковельську під призвідством царського дворянина і стольника Кикіна скинула Юрія Хмельницького з гетьманства і обрала наказним Якима Сомка Переяславського, а щоб він не зазнався і не здружився із іншими, царські думні посланці одноразово обіцяли булаву та клейноди і ніжинському полковнику Золотаренкові та Іванцеві Брюхові, який брався об'єднати і Запоріжжя з усією сіромою, і старшин у новій столиці Гадячі, перекресливши заодно осоружні для царя Гадяцькі домови Виґовського з ляхами...

На землі не було рівних у підступностях московським думникам-дякам і дворянам, бо вони ніколи не спинялися в шельмуванні для вигод свого государя і ніколи не стояли за ціною, давали слово і тут же відбирали його, як свою власність.

Чи знали про це козацькі старшини? Знали, але лише в певній мірі. Знав і Сірко з оповідей та попереджень, однак менше, аніж слід би було знати. По Слободищенській домові Юрія магнати і шляхта верталися в «свої» володіння на Правобіччі, не рахуючись зі статтями трактату, а сіроми тікали у пільгову Слобожанщину і в Запороги з батьками, дітьми і дружинами, і Сірко нехотя став не вибраним, а признаним полковником-гетьманом на Запорозькій волості, домігшись від Січі варти на розширених запорозьких землях, помочі тяглом для новоселів, будувань толокою помешкань збіглим сіромам, для яких у резерві були колиби, хати і бурдюги та такі-сякі обійстя у Великому Лузі і на Лівобіччі — по Конці і Самарі.

По Слободищенській домові Юрія та «виборах» Сомка в Козельці Сірко доходив висновку, що найкраще йому за цих обставин перечекати, тим більше, що від хворого батька він не міг відлучатися, та й хлопці, пропустивши разом із ним весілля сестер, на його гадку і їхнє бажання, мусили пожити в Січі, покуштувати мамалиги, пастроми, затірки і кулеші-кандьору.

Гнат Турлюн по поверненні із весілля Сіркових доньок був посланий у Вінниччину та Брацлав і привів звідти у Запороги понад дві сотні козаків. Він же оповів Сіркові про розпач по всій волості — і Лівобічній, і Правобічній, бо підступностям сусідів не було меж. Мало того, що по Слободищенському трактату шляхта почала знову заполонювати Правобічну Україну, царські посли заманили гетьмана Юрія в Переяслав для «обговорення чотирнадцяти пунктів», виставлених схимцем цареві у подальших стосунках і співжитті з Московією, і замість обіцяних потрактовок по чотирнадцяти пунктах повели розмову про прийняття Юрієм присяги цареві в присутності стрільців і князя Трубецького, який з допомогою наказного полковника Тодося Цюцюри окопував Переяслав. Повідомив про окопування гетьманові запопадливий на ясаки місцевий протоієрей Максим, що вже був у змові із обома Юрієвими духовниками та з деякими його генеральними старшинами. Від Максима і Владикіна гетьман Юрій дізнався також, що стрільці Трубецького зі стрільцями Шереметєва захопили гетьманів Ржищів і що в нього є лише одна можливість: підписати угоди, давши згоду цареві і на підданство, і на розрив із ляхами, і на введення воєвод царя в Переяслав, Київ, Ніжин, Чернігів та Брацлавщину, що фактично позбавляло гетьмана всякої влади. По цій умові зборонялося приймати стрільців у козаки, а збіглих — у Запороги.

В розмові, ніби між іншим, Владикін купно з протоієреєм Максимом по-приятельськи нагадали Юрієві про Фролову вежу і анафему, як і про те, що по цій домові козацькі війська мають бути виведені з усіх належних Гетьманщині міст Смоленщини, Стародубщини-Дебрянщини, Західної Курянщини, Білгородщини, ба навіть деякі волосні міста мають підлягати віднині не гетьманові, а царським воєводам, як і вся Січ та Посіччя.

