Під Савур-могилою

6

Прокинувся Сірко в другодень аж у пізньому полудні. І одягався, і мився, роздумуючи про Настку, Сефер-Казі-бея, Бекташ-мурзу, Давлет-пашу та Карач-бея. Чимось вони були пов'язані між собою стосовно Настки і Нечах-мурзи, хоч він досконало і не відав чим, морочачись тим і повертаючись знову до Нечахів. У заплутаній грі Сефер-Казі із високими дворами Сірко бачив і свою малу війну за Настку, що викликало в нього співчуття і до сестри-зведенки, і до Нечаха, доля яких зачіпала тепер і його опінію та долю...

Бігали до річки й назад із цебрами, напуваючи коней, конюші, каркало вороння коло трапезної і поварні над тельбухами і недоїдками, поряд крутилися вихриками горобчики і поодинокі синички, а в небі тихо пливли, мов велетенські біло-сірі хустки, густі снігові хмарища, під якими лежав розпростерто прикритий снігом, зажурено та захрясно скутий кригами дніпровий рукав-заплава. За неозорими сніговими низькозаметними перистостями Сіркові малювався тьмяно-загравний підвечір і підпертий слупами диму із бовдурів небозвід, що опирався на скирти, полукіпки і стіжки будівель рідного йому січовища.

Сірко побачив на одному із заплавних рукавів купки козаків у повстанцях, кожухах і башликах, обсіяних морозним інеєм, котрі підтинали підрихтованими скісками-ножами на жердинах густий і високий, мов підлісок, очерет, сухий рогіз, оситняк, лепеху і траву-осоку, а поряд, над довгими, пробитими у кризі ополонками, рибалки черпаково-сітчастими хапками-хватками тягли з-під криги рибу, скидаючи її на сніг ще трепетну.

Над глиняними, геть обінеєними бовдурами-димарями довгого півободу тридцять восьми куренів, канцелярії, варівні-куховарні, трапезної, клунь, возівень, зброярні, стаєнь, корчемки і школи під церковкою, підпираючи морозно-сиве небо орожевленими мітлищами на вершинах, лавою стовбичили сіро-димні слупи — ознаки того, що Кіш готується до холодної ночі і напалює печі.

Сірко знічев'я обійшов курені, заглянув у варівню, трапезну, відвідав рибалок і навіть чимало попрацював хапкою, викинувши на кригу цеберце риби, врешті зайшов до очеретників і, випросивши скіска у сивовусого козака, залюбки набив цілу копу очерету, аж козак не встигав за ним в'язати його у кулики. Досить упрівши, від звалив на плечі добрий сніп пов'язаних куликів і поніс його в січище.

Життя на Січі йшло озвичаєним, протореним ще дідами шляхом, радуючи у задумній стумі не лише Сірка, а й багатьох із тих, хто не знав рідного дому чи й знав, але присвятив себе всього захистові краю. Зійшовши помислом до вчорашніх розмов із Туровцем, а найпаче із Суховієм, Сірко і радувався, і печалився, бо несхожими були їхні уболівання, палкості, уподобання, як і клопоти та втіхи. Сірко, ходячи по січовищу, доходив висновку, що і січовики не одностайні тепер, а на волость марно й сподіватися, бо вся вона нашпигована нуждами і польськими постоями, а схимник Юрій лише вважається гетьманом і в Брацлаві, і в Чигирині, посідаючи цей ранг на шкоду рідному краю і людові, а на зиски польському і московському дворам...

Зустрілися, як було домовлено зучора, пізно ввечері, але вже не втрьох, а всім старшим та знакомитішим товариством у канцелярії на раду-ралець. Крім Туровця і Суховія, Сірко застав там Панька Пилипчату, Івана Щербину, Олексу Шкуро, Івана Курила та Івана Ждана-Рога, здивувавшись, що не було Іванця Брюха, до якого він мав претензії, бо той якось підозріло випустив зі своїх рук Бекташ-мурзу в Слобожанщині. Не було чомусь і Васюри Варениці, як баглося Сіркові, і, потоптавшись у порозі та привітавшись із присутніми, він присів на лавку у самому куті столу.

Розмови, як зрозумів небаром Сірко, велися уже чимало часу, але торкалися суто кошових інтересів: викупу ясирннків-ординців, вибраковування коней на пастрому, виділення коштів на придбання кожухів і повстянок-взувців для нетяг, полагодження інвентаря, збруї, возів, виготовлення стріл і луків, вилиття куль і ядер, осмолення чайок і галер, будівлі бекетів на помежжях — на Інгулі та Інгульці, в Посамар'ї та на Муравському шляху. Сірко зауважив слушність пропоз наказного Сацька, який характеризував «опанування Кошем Муравського і Кучманського шляхів як засіб не лише стати на путі орди за ясирами, а й пов'язати Гетьманщину із волостями та Слобожанщину із Січчю»...

Зауважив Сірко у подальших розмовах і те, що Юрія ніхто зі старших та знакомитіших не вважає гетьманом, не гудячи, але й не згадуючи його ім'я. І те особливо зачіпало Сірка, як підпомічника Єврахового в минулому, хоч про те було лише делікатно згадано Іваном Курилом.

В рішенці ради-ральця було проголошено, що «Січ і надалі стоятиме на сторожі краю від орди, буде звільняти при можності ясирників, приймати біглих, розширювати і обекечувати гардами запорозькі терени, слідкувати і належно реагувати на підступи круля, царя і хана, думати про переобрання і кошового, і гетьмана для спаю всієї Гетьманщини в один кулак».

По рішенцеві відбулася довільна розмова про всячину в Гетьманщині і в світі. Започав її, як втямив Сірко, за попередньою домовленістю наказний Туровець, мабуть, у зв'язку з близькими виборами кошового і гетьмана, спитавши Сірка про стосунки із Собеським і польським двором. Та всіх більше цікавила Сіркова розмова із Шереметєвим в останньому поході.

— Думаємо ми про сказане тобі, добродію отамане, боярином і не можемо того певне і одностайно втямити,— шанобливо запросив Сірка до розмови писар.— З чого, як ти думаєш, у нього, бранця, була аж отакою пиха перед тобою, вирішенцем його долі? Згадую недавно сказані мені слова архієпископом нашим Балабаном: «Московія — ще й досі справжній монгольський санджак, який увібрав у себе, перейнявши за століття неволі, і натуру, і беглербейські обряди та звичаї колишніх своїх сюзеренів». А ти як гадаєш?

— Мабуть, устами архієпископа глаголить істина, але своєї думки я, товариство зацне, про те не маю,— не знав Сірко, як вийти із становища.— Ви, гадаю, думайте тепер з товариством про весну і ті клопоти, які з нею неминуче прибудуть і в Січ, і в Гетьманщину, а Шереметька говорив зі мною не своїм голосом, а царським і воєводським. І ляхи, і московити трактують про замирення в одночассі зі свеями, то неминуче по тому зітнуться обоямо між собою, пішовши таким робом здвобіч на нас усіма потугами. Думайте, як нам не стати гральною картою в їхніх брудних колодах! Як уберегти свій люд від ясирів, нищень та викітчин, як і від винищення усього краю. Розуму чільного нам бракує, товариство, кміту, і тями не маємо, брак нам єдності, то не знати, чим все це скінчиться,— пікся Сірко тими питаннями.

— Дасть Бог день, дасть і хліб на вирішення насущні! — докинув по загальній мовчанці Іван Щербина.— Не порушать же вони Віденське перемир'я, як порушили Поляновське,— мав він свої міркування, зглянувшись із Туровцем.

— Не скажи, Щербино,— не змовчав Олекса Шкуро,— з ними все може бути, коли ото Шереметєв отак себе поводить, не цінуючи свого спасіння.

— Як уже було, то було,— докинув, смокчучи люльку, Туровець.— Москва, чувати, Якима Сомка лівобічним гетьманом утвердити мітить по розділові нас навпіл.

— А так, Сомка,— підхопив Ріг-Ждан,— коли із Безпалим, Богуном, Силкою і Цюцюрою в неї вийшов пшик. Адже як краще Євраха-нетягу і схимця розірвати із старшиною, як не призначенням його дядька Сомка проти волі небожа-гетьмана? І це ж при визнаному царем гетьманові! А ви кажете: не порушить Віденського трактату! Неминуче порушить, неодмінно порушить — і квит!

— Б'ють навідліг по всіх і по всьому,— обізвався Панько Пилипчата,— по Цюцюрі, щоб, їм служачи, старанніше домагався гетьманства, по шляхетному Сомкові, щоб не настановляв свого небожа Юрія, по Юрасеві, геть не визнаючи його, щоб старанніше шанувався, слухався і приєднувався за батьківським трактатом до царя, бо в противному разі на його місце у них є вже аж два домагальники! Ото мерзотство! Ото пройдисвітство! — аж п'ястука стис Пилипчата.— Заплутують людину, як павук жертву в павутиння.

— А так, ніякі домови, ніякі трактати з царем, як і з крулем, неможливі,— вигукнув Суховій у гніві.— Хіба ж не мали ми вже прикладів у полемі з ними та сув'язі? Єдине збавлення для нас — хан, кажу вам, як казав! Чи, коли хочете, сам султан,— закивав головою переконано.

Змовкнувши, сиділи і смоктали люльки, кожний поринувши у своє. Майже не говорили й потім, як кухарі принесли їжу і питво. Вечеряли ніби нехотя, задумано, зажурено і самозосереджено.

— Ну що ж, добродії, можете йти на спочин і не забувайте про нашу раду та наближення бурхливої, як твердить пан Іван Сірко, весни, бо він найдосвідченіший з-поміж нас, та й, не в образу будь мовлено вам, найбільш оболений долею люду нашого,— звівся наказний Сацько Туровець у застіллі.— Ти також маєш іти на спочинок, пане Петре,— подивився він на Суховія,— як бажаєш, і ми з паном Сірком також невбарі розійдемося,— заходив він по канцелярії.

— Як здоров'я батька, пана Дмитра? — нагадав наказний Сіркові, як вони лишилися на самоті.

