Під Савур-могилою

16.

«Гадяцька домова про федерацію України з Польщею та Литвою при власних скарбниці-ґамзі, грошах, колегіумах, виборностях гетьманів і старшин, судах, козацьких порядках, за вислідами багатьох чільців і простолюдинів, були і є емпіреями райськими й Божими, а твоя милість, замість увести в життя, знищила їх докорінно, не підтримавши Виґовського!» — витали над Сірком докори.

Згадуючи їх, він виправдовував свої провини тим, що не його вина, коли, воюючи проти аґарян, він мимоволі слугував крулеві й цареві.

«В чому ж моя провина? Бужин і Гаражин — справді мій невимолимий гріх, а решта?.. Чи ж я відав, що Юрась буде такою дитиною?!. А Виґовський?! Хапуга хапугою і маєтник з маєтників!»

Та звинувачення господарів, як іржа, із душі не сходили. Так і проснувся геть пізно з тривогою в тямку і головним болем. Теплота господарів, радість, приязність, що оточували його, підтверджували, що вони в чомусь праві, а він — ні, і зігнорувати того не було сили.

В роздумах та гризотах дійшов ще одного висновку: коли у Вінниччині, Брацлавщині, Уманщині і в Запорогах багаття мсти проти ляхів, орди й аґарян у поспольствах лиш жевріли, то тут вони аж прискали вогнем проти царя, бояр і воєвод, і співжиття трималося тільки на одновірі та чеканні чогось такого, чого Сірко не розумів і тому не міг назвати по імені. Рабство низів і сваволя верхів у Московії, як і в Польщі, вросли в натуру і обвиклість, і, звичайно, козацька виборність була і є смертельно заразною для царства.

Вдругодень по обіді у двір Диких-Дзиковських з нагоди свята архістратига Михайла та прибуття Сірка наїхало чимало покликаних гостей, полкових та сотенних осіб: сотників, писарів-скрибів, канцеляристів, знакомитих гендлярів, війтів та навіть кобзарів. Явдоха мусила просити сусідок на алярм в поміч ще вчора. Весь день варилося, пеклося, смажилося та готувалося. Було гамірно, говірко і гостинно, але з напливом люду Сірко почував себе якось усамітнено, зразу ж зауваживши різницю в мові, в поведінці і в сутності та змістові бесід тутешніх людей. Єдине, що було тут сильним,— це спай людський і спільні уболівання.

Але і в застіллі, і на дозвіллі, окрім віншувань господарів, похвал смакоті страв, найпаче пряжені-яєчні із салом у тісті та цульпанів-індиків у сметані, мандрик-сирників, жартів, клинів, чуток-турусів, розмови точилися, як зауважив Сірко, навколо Брюха і Дорошенка. Почавшись навіть із чогось місцевого, вони врешті спинялися на Дорошенкові, притому згадували навіть Дорошенкову матір, богомільну Митродору, його діда Михайла і дружину — красуню Прісю Яненківну, значно молодшу за гетьмана.

Були й незвичні Сіркові розмови — про ціни, митні оплати-датки, шляхи, перевози, волоки-переправи чи про блавати із трав, різнофарбні варівні, шафарів-посередників, сукнобійні фелюші, порубки буків для ґут і шклярень, повал сосон на поташ і смолу, дубів на шкути або про водяні млини, лісопильні і гамарні, звичайно, не минаючи обекечень, озброєнь, оконень, ясирів — найпаче ногайських, та врожаїв на цілинних, рольних і городних ґрунтах. В невимушених розмовах гості перебирали, ніби просіюючи, вартість селітри і збіжжя, говорили про учнів-партачів, які, кинувши цехи в Києві та Чернігові, відкривали свої рукомисли в Слобожанщині; про проворних шинкарок і гендлярів, які з нічого стали заможними, переводили мову до скасувань ляхами навіть у «Книзі законів» — конституції чайового, акцизного, мостового, боргового, фурманного, шеляжного, ввізного і вивізного мита.

Освічені тішилися школами при храмах, перелічували папірні в Печерській лаврі і в Чернігівському монастирі, миргородські селітроварні, хвалили рукомесла, що озброювали оборону і обробіток рольний, перескакували на мідні бунти у Москві, зневартенність алтина і польських малосрібних шелягів, названих тимфами, при збіднілості королівства і царства. А сварку польного гетьмана Яблуновського із премудрим Павлом-Яном Сапегою литовським аж смакували, вбачаючи в ній хтозна-які вигоди русинам.

Звернув увагу Сірко і на описи Брюхового стародубського полковника Леонтія Остряницю та особливо підскарбія Романа Ракушко-Романовського, який і «бардзо освічений, яко ходячий колегіум», і «штукмістр у справунках реґіментних» гетьманських. Деякі з присутніх запевняли, що він — той же Виґовський у Богдана-Зиновія, що без пана Романа Брюх давно б уже зубожів та втратив булаву і клейноди, бо ж «мордирця і пройдисвіт та ще й запроданець»!

Борисоглібський ієромонах-протоієрей Оксен Бун, що також був присутній на гостинах як «ґевендзер», добре підпивши і вже не слухаючи решти, проповідно знайомив жіноцтво, мнучи в пучках пальців золотий крушець на грудях із біблійним Симеоном-рибалкою, який назвався святим апостолом Петром, хоч тричі й відмовлявся від навчителя Христа під спів півня. Товкмачив він щось і про праведного Лота, мешканця Содома, спасенного Богом, та про подорож Кузьми Індіпокла аж у Індію, про Михайла Лосицького, ієромонаха прилуцького, який доповнює Густинський літопис, та казковий Лувр і деспота Людовика Чотирнадцятого, який підписав дозвіл шафарям на виріб дуже зискливих серед жіноцтва люстерок у мізерній ціні.

Жарти і книпи в його мові зникли, коли він заговорив про «ісход» донців під Іваном Разею від з'єднань Долгорукова в польсько-московитській війні, бо той «ісход» був лише викрутом для помстливої розправи із ватажком і прибічцями козацької держави від Яїку до кодрів, що в тогочассі ламала самодержні задумки царя, Синоду і боярства на розрізнені загарбання сусідів. Об'єднання всього козацтва в державу, на думку протоієрея, закривало собою не лише південь і захід від Москви, а й Сибір, Азію і Балкани в майбутті, грозячи царству визволенням закабалених ерзів, мокшів, черемисів, вотяків, вятичів, покамів, бурятів, татар і інших.

Назагал все, що говорилося тут, було Сіркові якимось чужим. На Запорогах, а найпаче січовики, говорили інше, навіть у жартах та дотепах відмінне. Проте розмови свідчили і про розмаїття нужд людських, про уподобання життєві та долі й ремесла живих.

