Під Савур-могилою

18.

«А Децика, батьку, обрали гетьманом не ваші січовики, як думаєте, а оті хитрі-хитрово, косаґи, ромодановські, львови, а ще певніше — Московський приказ та цар своїми посулами, навіть владика через Методія,— згадалися Сіркові, мов оживши та набравшись повноти, ясності і тепер особливо підступного змісту казання покійника Петра.— Адже і загнаного Децика-Василовича, і вашого ставленика Дрозда-Дрозденка, і отого Дем'янця, уже при вашому, тату, особистому сприянні, бояри утримували коштом пожалувань, деручи їх із поспольства в Гетьманщині,— дивував його син обізнаністю.— І не хто інший як вони, у Брюха-хабарника беруть, а вам „жалують“, благословляючи, коли вигідно і зискливо, нацьковуючи наустами на ляхів і агарян, коли ті досягають спокійнішого становиська чи якоїсь прихильності або терпимості від людей Подніпров'я. А все для того, батьку, щоб Брюх, бачачи загрозу своєму гетьманському станові і рейментарству, почував себе непевніше, щоб був поступливіший і покірніший боярам і цареві-батюшці всея і всея,— ніби чув знову Сірко синів голос і аж болісним тремом проймався від нього.— Дії та заходи в Україні і серед козацтва, і на волостях, і між духовенством, зауважте, тату, уже не стільки під патріархом,— розтягував він останнє слово.— а частіше, поряд, під світським владикою,— подовжив він слово „владикою“.— Владикою, як неодмінною тепер обумовкою, позначеною на Москві... І патріарх духовний, і владика світський злилися в одно адверсорне „всея і всея“,— пригадував Сірко вислови покійного, затискаючи у п'ястуці повід, ніби хотів спинити Велеса.— Оті ваші діточно обжалувані в Січі Щербина та Шкуро були і є накрапленими картами, бояри їх підмішували у гральну колоду шулерсько-шахрайської гри і з гетьманами, і з Січчю, і з духовенством та посполитством. Гри підступної і облудної, в якій вони, як тепер бачимо, вертепні штукмістри. Проти них лицарство безсиле і смішно-наївне! На вертепника мусить іти вертепник, на корсара — корсар, людяне тут не відповідне!..»

Сірко згадує і подібні ж слова Богдана Хмеля, мовлені йому, правда, про ляхів по путі із Фландрії додому. «А таки достеменно так говорив той великий покійник! — мов устрелила його раптом згадка.— Значить, він розумів, як та на кого треба йти, то чому ж лишився в сіромній пам'яті „нерозумним сином“? Злякався приходу зими в Замості й Любліні? Не схотів бути корсаром? Занудьгував за коханою Геленою? Зморився до знесилення, будучи гральною картою. Царя й хана?» — аж підвівся в стременах Сірко.

Згадуючи полем із синами по повороті від кумів у Артемівку і оповіді Романа Ракушко-Романовського в Харкові, Сірко, шаріючи в душі і на лиці, переконувався, що не він був для синів старшим і досвідченішим, а вони для нього, і чи не вперше зрозумів і зізнався собі, що неосвіта — велике лихо людське, навіть для людина із хистом та лицарством.

«Всі оті боярські заходи та прояви щодо Слобожанщини, Гетьманщини та Січі,— виринала в Сірковій свідомості розмова з синами,— є камінчики, які кидають тепер не круль з магнатами, а цар з боярами, від чого такі буремні води нашого буття, бо йому не дають устоятись, а нам оглянутись і зосередитись. І не було б скарг Брюха на бояр, то були б чиїсь інші, бо не він, халамидник і відступник, їм причина, а цар і його свита, таким робом правлячи».

Обік путівця, який перетинає чималий хутір, скупчилася юрба поселян, і чути, як деренчливий голос кобзаря під дзвін струн співає думу і змушує його спинити коня.

Сірко вперше чув цю думу, хоч і знав гетьмана, про якого співалося в ній і який ходив на турків у Волощину. Гасячи по співі шелест струн пальцями, кобзар зводив сліпу голову догори, очікував якусь мить і знову біг по струнах. Він був чимось схожий на мереф'янського війта Пилипа Ступу, який виніс його Петра з бою, а його міхоноша нагадував Петрового джуру в Мерефі з волоського роду, Матвійка Голуба, лише одягнутий був гірше. Може, тому Сірко, наслухавшись дум, поклав міхоноші до бриля золотого таляра, аж кобзар було запротестував.

Кобзарські співи не зняли із Сірка стуми й туску, вони то збільшували клубок печалі в горлі, то зменшували його, надихаючи відчуттям лицарства, яке виправдовувало і його дії в захисті рідного люду, і синові в жертвуванні. Кобзаря, осліпленого в неволі, Сірко подумки величав «справжнім лицарем», що слугував тим, хто його слухав.

«А так, лицарями можуть бути лише мертві або сліпі й калічні!» — ще раз переконував себе, слухаючи співця.

— Спасибі тобі, вельможний подорожцю, за щедру плату,— сказав, перепочиваючи, кобзар,— за твого золотого ми з малим і ошатнимося, і якимось сиротам запоможемо в біді, бо й для того вештаємося, рідним краєм. Хай щасливо та безпечною буде всюди твоя путь,— вклонився він Сіркові.

