Під Савур-могилою

11.

Купалася в запашному літеплі природа. Буяла, в'юнилася, плодилася, мінялася барвами і кипіла буслиними клекотами над куренями та розкритими для лету крилами лелечат у купинних гніздах, які були святотатною гордістю мешканців під ними. Лелеки над куренем вважалися Божою милістю, охранним духом, символом безпеки, а порожнє гніздо на дахівці віщувало мешканцям загрозу поразки в бою, пожежу, мор, зраду і гибель.

Забобон той був здавна таким заповітно і душевно глибоким, що курінь часом відмовлявся йти в бій, коли навесні бузьки відсахувалися від нього і осідали на інший. Правда, порожніх гнізд на січових будівлях, як правило, не було, навпаки — бузьки їх мостили на яворах, раїнах-стуракинях та інших деревах, бо ж вистачало лелекам корму в заплавах, а відтак і плодилося їх щороку багато. Запорозьке Поле і Великий Луг скупчували в собі стільки птаства, що козацтво чарувалось ним...

Відпустив нарешті курінний отаман Сірко крулівських посланців із подарованими навзаєм двома арабськими чудо-скакунами під дорогими кульбаками та обіцянкою «приїхати до Шаргорода, як угамується Січ». Не встиг потішитися тим, що позбувся клопоту, як знову прийшло «пожалування» від царя з подячною грамотою та уклінним проханням до козаків об'єднатися із донцями, вже ніби царськими, й піти «на промисел сушею й морем», щоб перешкодити об'єднанню із ляхами агарянської орди.

В царевому листі все виглядало так, ніби й не цар просив, а Синод і «сім київських та іних підпольсько-литовських храмів, вірних цареві і святій православній церкві та вірі во Христі».

Хоч те прохання й шокувало до пасії січових чільців, а найпаче протоієрея Петра Буркуна, вони розуміли, що цар і бояри вже давно підігрівають жар чужими руками, але складалося так, що їх інтереси збігалися з насущними нуждами рідного поспольства, яке жило під постійними людоловствами Орди і в Україні, і на Доку, а отже, прохання царя не викликало заперечення, бо ж підсилювалося молільним «проханням семи храмів у вольнім віросповіданні»!

Подіяли на січове товариство, а найпаче на берладників, жаківників, арґатів, підсусідків та шпихтірників-калік і вісімсот вісімдесят шість карбованців мідних, шістнадцять алтинів і чотири гроші, що по грамоті призначалися їм.

Сіркові було ясно, що Приказ Малої Русії на Москві добре обізнаний із ситуацією в Україні і в Січі завдяки перекинчикам, які і направляють його, і пильнують за впливовою дієвістю, звичайно, за непересічну оплату й стани. Ніби випадково на Січ прибув гінцем якраз тепер Гриль Явриченко із Козельська «від викітної громади» і сповістив, що «татари на чолі з Бабаш-Арслан-Алеєм взяли в ясир на Козельщині по штири бранці на кожного людолова». А вслід за Явриченком до Січі наблизилося дві тисячі ратців-козаків із Білгородщини. Вів їх наказний полковник, колишній сотник Січі Християн Гогольщина. Косаґов у нього був ніби підпомічником і дорадником.

Людоловства Орди і відкриті виступи, супроти неї царя немовби за єдину християнсько-православну віру творили свою справу на користь Московії краще і вправніше, аніж будь-які військові дії. Якщо стрільців-московитів козаки-січовики просто видворили б із Великого Лугу, то слобожанських козаків вони приймали як своїх, хоч і розмістили не на Січі, а в полі. Зіграло свою роль і прислане царем «пожалування» з двохсот портищ сукна (по сорок аршинів у портищі та «по п'ятдесят мідних карбованців на душу козацьку», присланих «для воїв Гогольщі», а фактично для стрільців його «підопічника» Косаґова...

Неймовірні складності гри двох високих дворів, а в додаток — святотатні викиди Чернецьким та Махевським із могил при Суботівській церкві останків Богдана й Тимоша Хмельницьких, не допускали й думки про якісь сув'язі або трактати з ляхами. А тут ще посланий Сірком загін розвідників із Адамом Сулимкою на чолі привів бранця, білгородського буджака, який віз від Яли-мурзи до хана листа зі сповіщенням, що мурза «зможе піти за ясиром лише тоді, коли хан виступить із Криму, бо має таку вказівку від Субан-Казі, візира і хондкара та муфтія Великої Порти».

