Під Савур-могилою

9.

На початку березоля хан Мухаммед-Гірей несподівано привів, як достеменно розвідала Турлюнова сотня, понад сто тисяч ординського війська, потай з'єднавшись із ногаями та буджаками під Ені-Дунею-фортецею та Хаджі-беєм. А вже в кінці березоля, палячи все на путі й грабуючи, хан був аж під Торговицею, звідки розпустив свої чамбули по Уманщині, Корсунщині, Білоцерківщині і Чигиринщині, людоловлячи. Вінниччину він обійшов, бо не відав, як потім з'ясувалося, що там уже немає Сіркових полків.

«На пні руйнується край, ваша світлість,— писав Тетеря крулеві, просячи через коронного гетьмана Миколу Пражмовського переводу орди на Лівобіччя,— пустошиться земля, стаючи безлюдною погорільщиною...»

Внебарі Сірко дізнався, що Павло Тетеря в присутності Юрія заключив із ханом в ординському стійбищі Конаці на Гнилому Тікичі Ставищенський трактат про «дружбу, приязнь та спільний похід на визволення Лівобіччя і всіх Слобідських земель України від царсько-боярських загарбництв». У сьомому пункті цього трактату хан давав поклятьбу: «...Обіцяю віднині цим боком Дніпра (то пак Правобіччям!) ніколи не ходити в походи з ордою, а лиш степом та Самарською сакмою по Лівобіччю...»

На Січі, в кошах, скупчилося вже понад двадцять тисяч козацтва. Кошовий Іванець Брюх відбув знову в Батурин, лишивши наказним Сацька Туровця, хоч насправді кошовим у всьому Великолужжі козацтво вважало Сірка, бо не Туровець кинув клич «ошанцьовуватись по всьому краї аж до степу» і не під Туровцем були ті двадцять тисяч Запорозького Війська, не Туровець був головним чільцем при посвяті церкви-храму і не Сацько керував будовою стаєнь та переправ на Базавлуці.

І поки Сірко ошанцьовував, як писали польські хроністи, Запорозьку республіку, гетьман Тетеря в обозі зі свояком Юрієм, вийшовши із Черкас, і хан з ордою і з полком польських драгунів-драбантів — із Ржищева, обходячи фортечні міста, пішли з боями на Ніжин, назустріч царському війську, очоленому воєводою Бутурліним та Лобановим-Ростовським, де зітнулися з козацькими загонами Золотаренка, Богуна, Терещенка, Засядька, Забіли і де, із-за відмови козацтва іти на братовбивчу бійку під царськими та боярськими штандартами, царські війська були наголову розбиті в Путивльському, Сіверському, Карачевському, Кожарицькому, Фатезькому, Обонянському та інших повітах, бо викітне й осідле слобідське населення, спробувавши царських пільг від бояр, приймало Євраха та Тетерю як Богданових наслідців, а хана, що заборонив орді тут людоловити,— як звільнювача від царських посіпак.

Дізнавшись про повну поразку і розгром своїх військ, велике скупчення ворожих татаро-козацьких (до них приєдналося чимало місцевих) і польських військ під зверхністю литовського гетьмана Яна Сапеги, які дійшли аж за Вязьму, цар послав гінця з листом до Юрія, мовби й не відаючи, що гетьманом був Тетеря, в якому згоджувався на мир і визнавав помежжя незалежної України «в Позадебрянщині, Обоянщині, Грем'яччині, Липеччині, Борисоглібщині та всіх іних слобідських землях» при умові, що він, Юрій Хмельницький, вижене із Малої Русії ляхів і всіх аґарян або хоч би відколеться від них. Згоджувався цар і в листі до гетьмана Сапеги «на помежжя з Литвою поза Смоленщиною», коли той «згодиться покласти мир»!