— Та хто зна й як. Домовлялися з Нестором, що, коли б що, він сповістить мене, а отже, слава Богу, мабуть, все гаразд, коли не сповіщає. Недужий він геть і, думаю, недовго топтатиме ряст.

— Батько один, цінуємо його тільки тоді, як втрачаємо,— чи то щиро говорив Сацько, а чи хотів відпровадити Сірка із Січі.— Не думай, не гризися отим мерзотником Шереметьком і тим, що помилився в Юрієві, доблію,— присів він боком на лавицю.— Худоба на чотирьох спотикається, а ми ж лише на двох. А хто б, на твою думку,— перескочив він раптом,— був достойним кошовим в цю бурхливу весну чи й гетьманом над краєм, хто б зумів припинити належно розділ поспольства і старшин? — спитав тихо.

— Кошовим, мабуть, ваша милість, Сацьку, чи, може, Панько Пилипчата, коли Іваненка-Величка не бажаєте,— по роздумі відповів Сірко.— А гетьманом міг би бути Богун, коли б згодився, інших не знаю.

— Богуна труять і труять, та й рана від ординської стріли, заражена чимось, не гоїться, п'ючи здоров'я, так що...—, недомовив чогось Сацько.— А кошовим і гетьманом в одночассі наші старшини бачать сьогодні лише тебе єдиного, і скажу тобі, ніхто, окрім тебе, того не потягне належно, а головне, що козацтво, найпаче сіроми, та й не лише вони, вибрали б тебе, а цього не кожному з нас вдається заслужити, доблію і добродію.

— Не пнуся я до того, бо не ошколений, пане Сацьку, та й біля отця маю бути, щоб не шкодувати потім та не нарікати, що не провів його на той світ. Адже маю вже чимало гріхів: побратима втратив оце нещодавно, не вирядивши його в останню путь. Та й гетьман у нас, мосьпане, слава Богу, поки що є, живий і здоровий. З ним, хай буде знано тобі, трактують і хан та султан, і королі — польський та свейський, і господарі — молдавський, волоський та трансільванський, уже не кажучи про хижця царя московського,— таки боліло ще у Сірка серце за свого ставленика Євраха.— Під його штандартами та регаліями дві третини запорозького козацтва, пане Сацьку, а я полковник над ним,— натякнув Сірко, що вибори кошовим Іваненка-Величка і призначення Сацька наказним у Січі — неповноцінні, вчинені в угоду меншості тутешнього поспольства.

— Бог простить тобі, а побратим тим паче,— зітхнув глибоко Сацько,— зате ти вибив наклепникам тим зброю, чорну бреханину на себе, бо не провів його в путь, а зразу вернув у Кіш, а це без хисту та кміту і ошколені нечасто вчиняють. Боже наш! На яких же бруднодуших кровопивцях і пройдисвітних тиранах та деспотах світ тримається та якими банітами підпирається він, стоячи на людських плечах, отяжених і ослаблених! — вимовив він не знати до чого.

Якийсь час розмовці-чільці сиділи мовчки, а потім, не змовляючись, звелися і, переглянувшись, пішли з канцелярії. Сірко зрозумів, що Туровець мав з ним говорити щось потаємне, але, видно, передумав чи відклав на подальше...

Усамітнившись, Сірко заходив при березі, пригадуючи пережите. Першим йому згадався лисянський кат Лащ, потім лубенський — Вишневецький, роставицький та кумейківський — Конецпольський, а як пов'язав їх подумки із крулем Владиславом, то ніби побачив знову Фландрію, дюка Конде, кардинала Мазаріні, бана Лупу і Ракоція, чорного Ходню-Лук'янова і Барабашів. А вже потім чомусь поряд із Тимошем Хмелем — Ромодановського, Бутурліна, Трубецького і врешті Шереметєва, уявивши навіть царя Олексія і самозванця Никона, а їм услід — Іслам-Гірея і теперішнього Мухаммед-Гірея.

Сірко аж сплюнув від обуру, бо ті катувальники привели за собою його помисли до вчора принесеної чутки, яку, оп'янівши геть, Іванець Брюх виказував у корчмі, нарікаючи на те, що, завдяки Сіркові, запорожці поклали нерозумно в поході-погоні за людоловами, аж одинадцять козаків та принесли кілька десятків їх посічених, нічого не подуванивши із вирваного у татар, і то лише тому, що польному наказному Сіркові, бач, треба було захистити свою родину і фільварок у Слобожанщині... Чутка була брутально-гидкою, та вражала вона вірогідністю, схожістю на півправду, хитро сплетеною допустимістю, найпаче для сіром і ворохобників, захланців-честолюбців і різних байдужнів, далеких і від лихолюду, і від ролі Січі та всього козацького Запорожжя...

«Ні, не багато в мене прибічників-друзів тут, і у Вінниччині, і у Слобожанщині, а найпаче серед чільців. А треба б їх мати і пора мати в такому віці більше,— роздумував він,— а ще коли врахувати, що не до спокою йде в Гетьманщині, а до змаг, поєдинків і війн, може, ще більших, ніж ті, що були досі, бо ж до орди, ляхів, агарян-турків додалися ще й московити під царем і боярами. „Унія Польщі й Литви порятувала Литву від розору“,— згадалися слова Собеського.— А хто з'ясує мені правдивість цих слів, коли існує стільки їм контроверсій, коли дійсні події і явища цьому суперечать, коли стосунки православності і братності із московитами використовуються царем і дворянством для закабаління цілого народу? О, бузувіри! О, мерзотники! Скільки вас розвелося за роки війни!» — скреготав він зубами в гніві.

«Наш Бог не угодником мусить бути, а захисником люду! Наш Бог — це Бог волі і нашої незалежі! Не господин, не сюзерен, не деспот-тиран і повелитель, а духоборець і милостивець принаймні! — викрикував він уявно і заглушено в мовчазну ніч.— І ви, добродії, не приймайте ганьбу за спасіння, бо вона — соломинка для втопленика, і спай гетьмана Юрія з ляхами тому приклад,— тряс кулаком у нестямі Сірко, подумки звинувачуючи найбільше Тетерю.— Ви вже забули їхні вандальства, їхні жахи і страхіття з палями і шибеницями, забули про їх обсяги і кількості! Вам не людські доступності потрібні, щоб вчинити щось добре рідному краєві, а регалії й геральдики, щоб опанувати ними у власному визискові і наживі! Халамидники! — квапився він вилити із себе копичення бруду.— Правду рече із вівтарів святий старець Балабан, що перекинчики-покручі віру і волю старожитні проміняють на фелендиші, утерфини, атласи, адамашки і каразії та інші дорогі витвори. Слушно, сливе, йому вторить і Йосип Тукальський-Нелюбович, що окремі війти, судді, каштеляни, старости та солтиси за золоті таляри, півталяри, орти, четвертаки, потрійники в шкатулах та навіть шеляги, вирвані із вузликів у бідарів, згодні слугувати вірою і правдою самому сатані...»

З тим, находившись до втоми, до болю в ногах, він і в конуру Морозового куреня зайшов, поспіхом тихо у темряві роздягся та, намацавши постіль, приліг на запашному свіжому сіні на полику-нарах, осінивши себе завчено хрестом. Тихим шелестливим дзвоном у міхурчате віконце над його головою билися одинокі крупинки-сніжинки, ледь чутно час від часу завійно присвистував зимовий вітерець, то пливно виникаючи, то затихаючи впокорено за куренем.

Того дня чільці очікували прибуття викупців із Ханщини, а прибув у Кіш сотник Гнат Турлюн і його джура, тепер уже не Остапко, а Остап Говдя. З їхньої оповіді Сірко ніби бачив то стареньку і суху няню своїх синів і дочок — пані Маріям в спорожнілому обійсті, яку людолови не схотіли брати в ясир, то морочливе заміжство Гундиної, ще досить молодої вдовиці Марини, яка прийняла у двір, всупереч бажанню немічної свекрухи Мотрі, козака, судячись зі старою за пай в обійсті, то дими над спаленими осідками і поворот до них втікачів по відшестю ординців.

Сірко не забував, що він — вінницький полковник і що на нього чекають гетьманат і дві третини запорожців та чимало слобожан. Та над усе йому не давали спокою новини-чутки про замирення московитів зі свеями і заклики царя Олексія до миру з польським двором, про можливі зустрічі, як лиш осядуться морози, польських і московських перетрактовників у Борисові, у Березані чи деінде...

Говорив Гнат і про царські війська, які перекидаються в тому напрямку, на чолі з князями Хованським та Долгоруковим, про воєводу Шереметєва, який разом із Цюцюрою нібито вийшов із Києва в напрямі Дубна, а Потоцький, Чернецький, Любомирський та Тетеря, примирившись зі свеями,— під Ляхівці і Гродно... Сіркові, та й не лише йому, ті події взимі говорили не про добро для Гетьманщини і її поспольства, а про нові нещастя, тяготи та визиски...

Слухаючи Турлюна і Говдю та час від часу питаннями направляючи їхню оповідь, Сірко не міг не чути голосів січових «маланників», які із гомоном проходили за вікнами на чолі з перевдягнутим у «дівицю» козаком.

кренделяючи ногами, співав ряджений подібним до жіночого голосом І, підтриманий баритонами козаків, продовжував разом з ними:

підхоплювала орава, віддаляючись.

В тій співанці було стільки безтурботності, забавності і відчайдушності, що Сірко доброзичливо позаздрив співакам. Штукарі кликали товариство до шинку. Вони, мов мана, чарували, не полишали Сірка ще довго при приготуваннях у дорогу, поки він у супроводі брата Нестора та джури Архипа Рави й не виїхав до Капулівки.

В путі Сірка радувало, що син Петро потроху видужує, а Роман зовсім очуняв і тримається належно, що його господаркою порядкує Сабрі Берлад, приводячи її до ладу, а циганів, як і дружину Гнатову Лайзу, живих і здорових, ординці обійшли стороною, не торкнувши. Його особливо втішало, що Лайза була в тяжі, як і Маринка, а синів та зятів поцінюють лавники і радці в Мерефі і під час майбутніх виборів мітять обрати їх у магістратну раду.