Щоб хан і Яли-мурза не вийшли з дому, Сірко, поставивши січове реґіментарство до відома, послав на Дон до Степана та Фрола Разів доброхітців із наказним отаманом Трохимом Вітченком «за охочекомонцями-донцями і калмиками-ойротами» в надії спішно зладнати великий похід на Ханство. Допомагали Сіркові впливати на «старших і знатніших» в тому заході і московсько-воєводські лазутчики та прибічці Брюховецького, які, відступаючи перед Тетерею, Гуляницьким, Маховським, Чернецьким, всяко обнадіювали населення спасінням у Сірка, змусивши тим Іваненка-Величка по здачі кошівства і курінства в Зозулиному Яру та на Чортомлиці Панькові Пилипчаті піти із Сірком чималою спільною потугою до Дністра, Тягина і Бендер не Україною, а буджацькими селищами і становищами.

Похід той не лише позбавив хана змоги вийти з дому, а й змусив його готуватися до відсічі, оскільки Сірко пустив поголос, що «йде морем і степом на Ханство». Тисячі становищ буджаків було спалено козаками, десятки тисяч буджацького люду взято в полон, і від горя розорених сполотніло не лише небо, а й сам хондкар-султан світлий, святий муфтій та великий візир у Порті Щастя.

Сірко в цім поході був всюдисущим, його розвідники робили більше рекешету, аніж він сам. На десятки поприщ правилися пов'язані сирицею бранці в лавах-колонах. Худоба, коні, гнані козаками до Січі, лишали по собі чорний шлях в незайманому степу, здіймаючи порох до самих хмар...

Зруйнувавши буджадькі стійбища і можливу їхню погрозу в підсиленні хана і його удару козацьким когортам у бік, Сірко повернув запорозьку потугу на Брацлавщину, Уманщину і Вінниччину, де всі козацькі загони доброхітно зголошувалися перейти в його підлеглість, а польські ще при наближенні втікали.

З Вінниці на гроші, одержані за звільнення знатних мурз і башів, Сірко послав у Січ валки-батови всілякого провіанту, хліба, а найпаче кіз, овець та корів, які дешево коштували в Кам'янці-Подільському, «для запорозької волості, сирітських і каліцьких шпихлірів». Послав він і цареві, як сатисфакцію, дві корогви, п'ятнадцять полонених знатних буджаків, добротного аргамака і двадцять чотири верблюди, зазначивши в непоштивому листі, що «Січ цим походом розрахувалася десятикратно і зі світлим царем за всі його пожалування та помочі козацтву, і з воєводою Ромоданом за присилку козаків у поміч». Та приписка при ігноруванні царських титулів на смерть образила тронну особу, а відповісти на неї Сіркові вона не могла у скруті від Тетериного наступу...

«Удався нам похід,— аналізував отаман виправу,— і вихід трьох тисяч буджаків випередили, і хана затримали. А все завдяки розвідцям Турлюновим, обскокам Стягайловим, вогням Туковим, які показали нам буджацький алай як на долоні. Цього не навчиш, до цього додумаються тільки здібні»,— тішився своїми помічниками, дивуючись, що не прийшли із Дону Разі, а зі степу ойроти, як обіцяли.

Попереджений Турлюном, Сірко, піднявши гуртик козаків, догнав ще один ясир і на льоту звільнив у Абдаґул-мурзи — вісім, у Алаш-мурзи — десять, у Темераш-улана — дев'ять, у Метли-мурзи — чотири, у Бабаш-мурзи — чотири, у Аджай-мурзи — двадцять, у Ярелан-мурзи-гази — десять, у Каплан-мурзи — десять, у Абли-мурзи — шість молодих бранців, відібравши більше сотні добрих коней, кілька десятків луків, шабель-ятаганів і добротних арканів. Звільнив без жодних втрат, не дивлячись на відчайдушний супротив.