Перемога Тетері з Юрієм і ханом, запевнення царя, що визнає визначені переможцями помежжя, відмова хана від людоловства, обхід ним укріплених міст у Лівобіччі, нехіть козаків воювати під царськими штандартами проти своїх братів мали неабиякий вплив на Січ та особисто на Сірка. Знаючи, що в Москві ще не покінчено з мідним бунтом, іде гризня між воєводами за старшинство родів, боротьба за вплив на царя, не вирішена доля Астрахані, і тому вірив як царським обіцянкам, так і можливості укладення миру між переможцями і переможеним.

Та, згоджуючись на помежжя і спинивши тим самим наступ ворожих військ, цар не поспішав підписувати мир чи бодай висилати своє сольство як до Юрія, так і до Сапеги, натомість спішно розіслав повсюдно розстриг і іних служивих людців із чутками, що для козаків цар хоче раю, в Ханстві уже панують донці, турецький султан, невдоволений Мухаммед-Гіреєм з-за того, що той не людоловить в Урусії, і призначив уже нового хана, а круль із царем потаємно склали ряд і проти Урусії, і проти хана, і навіть проти Сапеги.

І ті чутки, діставши аж Січі, зробили свою справу — козаки стали вимагати від Тетері повороту додому, ординці від хана — ясирства, і Тетеря не зміг використати скрутного царського становища й примусити його відмовитися від усіх дотеперішніх трактатів України з Московщиною.

Сіркові ж, та й не лише йому, приєднання до Юрія і Тетері лівобічних полків на чолі із Сомком, що зробили армію більшою за ординську і польську разом, говорило про те, що коли б прилучити до них ще й тридцятитисячну січову, то можна вже було б змусити не лише царя підписати мир, а й хана піти без ясиру додому, а круля — визнати Велике князівство Руське незалежним.

Втрата моменту була очевидна і, як дві краплі води, схожа на непоправну помилку Богдана у відступі від Замостя. Недоброзичливці — і хан, і круль, і царський двір, звичайно, не хотіли допустити з'єднання козацьких сил під одним сильним гетьманом, тому продовжували приховано або й відверто паплюжити і Тетерю, і Юрія так, що ті й самі себе не пізнавали.

«Я та й свояк Павло так тепер стиснуті з усіх боків розпорошенцями-старшинами і козацьким поспольством, а найпаче всілякими посольськими дознавачами, що не можемо самочинно нічого вирішувати. Розбрат нашого рідного люду завдяки сусідам-злостивцям та ошуканцям дійшов краю, а підкупи ширяться, і нам не справитися із пройдисвітствами чотирьох високих дворів, яким ми, слабі у Бозі, кінця не бачимо. Отож не на нас, а на вас усіх впаде кара за гріх окаянний»,— писав Сіркові Єврах на Січ із Чигирина.

У Сірка по цьому листовному зойкові так заговорило сумління, що й місця собі не міг знайти. Нарікали й козаки надто на старшин, коли зачитали Юрієвого листа на січовому майдані.

Царський шпик і дознавач Іван Сімеонов, який прибув із Чигирина разом із Тетериним гінцем-листоношею, повідомив Сіркові не без умислу, як «лицарському панові отаманові», що «Юрґій просить хана не полишати його одного в Чигирині, бо ляхи — захисники ненадійні і лише свої вигоди блюдуть. Єврах відмовився від булави, регалій, штандартів та клейнодних обладунків, щоб піти в ченці, і неодмінно те знову вчинить, бо свариться з Тетерею, а зискливе це тільки татаровам та ляхам,— вважав він Сірка прихильником царя й бояр.— Нікчемним є й гетьман Тетеря-Моржковський, отамане, бо він тільки пришвидшить побиття вашого православного поспольства рідного»,— стишував по-змовницьки Сімеонов голос.