Не менше його радувала і приязнь циганів. Він не лише не забував про додоса і його родину, а постійно цікавився нею, бо, попри вади — шельмування, баришування, жебрання, цигани по відношенню до Сірка були слівними, а крім того, Гудим, його син Пуру та зять Шамо із вдячності Сіркові за обійстя в Артемівці передали на Січ через Гната і Остапа хай і півсотні всього, але добротних кінських підков, вухналів та інших поковок. Саме тепер, коли, за рішенням Сірка і Сацька, козаки відгонили гірших коней в запорозькі села для прокорму двох за третього, а решту — у Вінниччину для війська, ті підкови були даром Божим.

Заглядаючи душевним зором у засніжену далину, Сірко немовби на власні очі бачив, як клубочилися сиві дими над завіяними снігом селами і осідками по Мжі. Він мовби чув, як ревіли череди худоби, іржали несамовито коні, заливно ґвалтували собаки та лементували в розпачі посполиті...

Шаленів і питав себе невідворотно: коли тому буде кінець?! Як домогтися людності миру, і з ким їй єднатися? Коли врешті його поспольство наблизиться до того і чи наблизиться взагалі при таких сусідах? Адже розділяється, розколюється, розпадається на друзки, на скалки, на гамуз рідне сполеченство, підміняючи боротьбу супротив розпороті тягою до власного, а не суспільного добробуту, тупим збайдужінням до долі ближнього, захланністю до зисків і самозбережень за їх рахунок... Сірко відчайдушно картав себе, питаючи, за що його народ прокляв Бог, кинувши на поталу озвіріло-хижим людожерам-сусідам? «Боже! — волав він про себе.— Є ти на світі чи немає тебе? Чому відвернувся від нас?!» Його ніздрі збуджено тремтіли, уста стискалися, а брови повзли на лоб в напрузі, нагадуючи собою крила птаха...

Єдиним просвітком в путі була втіха, що в тому буремному напливі подій, гризот, клопотів, всіляких трапунків він не втопився, не втратив притомності, не захлинувся і ще пливе, що і в Січі, і навіть у Вінниччині він при бажанні може бути неабияким господарем над запорожцями і стерничим воєводою над краєм, а послані у Кальник до Адама Сулимки Гнат Турлюн із Остапом належно прослідкують за виконанням його переказів, щоб усі коні були поковані, а козаки — готові до походу. Яким буде той похід, Сірко ще не знав, але що він буде — не сумнівався.

— То татові покращало, кажеш? — перервав нарешті Сірко мовчанку, запитавши Нестора.

— Та певно, часом ставало навіть добре, коли проходили напади хвороби. Того тижня вони виходили із хати з патериком, оглядали обійстя, сварили мене, що не розчистив перелаз від снігу, за нахилені ворота і розкошлачену каблучку на вушакові, дорікали, що Воронька належне не доглядаю. А я, присяй-біг, часом геть не маю сили, хоч і не виказую того.

Знову мовчали, їдучи півчвалом, кожний занурившись у своє.

— То гадаєш, тато ще трохи протягнуть? — розривався Сірко між обов'язками бути біля батька і у Вінниччині.— Я це до того, що чекають на мене і гетьман, і вінничани, і події, що надходять.

— Подивишся тата, порадишся з ними та, Може, й дійсно навідаєш гетьмана і Вінниччину, коли тра тобі там бути,— потішив Сірка Нестор.

Сірко згадав, що під його впливом Сацько Туровець написав рукою Суховія і вислав нарочитим гінцем листа до гетьмана Юрія із пропозицією Січі вимагати від царя негайного відкликання московських залог і воєвод із усіх міст, які вони посіли силою в порушення Переяславського трактату, і негайної царської відмови від об'яв і призначень своїх наказних гетьманів Цюцюри й Сомка на Лівобіччі. Він же порадив направити обом претендентам від Січі пересторогу: не згоджуватися бути наказними при живому гетьманові, хоч і сумнівався, що любовладці послухають його. Спровадив Сацько гінця і до варшавського двору із домаганням не порушувати Гадяцько-Ставищенську домову і не використовувати перекинчика Тетерю як наказного при живому гетьманові Юрієві. Неприємним, правда, було Сіркові те, що Суховій і Сацько Туровець послали з гінцями листи і султану та ханові, запевняючи їх у приязні Січі до їхніх високих дворів і навіть натякаючи на краще прийдешнє в стосунках...

Близився день до полудня, коли Сірко прибув у Капулівку і впав у розпуку, бо не застав живим батька Дмитра: той помер ще вчора звечора із його ім'ям на вустах і лежав уже на марах — помитий, поголений, перевдягнутий, з розчесаними розкидистими вусами і ніби аж довший, при відкритих навстіж по покону сінешніх дверях і воротах. Мачушине голосіння почув Сірко ще звіддалі, а материне його доповнило, коли зіскочив із коня в дворищі. Тесали теслі в оборі хреста на готовій домовині, що пахла живицею, віялися на вітерці темні стрічки на лиштвах дверей, побожно хрестилися, виходячи й заходячи, посельці, читав баритоном молебень над покійником капулівський диякон Назар так огучено-барабанно, що чути було аж у дворі...

Запізнився Сірко і застав мертвого батька та осудливий погляд челяді, приятелів покійного: отця Прокопа Чечіля, війта Захара Мазура, судді Ритора Квача і скриба Прокопа Лихолая, уже не кажучи про господарів жалобного двору Притул: Ганну та Анджея, Катерину-Каську та Петра, Оксану-Саньку та Яцька, які були колись приведені в цей тихий закуток Великого Лугу до діда Капули покійним Корнієм Слимаченком. Жінки-Притули допомогли обмити, одягти та окрепно отраурити покійного свічками і кренами-стрічками; марами, ямою та свіжовтоптаним путівцем на цвинтар піклувалися чоловіки, а Яцько навіть приніс із дому на оббивку труни червоної китайки і велетенський кетяг дорідного плоду калини в шанобу покійникові...

Стоячи в неймовірній печалі під докірливими, як йому здавалося, поглядами челяді перед мертвим батьком, Сірко картав себе за те, що весь свій вік він чомусь то не встигав, то прогаював бути там, де неодмінно мусів би бути, уже не раз роблячи висліди, що не лише над ним особисто, а й над поспольством рідним постійно висить якесь невідворотне дання-прокляття, якого не обійти й не обминути.

Що Сірко має повернутися у Вінниччину до свого полку, на Січі знали не лише старші та знатніші, а й рядові козаки. Але про те, що він гукне туди і козаків-охочекомонців, умовивши обозного Васюру Вареницю піти з ним та настоявши на призначенні Суховія, як знавця татарської мови, наказним обозним і писарем Січі,— і не здогадувалися.

Отож колишній спудей Могилянського колегіуму, потім ханський бранець, сотник та знову бранець Бекташ-мурзи — Петро Суховій став твердо писарем Січі і наказним обозним, подружившись і побратавшись у копії із молодим скарбничим Григором Сагайдачним, бунчужним Іваном Гусаком та головним гармашем Філоном, сином капулівського скриба Прохора Лихолая, не кажучи про приязнь до нього самого Сацька й інших знатніших. Мусів змиритися із тим становиськом спудея і Сірків противник Іванець Брюх — польний наказний і курінний, зваживши на те, що Суховій став господарем над полоненими Сірком ординцями, які чекають викупу, а відтак обіцяють зиск не лише Кошеві, а і йому, Іванцеві.

На несподіваній раді, про збір якої піклувався й Іванець Брюх з метою не допустити походу охочекомонців на чолі з Сірком, його заходи були марними, бо Сірка підтримали не лише старші й знатніші, а й чимало рядового козацтва, в тому числі і з брюховецького куреня. Допомогло Сіркові і ослаблення морозу та присилка із Пальника Адамом Сулимкою гінця до Січі з проханням повернути туди Сірка «за вимогою усіх залог, а найпаче їхніх сотенних»...

На біжучій раді старшин, де Сірко об'явив обумовки давніших, постійно сталих зносин Січі із Вінниччиною, було вирішено побудувати та обладнати двадцять нових і повністю полагодити всі старі чайки, визначено, скільки належить забити коней, виловити риби та вполювати дичини для засолу пастроми, спекти коржів, плескачів, перепічок, балабух, книшів і калачів на сухарі, зготувати списів і луків, закупити чи виготувати зброї, поташу, селітри, одягу, полотна, возів-мажар і саней, пошити овечих та вівчужних штанів, чобіт, кульбак і іншого за кошт викуплених ординців...

По овеселених церковними дзвонами колядках, щедруваннях, маланкових штукарствах та водохрещенських пияцтвах козацьке поспольство в Коші повернулось до буднів і клопотів, дисципліни й порядку, обов'язків і приготувань охочекомонців до походу. І всі зрозуміли, що в Січі появився господар-воєвода, що вміє вести життя Коша в ритмі праці, стриму і порядку...

«Оце завдань-злеченів пан Сірко надавав нам на днесь, що й спати не буде коли»,— жартували старші в чолі із Сацьком по скінченні ради.— А так, відсвяткували-сьмо, слава Богу, гулі-гопки, то й про працю треба думати та піклуватися,— вторили їм менші уже в роботі — великій і негайній, під заливні клепи і дзенькоти ковалів, бухкання кадубників, дзвони сокир в руках теслів і виспіви пил по тартаках-пильнях. На щастя та добро, погода стояла на рідкість відлижна, і це радувало нечисленне Січове поспольство в Коші...

По скінченні ради, негадано-неждано для Іванця Брюха, в січовій канцелярії, по домовленості із Сацьком, відбулися Сіркові потрактування із польним наказним та курінним.