— І ваша, лицарю, та всіх тих, що вас слухають, хай, буде такою ж,— торкнув Сірко Велеса, огинаючи юрбу мовчазних слухачів.

полетів Сіркові вслід, мов плач, спів кобзаря.

«А таки хмари, і не дві їх, а чотири чи й більше». Наструнена горем із Петрового похорону душа, розслабившись на мить від співу сліпця, знову напинається, суґестується, бринить, аж рвучись, і натягується до знетямлення. Велес везе і її з вершником. «А все ж першими застувальними храмами нашої непогоди є людолови,— вирішує він вже вкотре,— що б тому не перечили, а таки людолови!..» — вбиває в собі сумніви.

Вид хутірця, що потопає в зелені, шумлива гра дітвори на вигінці, чепурні білі хатки з мальвами попід вікнами, калини та соняхи при путівці, клекіт лелек біля лелечат в пробних розкриллях, веселі рядки вспольних полукіпків збіжжя, тирлування перемішаної козами овечої отарки, спокійне ремигання ситої череди на пастівнику, просіявшись через Сіркову свідомість, залили смуту і відчай, вгамували на тимчас біль.

«Цих, завдяки віддаленості,— оглянувся Сірко на хутір,— видно, обійшла поки що лиха година. А бекет, мабуть, на тому дереві в них,— відгадував.— Як би то щасно та в гараздах жив люд, коли б не було загарбників і людоловів на нього»,— подумав Сірко, зітхнувши і пустивши Велеса скачем через горбатини між мовчазних могил ледь помітною стежкою.

Глибококолійний гостинець, на який він вибрався, був давнім як світ, і Сірко їхав збочиною, любуючись навколишніми овидами і чаруючись полинами, типчаками, ковилою, свиріпками, що пахли духмяно і спали в тиші чи тіпалися на вітерцях або шелестливо шептали тирсою чи кугою. Підобідуючи та підпасуючи Велеса десь коло озера чи річки, де можна було і скупатися самому, і помити коня, він привчав арабчука до води, переконуючись, що той сподобав її, прохолодну в спеку, а ось плавав під тягарем невправно, і те непокоїло Сірка.

«Навмисне воєвода Ромодан відвів потуги валуйківського полковника Федора Жученка із Колоторської лінії чи випадково? — ширяли стрілами в ньому питання.— Чому вчинив так, коли навмисне? Щоб орда погамувала непокірних викітців козацьких лише там, та й у всій Слобожанщині поза його острогом? Прислужувався цареві та вчинив те навспак їм? — губився в скімливих здогадах.— А Харківський полк не тепер, то в четвер буде передано Ромодановському...»

— Невже все оте жахне я дійсно пережив і досі не вмер, скорбивши не лише тілом, а й душею? — вголос питав сам себе, аж Велес, граючи вухами і косячи очима, дивувався з того, жваво міряючи віддаль.— Та й чи було те насправді зі мною? Може, воно — криваве, слізне, безсонне, гризотно-поховальне — мені лише сниться? — сумнівався і з насолодою глибоко вдихав духмяне тепле повітря.— Ні, все те було, тільки вже забуте, згублене в часі і вирі подій та доріг,— доходив у словах висновку.— Яке ж то щастя — жити, мислити, діяти, навіть у горі та злиднях! Треба жити, доки можна, і діяти для свого люду, доки не вмер! — підсумував свій рішенець.

Після спечного бігу в путі вершник відчув все лоскітніші повіви вільготи і прохолоди Дніпра-Славути. То близились Великий Луг, Базавлук і рідні січовища, про що навіть Велес обраділо здогадався, бо пішов, жвавіше кидаючи дужими ногами...

Коли ото запорозький гетьман Яким Дацько-Децик Василович був скараний Іванцем Брюхом у Ніжині як самозванець, а гетьман Дорошенко, по чотирьох місяцях братовбивчих боїв, здолавши та четвертувавши в Чигирині хороброго брацлавського полковника Дрозда-Дрозденка, став єдиним правобічним гетьманом, царські воєводи провели переписи-люстрації в Гадячі, Полтаві, Миргороді, Лубнах, Прилуках, Стародубі, Дебрянську, Новгороді-Сіверському, Глухові, Батурині й інших містах і містечках, крім Києва, Чернігова, Переяслава і Ніжина, де вже раніше було вчинено списи-реєстри і де із шафарів, лихварів, гендлярів та посполитих господарів бралося митне, чопове, перевізне, поташне, селітрове, рукомесне, ткацьке, охранне і подимне, а з решти — ще й поплужне в шістнадцять чвертей жита і посошне — в дві чверті збіжжя та чверть алтина. Єпископ Мстиславський і Оршанський Методій, позбувшись завдяки старанням гетьмана Брюха і московського патріарха сану блюстителя Київської метрополії, писав у «посланіях до мирян» і виголошував, подорожуючи по містах: «Люди! Допоки будете підкорятись тиранам, які плюндрують наше найсвятіше право вибирати і слуг Божих — пастирів і чільців, як спадок дідів, политий їхньою кривавицею?! Адже „банькатий“ саджав в глибині-ями старшин і отців, накладає на них в темницях колодки і так правторить до чужого Сибіру! Де Незамай славний? Де Гаркуша, Нечай і Гамалія? Де Височан і іні лицарі? Рятуючи себе, рятуйте й ойчизну від царя і Синоду!..»