Сумні то були новини, надто для Сірка. Розумів-бо, це не просто початок — вершина царської гри з Гетьманщиною, потвердждення засторог Собеського і виказувань Тарасенка, як і прикре свідчення, що недавні Сіркові старання підтримати Юрія були смертельно шкідливі для всієї людності в Україні, а проголошені в соборі Переяслава проієреєм Максимом статті — ще одна певність, що навіть духівники, куплені хабарами царя і Никона, пішли в поміч московським кабельникам.

Не меншим дивом було для Сірка й те, що гетьман Юрій пішов із воєводою Шереметєвим на поляків, а Іванець Брюх, ніби на запрошення Трубецького, подався із січовиками, оголивши Кіш, у Гадяч; натомість же у Запороги прибув із п'ятьма сотнями стрільців отаман Григорій Косаґов, і новий кошовий Іван Іваненко-Величко змушений був прийняти його як «захисника від Орди», розмістивши, правда, не в Січі, а неподалік. У хворого Дмитра Прихідька від тієї новини стався напад серця, і він цілу добу не приходив до себе, особливо як почув, що тих стрільців немовби прислано на прохання Сомка замість десяти тисяч, на щастя, не приведених Ромодановським!

Відносно теплі зими не спиняли битв в Україні, загострюючи їх і між Польщею, Московією та Гетьманщиною, і між полковниками Сомком, Золотаренком та отаманом Іванцем Брюхом-Брюховецьким, яко представником «всієї сіроми»!..

З чиєїсь злої волі по селах, містах та й у самій Москві ширилася чутка-пророцтво про прихід на Московію Ваньки Каїна, який знищить і слід на землі від царства. Тим Каїном спершу малювався Іван Брюх, та невдовзі ним став напостійно іменуватися Іван Сірко. Підтверджували та радо ширили оте пророцтво і ченці.

Було та й було їх тоді, чуток. Як пошесті, як повені, як буревії ширились по Україні, розповсюджувані і воєводами, і священнослужителями, і різноликими купцями, і подорожніми коробейниками та юродивими, не кажучи вже про збіглих, які дохлюпувалися аж до Січі і Великолужчини. З'явилися і заклики до переселення нещасної людності в незаселені нічийщини, що тепер ніби належали воєводствам царя і користувалися його пільгами,— в Слобожанщину, Підсмоленщину, Дебрянську Стародубщину, Орелщину, Курянщину, Вороніжчину, Білгородщину. Говорилося в тих чутках і про кару Божу, яка впаде на українську людність за спай із католиками.

Навіть деякі святі отці із вівтарів стали в казаннях пророчити розкол православної віри, викликаючи серед православного поспольства розбрід і непевність, лякаючи його відступництвом від церкви Божої, звичайно, на чолі з єдино праведним патріархом у Москві! І як козацькі старшини та реґіментарі з того не кепкували та не глузували, вони невбарі переконалися, як і Сірко, що то йшла нова зброя, проти якої не знати було, як і боронитися.

Особливо впливали на людність чутки, ніби на Слобідських та й інших займанщинах, нічийщинах, вспольщинах уже діє пільговий царський указ і дозволено створювати слобідські козацькі полки «для захисту вспольщин від агарян!». Ці полки мають очолюватись виборними старшинами, щоб бути прийнятними для всього сполеченства. Виборним старшинам обіцялася великооплатна посадовість і навіть боярство чи дворянство...

Поряд з тим всіляко ганьбилися, охаювалися, паплюжилися найбільш впливові в українському суспільстві старшини, поширювалися чутки, що вони дбають лише про себе, отримуючи таємно ясаки від царя і всілякі данини від ляхів, ординців чи й самих турчинів-аґарян, обманюючи задля своїх зисків усіх простолюдинів.