...— Я тобі минулого року наказував відігнати ногаїв, перешкоджаючи їхнім спільним діям із ханом,— мов вичавлював із себе слова Сірко,— а ти прилучився під січовими штандартами від мого імені до воєводи Ромодановського та самочинно пішов на братовбивство проти Виґовського, опустивши навіть квестії-катування козаків та дуванення здобичі. Мало того, ти в осліпі поруйнував, погромив та попалив Ромни, Пирятин, Чорнуху, Горошин і вернувся на Січ лише по третьому моєму наказові, коли скінчив свої смертовбивства. Це був твій непростимий злочин проти Коша, і проти мене осібно, і проти люду посполитого нашого. Злочин шельмувальний, хоч ти мене й не обвів навкруг пальця. Мене стримало не віддати тебе до суду і кари лише моє небажання доводити ще й Січ до міжусобства,— проколював Сірко Брюха гострим поглядом.— Але я утримався від твого покарання не для того, щоб ти тепер із куренем проливав сльози тобою покатованих та пограбованих! Не для того, кажу,— погрізнішав Сірків голос,— щоб ти повторював про мене бояринові вигадки про маєтність і фільварок, за які я повів умирати січовиків! Не для того, врешті, щоб ти зносився від імені Січі, як польний наказний, мною поставлений, із Ромодановським і отримував від царя ясаки за злуку із воєводою і за вивідки! — цідив слова Сірко.— Думаю, розумієш, що можеш скінчити біля судового стовпа-слупа!..— тяжко дихав Сірко.— Галябурдуєте, галяндруєте, бенкетуєте і ворохобите в наклепах та нацьковах, а до чого те приведе? Лишаючись курінним і польним наказним на Січі по моїй волі і милості, затям собі це і в подальшому дивись та думай! — пригрозив Сірко Брюхові.

— У тебе,— облизав Іванець уста і витер лоба зі страху,— з чужого похмілля болить голова. Твій наказ щодо ногаїв я виконав, отамане,— розумів поважність звинувачень Брюх.— А на Ромни та інші міста я пішов, бо був певен, що ти те одобриш. Адже і ти був проти Виґовського? Чи я помиляюся, може?!

— Проти Виґовського, шельмо, але не проти сотенних міст, які ти попалив, не проти бідарів, яких ти пограбував разом із Ромодановським, прикликаним від мого імені!.. По лезові ходиш, захланцю! До судового стовпа просишся, паплюжнику-баніте!— ледь стримуючи себе, пристукнув Сірію у стіл затиснутим п'ястуком.

— Прости, отамане й полковнику,— викручувався Брюх.— Не відаю, що я там у корчмі,— переводив він вину у міжусобне русло,— сп'яну бовкнув, то чи ж можуть ті слова затьмарити нашу приязнь і спільні долі козацькі? І ясаки хай тобі не стануть впоперек горла, бо хіба ж моя вина, що москалі дають їх мені, а не тобі? — перекручував він непростимі звинувачення в другорядні.

Іванець Брюх завжди боявся. Криючись потом, пасував він і тут, але зважав, що Сіркові не до нього зараз.

Сірко розумів марність розмови з Брюхом, проте по мовчанці попередив:

— Повторюю, лишаючись у Січі польним наказним, в першу чергу, із моєї ласки, думай, порочачи мене й інших чільців, чим ти скінчиш! Я тобі востаннє простив, і тільки через обставини, які склалися. Наступна наша полема, коли ти продовжуватимеш так вести себе, буде іншою! Я тобі це обіцяю, вовкулако!..

Завершилися лаштування в дорогу охочекомонців, як і завжди, відправою молитви в січовій церкві, поєднаною зі святом Трьох Святителів. Присутній на ній Сірко, думаючи вже про Вінниччину і події по всій Гетьманщині, неуважно слухав проповідь кошового отця Петра Буркуна, свого соратця ще в поході на Азак під проводом гетьмана Півторакожуха, та, крім напуть до єдності, взаємодопомоги і нещадіння сил у захисті ойчизни, звернув увагу на такі його слова: «Никонівці, як і польські латиняни, спотворюють канони нашої віри, перекручують її історію, калічать обряди, нівечать і ламають наші звичаї, полишені нам прадідами. Вони намагаються вижити із нашого буття рідні ужитки та прикмети нашої спільності: і тих, що під Польщею, і тих, що під Литвою, і тих, що починають бути під Москвою, розселившись по слобідських землях. А ми — один народ, у нас одна кров, віра і неволя, одне прагнення бути на своїх землях вільними християнами. Лихо наше нині гірше від ординських людоловств, і саме тому, що й ляхам, і литвинам, і московитам вигідно розколоти нас на шматкові терени, окремішні домагання й озвичаєності не лише оружно, а й духовно, ви, похідці доблії, мусите всіляко противитися цьому, як гріхові Божеському й ойчинному...

Благословляю і напучую вас не по своїй волі, а по волі Божій і поспольній!.. На обширах Стародубського полку, як і під Литвою та Польщею, відправу ведуть перекинчики-никонівці, паплюжачи часом теперішню Київську церкву і її провідців, як і самого митрополита Балабана!.. Бійтесь того, боріть те всюди паче і паче!..»

Правлячись попереду вершників у тихий, заінеєний ранок, тішачись тим, що охочекомонці добре озброєні, одягнуті в теплі кожушані вдяганки, в бекеші з башликами, на добре спочилих конях, везуть у хвості загону ще й запаси всілякої сніді, Сірко не міг відірватися від проповіді отця Петра, а найпаче від його думки, що «лихо наше нині гірше від ординських людоловств». Та думка, як хробак, сиділа в ньому, точила й гризла його, бо чув від деяких із чільців й інше і не міг змиритися з тим іншим.

Ледь утоптаний у снігах путівець між занесеними хурделицею зимівниками і хуторами в міру просування загонів ставав ширшим і уторованішим, і свіжопідковані коні, покриті інеєм, долали його залюбки.

У Пальнику охочекомонців зустрів Васюра Варениця із джурою Касяном Чехом, а місто повнилося ворохобними пиятиками, чубленнями козаків, ходіннями по вулицях всіляких штукарів-маланників, похмільників, задирак і бузувірів.

Зустріч із розгубленим Вареницею та його джурою, оргії козацьких гуртів геть витиснули із Сіркової пам'яті спогади і наповнили його новими клопотами, гризотами і турботами. Навіть його наказні Варениця і Сулимко були напідпитку, зустрівши свого воєводу, отамана і полковника в кальницькій паланці-канцелярії ральцем-бенкетом, гигикаючи в застіллі із сотниками, бунчужними та скрибами.

— Оце так ви тут господарюєте, пани довіренці?! — після чималої мовчанки, як грім із неба взимі, привітав сотенних Сірко.

— Та-а-а, пане полковнику,— намагався повертати неслухняним язиком місцевий війт Танас Хробак,— скільки того життя? І Святки ж належно треба провести, і...

Та Сірко не дав йому докінчити:

— Бачу, проводжаєте непогано, а чим те кінчиться, товариство славне, і до чого приведе, не бачу,— не знав Сірко, як себе повести в тім становиську.

— Приведе до гіршого, ніж було, але значно кращого, ніж буде, прости нам, доблію полковнику,— обізвався із застілля гніванський сотник, поправляючи довгі, як хвостики на бунчукові, сивуваті вуса.

— Ага-а-а, прости полковнику,— підтримав його Адам Сулимко знічено і розгублено.

— Усі, крім пана Адама і пані...— зупинив суворий погляд на присутній за столом дорідній, також підпилій, жінці.

— Ядвігою зовуся, прошу пана,— підказала йому молодиця, кинувши лукавою сміховинкою із очей.

— ...і пані Ядвіги,— запримітив щось облудне в жінці Сірко,— панове, вільні на днесь. Пізній ралець скінчився, то ходіть до нічлігу, а завтра на свіжі голови погутаримо.

Бенкетники неохоче, ніби зморено виходили із-за столу, накидали наопашки хто кунтуш, хто жупан, хто свиту чи бекешу та шапки і, спльовуючи, ремствуючи та сопучи, виходили замешкливо у відкриті двері на вулицю. Встала з-за столу, ковзаючи рукою по обрусу, та сіла на лаву спиною до нового розпорядника і Ядвіга, оговтавшись під колючим, прилипливим поглядом приїжджого полковника.

— За які пеньондзи а чи таляри і з чийого скарбу, наказний полковнику, ви тут пиячили? — запитав по мовчанці, тяжко дихаючи Сірко в Адама Сулимки, який стояв ні в сих ні в тих, підперши спиною одвірок.

— Військового скарбу, пане отамане, ми нігде ніц не чіпали, як і наставляв ти нас. А пили-и за кошт щедрої пожертви шановної пані,— вказав очима на Ядвігу.— Покійника мужа її пом'янули, та й тільки...

— Я так і здогадувався, Адаме, що пані має пристойний фільварок, поташну буду, залізну рудню і монетну мінцарню. Чи не так, пані? — перевів тяжкий погляд Сірко на молодицю.

— Ядвіга я...— відчувся обур в голосі жінки.— І не для кпинів я тут, а робила-м пожертву!

— Здогадуюсь, пані Ядвіго, що не для кпинів,— скривив в уїдливому посміхові уста Сірко.— Це ж тебе люди прозивають Павучихою, це ти, шановна, продала нещодавно млина в Сурмицях лубенському міщанинові Тимкові Буткові? А чи, може, це не ти?..

— Ну-у-у, я-а-а-а, а що панові до того? Де б же талярів мала на ралець?

— І твої родичі, подільчани, батько і син Кохановські, купили із бродівськнм вірменином Миколою Марковичем овечі шкури в Молдові?

— Ну-у-у, мої-і-і, а при чім тут вони? — змочила Ядвіга уста язиком, уже лякаючись непересічної обізнаності отамана.

— То ти допомагала нещодавно через гетьманський суд засадити до в'язнення і купця Юдку?..

— За яким правом пан чинить мені дознаннє? — підвищила голос жінка.

— Я, пані, полковник калькицький і прошу мені відповідати чемно і правдиво, доки я терпеливий.