«Не пропали дарма заповзяті виправи на січовому тирлищі, слава Богу»,— перехрестив себе подумки Сірко, тішачись загоном.

Лишивши наказними полковниками Січі у Вінниччині, Брацлавщині й Уманщині (Ханенко із Тетерею були під Глуховом) Адама Сулимку, Васюру Вареницю та Лавра Гука, Сірко спішно пішов до Січі, щоб попередити можливий напад хана на Запорожжя, бо Мухаммед-Гірей, дізнавшись про Сіркові виправи на буджаках, оголосив «священний джихад проти невірних ґяурів у Запорогах».

В Січі Сірко застав три полки стрільців, як «гарнізон оборони од татар до прибуття січових сил і самого отамана Сірка із Брацлавщини». Царський двір без мила ліз у січову душу! Він ще через Приказ Малої Русії уперто намагався бути присутнім на «православних Запорогах» навіть при відступі і втраті позицій в Задебрянщині й Смоленщині, не кажучи вже про Ліфляндію, хоч і обзивав те ж Запорожжя «гніздом збіглих збуйців, заколотників, нехристів, відступників-єретиків та антихристів».

Очолювали полки стрільців Петро Сафонов та стряпчий Григор Косаґа-Косаґов. Обидва чільці зустріли Сірка перед Січчю запевненнями, що вони «прислані царем у його повне підпорядкування і дислокуватимуться тільки там, де Сірко їм дозволить». В словах царських довіренців не було й натяку на кошове регіментарство, виглядало так, ніби Сірко, а не Пилипчата чи Іваненко-Величко із Іваном Щербиною реґіментарювали в Запорогах.

Тим царські присильці відколювали Сірка від решти запорозьких привідців і не без умислу сіяли між ними ворожнечу.

Січ зустріла Сірка й новиною. Молодший за нього, колишній його однокашник, вишкольник сотника Шуліки, тепер чигиринський полковник Петро Дорошенко, який досі не тримався ні промосковської, ні пропольської сторони, пішов зі своїм добре вишколеним, озброєним та на заздрість одностайним полком із братом Григором у поміч Тетері, то пак і крулеві. Ця відомість та ще чутка, що й Богун став у поміч Тетері, змусила Сірка звернути увагу на «обдуманих полковників», як на якусь непересічну, вирішальну подію.

І знову обставини не примусили засидітися в Січі. Сірко дізнався, що Мемеш-мурза кримський за наказом хана пробрався аж під Канів і «взяв там такий великий ясир, який ще не траплявся йому, хоч ходив за ними в Урусію не раз». Пробрався він вміло, обійшовши Сіркові залоги, і в тому мусив приймати участь хтось із перекинчиків-козаків, що знали й гасла, а не лише розташування бекетів.

Тож, кинувши напризволяще Січ, Сірко із доброхітцями-запорожцями сушею й морем пішов на Перекоп, навперейми ушкалам-людоловам і назустріч можливому хановому виступові в похід. Справжнє смертельне бойовище відбулося під Перекопом. Пішли з Сірком, як із реґіментарем, і Сафонов та Косаґа з трьома полками. Одгородивши себе від хана човновими залогами, Сірко повів решту свого війська зі стрільцями в лоб ушкалам-людоловам і в дводеннім бою, втративши чимало козаків, а найпаче стрільців, що не вміли арканити й шаблювати, таки здолав ординців, заарканивши Мемеш-мурзу і висмикнувши його з сідла.

Поодинокі втікачі, добравшись до хана, повідали йому, що «шайтан Сірко учиненням нечистим зробив таку мішанину серед правовірних, що вони в бою самі себе били, не відаючи, хто свої, а хто чужі! Одягнув підшайтанків-кяфірів у ординський стрій, очалмив їм голови, а ясирники убивали правовірних і в стояннях на колінах».

Не встиг Сірко оговтатись по бойовищу та вийти в зворотну дорогу, як до нього пробилося шість ясирників-втікачів аж із Гезлева і Бахчисарая на чолі з шаргородським козаком Іваном Мельником, колишнім Сірковим сотником в тому містечку. Мельник був обізнаний не лише з тим, що робиться в Ханстві, а й знав, що твориться у вілайєтах та казах турецьких у Криму. Він намалював Сіркові на піску карту всього Ханства з містами, аулами-стійбищами і пасовиськами, увесь Бахчисарай та його околи із путями, шляхами і навіть перепуттями, річками, долами і горами.