«Козак із прадіда» Дорошенко в універсалах брався визволяти з допомогою султана Україну до Перемишля й Самбора, Вісли й Німану, Севська, Путивля і Льгова, Дебрянська та Борисоглібська, заручившись врешті згодою митрополита Йосипа Тукальського-Нелюбовича. А «третій гетьман» по смерті сина Петра приходив до тями біля постелі хворої матері або на пасіці. Сірко і звідси бачив, що крик, зойк і волання Методія приведе до вального ворохобства уже не сіром тільки, а всієї Лівобічної Гетьманщини та Слобожанщини. Коли ж почув, що стольники Телепнєв і Болотников, прислані царем у Глухів, заборонили Брюхові воювати з Польщею і Литвою, що митрополит Йосип і єпископ Методій, в погоді із Дорошенком, закликали Брюха іти на Москву, пообіцявши навіть булаву і Правобіччя, що козаки Переяславського полку з полковником Войцею Сербином і січовим отаманом Савою підняли повстання полку і волості проти Брюха, вбили воєводу Григора Дашкова в Богушеві і зайняли Золотоношу, вигнавши звідти полк Щербатова, а Дорошенко розбив польське військо під Брацлавом і за зламання Гадяцької домови віддав орді Маховського,— і сумніву в Сірка не було, що повстання в Україні проти її адверсорів уже почалося.

Відвідавши Кіш, він дізнався, що цар збільшив гарнізон стрільців у Києві і прислав у Січ Косаґу з полком, якого січовики негайно відігнали аж під Миргород, а ханського посла, що вертався з Москви, піймали і вбили, посла Ладиженського зустріли і також після квестії скарали. Збіглі від Брюха козаки розповіли в Коші, що гетьман писав цареві: «Велика маса моєбічних сотень пішла в Запороги і там баламутить сіром, щоб відірвати все Лівобіччя і Слобожанщину від Вашого царського величества і віддати Україну Польщі, Кримові або Туреччині. Вони ж, збіглі, разом із сіромою домагаються кари через свій суд старшин, які помагали мені погнати поспольство і козаків вольних під Ваше та боярське ярмо неволі. І посполиті мої, і козаки та січовики нарікають найбільше на бояр, воєвод, полковників і на мене, гетьмана, як на Ваших прихлібців і холопів підніжних. Оте ж твердить і повшехні містечани-цеховики».

У розмові зі старшинами Рогом-Жданом, Остапом Чемерисом, Остапом Васютенком і іншими Сірко довідався про якісь крулеві й цареві таємні перетрактовки під Смоленим і домовився із Рогом-Жданом вдарити на Ханство і вернути ясир, взятий у Подолії. Смерть матері Домни затримала похід, знову кинувши Сірка до стуму, бо поховав найдорожче.

Від збіглих козаків Сірко довідався, що повстала навіть подарована Брюхові царем Шептаківська сотня в Новгороді-Сіверському, відмовилися служити йому прилуцький полковник Лазар Горленко, ніжинський — Артем Мартинович, чернігівський — Наум Лисенко, змовившись із Петром Дорошенком. Популярність Дорошенка, який геть відігнав ляхів, в той же час не пориваючи з ними, росла, як на дріжджах. Сіркове ставлення до нього було двояким: з одного боку, він тішився його успіхами у війні з ляхами, а з другого — не міг простити йому спаю з Ордою, хоч вона й була опосереднена султаном.

Подивляло Сірка й те, що король відпустив із Маріенбурга не лише Тукальського, а й Юрія Хмеля, який став архімандритом Гедеоном у Києві і тепер також підтримував дії Дорошенка, а цар, проклинаючи гетьмана Петра і паплюжачи його, звільнив полоненого під Ніжином гетьманового брата Григорія. Не розумів він також, чому це дяк Фролов і воєводи Львов та Дворецький, знаючи про ворохобства полковників проти Брюха, не сповістили його завчасу, зате повідомили через Косагу на Січі. Отак же плутно чомусь повівся і боярин Кикін у Полтаві, сповістивши полковника Григора Витязенка «о заколоті полковників» і промовчавши про те при зустрічі із Брюхом...

Тим часом минули сороковини по смерті матері, вернувся із розвідувальних промислів Гнат Турлюн зі своїми подорожниками, кобзарями та сліпцями, і Сіркові стало ясно, що хан із ордою на Лівобіччі. Те й зумовило врешті похід-залогу на Ханство, і в три доби водою й сушею запорозька армада вибралася в путь. Ріг-Ждан пішов на байдаках та стернах, а Сірко із охочекомонцями-вершниками. Сіркова путь по переправі лежала на Чорну Долину, Каланчак, Кочкар, Улу-Дениз — Гниле море. За наказом Сірка і той, і другий загони йшли спішно, але більше ночами. За тиждень флотилія і кіннота промишляли вже в Перекопі і в «зіниці Ханства» — Бахчисараї. Найбільше ясирників, а з ними й скарбів Ріг-Ждан вивільнив у Арбаутуці, а Сірко — в Кафі та в улусах Шірін-бея.