Турлюн привіз таку побрехеньку і своєму отаманові: ніби він, Сірко, має фільварок, подарований йому князем Ромодановським, і в тому фільварку на нього, яко на боярина якого, працюють полонені ординці та свої ж козаки-підсусідки, а сини його щойно вернулися із Польщі по безкоштовному навчанні у самого воєводи Собеського, закадичного наставника Сіркового у таємній змові його із крулем Яном-Казимиром. Більше того, Сірко ніби намовив «гетьмана-мниха і в'юношу» і на отой Слободищенський зрадницький трактат...

Почувши все те, Сірко збагнув силу дієвпливу чуток на сполеченство, значно сильнішу збройної, і почував себе ні в сих ні в тих, бо був безпорадним і ніби обеззброєним, не відаючи, як заперечити та як з цим небаченим, нечутно-таємним ворогом боротися, ще раз упевнившись у правдивості слів Сави Тарасенка і Собеського. Гнат Стасик, колишній писар в Січі при готуванні Сірка, відвідавши Капулівку, повторив усе, вже чуте Сірком від Гната Турлюна, і розповів, що кошовий Іван Іваненко-Величко мусив заборонити стрільцям Косаґова паплюжити бодай когось із козацьких чільців і в Січі, і на волості, і при гетьманові Юрієві, попередивши привідцю, що він буде змушений покликати на поміч козаків із інших полків і припинити перебування Косаґова близько Коша; що кошовий і цареві послав написаного Стасиком реляційного листа-супліку про недопустимість паплюження козацьких чільців царськими воєводами та шкідливість перебування стрільців біля Січі, яка ніколи не підлягала нічиєму наглядові, а для оборони від Орди Запорозька Січ стрільців не потребує!..

Отак і йшло життя Сірка в гризотах, чутках, плітках і погіршеннях або покращеннях здоров'я батька Дмитра. Тепер, по відправі Нестора в Крим на розшук і, може, викуп Настки, батько жив лише чеканням його повороту...

А Ханство жило тим часом своїм життям. На місце померлих чи звільнених по семи роках ясирства об'являлися на подвір'ях беїв інші нещасні, зокрема ті, що їх обминули базари Кафи чи турецькі каторги.

Капулівська Настка-Настуся, на відміну від багатьох, давно змирилася зі своєю рокованою долею, ставши по чималих супротивах, сльозах і відчаях вірною дружиною, зразковою господинею, старанною і ніжною матір'ю синам Нечах-мурзи, на заздрість сусіднім мурзам і беям. Почувала себе майже щасливою серед одалісок, рабинь та служок, бо не лише бажання, а й вереди її негайно задовольнялися. Вогненно-палюча, огидна образа, що проймала усе її єство, з часом поволі згасла, хоч і залишилася глибоко в душі тліючою стумною іскоркою болю й жалю за рідним їй Великолузьким краєм, за батьками та братами, за любим зведенцем Сірком та коханим Лавриком Гуком. Не вірила, що вони, якби були живі, не спробували б викупити її, а то й звільнити від людолова і ґвалтівника. Та, не діждавшись звільнення, так і подумала: немає їх. А подумавши і раз, і вдруге, і вдесяте, пригасила в собі супротив і стала покірною долі.

Любові до мурзи Нечаха не відчувала ніколи, але з часом, як не дивно, не стало ненависті та огиди, якими була переповнена спершу. «Кохання,— як думала тепер Настан,— марниця молодості. Замість нього з'являються обов'язки жінки турбуватися про чоловіка, матері — жити малятами, господині — вправлятися з господарством, і приходять тоді почуття не менш щирі, сильні та глибокі, ніж кохання».

Колись щира прихильність до батьків, братів, паморочливе почуття закоханості в Лаврика з'єднались воєдино і стали любов'ю до дітей — заради них і в ім'я їх душу віддала б, не задумуючись. Доказом тому — пропажа первенця Якубка, якого вона про себе й досі кличе Яциком. Сприймає її як кару Божу за насильницький злюб, за легковажний опій, за чоловіків нерозумний вчинок — брати дитя у похід.