— Його царська величність, як і патріарх усієї Русі, благословили наказного Сомка великими жалуваннями через Федора Протасьєва і ніжинського протопопа Максима. Протопоп, щоправда, проти Сомка й Золотаренка, бо вони непримиренно ворогують, і святий отець Максим у цидулі його царській світлій величності радить визнавати лише Євраха-Юрґу гетьманом, бо той і смиренний, і син родовитий гетьманський... Біда лише, що він, передавиш булаву Тетері, тікав у Жидачівський монастир-обитель яко мніх Гедеон,— виявляв шпик неабияку обізнаність у козацько-гетьманських вправах...— Його царська величність хоч і жалує Сомка, але не шанує, бо той пише його ім'я із «вічем», а це ображає не токмо самого великого самодержця, а й бояр та служивих людців при ньому,— дивував шпик Сірка.

Слухаючи ті теревені, Сірко зайвий раз пересвідчився, що його майже трирічні старання та змаги були передусім корисні цареві, бо з передачею булави і гетьманства Юрієві він передав і спадковість Переяславських трактатів, які хоч і були, по суті, московитами порушені, але цар чіплявся за них, як воша за кожуха.

На січову раду Сірко зумисне не прибув, втікши до матері в Капулівку. Коли ж повернувся, дізнався, що Брюх переобраний не лише кошовим, а й гетьманом січовим. Однак саме до нього, курінного Сірка, прибув для помочі в промислі на аґарян п'ятисотенний загін московських стрільців на чолі з наказним воєводою Григором Косаґовим, який заодно привіз у Січ від царя і святійшого Синоду «пожалування» в мідних грошах, сукнах, порохові і ядрах.

Той невимушений і невинний, на перший погляд, недогляд насправді багато важив. Одне, загострювались стосунки між не байдужим до пожалувань і влади Брюхом та Сірком, а друге — привчалось козацтво до присутності стрільців, коли не на Січі, то хоч невдалік від неї...

Передаючи царську й синодську грамоту особисто Сіркові, наказний воєвода Косаґов запевнив його, що стрілецький загін прибув у його лицарське піддання і волів би піти під його бунчуком у Сіверщину на людоловів, які щойно переправилися в Стайках за ясиром. Це прохання стало безвідмовним заходом у обплуті Сірка, бо спиняти ушкалів-людоловів, боронячи край, він був ладний хоч і з самим чортом, а Косаґов і козаком колись був, і говорив рідною Сіркові українською мовою, і натякав на можливе доброхітне покозачення стрільців.

У розмові вияснилося, що батько наказного Косага був донцем, до царя Олексія пішов на службу як знавець соколів, ще до його воцаріння на престол, і зараз живе на Москві, де чимало козацьких людинів досить оплатно слугують Олексієві, як і знані Сіркові Андрій Чорноморець, Федір Шумейко, які з незагоєними ранами пішли тепер із донцями на Крим, взявши і царського воєводу, також козака з батька, Богдана Хитрого-Хитрово.

Зауваживши Сіркове здивування, Григор Косаґов поправився:

— Прийняли на поки що, як дончака-рядовича, лише на промисел, як підсусідка, що не буде враховуватись у дуваненні... Забажав, бач, отаман погуляти на морі.

— Як не києм, то палицею, аби якось привчити донців до московсько-боярського мішка-рептуха,— не стримав себе Сірко.

— Його величність цар Олексій Чорноморця і Шумейка хоче настановити головами насадних теслів на Москві, як лиш повернуться,— зробив вигляд Косаґов, що не почув Сіркового обуру.— Їх ждуть боярський стан і великі пожалування!..

Збирався Сірко в догін буджаків-людоловів недовго. Переправлявся разом із стрільцями Косаґова в Стайках і в Гребені. В Сіверщині наздогнали вони Ясингельди-мурзу і полонили почергово майже всіх ординців. Сірко віддав людоловів Косаґову для відправки в Москву, а понад три тисячі коней відпровадив у Слобожанщину, цього разу Дзиковському.

Вертаючись на Січ, Сірко зустрівся з Якимом Сомком. Той був схудлий, пошарпаний, висотаний, аж пізнати його годі, надто коли рівняти з тим Сомком, що йшов колись з ним із Києва по благословенні їх Петром Могилою.