Цього разу загони часом воювали лише із капичеями-воротарями і тарчами, бо решта міщан, ташійців-стійбищан і пастухів на гірських яйлах-пасовищах, почувши про прихід Шайтана, як правовірні, падали на коліна в бік Кибли і зводили догори руки в молитві, в душі проклинаючи гяур-оглу — християнське кодло. Цим походом було звільнено понад десять тисяч ясирників і значну частину з них оконено. В зворотну путь ішли з нав'юченими кіньми, та й байдаки ледве не тонули від перевантаження. Рідкісно вдалою була ця виправа січовиків, бо не лише вони поверталися з кількома в'ючними кіньми кожний, і ясирники мали по кілька в'юків добра. Серед ясирників було багато московитів і донців, ще в путі, озброєні, вони були відпущені додому. Сірко не тішився неймовірним успіхом походу, як всі січовики, бо перед очима досі стояли корсти-домовини сина Петра і матері Домни. Він і в похід ходив із ними, і в Січі, закрившись у своєму бурдюгу, просиджував у жалобі та задумі.

Три дні писар Суховій і скарбник Лукаш Мартинович вели опис скарбів, приправлених січовиками, а четвертого навідали Сірка в бурдюгові Суховій із якимось молодиком.

— Привів тобі, пане отамане зацний, ось Яцька Гирю,— присів Суховій на пень без запросин.— Порадилися із кошовим, паном Остапом Васютенком, що, може, ти вподобаєш взяти його собі в поміч: і коня доглядати, і колибу обходити, чи й обід коли принести при потребі. Хлопець він вправний у шаблюванні, у статурі, як бачиш, замашний, а головне — січовики чомусь Сірком його дражнять. Негоже тобі, отакому знакомитому, «третьому гетьманові», одному бути, та й Яцько багне тобі пригодитися, як каже.

— Хочеш джурою походити в мене, Яцьку? — зміряв Сірко поглядом приведеного.

— Не Яцько, пане отамане, а Яків я,— відповів огнівлено той.— Послужу, як згодишся, хоч і не люблю догоджати та слугувати із примусу. Хочу нашколитися вправності коло тебе і в шаблюванні, і в стрілянні, і в метанні списа та аркана,— кидав він зацікавлений погляд на зброю, розвішану по стінах колиби.

— Маєш якийсь вишкіл? — сподобався Сіркові молодик чистим помислом і статурою.

— Дяківку скінчив, як батько були панотцем, пишу й читаю, знаю устав і півустав, Старий і Новий завіти, трохи — тривіум...— пояснював розтяжливо і неохоче прийшлий.

— Тяжкий я, брате, на руку і натуру. Але як є бажання, візьму тебе,— згодився Сірко.— Впиши його, пане Петре, в Іванківський курінь, та й по тому буде, Стягайло не перечитиме.

— Само собою, пане отамане, як і радив пан кошовий,— втішився писар, що догодив Сіркові.— Я до тебе не лише в тим, пане отамане. Яків погуляє, а ми погуторимо? — потер він тім'я долонею.— Пан Остап,— сказав Суховій, коли Яків вийшов,— у розгубі, бо Дорошенко прислав погрозливого листа, що ти виправою в Крим виручив польного гетьмана Яна Собеського під Підгайцями, як свого ніби родака. Що він родак тобі, то це наклеп, а що ти виручив його, то в тому сумніву не маємо. В мене, як відаєш, орда знищила в Зінькові велику родину і маєток спалила, але я живу не особистим, як і ти ото, а поспольним і того на карк не беру, що орда мені в зашийок жару кинула. Згрошив обійстя-печище, ґрунт, пасовисько — та й сюди,— глибоко зітхнув писар.— У нас тут інше, зацний пане. Є супліка, що Косаґа підмовив Ріг-Ждана піти з тобою на Ханство якраз тепер, щоб не допустити перемоги Дорошенка над ляхами. Як бачимо, їм з царем те вдалося,— був обережний в словах Суховій.— Чого б то цареві було вигідно, щоб ляхи не були кінцево розбиті, мій пане? А того, що в них дійсно іде якась перетрактація, цінніша цареві за поразку ляхів,— примовк писар.— Не хочу тебе дешперуватис, але ти невільно є зброєю царя, його нацьковів, наустів, обмов, оббріхів і підступних турусів-чуток! Треба признати, що на світі немає таких умілих з біса врядців, як цар і його бояри. Час покаже, пане отамане, може, та супліка — також обмова, але що ви прислужили виправою цареві — безсумнівно. Звичайно, десять тисяч ясирників, маса коней і добр важить належне, але і втрата Поділля у Підгайцях — важить не менше. Спай гетьмана Петра із ханом, при зайнятості султана у Венеції, нам — благо Боже, і не використати його — гріх непростимий! Адже Дорошенко при опінії сьогодні, то при помочі Січі може об'єднати всі русинсько-українські землі в одну, а тоді й хан не посміє з нами ворогувати, і султан, обтяжений, не матиме змоги, і Москва та Варшава, що ворохобляться вдома, лишать нас хоч на тим-час,— гибоко зітхнув Суховій.