Досить захмелівши, хоч і не сп'янівши, Сірко врешті, вибрався із застілля випалити на ґанку файку і аж зітхнув від полегші на свіжому повітрі. Один там довго не був, вслід йому вийшли сотники Дзиковського, Федори — Штинь і Жолудяк, а за ними Василь Вус хоперський, Сергій Тарануха валуйський, Андрій Боба острогозький, Микита Чорток і Карпо Мінай воронізькі, Іван Заруцький Обоянський і Іван Чорнигор торецький.

Розмови спершу на ґанку, а потім і на скамницях у дворі точилися навколо Азовського сидіння, подій і стану на Дону, де тепер, наїжджаючи чи й сидячи ледь не воєводою, бував син боярина Якова, Богдан Хитрий-Хитрово та інші царські посланці — «вивідувачі й палочники». Цар завдяки щорічним «жалуванням» збіжжя так зав'язав Дон, що донські старшини стали майже невільниками.

В розмовах, гутірках-балаканинах, жартах, полемах та бесідах, врешті, в шкодуваннях Сірко зауважив, що всі чільці-гості за якимось незрозумілим йому збігом бачили, як і обоє Дзиковські, у Гадяцькій домові єдину можність зберегти український люд на рідних землях для подальшого вижиття і змагань, що Чигирин та чигиринці не сходили в них із уст, що цар Олексій іменувався тут всіма ницівно-кпинно, і Сіркові аж несила було чути того дотепного глузу.

Борисоглібський протоієрей Оксен Бун навіть правив баритоном титули царя, перелічуючи їх разом із кобзарем на кшталт молитви, яка збурювала шквали реготу і яку, на прохання Сірка, Архип Рава записав. Такою ж молитвою Бун імітував і Никона та інших, називаючи їх «преподобними», «святими самозванцями єдиновірної всеїдної православної церкви» зі всім «кліром матерщинників, бабіїв, пияків та розстриг».

В окремій розмові протоієрей, споважнівши, поскаржився Сіркові: «Луплять тепер повсюдно із наших церков та обителей святих на урядовий утримок первопрестольних царя і патріарха, аж зашпори заходять у прихожая».

«А таки направду, тут лише підпали, то загориться пожежею, і мені треба згодитися на створення того полку і все побачити на власні очі»,— доходив висновку Сірко, слухаючи тубільців.

— Вірити в мовлене царем, боярами-наклепкиками, ієрархами-зрадниками і патріаршими латигами, які начебто виправили і наблизили до нашої святу євхаристію, доблій достойнику,— гаряче говорив Сіркові шурин покійного Тимоша Разі, сотник воронізький Микита Чорток,— марно гнівити Бога, а найпаче нашому довірливому людинові, бо все мовлене — брехливе, варунково та зажерливо підступне в осередді. Бідкатися, скаржитися їм на щось їхнє вовтузне — марна праця, й квит! Вони осуджують навіть наші школи-дяківки, найпаче за навчання дівоцтва та жінок, бо дивляться на них, як на рабинь. Даруй, отамане й полковнику і але ми вже опеклися на їхніх казаннях і обіцянках-цяцянках. Мій небіж Іван Разя, лиш за думку виступити за з'єднання всіх козацьких земель, відаєш же, чим скінчив? Боячись того з'єднання, ділять нашу Україну-Русинію на Слобідську, Лівобічну, Правобічну, Донську, Січову, Литовську, Польську та ще бозна-яку, як Малую Русь як маломістечкову захохолкову провінцію, а свої пожалування нам, їхнім захисникам від орд, іменують «божеським батальством-цельбою». Чорний люд і наш під боярами, що віл отой, втратив споконний звичай до праці, а відтак стає суціль ледарем і дурисвітом.

— Марна гутірка, доблію,— підпрягся побратимові в поміч також вороніжчанин Карпо Мінай,— адже в них є вже сиски синодіальні, які увів ще Никон, і не Божеські вони, а звірські, бо полюють на людина, як на дичину яку! За одно ж неповне титулування царя — смерть! Люд тягловим іменується, чорним, оброчним, а наші чільці: Кривоніс, Нечаї, Чорнота, Морозенко, Гаркуша, Богун та інші — перекинчиками і зрадцями чи й ворами.

— То і ви не допускаєте ніякого спаю і сув'язі із московитами? — згадав Сірко таке ж питання, задане йому Суховієм по відношенню до ординців.

— Допускаємо, але лише із робучими, і не під ними, а поряд із ними, скажімо у війні проти адверсії і деспотії царя, бояр і церковників. Жити ж з ними в спаї ніяк не можна! Хай Бог нас милує і порятує від того!

Сірко слухав ту мову, вже бачачи себе полковником десь у Слобожанщині, і вражався тутешнім спаєм старшин, духівників та навіть жіноцтва, бо звик до різношерсності в Запорогах.

— Ти, пане доблію,— докидав Андрій Боба, сотник острогозький,— затям, що високе запрошення царем та боярами на чільне регіментство є вимушеним і плутним. Це запрошення павуком мухи на прогулянку в свої сіті чи лисицею півня на вигін, і не інакше! Я не лякаю тебе, до твоєї особи, мосьпане, стосунок у них буде особливий, адже ти січовик, побратим усіх полеглих гетьманців і «третій гетьман» Запорогів, а з ними поки що, як і з Правобіччям взагалі, цар і воєводи ще пічкатимуться чимало часу і бавитимуться «в котика й мишку».

— Так-так, пане-брате,— підтакував у поміч побратимам Іван Чорнояр із Торця.— Припросини тебе — то щастя для слобожан, бо полк, вважай, уже є, його треба лише назвати і спаяти в одно, і не дай Бог, щоб його очолив якийсь Іванець Брюх, а не ти! Отож, наш приїзд на гостину сюди є проханням до тебе від усієї Слобожанщини.

Розмови і навіть суперечки з приводу ще не створеного полку перекинулися знову на Брюха і Дорошенка, на федерацію з Польщею та Литвою як найліпший рішенець, що змушує царя та бояр терпіти автономію в Слобожанщині і підданство Правобіччя султанові.

— Гряде визволення від фараона єгипетського! Кінчиться глум і насилля над людинами,— наставно піднімав протоієрей вказівця,— впаде кара Божа на державу царя, і поставить Бог на суд праведний тирана-упиряку царства темноти перед очеса робучого люду Творцевого! — ще довго звучало в Сірковій свідомості передбачення Буна...