— ...У мене з тими «вічами» і «ятями» при царському стотитулуванні вийшла необачна хибність. Та й не моя вона, а писарева, бо я людина, як відаєш, малоосвічена, в колегіумі пробув лише рік і грамоту потім забув геть. Причиною є моя беззахисність і беззаступність, а ті дурні «яті» мені ні до чого. Злостивства, зловорожості, злочинства й лиходійства роздирають нашу землю, як грішницю, харцизи і вражі душі, нехристи й супостати-перекинчики при сусідських дворах у праведниках ходять, а шляхетність і лицарство топчуться в багнюку,— аж плакав Сомко перед Сірком.

— Он і кошовий Січі Іванець про мене лихословить, як про татя якого, а це ще й Мстиславського єпископа Метода Пилиповича обдарив бакшишем від царя та бояр, і той мене із вівтаря ганьбить і навітами обмовляє, пославши цареві лихослівну супліку про мою зраду... А ти чомусь не багнеш,— подивився він на Сірка молільно,— пов'язати нас і випороти при стовпах за зраду сіромному поспольсту. Орда ж не сама прийшла, то й вина її менша, аніж того, хто покликав її на нашу голову. Лише ти один, як знаю, із січовим козацтвом міг би порятувати край, не продавиш його, а чомусь не збагнеш того, передавши пройдисвітові Брюхові клейноди січові й гетьманські,— судив він Сірка.— Чи думали ми, чи гадали об тім, що нині робиться, до Богданового гетьманування? Адже валом пливе люд із рідного краю в Слобожанщину, в Подунайщину, до Кубані, на Жиздру, Оку! Рвуться спаї, забуваються звичаї, і свята церква стає на службу никонівцям, цареві та боярам...

Попрощавшись із наказним, Сірко згадав подію, яка підтверджувала гіркі слова Сомка. Було це по звільненні ясирників якось у глупу північ, коли бекетник підпалив лелече гніздо на яворі і підняв у алярмі весь його загін.

— Ану, стій, валка! — звернувся він тоді до невідомих подорожників, які не були схожі на ясирників.— Хто у вас валковими і радниками, люди? — спитав у передніх.

— Діди Некраса, Пішко й Піско. А ви хто будете, що, як та орда, обсіли нас? — запитали Сірка у відповідь з передніх хур, повних сонного люду й баулів.

— Гукайте до мене дідів, а самі спиніться! — наказав Сірко, направляючи Велеса вподовж валки.

— Ну, я Некраса, а ось-ось і Пішко та Піско підійдуть,— виринула із пітьми дебела постать літнього вже вершника на добротному коні.— Хто ти і чого пристаєш до сіромного подорожнього люду, пане? Пощо самочинно нас спиняєш? — не злякався валковий Сірка.

— Не пристаю, чоловіче, а питаюся. І спиняю, бо мушу знати, хто ви,— втримував Сірко нетерпеливого Велеса.— Куди, якою кількістю та чому валкуєте?

— І все-то вам, окаянним, треба конче знати, і до всього вам діло, проклятим,— лаявся хтось деренчливим голосом із хури.

— Пождіть, діду Танасе, не бурчіть і не здіймайте галасу,— зупинив деренчливого, виринувши перед Сірком, другий валковий.

— Піско я. Рядовичі ми, пане. Валкові у викітчині, пане отамане,— пізнав він чільця в Сіркові.— Слідуємо хто на Оку і Жиздру, а хто в Калач, Борисоглібськ і Оскол зі своїми односельцями, бо життя немає сіромному людові від свого старшинського міжусобства та від ординського людоловства.

— Ти що ж, московит, чи що? — поцікавився Сірко, почувши в мові Піска окання.