«А ще скажу, пане полковнику,— називав він Сірка по-давньому,— що запорожці без великих втрат мають змогу, а найпаче з'єднавшись із донцями, взяти і все Ханство при допомозі своїх людинів у ньому, бо ж їх там стільки, що на одного ординця, мо' й три припадає тепер!» Він клявся Сіркові, що, будучи бранцем, лише про те й думав, щоб підказати Сіркові ту істину...

Вже коли Сірко щасливо доправився під Перекопу в Січ, до нього прийшов посланець із Дону, який нещодавно ходив на байдаках у море, тепер донський осавул Павло Килимник, колишній запорожець-чорноморець, знаний Сіркові ще по Азовському сидінню як підпомічник покійника Конограя, з листом від царя і бояр:

«Його царської величності Війську Запорозькому за сукцеси Перекопські ми вельми вдячні, отож просимо чинити над кримцями і ногаями, як і над всіма аґарянами, промисли разом із отаманом Сєркою і військами всіх черкасів, щоб замислам їхнім не бути, а ми, його царська величність, князь...— перелічувалося понад п'ятдесят титулів! — від вас, наших підданих, ніколи одступні не будемо і проти поганих завжди вам будемо у захисті і помочі стояти...»

Оте «його царської величності Війську Запорозькому» і «наших підданих» було явним каменем у запорозький вольний город і обурило не лише січовиків, а, як твердив Килимник, і донців, бо ні одні, ні другі ні в якій мірі себе приналежними «його царській величності» не вважали. Донський круг в обурі вислав царевого посланця геть, хоч і не всі отамани того хотіли, а Сірко та січовий реґімент негайно відпровадили Сафонова і Косаґу із стрільцями не лише від Січі, а й «із усіх козацьких земель»!

— Невже ми, донці, уже піддані, а не вольні козаки? — обурювався Килимник.— Невже невпоміт і нас зашорять цар і бояри?! На Дону по цьому листі ціла заворуха стряслася між козаками й Кругом. У нас, отамане, не уявляєш, що твориться! Разі питають тебе, що їм робити із царськими посіпаками, як діяти. Адже Круг не дозволив нашим охочекомонцям піти тобі на поклик в поміч, як ти просив. А головний отаман Ходня-Лук'янов, заборонивши про похід і думати, забачивши ворохоблю по отому листі царя, для виду згодився із обуреними та збунтованими, але тільки тому, що іншого виходу не мав.

Цілий тиждень кипіло і в Січі. Старші та знатніші під впливом сіром, а найпаче збіглих та всіляких арґатів, які вимагали «порвати і найменші сув'язі із царем та боярами, яко насильцями та мордирцями», нарешті відпровадили в Москву Павла Килимника в Посольський приказ із листом-протестом, в якому писалося, щоб бояри, скриби та іні «служиві людишки» не сміли писати слів «наші піддані, його царської величності донські і запорозькі війська», бо інакше вони підуть війною на царські землі і остроги, хоч досі охороняли від аґарян Московію за пожалування. В листі в'їдливо нагадувалося Приказові, що «землі ті не царські, а лиш остроги на них його, отож хай того не забуває!..»

Було б чого реготати на кутні січовикам і над чим думати чільцям. Наглі підступи царя та його посіпак були такими пройдисвітними, що в них тяжко було й повірити. Відступивши розбитим під натиском ляхів, литвинів та Тетері в свої землі, цар найняв сотні розстриг, таємних послухів для розповсюдження турусів-чуток, для підкупу святих отців, і ті з вівтарів паплюжили Тетерю й Сірка, як єретиків, здирців, шубравців і клятвопорушників.

Дізнавшись про ті обзивні й наклепні чутки-туруси, Сірко згадував свою розмову із Шереметєвим та недавнє «благословення, дане січовикам на аґарян сімома єдиновірними православними храмами», і зашпорами пойнявся від того. Об тім навіть ханський підвізир сповістив Сірка, коли погоджував із кошовим помежжя пасовиськ між Запорогами і Ордою.

