Під Савур-могилою

14.

Страта воєводою Маховським Виговського, колись гетьмана, а тепер воєводи київського, і його спільника Адама-Тимоша Сулими та арешт у Мошногірському монастирі Юрія-Євраха Хмеля, а в Києві — митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського, закинутих в цюпу-яму Марієнбурзької фортеці, змусили Сірка відреагувати: «Іменем звитяжної Січі шляхетно попереджую ясно-світлого пана круля і всіх воєвод, що при невивільненні в цілості цих наших знакомитих ув'язненців,— писав він Янові-Казимирові,— ми вимушено підемо на підступи і нецноти і відплатимо Вам зганьблення та зведення зі світу наших чільців...»

Одночасно Сірко звернувся листом до кошового Івана Щербини із закликом готувати в Січі «на всіх ріках і ручаях чайки, думбаси, пороми та дубівки, що невбарі знадобляться», і той невідкладно повідомив його, що «Січ тим займалася все літо і продовжує тепер, як і домовлялися перед походом».

Близилася осінь з нічними похолоданнями, вітрами-зимнодуями, гуртуванням птаства в небі, нагадуючи про зиму. Полетіли ластівки, услід їм — лелеки-бузьки, за ними — чаплі й чирки, гуси і качки у вирій, прощаючись із рідним краєм скрипками і тужіннями. Появилося на підпалених деревах павутиння бабиного літа, а груші-дички стали згорати в полум'ї..

Лишивши в Кам'янці на зиму сталу козацьку залогу, Сірко знову вернувся до Дніпра, прийняв там до себе понад півтори сотні свіжих слобожанських козаків і ойротів, посланих до нього Ромодановським на чолі із старооскольським козачим отаманом Нестором Гогольшею, і, постоявши в Крилові місяць, обдарував Косагу зі стрільцями і ойротів з тайшами і відпровадив їх додому, а сам направився неспішно в Запороги, стомлений і розбитий, хоч, крім семи козаків, які втопилися ще весною на кризі, не втратив у походах жодної душі.

Здавалось, було чим тішитись: вернув і спроваджуваних у Крим та в Сибір ясирників і спинив людоловство, але на душі лежала гризота, бо виправа його хоч і виявилася, як зрозумів, пагубною для круля та його воєвод, нешпетною для Тетері та Брюха, але нічого не давала рідному краєві, навпаки, посередньо сприяла, хай і далеким, вигодам цареві та його тронцям.

Цар на радощах, знаючи про Сіркові виправи та його нелюбов до грамот, за порадою Трубецького і Чаадаєва, далекоглядно «пожалував» Січ грамотою на володіння всією Мереф'янщиною, не оговоривши навіть помеж, що осатанило до обуру і воєводу Ромодановського, і гетьмана Брюховецького, бо ж знали: Сірко недоторканний тепер і в Слобожанщині.

Вернувшись у Базавлук і довідавшись про те «пожалування», Сірко не втішився, а опечалився, бо не міг відмовитися від нього. У Чортомлику і в Зозулиному Яру все готувалося до зими. На крам-базарі йшли викупи людоловів і закупи харчу, одягу та зброї на зиму. Три млини на Могилі Мама-Сура мололи дерть, борошно і товкли пшоно для козацьких комор. По всіх запорозьких волостях гриміли ярмарки, що увійшли, на втіху Сіркові, в звичай...

Тієї зими стільки прибуло на Січ і у великолузькі осідки збіглих, навіть із Поділля та Полісся, що січовики звинуватили кошового Щербину і всіх його значкових товаришів, як гніздюків, у нехлюйстві, і на Різдвяну башлівку обрали кошовим Олексу Шкуро, а писарем — Івана Курила.

Іван Сірко, відмовившись у Різдвяну башлівку від кошівства під тим протестом, що він все одно буде в походах, готував і при Щербині, і при Шкуро флоту-маринерію, хоч досконало ще не знав, куди поведе козацтво та коли. Осмолені чайки, галери, думбаси, стерни, дубівки та липівки до весни вже стояли на всіх річках: Бандурі, Домасі, Скарбній, Джугані, Цимбалі, Чортомлику, Базавлуку та на озерах Рачному, Коровчиному, Лопушному, Круглому, Головатому і аж на вільних Водах та в Білозерському лимані.