Наступного дня, ніби зморившись, гості, одні ще як Сірко спав, інші пізніше, спішно полишили обійстя, а як він лише встиг помитися, двір, ніби попутно при контрольній перевірці консистенських дач, навідав сам воєвода Ритор Ромодановський у супроводі свого скриба-писаря Платона Небави і білгородського сотника Потала Чугуя. Завбачливо чи випадково відбулася та подія — Сірко не відав. У розмовах особливо активним і дійовим виявив себе Платон Небава, ще донедавна головний скриб київського полковника Василя Дворецького, за пошептом Явдохи, гейби виграний Ритором у Василя грою в карти. Мова Платона була суціль канцелярсько-писарська, переткана примовками і приповідками.

До застілля була маркітна балаканина, а за столом все перейшло на службові пригоди і нужди, поки й уміло звелося писарем з путівців і нетрів у потрібне русло. Воєвода, може б, ще хизувався, погладжуючи та розчісуючи пальцями пишну бороду, перед господинею Явдохою своєю парсуною, становиськом та родаками-попередниками, що кмітливо пішли у вірну службу царську, досягши боярства. Воєвода корчив би задоволено-очарівливе лице та сипав би дотепами цареві у вінш, але писар був таки небавливим, знав досконало повшехні обов'язки і зразу ж пішов наперекір патронові, створивши відповідну передумову для розв'язання мети приїзду.

Губилася вона, правда, в горілчаних і тютюнових смакуваннях, у розмовах довкола сукупних помежних ґрунтів, сяберних та пожитково-кревних володінь, у міських та цехових луках, між громадських царин, пасовиськ, цілинних і рольних нив, бортей. Втопала вона в плинних роках державців-маєтників: міщан, посполитих, козаків і службових людинів, яким, «у кревності найдучим», пан воєвода, «не чинячи перешкод і уповаючи на майбутні решпекти та майнові і оружні послуги, милостиво конфірмував права і привілеї поселень». І нарешті вигулькнула в полкових диспозиторствах Слобожанщини та між них у повелінні «високого московського двору і Приказу започаткувати полк, який постійно вимагають і волості та громади, і наскоки ногаїв, десь близько Мереф'янщини, на січовому утримку».

Сірко, що досі мовчав і слухав, не лише не став відмовлятися, як сподівалися присутні, від реґіментарства тим полком, а, спантеличивши всіх разом із господарями, виказав готовність Січі «привести до порядку подаровані царем січові землі і життя на них поспольства козацького і рольно-волосного». Січ ніби мала вже царські пільги на створення полку, права на непідлеглість воєводі навіть церкви, на передислокацію сотень чи й більших залог для промислів над ордою та ногаями, на домови з ойротами, башкортами, удмуртами, марійцями, мордвинами.

Присутнім відібрало мову, а пан Ритор повірив, що цар Олексій, обійшовши його, мав якийсь зв'язок із Січчю. Тож не перечив, а допомагав йому, сатаніючи в душі від образи й приниження. Він ненавидів козаків усім своїм єством, бо вони, хоч і захищали край від орди і ногаїв, не поважали не лише його яко властелина тут, а й самого царя-батюшку. Повірили в царське веління і писар та сотник, а все через дарунок царем Сіркові Мереф'янщини, не оговореної помежно і не погодженої з воєводою.

Тож «військове диспозиторство і посполите держання всіляких козацьких сотень і розмаїтих різних добр і вряджування на волостях, по обміркуванні-угоді двох сторін» було врешті «умоцовано і занотовано» Платоном Небавою і кінчалося «наданням пану полковникові Сіркові права організувати в менених містах і містечках, селищах і осідках суспільно-громадські, полкові, сотенні, козачі, війтівсько-бурмистрові і духівничі уряди, суди та інші реґульні інстанції, якщо він або Січ матимуть в тому надобу слушну».

Місцем розташування «главизни реґіменту мають бути річки: Уда, Лопань і Харків із усіма створеними самопливом сотнями і війтівствами в Білопіллі, Богодухові, Валках, Козачо-Лопані, Вовчанську, Золочеві, Ізюмі, Краснокуті, Лебедині, Миропіллі, Хотизі, Чугуєві, Мерефі, Куп'янсьху, Бурлуці, Добровіллі, Гадячі, Зінькові та де буде врядова потреба викітної поспільності для захисту краю і єдиної православної віри від аґарян і ляхів-адверсорів».

При тому хитромудрому респонсі ні полковник Сірко, ні воєвода Ромодановський з писарем та сотником не уточнювали багатьох питань, які могли виникнути в будучині. Сірко не відав про них, а воєвода та його підопічні, хоч і відали, промовчали, навіть раді, що буде на кого тепер перекладати вину перед царем і Приказом при можливих провалах своїх дій по охороні острожного покордоння.

— Заздалегідь схвалюю і поздоровляю,— заокруглювався Ромодановський.— Певен, наші і царської величності служиві стани стоять за вплив тут не Січі, а царський, без ворохобності берладників.— Гадаю, і присягу його царській величності складеш згодом в моєму Білгородському реґіменті-острові?! — опік він Сірка зненацька.

— Те ще, мосьпане воєводо, буде видно, бо без полку і урядів чого про те мовити? — остудив Сірко Ромодановського.

— Мій реґімент, як і я, до твоїх послуг, полковнику! Можеш так і цареві-батющі звітувати,— лишався воєвода впевненим, що Сірко вірний цареві.

— Буду вдячний вам дуже,— відказав Сірко, пригадавши, як учора Карпо Мінай іменував воєводу «стражем дрімучого царства і дикого мракобісся».— «Нужда і закони міняє», достойний, то, певно, змінить і мене з часом чи, може, й вас. Багато важитиме,— натякнув Сірко,— і те, яка буде ваша поміч збройним начинням,— згадав він слова Чорногорця: «воєвода, як треба йому, Богом влізе в душу, а в ній сатаною обернеться».

Угода двох сторін у наладженій димом від люльок та свічок світлиці Дзиковських-Диких скінчилася ледь не під ранок випитими братанницями, віватами — зоднобіч, цареві, здругобіч — Сіркові.

Наступного дня по обіді воєвода зі своїм супроводом попрямували до Білгородського острога, а вже під вечір, наговорившись із господарями, виїхав і Сірко із джурою Архипом Равою до Артемівки.

До переправи через Дон вершники на випочілих конях мчали скачем-чвалом, а як переправились поромцем і повернули на Острозьк до Андрія Боби, перейшли на клус і, хоч путь здавалася недалекою, таки запізнилися.

Чомусь не йшов із думки воєвода Ромодан.