Ознайомившись із листом Дорошенка, Сірко розжовував сказане Суховієм і доходив висновку, що вони мають рацію, та убивчою для нього була вістка, що цар прислав йому і Рогові-Ждану в Січ подячну грамоту «за промисли над аґарянами».

«Із моїми прихильцями я буду опиратися тільки на рідне поспольство, міщанство і волость, духовенство і козацтво як проти Варшави, так і проти Москви, і помічно нам будуть хан і султан, що виявилися християннішими і за християн-католикосів, і за християн-єдиновірців! — писав в універсалі Дорошенко, звертаючись до всього рідного народу.— За тринадцятилітнє перемир'я в Андрусові нехристових Варшави і Москви, яке розділяє навпіл землю нашу й люд і є повним порушенням обома адверсорами-сусідами всіх домов наших попередників, нам дадуть відповідь і круль, і цар, бо Варшава і Москва віднині — непримиренні наші вороги!» — підкреслював Дорошенко в універсалах.

«Супротив і ненависть козаків до нас не бували такими досі ні в Січі, ні на волості! Нам і близько Січі під будь-якими протекстами перебувати не можна! Думаю, що і збільшення наших гарнізонів пагубне для царства сьогодні!» — писав Косага Ромодановському, ледь втікши із загоном стрільців від січовиків.

Пожвавились ворохобства і на Дону — звідти, як і з Січі, втекли воєводи зі стрільцями. В Московії супроти «ворів» цар і воєводи кидали каральні стрілецькі загони, там теж ішли справжнісінькі баталії, а крім того, при троні збунтувалися ще й духівники. Повстання духівників змусило царя спішно привезти в Москву патріархів Паїсія Олександрійського і Макарія Антіохійського, які осудили самозванця і вора Никона, зняли з нього патріарший сан, і цар відпровадив його мніхом у темницю-глибицю Свято-Воскресенського монастиря як Микиту Минового, призначивши патріархом протопопа Йосипа і тим розділивши московську церкву на три — Аввакумову, Никонову і Йосипову, повністю підлеглу «первопрестольному Божою милістю цареві».

Незважаючи на вибуховий стан в Україні, уже поділеній на шість шматків: правобережний, лівобережний слобідський, підпольський, підлитовський та запорозький,— цар спішно призначив додаткових воєвод зі стрільцями у Прилуки, Лубни, Гадяч, Миргород, Полтаву, Батурин, Глухів, Сосницю, Новгород-Сіверський, Стародуб, ліквідував у Москві Малорусійський приказ, передавши його справи в Посольський і розголосивши Андрусівське перемир'я, за яким Січ і Запороги вважались землями двох держав. Додаткові царські полки в Лівобіччі врешті вибили Дорошенкових козаків із Хорола, Полтави, Лубен, полонивши багато «здрайців» і відпровадили їх із родинами до Сибіру.

Звичайно, і січова урядова старшина, і особисто Сірко не могли спокійно споглядати за розбоями хижо озвірілих сусідів, тепер уже і турчинів. Ріг-Ждан та Щербина на чолі трьохсот козаків напали на фортецю Іслам-Кермен, розбили в ній залогу, звільнили ясирників і забрали багато зброї, коней, габи, пороху, свинцю і обладунків.

Цар, незважаючи на запевнення Січі, що вона, «по злочинно-зрадному Андрусівському перемир'ю, нічого не може мати спільного з московським урядом», писав: «А на Запороги і Дон у ваш боронний промисел наша поміч не лише не буде припинятися, але буде всіляко підтримуватися та підсилюватися. Отож, направляємо вам через воєвод Сафонова та Тяпкіна за минулошедші ваші сукцеси над аґарянами вісімдесят п'ять пудів пороху, десять і пів — свинцю, два — ґнотів, дві полкові мідні гармати, п'ятдесят дев'ять ядер і сто ліктів сукна. А ще мельдуємо, що будемо і наперед те чинити при ваших потребах і нашій змозі. Божою милістю цар і князь..» — інша ціла сторінка титулів.

В Січі той чималий привіз зчинив справжній заколот. Найлютішими на царя та бояр,—«ти їм плюй у вічі, а вони сльотою лізуть не витираючись»,— були недавні і давніші збіглі. Вони пропонували «порішити обох бояринів, а пожалування вважати віроломством і підступністю, а тому „відпровадити його негайно назад цареві-тиранові й самоїдові“. Був і січовий уряд до того схильний. Та врешті на раді вирішили те начиння прийняти „до паковень“, а Сафонова і Тяпкіна „випровадити геть, як дознавачів, лакиз і розтлителів люду“.

В таємній розмові із Сірком, який із джурою Яковом Гирею був у цей час у Капулівці, Тяпкін сповістив отамана, що він прибув у Січ, щоб „погуторити“ з „третім гетьманом“, за дорученням „його пресвітлої величності“. Коли Сірко згоден, то цар просив би отамана вернутися в Харківський полк або очолити Січ, в якій „немає з ким поважне трактувати, бо верх взяли збіглі“. Повідав він Сірку і про те, що ойроти-калмики і донці згодилися б піти в поміч Січі проти аґарян, коли їх поведе Сірко. Поспівчувавши отаманові у його горі та навіть помолившись за православні душі сина й матері, Тяпкін поспівчував і Січі в затяжнім веснянім холоді, що змусив Січ згодовувати коням і стріхи, і врешті, не домігшись від мовчазного отамана згоди, порадив йому помислити над тими пропозиціями.