По невтішнім готуванні до весни флоти, риштунків і зброї: затинних пищалей, дев'ятирурних ожиг, шмагівниць, рушниць, мушкетів, не кажучи вже про списи, луки, аркани та щити-пуклежі, козацтву і старшинам було зрозуміло, що Січ готується не лише боронити себе та свої запорозькі волості, а й іти в напад водою та сушею, бо лаштувалися і всілякі кінські риштунки: збруя, кульбаки, а також вози, мажари, розворні дараби.

Не було тепер випадку, щоб скарбна ґамза відмовила Сіркові у його витратах, бо, завдяки минулорічному походові, викуп цієї зими полонених людоловів забезпечив достатнім коштом січову скарбницю, а козацтво — надійним харчем. Та й датки Запорозької волості, яку Січ охороняла залогами і в полі, надходили справно. Неохоче волость продавала Січі лише волів, як необхідну їй рольну тяглову силу для підйому цілини.

Сіркове лаштування підганяли відомості, що сам султан наступного літа має привести яничарів з ордою для «повного знищення гнізда кяфірів-січовиків і самого баш-кяфіра Сірка». Отож, скріпивши Січ охороною і прибутком через обмінні майдан-базари та крам-базари на всьому Великолужжі, Сірко вдоволено ждав весни, бо навіть шпихтіри і школи при церквах були небідними, діяли заведені ним щорічні розподіли паланок, рибних та полювальних ловів, урочищ, озер, річок, заріч по кошових куренях, які за означену старійшинами долю січовій скарбниці від Різдвяних до Різдвяних свят не лише утримували себе, а й відбували загальносічові господарські та військові потреби.

Січ стала не просто пристанищем для сіром, а й захисником всього краю, його третьою, нікому не підлеглою частиною, зберігши при тому рідкісні на землі виборність, братність та недоторканність особи. Сіромно убогими в Січі були тільки новоприбульці-викітці, збіглі та п'яниці-пропойці, бо й каліки та старі й немічні утримувалися коштом кошової скарбниці. А ті, хто любив працю та ходив на визвольно-ясирні промисли, ставали навіть заможними, особливо коли вони були ще й по-лицарськи вправними, бо походи, як правило, січовими владцями тепер оплачувалися.

Звичаї Січі й Запорогів увели в себе донці та вся Слобожанщина, навіть Валуйки, хоч і перебували під протекцією воєводи Ромодановського. До того ж на Січі стала звичкою поміч рідній волості скарбом, худобою, а найпаче — кіньми та військовими виправами. Постійно утримувалися нею і храми та колегіум у Києві, та шпиталь у Трахтемирові...

Весна була ранньою, бурхливою, паводною, а вісті про гетьманування Тетері — жахливими. Замість гайдуків і сердюків він охоронявся ординцями, а ті ясирили, грабували, ґвалтували, палили й нищили все до голої землі. Отож, Сірко знову кинув клич про охочекомонний похід із Косаґою, що ніби ненавмисне нагодився в Запороги зі стрільцями і козаками і, притопивши на тимчас зайві засоби плаву, вирушив водою й сушею на основні сили гетьманів Тетері й Чернецького — до Корсуня. За зиму Чернецький повернув шляхтичів і магнатів у давні фільварки в Україні, і на її волості все горіло в обурі і палало в огнях. Змусили Сірка поспішити з походом і розвідні дані, що «з Криму гетьманам вийшла в поміч колотисячним булуком орда зі зброєю і кіньми в запасі».

Сірко звелів байдаківцям іти з Дніпра на Корсунь Россю, а сам з вершниками, залишивши Косаґова зі стрільцями і слобідськими козаками в попутних балках та байраках на Корсунській сакмі, разом з тубільними повстанцями скачем понісся великим кругом, обійшовши Корсунь, до Капустяної Балки, відгадавши, що там і буде спинятися на бивак орда в путі до Корсуня. Під вечір дійсно показалася орда, і Сірко розмістив вершників у побічному ліску та дочекався, поки вона спустилася в балку, безбоязно обивачилася і навіть відігнала, як на замову, коней на сусідню луку.