«Які ж то темні закутки буття людського! Цей не лише Іванця Брюха заткне за шабельтас, а й самого царя та його поплічників,— подумав Сірко і згадав, як воєвода пив за здоров'я новородженого вінценосного царевича Івана П'ятого, мабуть дійсно радіючі та живучи тим.— Не буду тобі, тумо і перекинцю, звітувати, не буду і умоцовувати-узгоджувати своїх дійств, не діждеш і присяги від мене»,— говорив собі подумки, врешті завертаючи у двір сотника Боби, залитий осяйно-світлим вечором...

Ще в Борисоглібську Сірко зачав жити майбутнім полком. Він уже бачив його приналежців: козаків і посполитих, рольників, і рукомесників, шафарів і духівників між іншим різнолюдом, але бачив і затії воєводи Ромодана, а властиво — самого царя та оте конечне: хто кого осилить, коли понайдить. У вухах ще стояли остережливі настанови кумів і слова протоієрея та сотників. Та найбільше вразило сказане Бобою в Острогозьку при вечері.

«Гандж, отамане, і вада насильства в бояр і воєвод, як пересвідчився тут, протягом століть всотувалися в них і перейшли у звичай і натуру. Вони не викликають у них гризот сумління, бо стали знаком унормованої совісті, тоді як наша унормована совість — схильність до волі і незалежності. Сам посуди, чи можемо сподіватися на якусь сув'язь із ними? Одне з двох: або мусимо зіткнутися колись, або стати людьми підневільними».

Близячись до свого регіменту, Сірко не міг належно переварити всього почутого, воно в ньому грало брагою, геть заступаючи і родину, і радість Софії з того, що «муж нарешті буде вдома, Петро тепер сотник Мерефи, а Роман — сотенний скриб і канцелярист при братові». Грало брагою, бо і в Мерефі врядці, а найпаче сини, повторяли ті ж перестороги щодо бояр і царя, і ігнорувати того він не міг.

За короткий час в Сіркові стільки всього накопичилося, що віз його тепер, як непосильний тягар, хоч і тішився, що під нього підставлять плечі тепер і сини — виховані, стримані, вишколені і на диво та радість вродливі. Подобалося йому і їхнє бачення зображень та певностей у собі, бо коли сказав, що він «про те далеке й чуже не хоче знати», одержав пряму відповідь: «То не перевага ваша, тату, а великий недолік. Цар і бояри — гірші за круля і магнатів. Ті визискували нас, а ці переінакшують в нас, крім того, натуру, совість, цноти, уподобання, святенність, як хлопські і забобонні. А чого варті їхні огидно-брудні матірні вульгари, а ставлення власного над громадсько-посполитим?!»

Губився, не знав, що відповісти їм, бо дзьобали, ба навіть били навідліг, не жартома звинувачуючи його поряд із іншими чільцями.

«Суцільні крадіжки, ошуканство, хабарництво, пияцтво, душогубство звичаєм стали,— товкмачив Петро при зятеві Іванові Пелехові, що гостив.— Позиченого не віддають, мір у датках не знають. Чого, думаєте, ойроти пішли світ за очі до начхугів і ґалґаїв, адиґів і кабарди, карачаїв, черкесів і аж чорнокалпаків? Все через ті ж вади унормованої безсовісності».

«І Базар-тайша, і Бакча-тайша,— докидав Роман,— знають вас, тату, як батира, джигіта, ґерцера і людина, а бояр пройдисвітами взивають, плюючи при згадці в огиді».

«Святі отці і ті,— встрявав Іван Пелех своякам-шваґрам у поміч,— неслівні й гріховні, а величають же себе праведно-божими одновірцями!»

Сини осуджували його і за ставлення до Виґовського, Гадяцькі домови якого були «найліпшим рятунком після глупства підлюблінського і підзамостського», а він не допоміг їх належно скріпити. Петро аж блід від палкості, згадавши Остапа Дашкевича, Дмитра Байду-Вишневецького, Кумейки та Боровицю, Отир, Бужин та Гаражин, нагадавши обвинувачувально про ограблення Сомка та Золотаренка, їхніх прихильників — Василя, Ілька та Андрія Виґовських, що на старості не в Трахтемировім шпихтірі на зогрівку, а в Сибіру із сотнями сотень іних мешкають. «По якому праву те чиниться?» — чув Сірко питання сина.

Оті свої й чужі регули, респонси та нацькови, про які Сірко на Січі менш за все думав, були додатковим тягарем, що змушував замислюватись і насторожував, бо в Січі своїх і чужих не існувало, а у Слобожанщині вони стояли на першому місці необійдно.

Сірко попросив Романа поїхати з ним за полкового писаря до Харка в сотню, бо надавав переконанням синів і зятя Пелеха, по докорах їхніх, неабияку перевагу над іншими, хоч і не виказував того. Роман їхав радо, хоч і був задуманий і мовчазний. Його румак, подарований ще Собеським, як і одяг, виглядав виклично, позірно і заздрісно...

— Я і є той Харко, пане отамане Сірку, якщо не помиляюся,— зустрів їх у дворі згорблений дідок із геть сивими пишними вусами, в широких полотняних штанях, з чималим мідним хрестиком на гайтані, у чистій, напрочуд білій сорочці, озаполоченій на комірці і рукавах муравинковою вишивкою,— Старший син Вакула сотникує, а я, називається, війтую в селищі, і то, мосьпане, не зі справувань належачих та вдатних моїх, а хутше із-за літності та першовикітства, бо втік із великою родиною ще при дідичу Вишневецькому,— говорив він, поки невістки готували приїздцям пополуднувати, а менший син із Сірковими супутцями управляв коней.— Двадцять літ проніс тут час над нами. Діти подружилися і замали онуків, дорослих уже, розбудувалися і прийняли осідців, як бачиш, уймище. Сотня наша вже давно не сотня, а цілих три набереться. Тому, як, мо' бачив, не торкнула нас орда ясирами, слава Богу, а відтак і живемо, дякувати Богу, а за коні — тобі, нівроку.

— Та скільки там тих коней, дядьку Харку, що ви згадали й мене при Богові! — посміхнувся Сірко.

— Десь коло сотні набереться за всі роки, коли не більше, а з розплодами, то й п'ять, може, буде,— поклав Харко руку на потилицю.— На цих цілинах бідні викітці не знати що й робили б без твоєї помочі, а головне — вдови, старі та сироти. Як велів ото ти, так і робили, вділюючи спершу бідарів нендзних, а вже коли-не-коли і іншим попадало. А то мав спершу кобилу і водив її щороку на злуку аж у Буди. А коровицю із бичком син піймав по орді в лісі, то тепер і молоко своє, і волів пара є, а овечок ціла отарка вже,— знову протягнув він правицею по потилиці, ніби щось зганяючи.— В нашому селищі, Богу дякувати, жнеться не зле, ото тільки мороки, що живемо обекечено, вартою пильнуємося незмінно, не йдучи в поміч іншим, а воно б треба, якщо по-Божому мислити.