Цар компенсував втрати у війні надбанням собі прихильників з допомогою пліток, вигадок, обіцянок-цяцянок поспольству та чільцям. І наслідки не забарилися. Проти Тетері повстав зненацька Паволоцький полк під проводом Івана Поповича, сподіваючись на «велике пожалування». Йому услід Переяславський полк під Войцем Сербином визнав Іванця Брюха «єдиним гетьманом». І все те творили ніби не лазутці царя, а сам гетьман та його писар Степан Гречаний у Батурині. Прийшла звістка, що знаний Сіркові попович Іван Самойлович об'явився тепер уже сотенним писарем у Веприку лише завдяки тому, що написав цареві за Сірка, як за «збуйцю й драпіжника».

Якщо Сірка ті плітки не могли облити помиями, то Тетерю вони довели до того, що він по домові «став охоронятися ханським алаєм аґарян», який людоловив побіжно, де хотів і як хотів!..

— Багато, отамане, нас, черкасів, прийшло до тебе та ще більше згодилося, даруй, піти до молдавського і волоського господарів, воліючи жити в неволі, аніж бути під ляським чи московським гетьманами,— запевняв Сірка козак із Комаргородської сотні Брацлавського полку Платон Навухоглух, прибившись на Січ.

Писав про те й сам наказний гетьман Тетеря королеві польському, додаючи, що «визиск люду тепер такий, якого досі не було»! «А я, ваша величність, цяцька тепер у Орди, бо й листи мої мурзи переглядають. Старшини мої тільки й думають, як порвати спілку із Польщею й піти в сув'язь із ханом, а найпаче Дорошенко...»

Не розминулася з Сірком ще одна не байдужа йому подія. Київський воєвода Іван Виґовський підіслав таємно у гетьманові полки Тимошку Сулиму, а той підмовив за таляри два полки охочекомонців об'явити Івана Виґовського знову гетьманом України та захопив Лисянку і Ставище, пустивши чутку, що чинить те за погодженістю із самим Сірком і його Січчю! Два тижні тяглася братовбивча бойня, поки Тетеря і Маховський своїми полками до пня не знищили і нового гетьмана, і його воєводу Тимоша Сулиму. Тоді ж ото був арештований ляхами «мніх Гедеон» — гетьманич Юрій — та відпроваджений аж у Марієнбург. Услід Тетеря арештував і митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського та колись гадяцького, а тепер свого генерального полковника Григора Гуляницького, а з ними цілий ланцюг послідовців і підпомічників.

«Збава прийшла на супостатів,— говорили сіроми,— омели наїлися, скажені!»

Сірко жував тисницями-кутніми, бачачи заінтрижене сусідніми високими дворами знищення мислячих чільців, і не знаходив ради, бо Іванець Брюх, який донедавна спирався на сіром, Січ і Запороги, раптом почав вимагати датків на утримок і заборонив Запорогам приймати збіглих, ба навіть наполягав, аби негайно вернули усіх їх боярам і цареві для суду.

«І стали в Україні,— як сказав Сіркові присланий до нього Тетерею генеральний осавул Петро Дорошенко,— московитські дейнеки і польські лазутці чинити таку анархію, що й не повіриш. Стало на тому, що не відаєш уже, з ким ти і хто з тобою, бо б'ють ляхи, б'ють ординці й турчини, б'ють московити, і б'ємо ми самі себе, і людинові не второпати уже, з якого боку до нього йде смерть! Уяви собі, Тетеря послав ротмістра Яцковського до хана з проханням, щоб той Ордою утихомирив рідний край!»

Руйнування, нищення і вбивства досягли в Україні нечуваних наслідків, особливо як у Ніжин вступив із вісьмома тисячами стрільців князь Великоґаґін, а гетьман Брюховецький, огардившись у Батурині, почав нищити, вбивати і палити тих, що вчора були лояльні до Тетері. Чого тільки не було конфісковано у «противників»! Підлили олії у вогонь і так звані Батуринські статті, за якими, всупереч Переяславському трактату, було введено в усі міста України московських воєвод, повернуто боярам збіглих, а купцям приписувалось не возити у московські землі оковитої і тютюну.