Після півночі Сірків загін узяв коней із пастухами в кільце, оточив освітлений вогнями бивак і тих, що спали, здебільше посік, а тих, що здалися козакам на милість, відпустив, лишивши при собі лише дев'ять бранців з числа знатніших агів.

Поки відбувалися ці події в Капустяній Балці, Турлюнові ченці та кобзарі сповістили край про появу січовиків, і селяни та міщани підняли проти ляхів по всій Брацлавщині, Уманщині, Вінниччині і околах повстання. Фільварочники і орендарі-посесори всі до єдиного були побиті, а Тетеря і Чернецький мусили спішно окопатись у Брацлаві. Лише ординці не знали, що сталося з тими, хто йшов їм у поміч. Вони в Корсуні, залишеному Тетерею, взяли понад дві тисячі ясирників зі скарбами та худобою в штату служби і направилися в степ, кинувши напризволяще обох гетьманів. Дізнавшись про це трохи запізно, Сірко не пішов, як планував, на Чернецького, а, пустивши чутку про наступ, таємно подався з ойротами, які прийшли в поміч на його прохання, степом аж під Очаків, з наміром чекати там у засідках орду із ясирами і другу, що йтиме в поміч Чернецькому.

І знову диву давалися всі, січовики і ойроти, як і людолови-ординці, бо Сірко і тут без жодних жертв, неймовірною передбачливістю та кмітливістю легко звільнив корсунський та попутний ясири, узявши в полон сонними усіх гонщиків та їхніх мурз.

Поспіхом відпровадивши ясирників і ойротів, Сірко не став ждати орди, що йтиме в поміч Чернецькому і Тетері, а вирушив степом назад, не відаючи, що Тетеря, скориставшись його відсутністю, розбив козаків і стрільців Косаґова і відігнав їх аж під Канів, розіславши по своїх сотнях універсал, в якому грозився невбарі спіймати самого «третього гетьмана» і скарати, «як останнього пройдисвіта й чаклуна-облудня», у якого і «сорока цвинтарем смердить, якому місце в худригарній карній ямі чи на найвищій палі або шибениці».

Дізнавшись про це від розвідників та вивідавши, що чигиринський полковник Дорошенко чомусь опинився в Гайвороні, Сірко наказав байдарникам чекати його на Росі, уникаючи бою, а сам пішов на зустріч із Дорошенком. Дорошенко пообіцяв бути січовикам спільником проти Тетері й Чернецького, пильнуючи степ від орди, і Сірко різко повернув своїх похідців на Побузьку Торговицю, пославши в Ставище загін із завданням спалити маєток Чернецького дотла.

Оцим і почалися злагоджені дії височанівців, васюринців та слобідських козаків, що отаборилися під Уманню із Сірком та з байдачником Сацьком Туровцем на Росі. Передався Сіркові під впливом Дорошенка й уманський полковник Ханенко.

Як Сірко й здогадувався, гетьман Чернецький, почувши про спалення його маєтку, понісся на Ставище, де його зустріли попереджені Сірком Височан і Варениця з повстанцями, а Тетеря із двадцятитнсячною ордою пішов в Уманщину. І хоч Чернецький та Тетеря спалили дотла Уманщину, їм довелося відступити, бо «кожна хата-хижа стріляла в них, а орду арканила по путі»!..

Окопавшись у Побузькій Торговиці, Сірко тільки коригував дії січовиків і повстанців, а діяли на чолі «літучих заложців» Семен Височан, Васюра Варениця, Адам Сулимко, Іван Стягайло та на воді — Сацько Туровець. Сіркові допомагали неучастю чигиринський полковник Петро Дорошенко, уманський — Михай Ханенко і сотні містечкових та сільських сотників Уманщини, Брацлавщини та Вінниччини. Успішно шарпав Чернецького разом з повстанцями і полк слобожан на чолі з Романом Федяєнком.