По полуднику Сірко знав із розповідей усе Харкове селище, що звалося й досі Харків хутір, і його околи та осілки, хоч ще й не об'їжджав свого реґіменту. А під вечір у Харків двір прийшли до Сірка дарунники з різними припасами в подячності за поміч тягловою силою, аж зворушивши його.

На Малій раді було вирішено, що житиме полковник з писарем і джурою поки що у вдови Усті, обійстя якій недавно збудовано толокою, а тим часом у селище буде запрошено із усіх сотень по три теслі, кожен з підводою, для рубки й перевозу лісу під майбутню полкову концелярію. Узгоджено було, що будівництвом відатиме сам війт Харко, а полковник лише підказуватиме, як будувати, щоб «канцелярія була не на день, а й захистком, коли що...»

Ввечері Сірко з сином і джурою та Вакула з найменшим братом об'їхали селище і облюбували місце-пустівщину там, де їм радив Харко, під реґімент. Обійстя Усті також сподобалося Сіркові, бо було просторе, збудоване, як виявилося, навмисне таким, щоб там в окремій половині могли мешкати приїздці, звичайно за плату, бо у вдови було аж п'ятеро діток, які й писалися Устименками, бо батьків їм Бог не дав. В Устин двір були завезені тесові добротні столи і скамниці та поли для спання. Сірко був здивований, що молоді його співмешканці замовили комусь шафу і гардеробу, ба навіть, сховок скарбний, які теж привезли на подвір'я. Другого дня в заранні Устина, як називав молодицю Сірко, з подарованих вчора осільцями і Харкове продуктів та свіжовиловлених в'юнів зготувала ситній і смачний сніданок. По сніданку Роман і Архип прочитали Сіркові «розказ-бефель до сотень і ґмин пилкових о будованні повсюдно окремішних ґминних і оборонних сотенних мешкань, церков, а при них шкіл-дяківок, о помочі вдовам і старим немічним калікам та сиротам у ґминних хатах-шпихтірках, о розширі полів орних, рольних та побудові яток і шинків, крам-базарів із визначенням днів для них»! В бефелі сотням і сотенним вмінялося «ставати в помочі убогим і багатодітним, найпаче вдовам і старим, в розорюванні рольних цілин у вільні від військового вишколу часи», а судам «спиняти пиятики і бахурства всіляких безкебетних свавільців-бемулів, каїнітів, нецнотних розстриг, душогубів і злодіїв».

Сірко був у захопленні від того бефелю. Він лише, подумавши, повелів скрибам дописати про повсюдний присотенний вишкіл молодиків, про розвій ґутного, будного, ковальського, рукомесного та іних промислів, про общинно-сябринні, церковно-братські, приватно-родинні, рукомесно-цехові ґрунти та пасовиська, про вчинення насховних пожиткових ґминних запасів збіжжя, пастроми, смальцю, масла, сухарів та різнопенцакових круп для поспольно-сябринних і сотенних нужд, про опарканення святих місць, могил і цвинтарів, про оскарження сотенних і ґминних судових поґвалтів, зламань і інших порушних нецнот в полковий суд для секвестрових арештів і умоцнених осібно з полковником карних квестій...

Тепер уже отим бефелем були захоплені і Роман, Архип, дід Харко та його сини, бо бачили у додатках більше від самого полковника, адже то був зародок Всеслобідської держави і її армії-армади. Розісланий по сотнях разом із запросинами в Харків хутір війтів і сотників на збори, він спаював слобідський терен в одно ціле із Січчю і Запорогами, де ще була, за переконаннями тутешнього людства, воля й незалежа. Полковникові ж він солодив гіркоти, почуті в Дзиковських, в Андрія Боби, в Мерефі та Артемівці і навіть від синів та зятя, і повнив певністю, що він знову при ділі, потрібному поспольству, як творець, а не руйнівник...

В закутках душі, в її закамарках Сірко завжди носив образ Софії як біль і докір. Він гнітився її мовчанкою, замкнутістю, жадібною пойнятістю до господарки та добробуту, страждливою жагою-пристрастю, що досягала шаленості і знавіснілості. Софія була до непосильності тяжким хрестом на його душі, якого він мав нести до смерті. Вона навіть дітей ревнувала до нього, хоч і ховалася з тим. Її молитви тяглись годинами. Сірко про себе називав те все тихим божевіллям, і поїздка та реґімент були йому цельбою від душевної муки...

Врядування на необжитім ще місці, де мав розміститися, а тепер спішно будувався реґімент полку, ішло, як і почалося, на подив щасно. Війт Харко спішив за тепла поставити будівлі й бекети і таки встиг до морозів і снігів накрити дахи на канцелярії, хаті полковника, стайні і возівні та навіть огородити чимале обійстя дубовим частоколом. Решта опоряджень робилася вже взимі, і Сірко мав більше клопотів з об'їздів полкових сотень — спершу двадцяти чотирьох, а потім аж тридцяти шести. Південніші, хоч і значно убогіші, були більш вишколені, обекечені і окозачені.

Вже через кілька тижнів оглядових і ревізійних поїздок він мав уяву про полк і його нужди, а найпаче після збору сотників, війтів та бурмистрів у Харкові, як привчались усі вимовляти назву полку і реґіменту, на радість і гордість діда Харка.

Прибивалися до пана полковника харківського і супліканти зі скаргами на сотників, отаманів, війтів, бурмистрів та суддів, особливо із давніших тут сіл і містечок, і не лише чоловіки, а й козачки: жінки, дівчата-покритки, вдови, зобиджені черниці, шинкарки та інші. Було з ними роботи не лише полковникові та його джурі й писареві, а й полковому судді, Харковому синові Потапові, та його братові Остапові, ґминному лавникові і навіть Галонові, полковому бунчужному. Сини Харка і він сам були неоціненними підпомічниками полковниковими. В полковому компуті вони числилися по-давньому, як Квітки...

Сіркове врядування було вдалим: козацькі компути росли, повнячись молодиками, а громади-общини переймалися січовими порядками і устроями. Уже взимі налагодилися крам-базари, навіть селітра, поташ, поковки і рукомесні вироби батовами везлися у всі кінці України, а найпаче в Запороги й московські землі. Царсько-боярська Московія змушена була накладати неймовірно високі мита на ввіз горілчаних виробів, зменшуючи їх лише при ввозі поташу й селітри з ними.