— Я до того ніц не мала-м справунків, а ле-м оповіла-м судові про Юдку, як він у Яссах намарне, по-шахрайськи засадив до ями кам'янського купця, а мого брата, Якова Богдановича, пане, то чим у тому си провинила-м?

— А тим, пані Ядвіго,— дивував і спантеличував Сірко і Сулимку, і свого джуру, і шинкарку,— що ніколи ти не мала чоловіка, якого щойно поминала, а тому скажи мені щиро й по правді,— і я подарую тобі всі провини,— хто тобі дав пеньондзи на оці видатки, скільки та коли, щоб ти напоїла козацьку старшину? — проколював Сірко очима жінку.— Накажи, Архипе, сотникові негайно перевірити всі застави і доповісти мені про стан,— звелів він джурі, який нерадо пішов виконувати наказ, лишивши отаку цікаву подію в канцелярії.

— Я буду, пане отамане, оскаржувати твою самочинну дію панові гетьманові Юрієві,— підвищила голос шинкарка Ядвіга.— Чей же, я не замтузна яка?!. Я цього самовільства так си не лишу. Гетьман Юрій знає мене досить,— попробувала вона налякати Сірка погрозою.

— Суддя тобі тут не гетьман, пані Ядвіго, а я! Ти хотіла б оскаржувати мої дії, але не зможеш, бо будеш винесена звідси наперед ногами і зникнеш хтозна-де й коли, якщо не розповіси щиро про все, тобою чинене, і то не мені, а ось наказному, щоб він відав, із ким мав справу,— ставав сталевим Сірків голос, стишуючись.— То хто тобі давав кошти на ралець? Ну, пані! Не змушуй мене до гріха! — різко підвівся полковник із лавиці.— Бачиш же, що я все про тебе відаю. Мусиш знати й те, що часу в мене мало на бавлення з тобою! Клич, пане Адаме, сюди екзекутора! — погрозив він.

— На Бога, пане, для чого він? Скажу, пане полковнику, як на духу! На Бога-а-а! Оповім без атриґенції-хитрування! Як перед Богом, прошу у вас ескузи-пробачення! — заплакала навзрид шинкарка, спішно хрестячись.— Спершу якісь капахалки, урядовці ординські, а слідом за ними селевдар-ага, зброєносець ханський, привезли кілька чересів пеньондзів мідних і тимфів та трохи аспрів срібних.

— А ще хто і скільки? — проколював Сірко поглядом шинкарку.

— Ще-е-е?.. Зовсім замотеличив ти мені голову,— шморгнула носом Ядвіга.— Ще якийся лях передав мені чересок срібляків, але їх ніхто і за гріш не брав, мусіла-м обміняти.

— Що ж загадували тобі зробити за ті череси капахалки, селендар і лях?

— Напувати потроху козаків, щоб навикли до того, а потім вони дадуть ще кошту на обпій усіх твоїх застав та залог,— примовкла, шморгаючи носом, Ядвіга.

— Коли накажуть обпоїти кінцево, скажеш мені осібно або ось наказному, якщо він ближче буде! Чи згодна на те?

— На Бога, пане! Де б же, ясний, не була згодна? Хіба не сказала-м?— оживала на очах шинкарка, шаріючи.

— Маєш козацькі чи старшинські боргові розписні цирографи-мембрани? — заспокоєно згодом спитав Сірко, відгадуючи клопоти і гризоти шинкарки.

— Маю, ле-м, небагато, пане отамане, бо в борг не давала-м,— все більше відходила від ляку Ядвіга, хоч ще й не вірила своєму щастю.

— Завтра принесеш мені всі, і скарбник їх тобі оплатить.

— Дзенькує бардзо панові отаманові, але ж чи то можливе? — аж звелася Ядвіга із лавки.

— Можливе, коли повідомиш нас про обпій.

— То мені йти? — неймовірилась шинкарка.

— Йди. Лиш не забудь того, що обіцяла, бо гірше тобі буде, аніж було, коли потрапила до казнодара Ахмеда,— нагадав Сірко жінці сокровенне.

— Свят-свят, отамане! Як і звідки ти про те відаєш? — зробила великі очі шинкарка, аж сіпнувшись.

— Чи не боїшся, що козаки в путі отепер затемна тебе зґвалтують? — не відповівши їй, спитав Сірко уже жартом.

— Ой, пане отамане зацний,— кинула повеселілим поглядом шинкарка йому у відповідь.— Чи ж із моїм щастям на те сподіватися? Дзенькує за жарт, а навідаєшся — то пригощу яко круля за твою ласку,— запряла лукавим поглядом молодиця і пішла в двері.

— Пане полковнику! — раптом з'явився в дверях кальницький сотник Устим Мокошенко.— Усі залоги й застави, як було велено, я проїхав і перевірив ретельно, а на мостах ще посилив варту. Всюди лад і спокій належні!

— Добру справу вчинив, то сідай до застілля,— вмощувався Сірко на лавицю,— та повечеряємо, і ти теж, господарю,— припросив Сірко обох, ніби й не було щойно трапунку з шинкаркою...— Кликни, Архипе, пана Васюру Вареницю сюди,— звелів джурі.

До півночі слухав Сірко оповіді наказного Адама Сулимки і обозного Васюри Варениці про становисько і пригоди козацьких заставних корогов у Кальнику і по всій Вінниччині, про події, що відбувалися за час Сіркової відсутності при гетьманському реґіменті в Брацлаві. Поковка коней за його наказом, через сотника Турлюна переслана, була відмінена гетьманом, хоч таємно потроху й велася; не останнє місце серед новин посідала й домова короля Яна-Казимира із ханом про їхній спільний весняний похід в Україну та радість гетьмана Юрася з того приводу; і Сулимці, і Васюрі було відомо, що воєвода Шереметько почав перекидати своїх стрільців до Дубна, пришвидшивши отим домову круля і хана; у Борисові чи Березині вже ніби зустрілися посланці-потрактовники Польщі і Московії, і треба було негайно вислати туди, як вирішив Сірко, перешкодців, які б не допустили поділу України. Вислати ще й тому, що того прагнуть таємно навіть гетьманові чільці на чолі з Дорошенком.

Сірко ледь дочекався ранку, щоб уже вдосвіта податись зі своїм джурою, Гнатом Турлюном та Остапом Говдею в ретраншементи гетьмана, наказавши Сулимці і Васюрі розбудити на алярм усі застави і залоги, перевіривши маневрово їхню готовність до негайного виходу в бої.

Яким же було його здивування й обурення, коли він застав у Брацлаві генеральну старшину при раді і отакому ж, як у Кальнику, ральці-бенкеті. Особливо його вразило те, що в застіллі поряд із гетьманом сиділи і схимники: архімандрит Ян Кобринський, канівський ігумен Йов Заянчковський, переяславський протоієрей Федір Хозар та опасистий, мов кадуб, протоігумен Трахтемирівського монастиря Іосафат Печеніг. Виводило його із рівноваги ще й те, що застільці були досить підпилі, а представники церкви — навіть у ярмулках та камлотових підрясниках.

Та найбільше його вразила розкішна камлотова ферязь, що висіла на гаку, красуючись. Як вияснилось, вона була подарована архімандритові Никоном. Роздягаючись, Сірко побачив і на гаках, і на лаві табинові опанчі, амарантові кунтуші поряд із гунями, свитами та декорованими кожухами...

— Кажу: про вовка помовка, а він на поріг! — вигукнув по-хлопчачому гетьман Юрій, коли Сірко присів край столу.— У нас задля святої неділі і рада, і ралець, отож пригощайся і знай, що ми всекупно тебе, полковнику й отамане зацний, чекали-сьмо, бо потреба в тобі нагальна,— оглянув гетьман присутніх, витираючи рушником рота.

«Батогом голоблі не переб'єш,— подумав Сірко, гамуючи в собі обур і роздратування.— Правду старі люди кажуть: краще з розумним загубити, аніж із дурним знайти». Він пригасив у собі клекотливу обурливість і вдав голодного, накинувшись на їжу після випитого джбанка оковитої, змовницьки поданого генеральним бунчужним Петром Дорошенком, єдиним несп'янілим тут старшиною.

— То, думаю, продовжимо, товариство, наші погодливості і контроверсії,— вів гетьманову раду, соромлячись своєї огрядності і громогучності в голосі, завжди неговіркий і скромно-чемний сивовусий генеральний обозний Тиміш Носач.— До відома знакомитого і шановного прибульця повторюю, що днесь військові і духовні утримки міста з його маєтностями уже розподілені і означені нашим старшинам та духовенству, враховуючи офірну поміч патріарха Никона в Домонтові, Гадячі, Бубнові, Ромнах, Лохвиці, Шишакові, Смілій, Ґруні, Мрині, Яблуневі, Млієві, Кам'янці, Борках, Паволочі, Ведмедівці, Салтиково-Дізиці й інших осідках,— подивився він зизом на Сірка крізь окуляр на правому оці.

— Отож які будуть гадки, побажання або заперечі присутніх тутки? Запереча листовна неприсутніх старшин, хай буде знамо вам, та іні письмові багнення їхні — не слушні на днесь, бо, чей же, одної віри ми, а решту узгодили, то, властиво, лишився тільки ти, полковнику зацний, невиказаним...— скоромовкою став перелічувати Носач рішенці ради Сіркові, міряючи його очима і зглядаючись із гетьманом Юрієм.

— Не кремпуйся, Сірку, ми тут усі свої, як одна родила, а святі отці своєю присутністю є свідками нашої чесності у виріші,— підтримав обозного гетьман, розгадливо оглядаючи Сірка.— Так-так, не кремпуйся, полковнику. Ми поважно розуміємо і належне враховуємо і твої осібні заслуги, і січові, як переді мною, так і перед генеральним реґіментом та його врядниками,— не знав, гублячись, чому Сірко мовчить, гетьман.— Чи, мо' тобі, кальнкцький полковнику і січовий отамане, не все подано до зрозуміння пабазгране паном обозним?..