Не шкода їй, що вона безвідмовно-плодюча. Як не стало Якубка, то збиралася з горя повіситися, але ж коло неї було ще троє малих! Землячка Василина, що в одночассі з нею узята в ясир, уже дев'ятеро народила своєму Утизові, в тому числі чотири доньки, а в неї, як на гріх, усе сини та сини родяться. Та що з тим поробиш?! Видно, Нечахові молитви Аллах приймав краще, аніж її. Отож і з тим озвичаїлася, навіть втішатися почала, бо хлопчики, як горіхи, мідні. Та й чоловік її не абихто, і статків всіляких надбав разом з нею, і синами тішиться, мов янгелятами.

Жилося б їй, як у Бога за пазухою, коли б не болюче та пекуче безслідне зникнення Якубка десь у таборі Ямгурчі під Кам'янцем та не приїзд до них у гостини самого ханового візира, Сефер-Казі-бея, що, мов коршун, упав на її бідну голову...

Чоловік її, Нечах-мурза, не говорить про те із нею, але вона бачить: він теж стурбований тими відвідинами. Як же, Сефер-Казі і очима проймає її так, що тіло холоне, і не соромиться прохати, аби обслуговувала його за столом особисто баш-ханум. Похітливість його бачить у всьому, як і страх свого чоловіка перед всевладцею. Не знає чому, але з'явилася навіть підозра, що викрадення її первінця Якубка з намету Нечаха — справа нечистих рук Сефер-Казі-бея.

Від того й неспокійно у Настан на серці, їй здається, що по кількалітньому спокої в її житті знову почалася пасмуга, тривоги, її врода стала їй загрозою, а діти — пекучою гризотою і мукою. Адже скільки вони не шукали Якубка — дарма, як у воду дитина впала. Від того і Нечах-мурза зітлів у горі, у здогадах, у наріканнях-каятті, що взяв тоді хлопчика в похід. Хоч, як подумати, те могло з ним статися і вдома, коли вже воля Божа. Адже де вони не носяться, ті діти, куди часом не забігають!..

Настан часто втішають і чоловік, і служки надіями на те, що Якубко ще знайдеться. Та що ті утіхи, коли хлопчика немає? Ловить себе Настан і на гріховному помислі, про який нікому й не розповіси, бо й самій від нього і огидно, і соромно, і жаско. З'являється він обережно, невідомо звідки і не знати чому, однак бентежить, бо усвідомлює врешті-решт: то сороміцьке для жінки бажання.

Особливо настирливо лізуть ті помисли до голови, коли Нечаха тривалий час немає вдома, а рабині, ніби навмисне, вимнуть її в мийні з пахучими мастилами і ароматними парфумами. Гріховна суть полягає в тому, що їй — Настан-баш-ханум, непогамовній і жодного разу не задоволеній вповні,— часом хочеться вгамувати в собі жінку сильнішим, молодшим за Нечаха чоловіком.

Ота гріховність стала проявлятися під пожадливо-палючими поглядами молодшого за Нечаха Сефер-Казі-бея, а потім і Бекташ-мурзи та Давлет-паші. Наївний Нечах навмисне кликав їх, щоб подратувати гостей та показати їм баш-ханум. І дивно, Настан знала шкоду, а ішла, виконуючи волю мужа, ловила ті погляди, і вони поволі ставали їй не такими вже й осоружними, злочинними чи й жаскими. Про більше їй жахливо було й думати при отаких гараздах і в гаремі, і в кошарах, і в загородах, і в стайнях-загонищах на пасовиська, й ув обійсті та оселі!..

Приходить те гріховне до неї, слава Богу, нечасто, а злякавши її та сполохавши, відходить, тікає геть, не знати й куди. Баш-ханум Настан тоді палко молиться двом Богам, зітхає, бродячи по покоях гарему, обціловує дітей, приховано плаче у безсиллі, як у опийництві, бо чогось в такі хвилини їй не вистачає чи, може, навпаки, щось було зайвим у такій мірі, що аж змінювало її до невпізнанна...