Як би там не було, а і для учасників та неучасників повстання, як і для ляхів, ординців та московських воєвод, Тетеря вже не був гетьманом, як рівно і Брюх, а ось одного замість них обох, справжнього, також не було. Ним би міг бути Сірко, але він навіть кошовим не хотів бути. Це спутувало круля, хана, царя і навіть султана. Якщо царат мріяв поки що про закріплення під своїм наглядом тільки Лівобіччя, то решта високих дворів турбувалися про одного гетьмана для всієї України: хан спинився на ведмедівському сотникові Степанові Опарі, султан — на Дорошенкові чи Ханенкові, і тільки круль, шкодуючи за Виґовським, тримав у запасі Юрія Хмеля і Петра Забілу, генерального суддю Тетері.

І хто зна, як би було в подальшому, коли б на Сірка не впало особисте горе як сніг на голову. Прийшла звістка, що його другий брат-зведенець Нестор Прихідько забитий у бою. Він прибув в Уманщину неждано-негадано із ополченцями з Великого Лугу та січовиками і побажав воювати з ордою та ляхами під зверхністю Васюри Варениці, хоч був кволим і немічним, навіть харкав кров'ю. Ляські жовніри, щоб помститися Сіркові, відрубали Несторові голову, наткнули її на захоплений запорозький стяг і послужливо принесли обраділому Чернецькому. Сіркові стало відомо, що навели жовнірів на брата тетерівці, тепер перебиті так, що вже не становили жодної небезпеки.

«Повстання, заворухи і навіть ребелії хлопства при помочі Січі і осібно анцихриста Сірка,— писав молільно гетьман Тетеря Янові-Казимирові,— ростуть повсюди як гриби по дощу і ширяться повшехно неймовірною пошестю. Надія в нас одна тепер — на принца Селім-Гірея, який, вірю, приборкає край, без нього нам немає ради!» Тетеря написав і своєму приятелеві Пражмовському: «Ніколи ще Україна не горіла таким жахним бунтом, як тепер палає. А роздмухують ту пожежу з сіромою над моєю головою осібно анцихристо-подібний Іван Сірко та його послушенці-вивідці, яких він розвів у краї, як того маку-сіянцю на городі!» І знову ж крулеві в скарзі: «Опір ребелітантів, Ваша ясна величність, до загибелі посилився. Життя нікому із нас не стало в цьому пеклі земному. А ще хан мені пропонує порвати з Вами всі трактати і піддатися йому, грозячи відібрати життя, коли відмовлюся. Його довірений посланець, Дедаш-ага, паплюжить Вас у словах, як цундрія-обірванця, і каже, що ляхи і в Чигирині водять меня мов на аркані».

До Сірка в Побужжя дійшов зміст цих листів Тетері, і він не дав хука-промаху, сповістивши круля, а той, у свою чергу, як Сірко й сподівався, послав протест ханові, давши, правда, свою згоду Орді на вільне ясирування, згідно з домовою Чернецького, правда, з умовою, що Орда буде допомагати ляхам і в подальшому.

В цей час та з цього приводу воєвода Кикін, втішливо стверджуючи про ситуацію в Україні, запевняв царя Олексія: «Робимо все можливе для ребелій-бунтів і проти католикосів, і проти самозваного „вора“ Тетері, а зиск нам і те, що пан Чернецький віддав у платню аґарянам черкасів, і попелища їхніх халуп тепер дотлівають мертвими згарищами. В помочі нам і православні людишки, єдиновірці наші і Вашого царського величества піддані вскорі».

Сірко після вагання направив усі повстанські й січові сили на Корсунь, але Чернецький, зачувши про його наближення, вночі спішно відступив до Брацлава, і Сірко, зайнявши Корсунь, пішов знову на Торговицю, де отаборився «на перепочин і передислокування», зробивши Січ господинею всього Правобіччя.

Дізнавшись про це, князь Трубецькой в погоді з царем наполіг, щоб гетьман Брюх пішов у поміч Сіркові, але той зупинився в Каневі, попереджений Височаном про можливе братовбивство.

Із січовиками та повстанцями Сірко витримав натиск орди на Чечельник і Торговицю, хоч він був нежданим та осатанілим. Не прямим боєм, а зусебічними шарпаннями, буранними наскоками, перевдягненнями, чутками-турусами він змусив Селім-калгу врешті тікати в степ.