Непідкупно чесний, суворий, мовчазний полковник, грізний до мордирців та хапуг і милостивий до простолюдинів, безкорисливий реґіментар, Сірко став невбарі справжнім воєводою. До Різдва на полковій волості все було покозачене, про що неоднораз писав із обуром і оганьбленням цареві воєвода Ромодановський, а гетьман Брюховецький, ставши боярином по одруженні з бояришнею, доносив цареві, що його підлеглі посполити «ісходять до Сірка, пишуть йому супліки з вимогами, щоб він, берладник, покарав мене, гетьмана, за козацьким поконом за ошуканства, насильства і всілякі злодійства на користь бояр і воєвод».

Сірко, як правило, бував лише на судах, що кінчалися «секвестрами смертними» чи «квестіями палочними», бо на інші в нього бракувало часу. В полковому суді стали масовими осуди перелюбців, злодіяк, нешпетників, перебіжців із царських земель і прохачів до полковника перебрати їх під свою руку як помежників. Полкова актова хата і буцигарня-яма в реґіментному обійсті були завантажені виясненням і охороною шпетних здрайців, рабовачів, нецнотників, нестатечників, які «за козацьким поконом» каралися навіть смертю чи палицями, або гривно, талярно, мандатно, в'язнено-упереджально, відробно, примирливо-простливо і єднаншинно-бенкетно для сторін і суду.

Головною причиною всіляких злочинів було, в першу чергу, зубожіння рідного люду, а найпаче обезкорінення його викітством. Тому полковник Сірко розгорнув поміч людові через улаштовані общинні хати у війтівствах, які утримувались чоповим, винним, горілчаним, мостовщинним та перевізним датками, що вже по Різдву дало неабиякий перепочинок судам і звільнило буцигарні. З того раційного запобігу авторитет-«решпект» полковника був значно більшим від гетьманських, і Сірко міг більше уваги надавати вишколу козацтва, найпаче молодиків, шпихтірам і сирітським родинам, які, окрім тминних утримків, отримували тепер поміч від церков і регіменту.

Була узгоджена Сірком і реєстрація церквами новонароджених безбатченків під материними прізвищами та їх неосуд з вівтарів, що сатанило і самого патріарха, і його прибічників, бо на те давав згоду Київський митрополит Йосип Нелюбович-Тукальський. Гмина, волость, сполеченство полку радувались, коли в когось народжувалися діти, а полкова і церковна ґамза стали вписувати їх в постійний помічний утримок, спраляючи свято народження. Ввів Сірко в сотнях і військові вишколи дівчат та жінок, на яких ті навчалися стріляти з лука, їздити верхи на конях, перетинати путівці орді шнурами при бекетних алярмах і димах.

Зима того року була малосніжною. Дід Харко, викінчивши полкову хату, буцигарню та канцелярію і обгородивши обійстя, полковникове мешкання не опоряджував до весни, бо Сірко і його писар Роман та джура Архип жили у Вустини, яка стала і куховаркою, і прачкою реґіментарів, завжди вриохаєна, спокійна, мовчазна та чемна, навіть богомільна, чим поволі заслужила повагу полковника та його служивих. Романа й Архипа вона чарувала працьовитістю, а «льокатора» Сірка ще й відданістю дітям, які щодня ішли до дяківки і вертали рум'яні, обраділі, почастовані общинним обідом.

— Не пущениця я, мосьпане добродію, хоч діти в мене й любодейщичні,— сказала вона якось Сіркові і його службі по вечері.— Ще тато говорили, як була півдівкою: «Як я згину, наплодіть синів, дочки,— нас було чотири,— хоч би й байстрюків, здорових та дужих». Оте ж веліли і матір мені та сестрам: «Не ходити ж вам до смерті дівуючи, я онуків хочу та багну ваших бачити». Отож, я по вподобі та потребі і виконую батьківські заповіти і маю а того, мосьпане, не гризоти, а радості. А ще тепер, як отримую поміч общинну. Та й чи ж одна я така тепер, мосьпане добродію?! Ти, мосьпане, краще скажи, що воно буде, бо, чула, якийся гебрей Саббатая Цеві, чи що, сповіщає церкви про спасне пришестя Христове? — спантеличила вона присутніх, а найпаче Сірка питанням.

— А ти ж де те чула?

— В церкві якось тітки шепталися.

— А пан отець Лука що каже?

— Каже, що те єзуїти-пілати та підсильці ширять для неспокою людського!

— Істину рече екзарх Лука, Вустино,— зрадів Сірко.

— Та й війт Харко те саме стверджує, але прочанки, що вернулися аж із Арзамаса, чули від самої ігумені Олени, що той Саббатай Цеві таки каже правду. Потвердили слова ігумені й попи, даруйте, в нас так дражнять панотців, по дорозі прочан додому,— сумнівалася Вустина.

— Може, Вустино, і ті правду кажуть, і ці не брешуть. Те пришестя буде не для нас, а для них, щоб судити супостатів-нападців, а не захисників бідного люду,— втішав Сірко сина Романа, джуру і господиню, аж та перехрестила себе й дітей...

Роботи Сіркові, його старшинам всіх станів, владцям та скрибам і рядовому козацтву та поспольству, найпаче після повсюдних виборів і перевиборів Різдвяної башлівки, було невпрогорт, а з наближенням весни — і поготів. Та були й результати подиву гідні на всьому полковому обширі: курені сотенні, обійстя для поселян-осідців, приготування до сябринних засівів вспольних рольних полів, виготовлення всілякого реманенту, випал поташу, селітри, череп'яного начиння та навіть дитячих свищиків.

Гендлярі й шафари, підтримані паном полковником, заздалегідь пакували санні й фірні батови до весняних крам-ярмарків, бутники палили пеньки на вугілля, ткачі ткали полотно й сукно, шевці готували взуття — поршні й постоли, кравці одяг — кобеняки, киреї, свити, кунтуші, чумарки, кабардинки і кожухи та безліч жіночого вбрання і навіть очіпків.

Найбільше мороки було від переселенців, що попливли плавом звідусюд, як лиш спали морози, навіть із Гетьманщини, де через побори стало тяжко чи й неможливо жити. Висілки й присілки за їх рахунок стали чималими селищами, а містечка — містами, і те було доказом Сіркові, що його врядування краще за інших. Та він найбільше часу віддавав вишколам, фактично жив у сотнях, ревізував і інспектував їх і як полковник, і як візитатор, тішачись про себе добробутами, порядками і зменшенням квестій.