— Сам ти московит, недоноску,— огризнувся третій, Пішко, схопившись за шаблю і стримуючи неспокійного коня під собою.— Казіться тут, вбивайте один одного за клейноди, а ми правимося в Мещерське Полісся, де ще, слава Богу, немає ні бояр, ні вас, нехристів і супостатів зажерливих,— хльоскав Сірка по серцю.— Слава Богу, немає окаянних!..

— То ви вже тамтешні, чи що? — примирливіше спитав Сірко, почувши правду із уст валкового відчайдухи.

— Некраса і Пішко ось, вважай, уже тамтешні, а я Піском пишуся, то лише збираюся тамтешнім стати,— присмирнішав і валковий.

— Ну, то правтеся собі щасливо, і Бог вам у поміч, добрі люди,— вирішив не затримувати валки Сірко, вгамувавши в собі образу і болючий жаль.

— Отак би й зразу,— повернув свого коня Некраса.— А ти ж хто будеш, пане отамане?

— Десь тут, може, чули, рештки ушкальського алаю є? — не відповів Сірко на питання.

— На Сожі, кажуть, славний Сірко їх колошкає із запорожцями,— приспинив Некраса, аж здибивши свого коня.— Рушай, валка! — гукнув він у темноту.— Ятлан-ятлан, валка,— повторив по-татарськи під скрип хур, що рушили з місця...

Згадавши тепер ту нічну зустріч, Сірко мов побачив, як за мить огрядний Некраса вернувся до нього на повному скаку.

— Прости за зухвалу й брутальну мову, пане отамане,— приклав він руку до серця, розглядаючи близько Сірка.— Не знали ми, що ти і є Сірко, то перепрошуємо. Спасибі тобі за коней і поміч сіромному людові, щасти тобі завжди й повсюди. Кінь оцей піді мною тобою присланий,— оголив він голову, вдячно кланяючись.

— Правтеся щасливо! — відгородився від тих слів Сірко і повернув Велеса на бивак.

Сірко не пішов тоді спати. Передавши Велеса Архипові Раві, він до ранку сидів на березі Сейму в самотині і переварював оті дорікання під рідним, ледь озореним смарагдами небом.

«А так,— згадав він слова батька Сулими,— коли ти син своєї землі, опирайся об неї, рідну й святу свою землю, политу потом, сльозами й кров'ю, удобрену кістками, і йди вперед, хай і з бідною саквою, але з павинокрилою надією на волю, поки не вивільниш рідного краю й народу, доки стачить сил і життя!.. А якщо допустив, щоб якийсь чужинець, набрідець чи людолов її топтав або присвоїв, то ти — злочинець перед пам'яттю й святинями своєї минувшини і ті, що прийдуть по тобі, навіки осудять тебе!..»

Досі доля берегла Сірка. Його костисте, видублене морозними й спечними вітровіями, напхане м'язами тіло не мало живого місця, не зачепленого стрілою, шаблею, ятаганом чи ножем. Сірко так навик до ризику, що майже не берігся в бою. А ось цього разу доля і захистила, й попередила його.

Трапилося це під Льґовом. Людолови вже були переможені й поставлені на коліна. І тоді ото Сірко відчув удар у груди, а за мить вирвав пущену в нього стрілу і зрозумів, що вона з трутизною, але вдарилася в Софіїн хрестик із Мгарського монастиря. Роздивившись, він поклав її в сагайдак, а людолова, який запустив у нього стрілу, прикликав до себе, пообіцявши відпустити додому, якщо той розповідатиме ординцям, що урус-шайтана трутизна не бере. Ординець довго чекав, що трутизна таки подіє, але бачив отамана всю путь до Січі здоровим та веселим і врешті повірив, що Сірко невразливий. З того часу хрестик став для Сірка забобоном, адже врятував його від явної смерті.

Повернувшись у Чортомлик, поховавши убієнних та прослухавши відправопоминальну месу в храмі Покрови, Сірко увійшов знову в звичне русло життя. Вставав рано, лягав пізно, щодня робив вправи із молодиками. Останній похід показав йому, що частина козаків була невмілою в бою, не володіла належно зброєю, хоч стрільці Косаґова були ще гіршими. Отож лише вправи, вправи і вправи могли тому зарадити, і він заповнював ними козацькі будні.