— В нас, зацний пане, все вирішує товариство більшістю голосів, а я не повелитель, а лише слуга його, то що можу сказати тобі? Цар і бояри на ріці Городні в Андрусові віроломно знищили всякі мости спаю із нами, потоптавши і зганьбивши свої ж попередні домови по відношенню до нас, то як тепер вірити у ваші слова? А з донцями й ойротами ми не просили домовлятися поза наші плечі в поміч нам, бо ми в змозі з ними домовитися навіть проти самого царя. Поживемо — побачимо»,— сказав Сірко непроханому гостеві на прощання.

Андрусівська домова була наймовірним жахом для України і поразкою для Польщі. Коли царство, одержавши по ній смоленські та дебрянські русино-українські землі, хоч якось владарювало через Брюха на Лівобіччі, то королівство польське, підписавши перемир'я в Андрусові, не лише не володіло Правобіччям, а мало там Дорошенка умілим та сильним ворогом і господарем, а ще втратило поміч Орди та накликало на свою нерозумну голову гнів султана, який уже шукав приводу для нападу на Польщу.

Посланий крулем і сеймом у Високий Поріг Щастя посол Радзієвський з проханням до султана відкинутись від «збуйці» Дорошенка, за Андрусівською домовою підлеглого королівству, був заточений у Семибаштову фортецю і не випущений до смерті. Не поталанило і щойно обраному польному гетьманові Янові Собеському, який врешті був змушений заключити домову зі «збуйцею», віддати Білу Церкву і створити комісію по вивченню «польських нешпетностей до русинів», аж до можливої відмови від Андрусівського перемир'я. Звільнені крулем із Марієнбурзької фортеці Йосип Тукальський-Нелюбович, Юрій-Гедеон Хмель та Григор Гуляницький — митрополит, архімандрит і полковник у Дорошенка, також не могли простити Польщі того.

Внебарі брат гетьмана, Григор Дорошенко, з боями звільнив від царських воєвод і стрільців Київ, і цар негайно прислав до нього свого ротмістра, Івана Рословлева, який від царського імені закликав того відсахнутися від аґарян і умовити на те брата-гетьмана, знову нагадуючи про порушені ним же Переяславські угоди. Григор відповів, що ті угоди цар потопив у в'язких баблах-драговиннях Городні в Андрусові і мови про них не може бути, як і про розрив із Ханством та Портою. Те ж відповіли Рославлеву і митрополит Йосип та архімандрит Гедеон. Слідом до гетьмана Дорошенка з тими ж умовляннями прибув царський посланець Василь Дубенський, а згодом і Кручина Титарєв та стряпчий Тяпкін, що було вже фактично торгівлею за Правобережжя. Опінія Дорошенка виросла неймовірно, і він вимагав собі гетьманства на всіх землях, скасування Андрусівського перемир'я, відміни поборів, виводу всіх царських військ із Лівобіччя як чужинецьких і лишення Брюхові хіба боярства за межами Гетьманщини.

— Віддай, Боже наш праведним, крулівство і круля, царство і царя анафемі за те, що наш нещасний народ має в їх іпостасі звірино-підлих та хижих сусідів-нехристів! Це вони довели нас до того, що для нас, християн, рятунком стають магометани,— виголошував із вівтаря в церкві Покрови колишній дяк Петро Буркун, нині протоієрей і екзарх земель Запорозьких.

Небачена кількість стрільців у Лівобережній Україні, побори їхні, розгули, грабунки, ґвалти і виловлення «ворів» для відправки до Сибіру — зоднобіч, листи Дорошенка і тукальського Брюхові про приєднання та повстання посполитства проти стрільців і Брюха — здругобіч, змусили Іванця скликати в Гадячі генеральну старшину і полковників на раду, де було засуджено царя, як зрадливого порушника всіх домов, та прийнято рішення об'єднатися із Правобіччям, хоч би і під берлом Порти. Посприяло й те, що Польща згодилася взяти Україну під свою зверхність без поляків в Україні.

Через місяць після Брюхової ради в неймовірні морози царських стрільців і воєвод було вибито чи полонено повстанцями, а за спалення ними при відступах обійсть віддано орді. Та цар скоро оговтався і вислав на Лівобіччя нові полки під орудою воєводи Ромодановського, а в Січ — знову послано думного дворянина Хитрово-Хитрого і «єнерала» фон Буковена, які, несолоно нахлиставшись, були глузливо відпроваджені січовим урядом і черню.

Послав цар і до круля уклінне прохання вислати армаду в Правобічну Україну із обіцянкою підписати за те з ним в наступному році вічний мир при посередництві цесарського, датського, сванського і бранденбурзького дворів.

Не сидів склавши руки і Брюх. Він звернувся до січовиків-охочекомонців, і ті прийшли йому на поміч, послав до хана за допомогою бунчужного Степана Гречаного, полковника Гамалію і писаря Каспаровича — в столицю Щастя із проханням до султана прийняти Лівобіччя під зелену султанську хоругву. Сповістив він і донців та Круг про розрив із Москвою «із-за потоптання нею в Андрусові усіх домов».