Сіркові успіхи зауважили не лише полкові поселенці, а й гетьман Брюх та навіть Ромодановський, а від них — Московський приказ і сам цар. Як спали морози, до полкового реґіменту притьмом прискакав спершу посланець від воєводи Ромодана, білгородський сотник Потап Чугуй із царською подякою за «всілякі промисли на аґарян» і грамотою та «жалуванням помістя в Чорнояр'ї з милостивим дозволом започаткувати на річці Ахтубі за царський кошт із осідлого та нового люду тамтейшого козацькі поселення і заборона під будівництво, череди, отари та табуни, під млини та власні промисли»... Слідом приїхав Брюхів ротмістр, натякнувши, що Сірко — небажана особа в Слобожанщині, бо вважає себе воєводою і «третім гетьманом», чим збурює людність до непокори гетьманові Брюхові, а відтак і цареві.

Обидва посланці, не змовляючись, нагадали, що цар чекає присяги Сірка і його полку на вірність, готовність до опису всіх мешканців Слобожанщини «для взимання податей» і «безварункового припинення прийому в полкові володіння збіглих ворохобників» навіть від Брюховецького, опріч правобічців і литвинів. Втікачі називалися не інакше як вори, розбійники, оглашенні юродиві, самозванці, єретики, яких єдина православна церква придала анафемі! Дід Харко, що був при тому присутнім, як війт гминний, показав дулю обом посланцям, вилаявши їх бісовими перекинцями!

— У вас тепер, на царський кшталт, усе, що не падає на коліна перед царем і боярами, матері його ковінька, іменується тими паплюжними словами, хоч би яким побожним та людяним було. Лепові душі ви, бісові личини й більш ніхто!..

Царські «пожалування» та Чугуєві нагадування про присягу, який і повертатися до свого патрона і реґіменту не бажав без Сіркового звідомлення і дяки цареві, змусили Сірка відписати воєводі.

«Я, пане воєводо, є людин суто ратний,— писав з гордістю Роман від імені батька Ромодановському і не згадавши царя.— У мене немає ні вмінь, ні бажань, ні часу тепер пічкатися з маєтностями, помістями і фільварками, бо у нас, січовиків-козаків, то нецнота велика; мені цілком доста врядового полкового утримку, і про наділи я не піклуюсь, бо вони мені ні до чого, а ще коли вони належать по праву ойротам. Наші нечисленні викітці нещодавно, як знаю, замешкали в Чорнояр'ї та Ахтубі на пустощах і тирлищах в біді і злигоднях по згоді ойротських громад як копачі і сторожі колодязів та криниць, а не як загарбники їхніх пастівників, отар, черед, табунів та іного добробуту. Вони там помагають тубільному людові, а я став би прийшлим консистентом-волостелином і адверсором, зобидчиком тайшів у їхній от чині. Скажу принагідно, що такі дії є неподобством за січовими поконами, вони збиточні і для царя, бо дискредитують його і приведуть до супротиву тамтешню людність. Додам, що не треба того і моїй родині, яка має своє обійстя, куплене мною у лавників-райців чесно набутим власним коштом. Отож, дякую, ваше достоїнство, за зичливість і, пробачте мені, за відмову».

Сірко не став говорити із гетьмановим посланцем, а воєводиному сказав, що тайші із-за адверсії Ромодановського втекли до кабарди, адиґів, карачаїв та черкесів і аж у Хвалинське замор'я до чорних калпаків.

— Мені, сотнику, радніше мати січову полкову синицю в руках, аніж воєводиного маєтного журавля в небі,— налякав він Чугуя відмовою,— хоч і полк мій ще нитками шитий, бо'ж зима була, як відаєш, і наші запорозькі регули я в ньому не впровадив належне.

З тим і відправив полковник гостей-вивідувачів, бо вже чекали прийому супліканти з Правобіччя та Поділля, з Ґути і Мерлі, а з Охтирського полку ціла депутація на чолі з полковником Матвієм Гвинтівкою. Та найзворушливішими були прихідці з Черкас.

— Я Артем Сябринець,— знявши козацько-гайдуцьку зношену шапку, доземно вклонився Сіркові з порога канцелярії найстарший сухорлявий ходець, уже геть сивий,— покійного твого, достойнику, вітчима Корнія Слимаченка побратим ще з-під Курокового, де він, пухом земля йому, порятував мене в бою, винісши із пекла напівживим. А це,— додав по паузі, вказавши на супутців,— мої громадські та міщанські компанійці,— вклонилися і вони Сіркові.

— Прошу проходити і сідати ось тут на скамниці,— розглядав полковник гостей.— Найпаче дякую вам, пане Артеме, за спомин мого покійного батька і уважно вас слухаю,— розбуджував господар мовчазність прихідців.— Що привело вас, черкаси, до мене? — підставив ближче до прийшлих груботесаного стільця-дзиґлик а Сірко, зготувавшись слухати.

— Нема життя, доблію, ні на Правобіччі, ні на Лівобіччі, а головне, не видно його і в будучині,— повів Сябринець неспішно мову, обнадіяний прийомом.— Облюбували ми сябринно аж коло Тору, Торця та Дінця нічийні землі для осідку, порішили громадою перебратися туди спершу частиною, але тепер утямили, що мешкати там хоч привільно нам, але небезпечно, бо ж ногаї будуть нас людоловити, а відтак громада просить твою милість вписати нас у свій компут і допомогти по змозі збройно та боронно, як своїй будучій сотні,— шморгнув носом Артем, дивлячись у підлогу.— То що скажеш на те, полковнику й отамане? — зглянувся він благально, пригладжуючи рідкого білого чуба.

— Та що скажу, черкаси! Там дійсно і забісисто, і привільно,— ствердив Сірко.— А в одному місці ви порішили осісти чи в кількох, може?

— Та ото й біда та скрута наша, що аж у трьох. Тим, бач, те вподобалось, іншим — інше, а ще іншим — ще інше,— винувато зітхнув, значуще зглянувшись із товаришами, Артем Сябринець.— Даруй за відвертість, господарю доблій. Більшість, мене послухавши, воліє осісти на Сухому Торці, менше — обік, коло Тору, а ще якась частина із архіотцем Глібом Слов'яном на чолі — обабіч, коло Дінця,— приспинився, ніби для передиху, Артем.— Всі ті місцини — може, знаєш? — суміжні, а все ж і одрізні. Та ти,— помітив Сябринець задуму на лиці Сірка,— не піклуйся і не впадай в туск-тугу та не переймайся тим, бо ми узгодили, що сотенним, коли даси згоду, буде найбільше наше оселище на Сухому Торці, Черкаське, як водноголос ми нарекли його, уже частково будуючись там. Ох-ох-ох, є тих Черкаських та є повсюдно, то мислимо, хай і ще одне буде. Інше, підлегле сотенному нашому на Торі, ми поки що Тором звемо, а ще інше, у вершечку Дінця, звемо Слов'яновим, бо архіотець так велів його іменувати. Він, даруй, уже думає про монастир там і навіть, щоб його започаткувати, кошт якийсь має церковний.