Якось під вечір застав біля свого бурдюга трьох валахів і їх супровідців.

— Виклали, пане отамане, як має бути,— доповів Яким уже в бурдюгові.

— Не сумнівайся, отамане, відпустили візира додому здоровим євнухом разом із супровідцями,— докинув Хома.

— Атож, здоровим і з пов'язкою на очах аж за сім поприщ завели його від того місця, де валашили й лікували. Розплатилися із вдовою за льокаторство, як велів,— завершив мову Проць.— Здоровим візир виявився, навіть не лихоманило його... Розплати, ватамане, нам не треба, ото хіба козакам,— подивився Яким на супутців, які сиділи мовчки,— а ось коли ласка твоя, може б, подарував нам по пістолю. В тебе ж он їх скільки, а нам би пам'ять була.

— А чом же — радо подарую що кому до вподоби,— запросив Сірко гостей робити вибір.

Як Сірко не намагався виправдати свої вчинки стосовно візира, на душі лежав осад неґречності, нелицарства, хоч і була втіха, що тепер Настка може жити спокійно. Та наступні події примусили забути особисте.

Переобраний у Зозулиному Яру Іванець Брюх без згоди кошового Іваненка-Величка гукнув клич до січовиків і повів їх охочекомонно на волость до Мрина і Остра, де старшини намітили вибирати Сомка й Золотаренка в лівобережні гетьмани. На той час полковники і знатні старшини кінцево відділили себе від козацтва, і, граючи на цьому, Брюх, як прихильник сіроми, мав надію опорочити і Сомка, і Золотаренка й самому стати лівобережним гетьманом. Сірко особливої уваги виборам не надавав, тим паче, що проводитись вони мали під наглядом царських воєвод і стрільців, а отже, не були, на його думку, справжніми, козацькими.

Відвернула Сіркову увагу від виборів і підоспіла на той час морочлива подія — особисто до нього прибув гонець від самого круля польського Яна-Казимира Вази із дарунками і листом. Між дарунків було триста золотих червінців і в окованій золотом та інкрустованій цінним камінням піхві дорога, дамаської роботи шабля. Особивим був і лист Яна-Казимира, написаний, як признав не лише Сірко, а й Архип Рава, Собеським і тільки осургучений печаткою круля.

«Вельмишановний звитяжцю і лицарю з лицарів,— писалося в листі.— Ґратулюю і віншую Тебе, як знакомитого ґерцера і мудрого та вправного воєводу. Не буду таїтися, що обидві ойчизни наші вважали б за велику честь мати Тебе за реґіментаря на належних Тобі чільних становиськах і войськових посадах під моїм берлом.

Твоя ойчизна засадно розколюється та шматується підісланими царськими дейнеками і нами та литвинами із-за окремих наших нерозумних шляхтичів та із-за розпорошеності ваших старшин, хворих гетьмануванням, становими інтересами, отамануваннями і воєводствуваннями. Всі знаходяться під впливом збуйного хлопства, яке керманить і справовує старшину кожен у свій бік.

Ні я та мої реґіментарі, ні вибраний щойно козаками й старшинами та призначений нами по доброхітній посвяті і постригові Юрія в ченці наказний гетьман і достойник Павло Тетеря-Моржковський не прагнемо розбою і спустошення краю русинського, а навпаки — хочемо його цілості, добра йому й розквіту.

Але те, достойнику зацний, на нашу думку і за нашими переконаннями, може осилити зараз тільки одна особистість, а саме — Ти! Отож тільки на Твоїй особі може ґрунтуватися цілість Русинського князівства, і ми пропонуємо Тобі гетьманство всієї вашої землі, рівне в правах і становиськах з литовським і польським, як виємок історичний, як остатню можність спинення братовбивств і об'єднання при польській та литовській помочі всіх русинських земель. Я і гетьман Сапега наперед згодні передати Тобі під зверхність всі свої війська, як рівному між рівних, для досягнення миру й спокою в краї.