Ромодановський, дізнавшись від Хитрово і фон Буковена про вихід січовиків-охочекомонців у поміч Брюхові, засів на них у Котельві і розбив їх наголову. А Брюхова розправа над полковницею Гострою в Гадячі, її страта і пограбування призвели до розколу в середовищі його старшини і перемету її до Дорошенка. Брюх послав свого генерального осавулу Демка Многогрішного особисто до Сірка, який перебував якраз у Січі, щоб той посприяв поворотові на Січ решток недобитих воєводою Ромодановським січовиків, а гетьманові Дорошенкові — сліпе прохання про допомогу, і Дорошенко універсалом пообіцяв подарувати «бояринові» Гадяч на вічний утримок, якщо той передасть йому булаву Лівобіччя. «По виборах я уступлю тобі й свою булаву, аби тільки по тому наш народ єдиним був»,— писав він Брюхові.

Не вплинули й на січовиків прислані Хитрово та фон Буковеном дві тисячі золотих карбованців, сто в'язок сукна як пожалування від царя. «Дякуємо вашій мосці за поміч нам, але наглядачів і вивідувачів нам не присилайте, бо ви в Андрусові не по-християнськи стоптали стосунки з нашим людом і тому з вами, неслівцями, заодно нам навіки неспідручно стояти, як з віроломцями, самоїдами і здирщиками».

У підтверження цієї засади Січ визнала гетьманом Дорошенка, що було смертельним для царя, а «вора Брюха» руками найманців із черні Ромодановський, прикувавши голого до гармати, скарав на смерть у Диканьці, як зрадця. Тіло «боярина-гетьмана» за наказом Дорошенка пізніше було відвезено в Гадяч і поховано там у церкві Богоявлення. Дорошенкові активно допомагала велика і багата родина Шірін-бея в Ханстві, вона ж приймала і Брюхового посланця Степана Гречаного, що приїжджав «чинити згоду і просити орду на Москву». Шірін-бей списався із Петром Суховієм, і через нього хан, врешті, поклав мир із Січчю, плануючи замінити султанового Дорошенка своїм Суховієм. Цар та бояри спішно шукали заміну «ворові» Брюхові і Методієві, схопленому Борисом Шереметєвим і задушеному в Новоспаському монастирі на Москві.

Дорошенкові привезли, нарешті, його посли султанську грамоту-домову, в якій той зобов'язувався захищати Україну від Москви і Польщі, об'єднати її зі Слобожанщиною, Поділлям, Поліссям і іними русинськими землями і не допускати людоловства ханового та іних ординців. Дорошенко на радощах замовив уманським кравцям, шапошникам та взуттєвикам зодягти по-козацьки гарнізон компанійців і сердюків, а сам із ордою, лишивши на покордонні з Польщею застави і залоги, подався на чолі козацько-ординської армади знову під Котельву, де розгромив Ромодановського і втечно відігнав рештки його розпорошенців за Путивль.

Цар і бояри були згодні визнати війну за Україну програною, смертельно злякалися Дорошенка й орди, а ще при заворухах черні в Астрахані і інших інородців повсюдно та «бунті стрільців із-за плати їм мідним грошем», але — недарма московське комашне князівство виросло за рахунок підступності і шулерства до динозаврового — повторилося нерозважливе безрозсудство Богданове під Замостям, якого після повної перемоги над ляхами покликала Гелена До Києва. На непоправне горе українському поспольству, цього разу було використано, уже царем, той же метод. Зігравши на найсвятіших почуттях мужа, гетьманові підіслали лазутця-доносителя, який сповістив його, що його кохана Пріся — гетьманша Яненчівна — зрадила йому в Чигирині і нешпетно та замтузно поводить себе, обзиваючи гетьмана рогатим облизнем. Коли Богдан від Вісли, Любліна й Замостя під тим же проводом «кльонсько» повернув війська додому, то Петро «трагічно» передав їх наказному, вчора ще Брюховому чернігівському полковнику, Демку Многогрішному, а сам, загнавши три пари коней, ошаліло понісся в Чигирин, не відаючи, що той наказний був тричі підкуплений царем і боярами. Втекли вслід гетьманові й ординці, бо почули, що на Ханство напав шайтан Сірко, хоч то була також вдала царська вигадка. І внову сталося непоправне!..

Тим часом Сірко, на прохання дружини, сина, доньок і зятів, виїхав на поминки Петра в Артемівку, а побачивши там збирачів датків, які в порушення царських пільг бралися чинити їх і в січовій Мереф'янщині, відвідав обурені проти царя і бояр сотні недавно свого, а тепер Харківсько-печенізького полку уже з царським воєводою Левом Ситіним та ще ним залишеним наказним полковником Федором Ріпком.

Хоч у січовій Мереф'янщині підробкою листа, ніби від імені Січі, на ім'я Ромодановського Сіркові вдалося припинити гвалти і побори та домогтися навіть виводу звідти здирщиків,— більшого і для колись свого, і для окремого Торського полку він не домігся. Підняти повшехне повстання проти обох воєвод йому також не поталанило. Зате в слободах Красного Кута і Торських Озер він організував і підняв заворуху, в якій було побито і вигнано абирачів датків. Та, дізнавшись про це, Ромодаяовський наказав стрільцям «палити, різати, вішати, брати в полон, скільки Бог поможе і ворохобників, і їхніх родин для гону до Сибіру»! Тоді Сірко, розоривши боровинську, калантаївську, сартівську, охтирську, кишеньківську і торговицьку стрілецькі залоги, пішов із покозаченцями до Дорошенка в Чигирин.