Нещодавно, перед зимовим байрамом, оте гріховне майже через рік по останніх пологах знову прийшло, мов кара Божа, при гостинах Сефер-Казі-бея, Бекташ-мурзи і Давлет-паші, що навідалися у Нечахів пашалик усі разом. Не лише вона, відчувши в собі той трапунок, злякалася, а й Нечах-мурза від тих гостювальників не міг прийти до тями, бо явно побачив для себе якесь лихо, а ще коли його стали кликати в похід у Гетьманщину за ясирами. Адже він знав: чи ясир візьмеш, а біди на себе накличеш, то навіщо він йому? Приплоди овечок, худоби, коней, слава Аллаху, достатні, виноградники стали давати чималі зиски, а головне — баш-ханум Настан проти всяких походів, стає прямо на дибки після викрадення Якубка.

Осоружний Сефер-Казі-бей підбив тоді Нечаха: «Хай хлопчик-кюпек змалку привчається до походів на ґяурів». І він же, скільки його не просять, не турбується малим, їздячи і в Чигирин, і у Варшаву по кілька разів на літо, а нерідко і взимі, привласнюючи кошти, які йому дає на розшуки сина Нечах. А гарячів скільки віддано йому ні за цапову душу, вина і берчу! Крім обіцянок і натяків, нічого не почули від нього, навпаки, він часто забував, що мав робити. Заплутались вони у павутиння Сеферове, а він же візир у хана, то добра від того не чекай, жди напасті великої...

Настан знову в тяжі і, мабуть, знову сином, хоч вони із мужем, а найпаче вона, воліли б уже мати доньку нарешті. Сидячи в натоплених пахучими чагарями побоях гарему і прислухаючись до студених вітрів із рідного краю, Настан згадує зими з суворими морозами та хуртовинами і у душі тужить по них. Відсутність тут снігу робить рідні вітриська ніби суворішими і палючішими, холодно-сирими і острашливими.

Є в неї й утіха, бо щойно вишила хлопчикам модрею-заполоччю манишки до сорочок, а Нечах-мурза цього разу послухався її і, прикинувшись хворим, не пішов за ясиром, відпровадивши про око один булук охочекомонців зі свого пашалику. Правда, манишки і герданики не пасують до фесок і тюрбанців-чалм, а відмова іти за ясиром Нечахові здається гріхом і втратою можливого зиску, та вона про себе тішиться.

Отих гріховностей жіночих, коли Настан стає в тяжі, або зовсім немає, або вони обертаються на огиду, лише дратуючи її в розкоші, в здоров'ї і в чуттєвостях, часом аж болючих і дражливих, чи доводять до вереду і коверзувань. Колишня Настка, тепер Настан і баш-ханум, в такі хвилини починає нудьгувати за рідним краєм, кревними, посестрами, односельцями, а в Рамадани-Рамазани — і за щедрівками, веснянками, колядками, навіть за скрекотом жабок навесні. Полегшею їй, як не дивно, є лише думка, що вдома вже немає нікого в живих, недарма ж Нечах запевняє її, що Україна вшвидці буде належати ханові. Його запевненнями з часом і витиснулося з пам'яті все неприємне, замінившись то гараздами в господарстві, то різними жіночими клопотами, то готуваннями до наступних пологів, то зникненням Якубка і долею решти хлопчиків. Згадуючи Якубка, Настан незмінно шепче: «Спасіть його, Аллаше і Христе-керим, вбережіть та поверніть додому з яничарства!..»

Того дня ніщо не віщувало їй чогось тривожного, поки синичка зненацька не постукала у вікно, і обрадувавши, і налякавши. Василина і Вівдя надали тій події особливого, попереджувального значення, а вона тут же й забула, заклопотавшись дітьми. Алішко, Ярулко і Галірко доводили до розпачу її: перші два канючили дозволу піти із Вівдею в яругу і посковзатися, там — ознаки снігу, а Галірко вередував, бо в нього прорізався зубик, і півторарічний Айдарко у Василини на руках теж не давав спокою...