Зразу по відході орди Сірко із Височаном, Вареницею, Сулимкою, Стягайлом та Сацьком цілою армадою напали на головну квартиру польного гетьмана, і Васюрі Варениці вдалося на герці в Соколівці забити Чернецького, а Яблуновського із рештками війська відігнати геть. Але вже за місяць Яблуновський, тепер польний гетьман, разом із Тетерею повернулися в Корсунь і Чигирин, скаравши під Пальником Васюру Вареницю, а ще раніше — Адама Сулимку.

«А отаманові Сіркові і його братові Несторові за Вашим високим повелінням я подарував своїм віцем-універсалом по млинові і добротній старшинській хаті на помостах, але якраз у той час брата ляхи в бою забили, а норовливий та вередливий Сірко відмовився і від дарунка мого, і від з'єднання всіх повстанських сил зі мною, а пішов у побузьку низову Білгородщину до Тягина промишляти,— писав гетьман Брюховецький цареві у Москву.— Ваше височество, недруг він не лише мій, але й Вашої величності самодержної».

Поки гетьмани Тетеря і Яблуновський розміщували свої армії в Чигирині та Корсуні, весь час воюючи із Сірковими «летючими» загонами, які шарпали їх, нападаючи, як оси, «третій гетьман», скориставшись відсутністю Тетері в Брацлаві, в убранні татар відвідав нападом Тетерин реґімент, забрав увесь гетьманський скарб і, лишивши у його війську своїх таємних сотників-прибічників, пішов обтяжено на Січ.

То був кінець Тетериного гетьманування, бо, розбитий услід за тим по намові Сірка ще й Василем Дрозденком, він майже жебраком мусив піддатися спершу господареві Молдови, а пізніше — передатися Польщі, де зрікся булави і так само, як Виґовський, був скараний за «схизму і єретизм»...

Повертало на теплу ранню осінь, як Сірко після традиційної панахиди по убієнних січовиках і повшехних повстанцях у церкві Покрови разом із запрошеними ойротами і свіжими січовиками опинився на ординських сакмах. Його загони під Очаковим, Бендерами і Акерманом буранними діями визволили стеблівчан, потапчан, журжинців та інших з худобою і скарбами.

Та й успіхи, буває, кінчаються крахом. Дозволивши січовикам і ойротам учинити бенкет під Акерманом, Сірко замешкався, і при повороті додому другого дня його загони були зустрінуті під Гаражиним ляхами і ордою і в несподіванім побоїщі розбиті Маховським і Селім-Гіреєм. Особисто Сірко лишився живий лише завдяки Архипові Раві, що вдало прикрив його, та своєму любому коневі Велесові, який сатанинським розгоном та дужою масою власних грудей пробив кільце Селім-Гірея і не лише виніс вершника, що з усіх сил відбивався, до річки, а й, увесь усіяний стрілами, переніс його на протилежний берег, де врешті розгубив переслідувачів. Повна поразка під роковим Гаражином була першою такою погромною в житті отамана. За кілька поприщ від благодатної ріки Сірко зрозумів, що при трьох стрілах в тілі він живий і здоровий. Зате Велес, винісши свого вершника на суху яругу до решток розпорошеного загону січовиків та ойротів, упав снопом, навіть не стріпнувшись перед смертю.

Сірко плакав навзрид за потятими побратимами і за конем, бо збагнув цього разу: він саме Велесові зобов'язаний життям. Хоронив коня, як справжнього друга, а пізніше, як лиш проїжджав мимо, завжди навідував його могилу та так, що супутців і джур моторош брала від його шани коневі.

Доправившись сяк-так до Січі, онімілий від горя Сірко отримав дарунки і листа від самого царя Олексія, які привіз у Базавлук царський дознавач, боярин Рєпнін.

«Як і всі великодвірські чільці наші, ми, його превосходительство і височество, цар Великої Русі, князь, повелитель, самодержець і прочая, і прочая, також чудуємося твоїми промислами над аґарянами і вдячні тобі за великі сукцеси, хоч і не можемо одобрити твоєї недовіри до нас і нашого вірнопідданого воїна і гетьмана Івана Брюховецького та його старшин»,— писалося в тому листі Сіркові.