«Не поменшують,— як писав королеві польський посол при Тетері Венславський,— анархії і збори на ординські стації, які козацькі старшини присвоюють собі, а поспольство розплачується з мурзами ясирами». Писав і Тетеря про те ж: «приношу незліченні збитки краєві для стримування Орди і кінцево вичерпую і свої, і поспольні сили!»

Геть погіршилося становище в обох Січах із-за збіглих, які підбурювали козацтво до ворохобства, нацьковували його проти «неугодних» Москві, вигадуючи такі на них звинувачення, що всі диву давалися. В їх устах так усе викривлялося, що не можна було взнати, а головне — боротися з ними, бо користувались вони правом «вільно говорити, як із дідів-прадідів повелося».

Сірко був єдиною незаплямленою особою в поспольстві, яка ще могла негайно і незаперечно погамувати підбури, метушню збігців, розвій старших та знатніших, можливе ворохобство сіром. І не лише в Чортомлику, а й у Зозулиному Яру. Якраз і нагода підоспіла. В Україну знову прийшов алай ординців, і Сірко, забравши горлопанів у похід, пішов на волость назустріч орді. Крикуни були не вишколеними, вони ще по дорозі до Чигирина повтікали із загону, а Сірко, завдяки Брюховим оплутням, кинувшись за ординцями, наткнувся на польські засідні когорти під Чигирином та Бужином, де врешті був наголову розбитий воєводою Чернецьким.

Тільки неймовірна здібність та жертовність засланих у польське військо козаків, які дезорієнтували ворога, врятували його загін від цілковитого погрому. Тоді він уперше цілим загоном утікав від погоні орди й ляхів день і дві ночі. Відступ той був карою йому за непідготовленість і довіру до збіглих, серед яких, як виявилося потім, були лазутці гетьмана Брюховецького.

А тим часом у Зозулиному Яру відбулася Чорна рада, і січовики, нацьковані обіцянками Брюховецького, скинули поміркованого Іваненка-Величка, а кошовим обрали «ворохобника, байдура і кривляку Сацька Туровця, око й вуха Іванцеві в Січі». По раді Зозулин Яр зробився побоїщем прибічників і ворогів нового кошового, і Сірко під впливом масових втікачів із Яру мусів пригрозити новому кошовому судом і поєдинком на шаблях за розвій братовбивства.

Міжусобство й розкол з Гетьманщини прийшли і в Запороги, і сприяли тому не лише споряджені гетьманом коштовиті лазутчики, що поїли сірому і підсусідків-арґатів та в пиятиці чинили неподобства, а й домовиті старші та знатніші, які, визискуючи сіром, не згоджувалися давати датки на гетьманський уряд.

Сірко, як загнаний звір, міряв ночами й днями свій бурдюг, падав у знемозі на полик і схоплювався як опечений, усвідомлюючи, що в козацькому середовищі з'явився новий фронт війни — плітками, підступами, чутками, перекрученнями фактів, викривленнями дійсності, з яким несила було боротися і який був чи не дійовіший збройного...

А земля ціле літо горіла в пожежищах, не знати ким і підпалена, причому в Правобіччі вогонь був обсяжнішим, а відтак Сірко здогадувався, що лазутчиків царя, бояр та гетьмана Іванця було значно більше, аніж Тетериних і крулівських...

Події в Україні не піддавалися передбаченню, з важенню й осмисленню, бо напливали так зненацька, що воднодень доводилося міняти рішення і виправляти все на ходу. За порадою гетьмана Іванця, був присланий Сіркові ординець-бранець, ніби взятий під Криловом чи Цибульським Яром калмиками. Його сповіщення, що «десять тисяч людоловів ідуть Самарською сакмою на улуси урусів», змусили Сацька й Сірка кинути клич доброхітцям до походу. Здивувало, правда, Сірка, що ніби «по повелінню Брюховецького» в Запорозькому полі, як з води виринувши, знову з'явилися полки стрільців на чолі із Сифоновим та Косагою. Другодень туди ж прибули і калмики під проводом Башанти-тайші цілим полком. І ті, й другі запевнили Сірка, що прийшли вони у його «підналежність». Довгою була таємна розмова Сірка з Башанти-тайшею, а кінчилася вона навічною домовою «калмикам завжди рятувати Січ, а Січі — калмиків». Чутка ж, як вияснилося, призначалася для виправдання посилки стрільців у січові околи, хоч випадковим збігом її і потвердила Орда...