Щойно Вівдя вибралася зі старшими до яру, Василина заспокоїла Галірка, а Настан вклала, напоївши кефіром, на сон Айдарка, як хтось з'явився у вікні.

— Моя добра пані! — вигукнула Васнлина в тривозі.— Ось глянь, до двору заїхав якийсь козак у білому багатому кожусі і в шапці-вовчузі під башликом! Хто б то міг бути? О, вже розмовляє із паном мурзою! — сповістила, пополотнівши.— Глянь, люба пані!

— Чого ж ви злякалися? Казали-сьте ж, що синичка на радість прилітає,— пішла і собі до вікна глянути Настан, не надаючи події особливого значення.— Козак же не бандюга якийсь, а ясирник, мабуть,— неквапом відкрила вона шовкову паплому вікна.

— Не ясирник, а гонець, видно, Настуню, бо пан мурза гримали спершу, а тепер, бачиш, уздрівши в прибулого ханову пайцзу, стали говорити мирно і навіть привітливо. Бачиш, пані Настко, звеліли коня вести до стайні, то, видно, приймають його належне, як гостя.

— Несторко! Несторко! Брат мій рідний прибився!

Уперше вона порушила і святі звичаї, і неодмінні порядки в Нечаховому гаремі, бо, не накинувши навіть паранджі, бігом збігла по сходах у дворище та й упала в обійми брата.

— Нес-тор-ку-у-у, бра-ти-ку-у! — горнулася і тряслася в плачі.— Живий-таки! Почув Бог мої молитви! — мов не бачила вона поряд Нечах-мурзй.— Прийми, муже, гостя і шуряка свого належне! — стала благати чоловіка, що в розгубі переступав із ноги на ногу, відчуваючи безпорадність.— Прийми, муже,— скиглила і стогнала, заливаючись сльозами та перейшовши на татарську мову.

— Не плач, люба сестро,— втішав гість господиню.— Не могли відшукати тебе раніше, а тепер візир поміг нам,— витирав Нестор сльози на лиці Настки.— А гарна ж ти яка! А пишна! Аж не віриться,— горнув її на радощах.

Обоє плакали від розчуленості...

— Не тисни мене так, братику, бо в тяжі я,— попросилася молільно.— Змарнів, аж пізнати не можна,— зсунула вона Несторові з голови шапку.— Слава Богові, що привів тебе до мене!

За кілька хвилин вони втрьох сиділи у прийомному покої на міндерах, збуджені, радісні і щасливі. Говорили недовго, бо гостеві треба було з дороги поголитися і помитися, а господареві замовити щось із їжі і питва на сніданок. Отож, порозумівшись, розійшлися, щоб зібратися знову у трапезній, яка іменувалася в Нечах-мурзи айчийницею.

— ...Допоміг мені добратися сюди, спасибі йому, з хановою пайцзою-перепусткою перекопський мурза Карач-бей за порадою візира Сефер-Казі-бея, коли зведенець-брат наш листовно звернувся до нього з проханням,— оповідав Нестор неспішно за питвом і наїдками.— А гроші на можливий викуп виділив також Іван. Путь сюди була цілком безпечною, їхалося легко, бо що кінь у мене добрий, а що весь час мене штовхав у спину вітер,— не міг надивитися Нестор на сестру.

— Чому ж ніхто із вас раніше не навідався до мене? — не сказала «не вивільнив», хоч гість те зрозумів і без пояснень.— І чому так прислужились Іванкові, та й тобі, Карач-бей і сам Сефер-Казі?— окинула господиня загадковим поглядом Нечаха і знову вп'ялася очима у хворобливого на лиці брата.