Боярина Рєпніна до гніву обурило те, що Сірко привезені йому «пожалуваний», навіть не подякувавши, на його очах передав січовій ґамзі-казні. Не відповів Сірко і листом цареві, хоч Рєпнін причіпливо домагався того, одержавши царське завдання.

— Не спідручно нам, вольним запорозьким козакам, мазюкати атраментами. Ми воліємо писати, боярине, списом і шаблею, отож не гніви мене своїми приставаннями,— глянув Сірко жахними очима на сла, ніби аж пригрозивши йому, непрошеному гостеві.— Не я, слава Богу, наклав у боях головою, а січові побратими мої та любий кінь, то й дарунки царські козацтву належать! — не став він більше говорити із сольством Рєпніна.

Душа ще в Сіркові плакала по братові Несторові, Адамові Сулимці, Васюрі Варениці, по сотнях січовиків і повстанців, а над ними ятрились неймовірною біллю Гаражин, попелища Уманщини, Білоцерківщини, Черкащини як неприхований докір йому, живому й здоровому тоді, як інші потяті...

Осмисливши події, Сірко відчув і зрозумів, що він поховав разом із полеглими в Гаражині щось своє, хоч і не міг ще точно назвати його, як довго та вперто не міркував над тим і в путі, і вже в січовищі. Його хук-промах в останньому поході, попри звільнення ясирників та скарби і коні, благополучно доставлені в Січ, був непростим, і не було над ним, Сірком, більшого суду за його власне сумління.

«Таки зазнався я і таки стомився в січах, як пліткують недоброзичливці, уособився і відокремився в „третьогетьманстві“»,— згадав він Богдана-Зиновія та Виґовського, яких з роками все більше виправдовував, а найпаче тепер, мордуючи молодого, костистого і геть худого коня, також Велеса, навчаючи залягати, брати перепони. Проте десь у глухих кутиках душі жевріла і спроба дати собі спокій. Адже як-не-як полковникуючи, кошовуючи та отамануючи, як «безбулавний гетьман», він розширив січові великолузькі обшири-терени у всі боки, заселив їх, дикі й глухі, осідками і селищами, зимівниками й осадниками, корчмами і крам-базарами за рахунок гнаних і біглих. І не лише заселив, а й оконив та охудобив, самооборонно озагонив, обекетив, оцерквив, ошколив і ошпихтірив, надто коли Трахтемирів озлигоднів та підпав під духівників.

Тішився в горі, як потопаючий соломиною, і пастівниками в полі та помежжями з кримчаками, ногаями, буджаками, тим, що Польща, виснажена і його потугами, в боях, є нині напіввигнана з України, як адверсор піддалася пересудові Австрії та Франції за руїни в Русинії.

Мордуючи молодого Велеса вправами, Сірко морочився й тим, що знаний йому на путі з Києва Іван Самойлович об'явився сотенним писарем у Красній Колядині, підняв повстання проти Брюха і отримав захисток від самого царя.

В пам'яті поряд із Гаражином вставали Кумейки та Боровиця, і не було на них цельби та забуття, бо не могла тішити його доля ані Скидана, ані Павлюка, ані Бихівця, чи Сулими. А тут ще принесли вістку про те, що Дорошенко із хановою пайцзою спішно подався до самого хондкара-султана, а відпущений ханів ясирник Степан Опара об'явив тим часом себе гетьманом та навіть, зібравши військо, пішов із ордою на покорення Умані та інших полуденних міст. Більше того, Опара зумів покликати сорок тисяч буджаків із салтанами Салам-Гіреєм і Салех-Гіреєм, яким завдячував неабиякими своїми успіхами.

Сталося так, що в Уманщині були забиті Сіркові таємні сотники Оксен Дачко, Антони — Буглай і Кияшко, Стецько Чіп та його мереф'янський зять Іван Сербин. Це, звичайно, не могло не зачепити Сірка і аж пантеличило його в душевному траурі по потятих.

«Щось я чиню не так як слід, щось у моїх діях не таке, як мусило б бути, на щось дивлюся не тими очима, якими б слід»,— мордував себе отаман, німуючи пантелично і судомно, мов у корчах.