Негайне повне доручення трьох військ під Твоєю рукою буде Тобі гарантом, що ми будемо несхибно дотримуватися всіх пунктів Гадяцького трактату, а Україна стане рівніш князівством з нашим.

При Твоїй ласкавій згоді та після посадового окняження над усіма русинами і на Заході та Пулноцно-Заході аж до Чорно-Русинського Несвіжа, Волковиська та Слоніма, і в Червоній Русі ми б могли, як ти свого часу вимагав від воєводи Собеського, укласти згодом новий трактат, а Твоє польне гетьманство було б тому запорукою, бо в твоїх руках було б військо. У нас буде розмова щодо цього із сеймом, як згодишся на неї...

Маю відомості про те, що царські кур'єри-гінці у Стокгольмі, Стамбулі та іних реґіментах по Кардісу нацьковують двірських сановників-діґнітажів не лише проти Польщі, але огульно й проти України, і своїми клятвами й фальсифікаціями уже змінили палацово-тронні усправедливлення і о козаках...

Листа цього з крулівською печаткою і моїм підписом, як і мої обіцянки, можеш вважати за стверджувальний і вже погоджений доказ укладу.

Отже, даю Тобі нагоду врятувати край і поспольство русинське та чекаю Твоєї ласкавої згоди і небарного приїзду до Шаргорода.

Лишаюсь зичливим Тобі Ян-Казимир, король Жечі Посполитої».

Ще під час першого читання листа Равою Сірко згадав дарунки царя і зрозумів, що вони обнадіяли Іванця Брюха на можливу авантюру. Але цар і бояри діяли, а король і магнати трактували, правда, значно поступливіше, ніж досі. Слухаючи повторно Раву, годуючи та поячи посланців, він не знаходив пояснень поведінці круля, хоч і розумів якусь його скруту. На ум приходило й те, що султан Мухаммед нарешті роздовбав Кріт, повернув собі Лемнос і Тенедос, а отже, над Ляхистаном знову нависла загроза з боку Столиці Щастя — Порти.

Сіркові вдалося вияснити із балаканини п'яного ротмістра-посланця, що круль, останній із Ваз шведських, «зараз не має підтримки свейського двору по трактатові з Московією в Кардісі, а навпаки, має загрозу і від Свенії, і від Московії, а султан тим користає і вимагає данин, належних йому за всі роки ненападів».

«Видно, більш ніж реальні оті погрози султана, коли змушують круля по розгромі царських стрільців Тетерею з Юрієм посилатися на Гадяцькі трактати та згадувати Чорну і Червону Русь і недоконечну домову із сеймом,— міряв Сірко бурдюга з кінця в кінець.— Хочуть мати в моїй особі спільного польного гетьмана для трьох князівств, немовби жертвуючи і польськими, і литвинськими інтересами, а чому й для чого? Щоб відірвати мене від сіромного люду і очолити мною перекинчиків і тетеринців? Адже це мене, тепер недоторканного і на Правобіччі, і на Лівобіччі, негайно поведе до міжусобства, і потім який я гетьман, та ще й спільнопольний до всього?!. Ні й ні! Недоріс я духовно до гетьманства, але й Богдан був недорослим аж до приїзду із Геленкою в Київ після Замостя й Любліна, яких йому не простить сіромство вовіки. Мушу ознайомити з цим листом козацтво і старших та знатніших січовиків,— порішив Сірко, злякавшись особистої відповідальності за відмову, чого досі в собі не знав.— Мушу поширити цю відомість перед полків на волостях по Правобіччі, Лівобіччі та в Слобожанщині, повідомити митрополита Балабана в Чернігові»,— вирішив і, розбудивши Раву, до рана проказував йому листи з крулевими текстами та питав поради в адресатів.