У наступні дні, направивши Башанти-тайшу й обох воєвод в обхід дійсно великого ординського, розвіданого козаками Турдюнової сотні алаю, Сірко несподіваним наскоком іздвобіч розбив його у місячну ніч, а тих, що здалися на милість, віддав без коней калмикам, які «добичі не брали, а всіх повбивали». Лишився, правда, при Сіркові брат нуреддіна, але й він у зворотній путі «віддав душу Аллахові».

Запорожець Іван Савчишин, Тетерин вивідувач, говорив своєму гетьманові восьмого дня по нічному бойовищу: «А з того побоїська, пане гетьмане, жодного бранця не маємо, бо калмики, випросивши в Сірка живих ординців, нещадно їх побили. Ото хіба який пересидів у плавнях чи болотах, та й тільки!» Писав і Тетеря крулеві про цю подію: «Тепер Сіркові калмики-ойроти стали в поміч, то ординці бояться і з кочів'їв виходити, а не те що людоловити, бо ж ті не знають помилувань, вбивають всіх до ноги. Той удатний Сірко вбиває тепер татарами татар, аніскільки не жертвуючи козаками».

Сірко, поранений і в цьому бою, не подав вигляду ні в бойовищі, ні після нього. Досить значна кровотеча від порубки плеча привела до слабості, і лише завдяки джурі Архипові Раві він добрався верхи в свій бурдюг. Послані з січища в степові залоги Турлюнові розвідці перехопили королівських і Тетериних посланців з листами до хана, в яких ті просили помочі, «бо ті алаї твої на голову розбиті», а вслід Сацько Туровець сам прийняв ханового посланця в Січі із листом: «Хочу із вами, козаками, вчинити мир навічний. Пишу про це вже втретє, та два мої листи Сірко приховав і не відповів мені, чим порушив святі людські звичаї і стосунки сусідські»,— писав Мухаммед-Гірей, сподіваючись тією бреханиною оганьбити «гетьмана над гетьманами», як величав Сірка Собеський.

«Нічого ти не писав, шубравцю, і ніякого миру, та ще й вічного, ти не багнеш,— думав Сірко, коли Рава прочитав йому листа,— і не Сірко побиває татар татарами, а цар і їх — ними, і нас — нами, і ногаїв — ногаями, а все через ляхів, а тепер ще, по розгромі венецького дожа, гріє на нас зазіхи й Туреччина. Лихо, та й годі, нам, Боже наш!» — аж стогнав він, не знати від чого більше: від рани в плечі а чи від рани в серці. Дивувало одне: світ знав про поразку дожа, про Сицилію, Сардинію, Неаполь, Португалію і спротиви їй, але не відав, як день у день вмирали під боярськими острогами у смертельних змаганнях рештки народів, загарбаних царатом. Адже Фролова вежа постійно була повна «ворами», «єретиками», «скоморохами», «юродивими», тепер уже й козаками, і більшість із них четвертувалася, колесувалася або правторилася аж у Яїцькі остроги з дітьми й родичами. Починалося справжнє переселення народів!..

Сірко згадав свою розмову з послом хана, який пояснював ординські походи в Україну тим, що козаки злучаються із царем-тираном, як лиш вони відсахнуться від нього, так і Орда стане жити із Урусією в мирі й спокої. Отож присилка в Запороги Косаґова, але вже із слобожанами, яким козаки, як родакам, не будуть противитися, була ознакою чергової підступності, а заява Косаґова про спільний захист Запорогів провокувала ординців на напади і ясири.

«Ти йому плюй в душу, а він своєї пряде»,— подумав Сірко про царя, але Косагову сказав, що перебування його потуги в полі має вирішувати кошовий Сацько та кошова старшина в Зозулиному Яру, бо він підлеглий їм.