Зачепили ті туруси та події і січову масу, а головне її старших і знатніших, значкових, ніби підмінивши їх. А почалося все з того, що на Січ дійшла чутка, ніби «добрий цар» тепер буде всіляко підтримувати сірому проти старшини й бояр, а його пільги поширяться зі слобідських земель на всю Лівобічну Гетьманщину, як на одну цілу землю, звичайно, під Брюхом, як вихідцем із Січі, а значить і Січ буде пільгово-царською.

Та чутка ніби перевернула Запороги догори дном, забродивши, як вчинена закваска, серед сіромної маси. Виникло щось подібне до змови проти отамана Сірка, його звинуватили на Малій раді в залишеній напризволяще волості саме тоді, коли йому слід було, як сподівалися старші, неодмінно об'явити себе гетьманом і йти на недобитих ляхів, а решту січовиків направити водно і кінно на Крим для замирення з ханом, який того буцім чекав і бажав.

— Вихід нам один,— кричав на раді Петро Суховій,— об'єднатися із найслабішим ворогом — ханом і вивільнити та об'єднати всі наші землі в одну, під одним гетьманом. Те давно б уже сталося, коли б не Сірко, прихильця царя і бояр. Це він, спільник Богдана-Зиновія, зробив нашу землю побоїщним полем, водокрутним виром заповзятців-сусідів, котрі роздирають тепер нас на шматки, випалюють і руйнують землю до попелу й згарищ...

В доказ Сіркової вини були зараховані навіть захоплені у його визвольних виправах та неоднораз вислані в Слобідську Україну коні і поміч Дмитрові Гуні, який нібито спілкується із ромодановськими острожними чільцями.

Як полководець, Сірко користувався в січовій масі, на волості незаперечною славою, вона цінувалася козацтвом, як і його господарське врядування. Але осудження на раді його надмірної ненависті до хана й Орди, аж осліплення, було в якійсь мірі справедливим.

Мусив вийти й виправдуватись.

— Чи повів я козаків хоч коли на жакування, щоб не визволити наш люд із ясирів?! — питав він у присутніх радців.— Ніколи! Ваше звинувачення, що я не волію стати гетьманом,— правдиве, але гетьман, на мій розсуд, мусить бути нині більшим адверсором за сусідсько-двірські, а я не вмію і не бажаю. Подумайте, що ви закидаєте мені, по чиїй намові і чи ви опираєтеся при тому на січове поспольство повшехне, і вам стане ясно, що варто мені подати клич, вдарити в литаври, як ви завтра вже не будете значковими! Ні, цього я не вчиню, бо не можу допустити до всіх міжусобств ще й січового, але не зловживайте, заклинаю вас!.. Пам'ятайте, що, в крайньому разі, я можу стати з будь-ким із вас на поєдинковий суд честі по січовому покону, а кому з того буде вигода, коли своєї я не хочу? Помисліть над тим,— пішов Сірко, вклонившись, мовчки з ради.

Попавши в сіті нацькованого шалу, Сірко почув себе ніби тяжкопораненим, хоч і боровся в душі з усієї сили. Не на його користь, як навмисне, появився в Січі царський посланець, стольник Богдан Хитрий-Хитрово, привізши тридцять половинок сукна та інші жалувані риштунки й обладунки, прислані боярами і гетьманом Іванцем.

Напуваючи січову сірому при підтримці Щербини та інших, Хитрово вдало, вміло та вправно чинив розкладницьку справу проти Сірка, переманював черкасів на царські служби, об'являючи, що цар запросить Сірка до себе на гостини, бо Сірко «у більшій шані в нього, аніж всі його бояри».

Поведінка стольника, що був тепер постійним наглядцею на Дону, змусила врешті Сірка покликати його із гостинної грецької хати в кошову канцелярію. Їхня розмова не була дружньою, але була корисною для «третього гетьмана», бо з неї Сірко довідався і про заколот проти круля конфедератів на чолі із магнатом Любомирським, і про чвари Австрії та Франції проти Польщі, і про дії «„самозванця-вора“ Опари, який посмів, зібравши чернь», підступно напасти на самого київського воєводу Львова та його полковника Дворецького, а митрополита єдиновірного Московського осквернили там по-нехристиянськи.