— Ми нашкіпали ці вузлові пункти, щоб погодити їх із тобою, як прибудеш,— роз'яснював у розгубі Носач.— Як же посміли б вирішувати без твоєї особи?! А, як бачиш, і тебе не обділили і не скривдили. Ішла справа — січова голитьба, та часи такі наступили, що нам не до неї.

— Пан має і фільварок-майонтек у Слобожанщині, і зимівник у Базавлуці, і від дуванень всіляких дещицю...— пішов на вируч Носачеві і гетьманові переяславський протоієрей Федір Хозар-Соловух,— то обділи Синодом і первопрестольним Никоном йому марниця, думаємо,— чогось недомовляв Хозар.

— Не маю я, преподобний отче, фільварку в Слобожанщині і зимівника в Базавлуці, бо то не моя, а родини моєї вспольність, залюстрована гминно, і не дуваню я здобичі, бо вона поспольна і йде на зиски та утримки січового та полкового поспольства, як добре те знають усі тут присутні,— ледь стримуючи себе в гніві, подивився Сірко на старшин.— І не розподіл зисків мене бентежить, не обійдність Никонових милостинь, підступних і лисячих, накритих боярськими ферязями,— кинув він очима на вішала,— не паювання громадських угідь між обителями та їхніми наставниками, а те, приміром, що у Борисові чи Березині намічена чи вже й здійснена, може, зустріч крулевих і царських потрактовників з наміром перетяти Гетьманщину навпіл, на чолі з наказними отаманами-гетьманами: паном Павлом Тетерею, твоїм,— подивився Сірко прямо у вічі Юрієві,— гетьмане, наказним сенатором і воєводою, зоднобіч, і Танасом Цюцюрою та твоїм дядьком, пане гетьмане, Якимом Сомком, здругобіч. Про це, а не про маєтності, вважаю, треба невідкладно говорити зараз,— оглянув він застільців пронизливо, хоч і намагався приховати те.— Відомо вам, певне, що і Польща, і Московія чи уже замирилися зі свеями, чи близяться до того, то весною негайно підуть на нас, прикликавши ті ногаїв, а ті — орду. Пани битимуться, а в нас чуби тріщатимуть, як завше. І султан не сидітиме склавши руки, коли появиться можність чимось поживитися у нашому нещасному краєві...

— Так-так, пан Сірко слушно мовить, то, вважаю,— порушив приголомшену мовчанку присутніх Носач,— нам треба послати своїх потрактовників у Борисів чи Березину, щоб там без нас самочинно наших насущних справ не вирішували. Як ти, пане гетьмане, вважаєш? Що є слушного в Сірковій новині? Що думає із цього приводу решта? — І вірив Сіркові, і вболівав обозний за свій обов'язок.

У ральцевій досі мирній раді зчинилася буря гадок, пропозицій, міркувань та суджень, навіть ворохобства: то одні, то другі намагалися перекричати всіх, найпаче ченці в підрясниках та ярмулках на чолі з архімандритом Яном Кобринським, зачеплені боярськими ферязями та тим, що Сірко їм порадив більше піклуватися справами пастви, аніж маєтностями та войськовими клопотами...

Був виведений із себе і сам гетьман Єврах, як іменувала його поспольна більшість у Гетьманщині і поза нею.

— Твоєї, полковнику, Січі і дідько в ступі не вцілить, бо була вона і проти першої батькової домови в Переяславі, і проти Гадяцької, досягнутої паном Виґовським, і проти другої моєї в Переяславі, і тепер проти Слободищенської, отже, помисли, як ми, знатні і чільні люди, реґімент, можемо до неї прислухатися та йти на її забаганки? — говорив гетьман з роздратуванням в голосі.

— А ти, зацний гетьмане, і ви, генеральні реґіментарії, даруйте за відвертість, подумайте, як можуть іти з вами і за вами Січ і волость після названих тобою, пане Юрію, перекинних трактатів, адже ними розривають і ділять кас, шматуючи людність і землі наші, уже й святою вірою нашою торгуючи,— тяжко видихнув із себе Сірко.

— Прошу уваги й спокою! — гукнув гетьман у застілля, що гуло більше докорами Сіркові, ніж слушністю.— Послухаємо ще,— поглядом шукав Юрій згоди духівників,— пана підскарбія Романа,— звернувся він до мовчазного досі Ракушка-Романовського.

— Я огульне підтримую все мовлене тутки паном полковником кальницьким і чільцем Січі, хоч і не змовчу яро її часті ворохобства і безлади, які були і при гетьманові Богданові, і при Виґовському, і ось зараз при твоїй врядовності, пане Юрію,— не дивився на присутніх підскарбій, підшукуючи слова.— Наше найбільше горе — роз'єднаність чільців і поспольства, не знана іншим людинам захланність сусідів із чотирьох боків, недорослість рідного поспольства до власної держави в оґулі і розлам та схизма у вірі, на яких вправно гендлюють і чужинці, і навіть деякі свої служителі церкви,— побожно кинув промовець поглядом на присутніх духівників.

— А в Борисові і Березині,— обізвався він по недовгій мовчанці,— дійсно починає щось вирішуватись між крулем і царем після замирення зі свеямн наперекір зиченням гетьмана литвинів Павла-Яна Сапеги, то пропоную радно послати туди пана полковника Василя Золотаренка, як знаного там і по своєму доблієму, підступно убієнному братові Іванові, і своїми особистими сукцесами в спаї із литовськими русинами. І зробити це, на мою гадку, треба негайно, помимо того, що Січ, напевне, те вже вчинила зі свого боку,— подивився він приязно у бік Сірка.

Знову зчинився галас, а найпаче з того, що рада не обміркувала питань, які почала вирішувати на цьому ральці, про маєтності церковні і чільні, про угіддя, лови, перевози, млини та іні датки і зиски.

— Так бути! — аж рукою пристукнув гетьман Юрій, коли значна більшість присутніх підтримала пропозицію Сірка і Ракушка-Романовського.— Пиши, Яхреме, послання від нас і від Січі до обох потрактовників-двірців, що помежжя наші не можуть вирішуватися у нас за плечима, бо приведуть до збуяності сполеченства і братовбивства, насамкінець до спаю нашого із аґарянами та Ордою, які того чекають...

Довго і клопітно варилося ще на безглуздій із-за присутності в радності схимників вирішення ультиматуму листовного, доки таки було врешті погоджено і посилку Золотаренка, і шість пунктів умов примирення Гетьманщини із Польщею та Московією.

В першому пункті перелічувалися тимчасові помежжя Гетьманщини по Прип'яті й Горині до Ізяслава, звідти на Меджибож, по Бугу і Дністру до Рашкова, а в Заприп'ятті — Брагин, Холмич, Стародуб, Почеп, Дебрянськ, Свень, Понавле, Хотинець, Кроми, Пососення, Довге, Льгов, Обоянь і «інші слобідські осідки козацькі в тому кінці».

За наполяганням схимників, другим пунктом було зредаговано вимогу до обох високих урядів про вільне віросповідання козацько-русинського люду незалежно від польської і московитської церков «на всіх землях та недоторканність там обительних угідь, яко належачих Богові». Ті ж схимники, уже, правда, зі старшинами, домоглися вписання вимоги від урядів повного підпорядкування Київському митрополитові всіх епископій не лише в межах Гетьманщини, а й у межах Львівського, Луцького, Кам'янець-Кайстрозького і Берестейського, Перемишлянського, Холмського сполеченств і, крім того, Кам'янець-Подільского колегіуму та всіх шкіл при церквах повсюдно.

Четвертим пунктом була вимога до урядів відпустити на батьківщину всіх полонених і викрадених дотепер Польщею, як рівно те і Московією, козаків і їхніх чільців, які поневіряються в нуждах і лихах, в ув'язненнях і карах. Був складений і перелік із кількасот особів, якого із-за меншості голосів не вдалося вписати в листа.

П'ятий пункт був легко узгоджений і вписаний до листа-ультиматуму, бо торкався він вимоги від урядів високих дворів дозволу їхнім купцям торгувати у Гетьманщині та на іних козацьких землях, як і козацькому купецтву вільно вести гендель у них «без вивозового і привозового митного». Та найважливішим, а тому й довго узгоджуваним пунктом була вимога радців до урядів Польщі і Московії негайно припинити самочинне призначення і використання наказних гетьманів сяк порушення усіх трактатів із Гетьманщиною.

Обговоривши «іні нужди та запобіги» і ні до чого кінцево не домовившись, гетьманська рада під ранок закінчилася, давши, врешті, зрозуміти більшій половині присутніх старшин, а найпаче Сіркові, що увесь Генеральний уряд під гетьманством Юрія «на ладан дихає», а лист отой — «голос волаючого в пустелі». Сказав про це Сіркові сам генеральний писар гетьманів Яхрем Цибенко при виході. Не прийнятим був на раді пункт, внесений Сірком і підтриманий Романом Ракушком-Романовським та Дорошенком, про негайне порушення Слободищенського трактату, якщо в Борисові-Березнні «альбо деінде» будуть вестися «хоч будь-які перетрактовки обох сторін про поділ Гетьманщини».

Відмовившись від спочинку по сніданкові, в обурі та жалі поїхав кальницькнй полковник до свого ретраншементу. Ніби бачив усіх знову перед собою і дивувався, що в штукарях опинилися Безпалий, Ковалевський, Кравченко, Одинець, Лизогуб, Петренко, Терещенко, Засядько, Гуляницький та Тумак, навіть мудрий Роман Ракушко-Романовський разом із Дорошенком. Він перебирав усіх у пам'яті і разом, і поодинці, ніби оглядаючи ізвіддалік кожного, і доходив висновку, що вели вони себе не так як слід, але як треба було.

Об'їжджаючи попутно залоги, навідуючи сотників і сотні, Сірко був задоволений і порядком у них, і бекетами та дозорами їхніми.