— Не відали ми, де ти поділася, хоч і шукали. А восени повернувся додому пастух, дід Стохата, відпущений Сефер-Казі-беєм, то й довідалися від нього, як вас було оясирено, а вже від Сефер-Казі зведенець дізнався, що ти тепер за жону у Нечах-мурзи, то і маєш мене перед собою. А як Данка-христопродавця судили в Капулівці, то і той розповів, як достеменно все відбулося.

— І Данко зізнався? — вихопилося у Нечах-мурзи питання.

— А зізнався. Привезли його січовики за наказом Івана із Мерефи в Капулівку, там сотенний і волосний суд засудили його на смерть, то так і сконав, закопаний по шию на перехресті доріг у землю.

Довгою була розповідь його про батьків, Максима, потім про каменоломню та соляну копальню Кучук-бея, болгарського багача, що купив Нестора і перевіз у трюмі на вітрильній фелюзі у свій пашалик, про викуп його Іваном через кобзаря-подорожника після року знемог у непосильній праці, про похорони діда Луки і баби Теклі в позаминулому літі, про слабість батька. А ще Нестор розповів, що, як підозрює Іван, Нечахів і Настчин син Якубко, викрадений з намету у таборі Ямгурчі під Кам'янцем, тепер окатоличений, живе і вишколюється у польського воєводи Яна Собеського...

Жахною блискавкою упало те повідомлення на голови Нечахів, громом вдарило в їхній оселі. Оніміли з подиву, з радощів і печалі. Перепитували Нестора, поки таки впевнилися, що син живий та здоровий, але ополячений і охрещений в Чемериса.

— Чому ж Іван не вступився за малюка-небожа свого? Чому не викупив, не взяв його до себе? — мліла в муках мати, ламаючи руки.

— Він не знав, хто той малюк, як гостював у воєводи, а вияснив те від синів лише по путі із Польщі,— захистив Нестор брата,— а коли б і відав, то чи ж віддав би воєвода хлопця, коли вже усиновив його? — розвів руками Нестор.— І чи згодився б Якубко піти від воєводи, коли він жиє там у розкоші?

— Ти це мав на увазі, Несторе, коли говорив під ворітнею, що станеш нам у пригоді? — поцікавився зрештою Нечах-мурза.

— Саме це, мурзо.

— Живи в мене як шуряк і найдорожчий гість, Несторе! Моя родина віднині — твоя родина, ваше горе відтепер буде і моїм! — ледь не плакав Нечах, зашептавши молитву Аллахові: — Інч Алла! Інч Алла! Хай буде великим Аллах-екбер!..

Знову говорили про все — співчутливо, приязно, як рідні. Нечах-мурза трохи заспокоївся, став хвалитися табунами, отарами, чередами, гаремом і нарешті пішов, знесилений, зі слугою в селямник заснути, лишивши гостя й дружину на самоті.

— Знаєш уже, люба сестро, мету мого приїзду, знаєш і те, що ледь жиють наші тато, знаєш, що і матуся, і тітка Домна, і брат-зведенець та односельці тебе чекають, вболіваючи. То що скажеш, бо не лишатимусь у вас тут довго?— дивився Нестор молільно сестрі в очі.— Адже мушу застати тата ще живими!..

Довго схлипливо плакала Настка в тиші ойчинниці, не знаходячи стриму від горя, щастя і розпачу. Нестор розумів: їй не лише нелегко, а й смертельно тяжко визначитись, та ще й в додаток, як на біду, обтяжілій.