Розмова підтвердила Сіркове припущення, що стольник присланий на Січ з тим, щоб скомпрометувати його будь-якою ціною в очах січовиків і старшин, причому присланий, мабуть, не царем, а боярами та Іванцем.

«Бо для чого це цареві? — питав себе Сірко, як гість пішов.— Адже Січ фактично припинила походи Орди на Москву! Та й Польщу ми розбили і змусили просити миру в царя...

Мені треба спочити, відсторонитись, розглянутись самому і дати можливість іншим те вчинити. Мені треба прийти до себе, виплутавшись із нацьковів і плутнів іванців, опар і хитрових. Сказано — вирішено і мусить відбутися! „Нужда й закони міняє!“»

Саме в цей час воєвода Ромодановський по намові полковника Івана Дзиковського, а насправді на вимогу самого царя Олексія, як здогадувався Сірко, прислав у Січ гінців і просив Сірка відвідати Слобожанщину, та й особисто його у Білгородеькому острожку. Воєвода не забув подякувати Сіркові за прислані коні і худобу та «іну безпеч людові». «Сам світлий цар-самодержець був би радий тобі, як чільному зверхцю»,— писалося в листі воєводи.

Відмовивши листовно Ромодановському в приїзді, Сірко вирішив провідати кумів Дзиковських і січову тепер Мереф'янщину.

«Негоже мені, вільному козакові, а тепер рядовичеві, вельмишановний пане Григоре, таких високих парсун відвідувати гостинами, бо що скажуть та подумають про мене старші та знатніші чільці нашої матері — Січі Запорозької і її козацтво славне сіромне? У нас так чинити нецнотно, дорогий пане, якщо шануєш лицарство і шляхетство...» — продиктував він писареві Іванові Курилові відповідь. А Архипу Раві по тому показав листа від куми Явдохи, яка просила його приїхати на «гостини бардзо важні».

Уже коли збирався подумки в дорогу, його неждано відвідали кошовий Шкуро і писар Курило й показали листа від гетьмана Опари, який, звітуючи Січі, писав, що він, «опираючись на все правобічне козацтво і волосне поспольство, на старшин і духовенство, слава Богу, по віднові із ляхами Гадяцьких умов та домові із Ханством на вічну дружбу, вивільнив матір городів русинських Київ, відпровадивши по розгромі стрільців воєводу Львова із московським митрополитом до свого огниська та вернув на митрополію Йосипа Тукальського-Нелюбовича до своєї пастви із Марієнбурга».

Вражало в гетьмановому листі, що «ні полк драбантів ляських, ні буджацька орда, бажаючи миру із козаками, не грабують міст і сіл, а купують на крам-базарах потрібне їм та навіть стали у помочі в осінній сівбі збіжжям, подарованим молдавським господарем поселянам».

Успіхи маловідомого Опари, хоч і нагадали Сіркові про сконаних в Уманщині сотників Дачка, Буглана, Кияшка, Чопа та зятя Івана Сербина, свідчили про нову поведенцію крулівства, Ханства і старшин Опариних, а відтак про вміння Опари тримати лад і вигравати час. Шкодуючи за поконаними, Сірко спіймав себе на тому, що не має злоби до Опари, а навіть співчував йому в тому, що його по успіхах чекають поразки і розчарування.

— Даруй нам, наш отамане, нерозумним, що піддалися намовам Іванця та боярина, не полишай надовго нас із січовим братством,— прощався кошовий із Сірком приязно і винувато.— А ще всі просимо тебе, якщо будеш і у нашій тепер Мереф'янщині, вчини там іменем Січі все, що вважатимеш за необхідне, на свій смак, триб і розсуд,— був у розпачі Олекса Шкуро.

— Не знаю, чи буду і коли буду, пане Олексо, але якщо таки буду, то неодмінно вчиню все, що лише зможу, від імені Січі, а товариству і тобі осібно дякую за довіру,— сказав спокійно Сірко, зрадівши, що знатні й старші таки обдумали його слова...