«Тільки модні застави, тільки сильні армади змушують ляхів рахуватися з нами,— знову й знову доходив висновку.— Мали ми їх: і всеспольні, і великі, а чого домоглися? Нема тямку — вважай, каліка... Хіба ж Юрієві-схимнику можна було доручати гетьманську булаву? Запрягли в гетьманські шори не досвідченого коня, а неука недолугого... Так-так, гетьмане, тільки наші сильні армади змусять і крулівських, і царських потрактовників рахуватися з тобою! — подумки доводив Сірко необхідність додаткових охочекомоиців-січовиків у Вінниччині.— Тільки сильні армади!...»

— Пане полковнику! — перервав Сіркові полеми з самим собою сотник Турлюн.— Попереду чути якийсь підозрілий, ніби санний рух і гармидер.

— Гармидер? — мов пробудившись, притримав баского Велеса Сірко.— Дійсно, щось незвичне,— став він прислухатися.— Ясир отепер і аж тут, чи що?

Якусь хвилину всі прислухалися нашорошено, зважували.

— Від'їдемо, побратиме, трохи вбік,— першим направив Сірко невдоволеного Велеса просто в непроторений сніг.— Швидше, швидше, хлопці! Ти, Гнате, і ти, Остапе, заляжемо ось тут, понад путівцем, розсипом,— зіскочив отаман першим і взявся класти коня під кущ чагаря.— Врозсип, врозсип, під оті корчі, хлопці, під корчі! Далі, Архипе, далі! Не мамляйся, клади коня, невштепуро! — прикрикнув Сірко, стоячи на колінах біля вкладеного Велеса.— Свят-свят! Невже ясирна валка правиться аж тут між заставами? Ах ти, Боже наш, оце пригода!

За лічені хвилини із сірої імли на путівці показалися два вершники у кожухах і башликах, а їм услід випливла голова скрипучої полозами санної валки-батови з поодинокими, геть заінеєними пішоходами біля корів, волів, бовкунів та поодиноких кіннотників.

«Козаки, чи що, когось правлять?— дивувався Сірко у засідці.— Вставай, Велесику,— смикнув за повіддя коня.— Хто, куди та чиїм наказом між моїх застав і залог нюшкує?» — спішно повів він велеса до чагарники.

— Вибирайтеся, хлопці, на путівець мерщій, чуєте? — злетів він миттю в сідло.— На шлях! На шлях, а то нас кури засміють,— толочив Сірко товстий настил снігу.

— Ей, супровідці валки,— крикнув хрипло вершникам звіддалік.— Стій і кажи гасло!

— Тануть сніги! Сніги-и-и! — почулося кілька відповідей із голови і середини валки.

— Весна іде!— відповів, рухаючись із супутцями до подорожників, Сірко.

— Спиняйся! Стій! Стій! — покотився вздовж валки наказ.

— Хто будете і куди та кого правите? — спитав уже зблизька полковник передніх вершників і валкових.

— Правимо викітців-переселенців до Раптова за дозволом і наказом пана гетьмана Юрія, пане полковнику,— пізвав супровідець Сірка.

— А хто радником у валці чи старшим? — був чимось невдоволений Сірко.

— Якийсь протоієрей, пан Гнат.

— Льоса гетьманового він має? — обдумував Сірко, що б то могло значити.

— Пане полковнику, по всіх рангах і стоп'єнню все, як має бути,— підняв башлика козак-супроводець.— Льос у кінці валки, у протоієрея.

— Чого ж серед зими в отаку дорогу вибралися? — наблизився Сірко до погонича-санника, чоловіка старшого, згорбленого, із сивими, аж білими, вусами, у вовчузі-шапці.

— Ідемо, пане полковнику славний, із дітьми, жіноцтвом і бабами туди, куди ряднин нас поведе,— говорив, стягаючи з голови шапку і кланяючись Сіркові, старий, ткнувши пужалном на захід.

— Натягніть шапку, добродію, я не пан, бо голіголов застудитесь,— тупцював під Сірком Велес.— Що вас змусило?..

— Немає, чуєш, життя нам, посполитим! Одна шарпанина, та й тільки, а там, як запевняє святий отець, та й попередники написали, все-таки спокійно і немає страху, що тебе вб'ють, а дітей, бабів і жіноцтво поясирять, спаливши обійстя. Нема ж кому тепер боронити нас, чуєш,— заплямкав губами старий і став обривати бурульки крижинок на вусах.— А то, гадаємо, чуєш, марниця, коли спахії, казнодари чи й сам беглер-бей — намісник султана двічі в рік приїдуть по харадж з підводами. Отець Гнат Шульга вдруге вже приїжджає радником, чуєш, як чоловік слівний, він не ошельмує нас, та й поміч подає всіляку нам, викітцям.

— Ви сказали, що отець Гнат Шульга у вас радником? — спантеличився Сірко, почувши те від старого.— Де ж він сам?

— А що ти дивуєшся, чуєш? У хвості валки він, певне.

— Так-так, пане полковнику, у хвості вони правляться,— потвердив слова санника козак-вершник.

— Там хворі і немічні в нас, чуєш, то він доглядає і зцілює їх попутно,— пояснив старий фірман.— Кличте його, козаки, хай усе оповість панові полковникові,— знову насунув санник шапку на голову.— Він, чуєш, і оповість усе.

— Панотця Гната наперед кличеться-а-а! — понеслося по валці.— Панотця сюди-и-и!..

— Ну, я — панотець,— виїхав із імли Шульга.— Кому і для чого мене тут запраглося? — підбивав він рукою башлика і шапку, які сповзали на очі.

— Отче! Брате! Шульго! Невже тебе я бачу аж тут? — викрикнув Сірко радісно, пізнавши давнього побратима.

— Сірку?! Іване?! Пане отамане і полковнику!— зліз вершник незграбно з коня.— Свят-свят-свят! Об'явіть зупинку, козаки, батовій! Покорм худоби і спочин та перекус! Снідання! — пішов він назустріч Сіркові, що миттю зіскочив із Велеса.— Два тижні тебе алчно чекав отут! От пригода, слава Богові нашому! — не знай на радощах що й казати протоієрей-рядник, розставляючи крилами руки на ходу.— Істинно, чоловік припускає, а Бог посилає,— чоломкався він.

Зустрічці вобнім, як закохані, відійшли від валки путівцем у розпитах і в розмовах та спогадах, почавши їх ще з Києва, Запорогів та Капулівки. Рядник Шульга похвалився дарунком пані Розанди ґрунтів для викітців з України разом із лісками і болотами, про її життя в Сучавському замку, де тепер, вважай, своя Січ розмістилася зі школами при дяківках.

— А я?.. Воджу, як бачиш, викітців. Під султаном воно, як не кажи, хоч і уярмлений людин, але живий і у вірі своїй не вбивається, як під ляхами чи московитами,— дивував Сірка Шульга.— Мій товариш по бурсі і колегіуму, тепер отець ясський Олімпій, нещодавно вчинив паломництво в Східні землі. Був у Ростові Великому у своїх родаків-духівннків, які там осіли, і в Московії, то рече, що там повсюдно жодної дяківки не зустрів, школи бачив лише у багатіїв і для багатіїв, а відтак наші жінки в містечках та по селах читають Святе письмо, а у них не тямлять того навіть бояришні. Та й духовенство під Никоном стоїть на колінах — не перед Богом, а перед патріархом, царем та їхніми похлібцями. Нам Москва ще гірша за Варшаву буде, твердить він, бо темна і люта. Шкода, що султан Мухаммед Четвертий вчасно не відписав Хмельницькому на його лист із Чигирина при траурі по Гелені. Зберігся б русинський люд, може, а так, розідраний на чотири шмати, винищиться геть у міжусобствах і в захисті ойчизни,— сумнішав Шульга в мові, аж пізнати було його тяжко.— Допомагають нашому викітству церкви і ґрунтами, і курушами, і динарами, і талярами, в відтак і моя місія є поміччю,— пояснював він своє рядництво полковникові.— Кожний, бачиш, по-своєму мусить рятувати свій люд і за заповіддю Петра Могили, і за Божою. Ти — шаблею, я — хрестом, інші ще чимось. Під Султаном тепер, як добре бачу, даруй мені, куди більше можна зарадити рідному людові, аніж під кимось іншим, прости Боже, християнським. Це вже четверту батову-валку правлю за кілька літ,— ділився втіхою Шульга.

— Купона Розанда?.. Жива й здорова, слава Богу. Тепер протоігуменя в своїм Сучавськім замку-монастирі. Пам'ятає приязнь вашу, а тебе і Богуна — зокрема,— пояснив на повторний Сірків запит протоієрей, задумавшись.— Я-а-а? Одинаком так і живу в клопотах, молитвах та турботах,— зізнався неохоче.— Пора вже нам, отамане-полковнику,— почав він чоломкатися прощально.

— Нам такоже, отче і брате, пора,— притис Шульгу щиро Сірко.— Радію, що спіткалися.

— З Богом і тобі, і твоїм супутцям. Хай щастить вам, хай боронить Бог від лих всіляких наш люд, як ти борониш його. Буду поминати в молитвах батька Дмитра та Максима, як поминаю граматно пана Тимоша щоліта.

За лічені хвилини валка зрушила з місця і, заскрипівши полоззями на морозі, скигливо поповзла вужаком мимо Сіркових супроводців.

— Щасливо вам, люди,— гукав Сірко викітцям.— Хай не знає вас нужда і лихо. Бійтеся ясирів і братовбивства, тримайтеся своєї віри, звичаїв і мови батьків та дідів! Добра вам!

«Люд тікає не туди, де йому гірше, а туди, де йому легше жити»,— раптом прийшло Сіркові в голову сказане колись гетьманом Богданом, коли вони по боях вертали із Фландрії. Але тут же на пам'ять спливо почуте в позаминулому році весною в захопленому козаками Очакові та Іслам-Кермені: «Ми вертаємо з ясиру, отамане, не лише з радістю, а й із зажурою, бо в більшості із нас немає ні домівок, ні родин, ані сили йти за вами, чільцями, у ваші міжусобства та забаганки. Нам, як пан Богдан казав, краще мати дурний порядок, аніж ваш розумний безпорядок...»