— Отець Слов'ян бажає пам'ять по собі лишити,— докинув молодик, що досі, як і решта, мовчав.

— Хтось із вас вже там осадився?

— Аякже!.. Облюбували, кажу ж, ті місцини ще торік, а цієї весни вирішили в збірні, кому їхати започатковувати поселення, та відвели перших туди, а самі — сюди звідтам, щоб ти благословив нас компутово і захисно коли що а чи й допоміг, як є можність, збіжжям на посів та кіньми. Чутки такі є, що ти, добродію, те чиниш милостиво,— аж впивався допитливо в Сіркове обличчя очима з-під кошлатих брів Артем Сябринець.— Тебе, даруй, всі викітці «безбулавним гетьманом» прозвали.

По незручній мовчанці розговорилися невимушено про всю Україну і про оборонну сотню та виборності, про консистентські дачі майбутніх осідків через два роки. Давши згоду на сотню, Сірко вже називав Сябринця наказним війтом до виборної башлівки, а інших — радцями та отаманами...

Зі слів пришельців Сірко дізнався і про те, що донський козак Степан Разя зі збіглими вийшов ватагою сіром-донців у похід на Терек чи Хвалинь промишляти, і про те, що гетьман Петро вже осів реґіментом у Чигирині й розіслав універсали із гаслом-закликом до всіх русинів повсюдно передатися йому для об'єднання в одну державу на рідній землі під його штандартом та берлом-булавою, щоб вирішити купно, чи бути під султаном у незалежі, а чи під крулем у федерації з Польщею і Литвою.

— Гетьман Петро, як думаємо,— сказав Сябринець,— багне витіснити геть ослабілих ляхів із краю і не пустити Порти, знову заклопотаної війною з Венецією. За спай із султаном тримається чимало старшин ажень і в Лівобіччі, хоч і дивне те, а переяславський полковник Данило Ярмоленко, як і ти ото, відмовився від Брюхових пожалувань і від царського боярства, по-козацьки заявивши новому воєводі Вердеському, що те є нецнотним для чільця в Гетьманщині.

— Ви ще, діду Артеме, не повіли про Носівське урочище,— пробубнив другий ходак, Влас, з родимкою на лівій щоці,— куди припливли турецькі галери, побиті в пух і прах козаками, та про взяття там трьох яничарів новим кошовим Іваном Рогом-Жданом, бо решту вибили до одного.

— Січ тепер, чули,— продовжив Артем Сябринець,— готується, чи, мо', вже й врихтувалася, щоб вийти з тисячним туменом ойротів у Перекопський похід на звільнення ясирців,— глянув він невдоволено на Власа, рудого і в пшоняному ластовинні молодика.

— І про Брюха не кажете,— не звертав на старого уваги Влас,— а той їздив до Москви з великим супроводом-сольством просити в царя права на суди торгових та служивих царських людинів і служців-пройдисвітів;

— Був собі бай, зніс копу яй: всім по яйцеві, а тобі, Власе, бездомну і балухатий балайле, зносок,— невдоволено подивився Артем Сябринець на свого компанійця.— Чия б говорила, а твоя б мовчала,— докорив він Власові, аж той зашарівся на опшоненому лиці.— Кажуть ще,— додав старий згодом, перегнівавшись,— що Брюх, відпровадивши жону в Мотрин монастир, сам одружився з москалькою-бояришнею і сина заручив, а взамін за отаку ласку до нього підписав якість статті Московські, а по тих статтях і в Кодаці тепер буде залога московська з воєводою, а не те що в різних містах лівобічних.

Сірко чув уже про одруження Іванця і не йняв тому віри, а тепер повірив і пригадав навіть ім'я доньки Федора Шереметєва, племінниці голови московських стрільців Івана Єлагіна і родички голови Приказу Долгорукова — Одарка Шеремет-Ісканська.

— Московські статті? В Кодаці воєвода? — спохопився він.— В цьому, діду, щось є, думаєте, певне?

— Гадаємо, добродію, нема, бо козаки оце тепер вигнали Косагу, який прибув зі стрільцями до Січі, так що він ледве втік на Лівобіччя.

Пригостивши ходаків обідом і умоцувавши з ними сотенні, війтівські і церковні реґули-порядки на викітчині, найпаче про школи при церкві і бекети при сотні та про охоронні варти, Сірко їм трохи допоміг власним коштом, порадами, збіжжям, десятком коней і послав навіть сотника Вакулу Квітку на Торець із валкою на велике задоволення ходаків і особливо Артема Сябринця.

Лишившись на самоті, замислився і що довше думав, то більше турбувався не стільки вже Правобіччям, як Лівобіччям, бо Січ і Дорошенко, як був певен, дають собі раду, а ось Брюх перейшов через край.

Події змусили полковника забути про черкасців, хоч сув'язь із ними і продовжувалася. Лівобіччя повнилося переписчиками людності й статків, чого не знали досі люди, і збирачами «даточних зисків» у царську ґамзу. Те досягло й Слобожанщини та навіть Харкова, тепер уже містечка з двома сотнями...

Сірко всю зиму мордував Велеса. Сіро-рудий арабчук-неук брав уже під себе на скачі тини, ями, лягав, хоч і неохоче, і в сніг, і в болото, послушно лежав, ждучи команди, стояв на місці і йшов до господаря за покликом, але з приходом весни потребував вправлень у перепливі повноводих рік поряд із господарем. Навчений кінь для Сірка значив, може, й більше, аніж він сам, а ще коли той прудкий у бігові, доладно-гарний, пишногривий, повнохвостий, дугошиїй і грудастий, то він йому й ціни не складав.

Весна і радувала полковника, і печалила. Радувала повсюдним зелом, тeплими днями, людським муравлінням у грядках-городах і на полі, клепом ковалів, барабаненням бондарів, а також клекотом бузьків, воркотом горлиць, щебетом солов'їв, а печалила тим, що з новою весною віз народного визволення стоїть, як і до Жовтоводської битви, навіть далі від народної мети. Боліло те йому, бо чув осуди навіть синів...