— Жию, братику, в повній довірі, хоч і після довгих мук, чекань, надій, ґвалтів і розчарувань. Жию у великій, як бачиш, розкоші і шані, в гараздах, які й не снилися мені, а головне — маю синів і чекаю, мо', ще й доньки, тож, прийнявши віру Маґометову, послану мені долею, не буду віддячувати мужеві, який любить мене, віроломною зрадою, бо й сил на те не маю. Зрослася я тут за роки із усім, спаялася, як дитя з пуповиною. Мати ж я п'яти синів! — боляче схлипувала вона.— Господиня у багатому обійсті при статках, розпорядниця над нашими нещасними ясирниками-слугами, яким намагаюсь покращувати нелегкий пай, користуючись довір'ям свого чоловіка-мурзи. Чи люблю його? Не знаю, що тобі й сказати. Ні, люблю, напевне, досі Лаврика, але він — журавель у небі, і така доля жіноча — родити дітей тому, кому належиш. Отож прости і ти, любий, мене, і батьків навколінно прошу простити, і Івана-зведенця благаю, і інших молю о прощенні, бо пізно вже мені вертати в Капулівку, та й муж мій, Нечах, певне, ні за які гроші мене не відпустить. Як по щирості та по правді, то що я принесу додому? Зраду милому, дітей-покручів односельцям на глум і батькам на горе, свою ганьбу і неславу посестрам? Треба було одразу рятувати мене, не гаючись так довго, брате! Це не докір тобі чи комусь! Це — істина! Літ же, літ скільки збігло, братику Несторку! — схопила вона в муці руку гостя і залила її сльозами.

Довго ще Настка схлипувала, не витираючи сліз, які скочувались по її чарівному лиці, час від часу судорожно стискала Несторові руки своїми, мов оксамит, ніжними пальцями.

— Хотіла б навідати матусю, тата, та боюсь — муж мій, Нечах, не пустить. Тож і за це прошу прощення. Прошу й благаю всіх вас допомогти нам вирвати Якубка-Купку, як називаю його досі. Очі ним виплакала, душу висушила, серце жалем опекла, не знаючи досі, де він подівся так нагло. А ще і я, і Нечах підозрюємо, що Сефер-Казі мав якусь мету, коли підказав вам, де я і що зі мною. А коли між нами, брате, то зачастив він у наше обійстя і дивиться на мене, як вовк на ягницю, даруй за відвертість. А це ж не рядович якийсь, а візир! Йому й сам хан піде в поміч при потребі! Отож зважте й на це, а найпаче брат Іван.

— Передам братові, а щодо малюка, то, як зрозумів, не в біді він тепер там, сестро, а в розкоші, як і ти оце, у вишколі, якого у вас бракувало б йому.

— Прости, братику,— обірвала Нестора на слові,— але хіба ж від цього легше мені, матері, чи йому, сироті? Допоможіть нам вернути його додому за будь-які кошти на наш спокій і радість, а Христос і Аллах вам віддячать сторицею! А за ваше старання мене викупити — сердечно і доземно всім вам дякую і наколінно прошу прощення того гріха, що не покінчила з собою, а стала дружиною людолова, зрадивши і родині, і любому Лаврикові,— кинулася вона знову цілувати огрубілі Несторові руки.

Нестор губився, не маючи сили чимось обнадіяти її. Та ось у їхню задушевну бесіду в ойчинниці гамірно забігли запалені морозцем, розрожевілі і мов намальовані сини-малюки: Алішко, Ярулко і Галірчик, зворушивши і матір, і гостя своєю появою. Дядько Нестор цікавив їх як козак, захоплював він і їхню няньку Вівдю, яка наговорила дітям на прогулянці цілу казку про свого земляка і брата їхньої матері. Несторові було соромно, що він не мав для небожат жодних гостинців. Довелося виправдовуватись, вибачатися і запевняти хлопчиків, що він свою нечемність виправить наступного разу, навідавши їх. Тепер же, трохи оговтавшись, він зняв череса і обдарував хлопців грошима, хоч Настка і перечила. Дитячий гамір приманив і Василину із малим Айдаром. Не знати вже було, кому більше радості приніс Нестор: дітям а чи матері та обом служкам, бо жінки так розчулилися, що не знаходили стриму своїм радощам, аж діти в подиві стихли, не второпавши, чого дорослі сміються і плачуть воднораз...