«Як пасувало це виречення до вчорашньої вечірньої ради у гетьмана Юрія. Як пасувало! Може, я й справді осліп у ненависті до аґарян, як твердив Суховій»,— подумав Сірко, аж притримавши Велеса.

Весна ще була, як мовлять, за високими засніженими горами та за дрімучими, непрохідними нетрями-лісами, а Сірко, повернувшись із ради-ральця в Кальник, гарячково почав готуватися до можливих весняних потуг і січ, хоч, по суті, ще й не відав, де, коли і з ким вони зведуть його, як і якими запеклими будуть. По всіх — і загальновідомих, і нікому, крім нього, невідомих — сотнях, аж до Приприп'яття, Пінщини, Берестейщини, Погориння, Ізяслав'я та Побужжя з досвітків і до завечір'їв роздмухано горіли, мов багаття, горна, де дзвінко-лунко кувалися та гострилися мечі, шаблі, рихтувалися підкови, насписники, підосники, а поряд глухо й гупливо, мов праники на кладках, стукали стельмахи-колесники, шоргали на лаштунках-стелюгах пильщики і метушилися поряд з ними ободники із бовкунами.

В римарнях лимарювали, пріючи, шорники, шлейники-рондники, збруйники та сідельники-кульбачники, а в інших місцях — возівники-хурники, канатники, грундарі-рукомесники, але найретельніше ладналися до весни пекарі й кухарі, готуючи, крім мамалиги, кулеші, юшки «на днесь», сухі каші, коржі-загреби, сухарі про запас. Не гуляли й мисливці та рибалки, чинбарі та шевці й кравці, бо потреба в пастромі була не меншою, аніж в одязі і взутті. Отож квапилися аж через силу бути в потрібній належності всі, не кажучи вже про зброярів, арканників, поташників-будників та селітряників. Всім завдав роботи полковник, всі були під його пильним господарським оком.

Сірко, мов у лихоманці якій, не гайнуючи часу, від імені гетьмана, хоч і нехтував ним, квапив і підганяв, будив і будоражив козацтво і через сотенних усіх коругов, і особисто, то одному, то другому натякаючи на можливі негайні походи і на якісь лише йому знані захисти, викликаючи та посилюючи поважне ставлення до себе всього козацтва і навіть поспольства не лише у Вінниччині, а через посильних — і в Січі, в Брацлавщині та Уманщині, Пінщині та Берестейщині, де орудували полки під чільством Івана Кравченка, Михая Ханенка та інших...

Одночасно з тим рихтувальним старанням і поспішним ладнанням у походи Сірко вдало зорганізував цілу корогву дознавачів-розвідців на чолі з уже досвідченим у цій справі Гнатом Турлюном, завдяки якій десь уже по двох-трьох тижнях знав, що робиться в Борисові та Березині, куди дійсно з'їхалися потрактовники Польщі і Московії і де марно чекали воєводу віденського, гетьмана литовського Яна-Павла Сапегу з почтом. Сапега, як і думав Сірко, усіма способами ухилявся від перетрактовок, виграючи час для наступу на московські потуги. Перемир'я Польщі зі Швецією і потрактування в Оливі, взяття ногаями в боях із московитами Астрахані та карбування нужденних мідних монет у Москві, яке викликало ремство серед стрільців, надихали литовського гетьмана до того.

І, Боже упаси, яких тільки чуток, пліток, обітниць, посіяних царсько-боярськими дознавачами, ченцями та монахами, не приносили Турлюнові вивідці звідусюд, а найпаче з Лівобіччя. То був своєрідний різновид війни, може, не меншої за збройну, як врешті доходив Сірко, наслухавшись їх. Натрави, обпльови козацьких чільців, паплюження прокиївських духівників і самого митрополита Балабана та гетьмана Гюрґа... Обходилася в чутках лише Січ, а з нею й Сірко, хоч запорожці основною силою стояли під гетьманом Юрієм.

Знав Сірко від розвідців достеменно, що робиться в Києві, Брацлаві, в помежжях із Литвою, Польщею та Молдовою, і навіть про ординців, які рихтувалися не менш квапливо до весни та робили пробні наскоки по ясири в Подільському Побужжі та Подністров'ї, куди, купчачи свої полки, збирався в похід Станіслав Потоцький і інші магнати.

Знав він і те, що в Слобожанщині по сотнях і полках зчинилися нечувані ворохобства, геть паралізувавши армію Ромодановського, що присланий царем у Путивль воєводою князь Федір Хілков ледве втік назад живим, а царський наказний лівобічний гетьман Яким Сомко разом із новгород-сіверським Богуном спілкуються із Шереметєвим і Танасом Цюцюрою, готуючи спільний похід весною на ляхів і Юрія.

«Ні, в'юноше-гетьмане, як негожі тобі сув'язі зі Шереметєвим, так же вони не відповідні і з Потоцьким та іншими похлібцями і дармоїдами, під крулем сущими,— сперечався він подумки з Юрієм та з його шуряком Павлом Тетерею-Моржковським.— Шурячок Павло більше, видно, не про тебе, а про себе, крулеві слугуючи, думає і промишляє...»

Сіркові, та й не лише йому, на основі Турлюнових розвідок і інших відомостей було зрозумілим те, що Московія і Польща, мовби й визнаючи єдиного гетьмана Юрія, не лише обопільно обзивали його зневажливим ім'ям «Єврах», а й відкрито проголосили — одного в Козельці, а другого в Брацлаві — Сомка і Тетерю наказними гетьманами, не дійшовши ні до чого в Березині й Борисові завдяки Золотаренкові та Сапезі.

Не допомогли Сіркові торішні звернення Іваненка-Величка, послані і чільцям, і високим дворам із Січі. Варшава творила свої самочинства, а Москва — свої, і козацькі сили розколювалися на частки, причому і між козацтвом, і між посполитством не було єдності й спаю.

Сірко бачив, як той розкол глибшав і ширився, роздрібнюючи рідні визвольні сили, і від того не знаходив собі місця, гаразд не відаючи, як зарадити лихові. «Тільки сильна запорозька армада боронитиме наше поспольство від усіляких домагальників булави, клейнодів, регалій та штандартів»,— знову приходив до висновку і для того почав щодня скликати сотників у Кальник на вечірні ради. В результаті тих рад було врешті, послано листи у Варшаву і Москву про порушення високими дворами домов із гетьманами, а відтак «Січове військо,— як іменував Сірко запорозькі полки у Вінниччині і в Базавлуці,— стає на захист і чинну оборону помежжів від ногайських, буджацьких і кримських орд по всій віддалі-обширі від Дебрянсько-Жиздринських Полісь, Аксаю і Доку до Молдови, Поділля і Пінсько-Берестейського Полісся».

Дивно, що те попереджальне сповіщення негайно викликало неуємне обурення круля і Тетері, схвилювало царя Олексія, воєвод та бояр, осуджувалося Сомком та його прибічниками. Здивування Сіркове збільшилося, коли із Січі йому привезли текст царського листа до донців, в якому писалося: «Слухайте всі січового отамана і полковника кальницького Сірка і йдіть із ним промишляти повсюдно на супостатів-аґарян та схизматів, а ми, його царська величність і... (тягнувся цілий лист сановних і всевладних та всевсюдних титулів), того вам повік не забудемо...» Сірко пізніше дізнався, що разом із листом на Дон прийшов ясак у Запороги від царя, а з ним лист Іванові Брюхові, який почав спішно кликати січових охочекомонців у похід на Слобожанщину, ніби на запрошення царя і воєводи Ромодавовського.

Звичайно, ворохобства в Слобожанщині, взяття Астрахані ногайцями, бунти стрільців із-за мідних алтинів, задум Потоцького перебрести Україну аж до Дебрянщини і з'єднатися із Сапегою у Смоленщині для спільного походу на Москву та готування охочекомонців під проводом Іванця Брюха в Слобожанщину змушували Сірка і його заставну старшину у Вінниччині щось вирішувати, а тим паче після виклику Сірка Тетерею, на який Сірко не відповів, зігнорувавши нового гетьмана... Змушували ще й тому, що Іванець Брюх не лише повів доброхітців-сіром на Лівобіччя, а й об'явив себе кошовим запорозьким і воднораз гетьманом, направляючись у Гадяч і поповнюючись в путі сіромою. Туди ж правився із Москви і князь Великогаґін із вісьмома тисячами стрільців. Та прискорили Сіркове вирішення і листи від кума — полковника Дзиксівського зі Слобожанщини та побратима-сотника Василя Вуса із Дону. А тут ще Іван Кравченко із Брацлава, а Михай Ханенко із Умані сповіщали, що почастішали наскоки ханської орди за ясирами у їхні помежжя і що старший ханчук Шірін-Гірей уже спорядився вирушати в Україну з великою ордою і з'єднатися по путі з Бєлгородською, Буджацькою та Ногайською ордами. Змушували до того і віци круля про вихід під Ляхівці воєводи Чернецького з Литви проти князів Хованського та Долгорукого, які були готовими до походу, стоячи в Нерлі, на «засічній лінії»...

І перед наказними гетьманами, і перед Січчю вставала загравою ізусебічна загроза смертельної війни, а з нею й зневіра у будь-які трактати із державами-сусідами, неминуче братовбивство на побоїщних перепуттях майбутнього схрещення зброї. Отож із наближенням весни валки-батови, окрім помолдовських, потяглися завдяки царським звідунам аж у Попсьолля, Посулля, Посейм'я, Посван'я, Поусожжя. Вони були більшими і довшими за полуденні, від чого в Сірка і в багатьох інших душа розривалася від немочі і жалю, бо скімлив і геть знебарвлювався край у розривах і зойках. Приймало й Запорожжя викітчан.

Порушення Віленського перемир'я крулем і царем, нехтування і зневаження потрактовок із гетьманами всіма дворами говорили Сіркові, що лише сильна армада і на волості, і в Січі спроможна змусити круля, царя та хана чи й самого султана рахуватися із українським людом. Переглянув Сірко з наближенням весни і «хто є хто» тепер та хто він сам є і буде у прийдешньому зловіщі...