В цьому поході Сірко, тепер уже не «третій», а «перший гетьман», як нарік його люд, розіслав листи «до посполитства і мирян, козаків і пастирів, торгових і рукомесних людинів, щоб воєвод і здирців добр та і них царських нехристових слуг побивали, а врадувалися лише своїми полковниками, сотниками, війтами-бурмистрами та суддями, як і досі те було з покону».

Поки Сірко був відсутній у Запорогах, писар Січі Петро Суховій був обраний сіромою на правобережного гетьмана, а Запоріжжя підпорядковане ханові й орді, як ханів паша-лик. Козаки — одні в жарт, інші злобиво — обзивали новообраного гетьмана то Шамай-агою то Ашпат-пашею, а його власну охорону і габданк-печатку з татарськими знаками в зелених кольорах — «султановими постольними штандартами».

Господарювання Суховія в Запорожжі після ради, як на заклик сіроми Дорошенко не з'явився, викликало шал і в Сіркові, як нечуване. Чорна рада, що відбулася в Січі перед приїздом Сірка, розділила козацтво в «пашалиці». Сірко дізнався від своїх прихильців, як вона відбувалася, мало не привівши до братовбивства.

«Пускати орду в Кіш — нечуване святотатство й гріх!» — передавали йому свої викрики на раді одні, в більшості старші. «Трактувати з царем — віроломцею-тираном і самоїдом-нехристом, який ділить із крулем наш люд навпіл,— ганьба й смерть!» — відповідали другі, молодші, докоряючи уже і Сіркові, як ніби байдужому до Андрусівського перемир'я. «Досі такого пройдисвіта в гетьманських шатах ще не було!» — обурено оповіщали треті, згадуючи манявського скитника Виґовського як зразкового, а Юрія Немирича, укладника Гадяцької домови при ньому,— як мудрого чільця.

Спантеличений отим усім, Сірко не розумів, чому хан відкинувся від Дорошенка і прислав під Січ калгу-салтана Крим-Гірея з чисельною ордою, а січовики раптом обрали кошовим маловідомого курінного Івана Білківського, що дружив із буджаками. Та Сірко розумів інше: Дорошенко своїм залишенням війська за Путивлем і поверненням у Чигирин до «зрадливої» Прісі кінцево обабив себе і серед козацтва, і серед старшин, і серед високих дворів, викликавши в Сірка співчуття. Ошуканство чільного мужа ставило його з становище дурня, бо програв переможний бій із Москвою, повіривши всього лиш обмовним нацьковам і оббріхуванням.

Пущені царатом плітки про «вора» Дорошенка, мов велетенські кола на воді, розходилися і досягали через царських слів високих сусідніх дворів, і розум та лицарство гетьмана-мужа нічим не можна вже було порятувати. Недарма світ не знає уміліших наустців-наклепників, аніж царські! Божою милістю цар і бояри ними воювали вже більше століття значно вправніше, аніж зброєю. Під протекстами помочі вони розділяли народи й родини для наступних своїх загарбань, вони і потім спричиняли такі кровопролиття і братовбивства «інородців», яким у світі не було аналогів.

Підтриманий чамбулами калги-салтана Крим-Гірея запорозький гетьман Суховій подався на Лівобіччя, дійшов у Липову Долину під Путивль, по путі приєднавши до себе спершу Переяславський полк на чолі з Дмитрашком Радчі, а потім — Полтавський та Лубенський і розбив під Гайвороном рейтарів Ромодановського, полонивши його сина, воєводича Андрія. Але поспольство Прилук і Лубен вчинило Суховієві великий супротив, і він вирішив: під впливом турус і загрози з боку Демка Многогрішного, царевого наказного гетьмана Лівобіччя, та Ромодановського, що підсилився додатковими стрільцями,— спішно повернути свою армаду на Чигирин, чого й воліли завбачливі царські воєводи.

Під Чигирином чамбули і козацькі загони Суховія, розбиті Дорошенком і нашпиговані чутками про вихід Сірка із Січі в поміч чигиринському гетьманові, стали некерованими: білгородська орда масово понеслася додому, а січові розпорошенні переметнулися до «славного отамана» Сірка, який в засвітку з ходу вдарив спершу під Тясмином на Батурчі-мурзу, розбивши і полонивши чотири тисячі його ординців, а потім по змові з канівським полковником Григором Дорошенком вони здвобіч розбили й решту потуг, які перебували під рукою Суховія та калги Крим-Гірея.

«Гетьман Шамай-ага та Ашпат-паша» — Суховій із п'ятьма козаками-обозниками хотів утекти в Холодний Яр, але по путі калга і мурзи схопили свого чільника й спільника і, пограбувавши його, повезли стрімголов ханові як кяфіра-відступника. Але хан прийняв Суховія як гетьмана, дав знову у поміч того ж калгу-султана Крим-Гірея і білгородську орду, що зимувала в Чорному Лісі, і послав їх звільняти русинський люд по Бугові і Дністру.