Під Савур-могилою

30.

Першими ознаками початку цьоголітньої війни були виловлені козаками в нетрях під Конкою лазутчики хана й султана, що прибилися з Кизи-Кермена за бранцями. Дізнавшись від них про наміри фортечного капудан-бея піти на Січ каїками по кінцевому спливі криги разом із яничарами, що прийдуть степом, Сірко, відпровадивши їх гетьманові, взявся кінцево готувати Січ і Паланкове Великолужжя до можливого нападу, поновлюючи і осушуючи торішні рови-шанці і з боку степу, і по Муравській сакмі на Конці та в пооріллі.

Про напад зі степу говорили й часті появи в полі ординських летючих загонів, які тримали волость і Січ у напрузі і готовності до захисту. Та, як виявилося згодом, очікування орди і яничарів зі степу було вдалим обманом, насправді хан Мурад-Гірей не стояв під Каланчаком, ждучи білгородських ногаїв та буджаків, а нічними кінними переходами з п'ятдесятитисячною ордою, оминувши Конку, палив і ясирив, почавши з селищ на Торі, найгустіше заселену Мереф'янщину, яка, будучи подарована царем Олексієм Січі, охоронялася тільки власними сотнями.

Випаливши і поясиривши все на своїй путі, хан повернув під Мерлею на Санжари, женучи багатий та чисельний ясир, а від них — аж на Іркліїв, де після незначного бою переправив все награбоване в Черкаси на чолі з салтаном Дзямбег-Гіреєм, а сам лівобіччям направився на Київ, в поміч візировому сераскирові Мухаммеду-Мефтедару-паші. Про рух Дзямбег-Гірея Правобіччям розвідники Гука, а від них і Сірко, довідалися тоді вже, як ясир був у пониззі. Січовики перепинили його кінною лавою аж на Інгульці. Бою не було, бо салтан утік, а решта правовірних, почувши ім'я шайтана Сірка, попадала на коліна в бік священної кибли і склала на грудях руки на знак здачі й помилування.

Радість визволення рідного люду не забарилася заступити в Сірковім серці чорна звістка. Уся Мереф'янщина і його обійстя в Артемівці, виявляється, спалені дощенту. Згодом він відшукав між ясирниками своїх доньок — Мариню і Ярисю з онуками і довідався від них, що обидва зяті убиті ордою в Мерефі разом із Артемовими і Сабриними синами, а дружина Софія згоріла в обійсті. Знайшлися в цьому ж ясирі Христина й Мокрина, а згодом і Лайза Турлюниха з донькою й меншими синами. Сірко, наслухавшись їх, зовсім онімів від жаху і розпачу. Сто п'ятдесят міст і сіл спустошив хан!

Князь Михайло Голицин і боярин-воєвода Григор Ромодановський, знаючи про прихід орди в Слобожанщину, відступили за Курськ і Севськ. Їхній відступ говорив Сіркові та значковим про навмисний допуск хана до розору Мереф'янщини.

Звільненців за їх згодою Сірко відпровадив на поселення в Запорозьку волость, дочок — у свою половину материної Домниної хати в Капулівку, Лайзу — на тимчас в обійстя Лавра Гука, а решту — у степові вибалки, де толокою всієї волості їм були побудовані при помочі Січі обійстя. Полонені людолови були приправторені на січовище, і Кіш почав готувати похід, ще не відаючи, куди та на кого, бо кошовий того не об'являв.

Підготовку до походу на тимчас припинив приїзд візирових гінців із Бахчисарая із проханням вчинити обмін полоненими. Обміну не було, бо до Мечетної Каїри під Кінські Води ординці привели зовсім мало козаків, але викуп ординських полоненців відбувся, і візир та салтан зажадали зустрічі з Сірком. Обидві делегації вийшли на зустріч при значній кількості війська, і салтан-калга Дзямбег-Гірей із башами — зоднобіч та писар Яковля із значковими — здругобіч трактували всю ніч навкруг вогнища між двома таборами. Дзямбег-Гірей говорив про взаємне знищення двох великих народів на користь нахабних сусідів, не називаючи їх по імені, про видимі переваги, коли б Орда й Україна жили в дружбі, вивільнившись від гніту сусідів, а Яковля вимагав за мир повернення всіх ясирників, що перебували в Ханстві.

— Ми тут не лише для обміну полоненими, а й для вчинення вічного миру із Запорогами,— запевняв салтан писаря.— Адже коли ви не дасте згоди на нього, ми змушені будемо послухати солнцеликого султана й скласти дружбу з царем, який обіцяє нам золоті гори, а за нашими спинами трактує з хондкаром про наше повне підкорення останньому. Наш світлий хан Мурад-Гірей осуджує свого попередника Іслам-Гірея за зради гетьманові Богданові і багне бути слівним у домові з вами.

— Ми також за мир, але спершу тільки на час обміну полоненими і ясирниками, яких ви сюди не привели для обміну й викупу,— відповідав калзі писар Яковля.— Зважте, відсутність взятих вами в полон козаків знижує вашу щирість у словах.

— Визнаємо рацію у ваших словах і даємо шерть-клятву перед Аллахом на слівність, але суть нашої потрактовки глибша й важливіша. Цар віддає нам Запороги за мир із ним, а султанові — все Правобіччя, окрім Києва,— товкмачив салтан своєї.— Тож помисліть над тим, що радимо, відірвіться від царя й гетьмана, як і ми по домові з вами відірвемося від Порти,— завершив салтан свою мову, передаючи листа царя Федора до хана, в якому була його згода на передачу Січі Орді.

Від того листа вже не лише Сірко був у пасії, а й значкові потрактовщики, хоч і допускали підробку ординцями царського послання. На прохання салтана зустрітися з кошовим один на один Сірко вийшов із загоном, але калги Дзямбег-Гірея не дочекався, і в таборі козаків запанував розпач, бо потрактовщики повірили у справжність листа і зажадали піти від Мечетної Каїри й Кінських Вод для вчинення Вальної ради в Коші.

Переказавши через писаря кошовим значковим бути готовими до ради й наступного походу, Сірко з джурою навідався спершу в Балки, а потім і в Капулівку, де оглянув будівництво колиб для приправлених вдів із сиротами, а серед них і для обох доньок та Лайзи, за яких турбувався сам Явтух Халява, і повелів усім волосним війтам та сотникам вирити сажневі в глибину рови від поля, густо поставити бекети на горбах, а на них вчинити незмінні подвійні чати. Він, може б, затримався ще, але прискакав Лавро Гук із новиною, що хан з ордою розбитий під Києвом козаками Самойловича і його рештки за наказом султана посудиться в Лимані у великий похід із буджаками на зворохоблену Мадярщину.

Щось переломилося в Сіркові, був сам не свій, хоч і провів Вальну раду в Коші, і пильно переглянув готові до походу байдаки, коней, зброю, шпіців, і побував на обох Хортицях та Лебедисі й Бучках з наміром при біді перевести туди Коша, а третього дня по обіді покликав писаря Яковлю в канцелярію і проказав йому листи спершу Самойловичеві, потім цареві Федорові, а після них — Донському кругові, якому раніше майже не писав.

«Мосьпане запроданцю-гетьмане! Ґратулюючи тобі наші вівати, хоч твоя мосць їх не заслуговує, відсилаємо тобі невикуплених ординців, бо й утримувати їх нам несила, і чатувати та пильнувати неспідручно, а твоя мосць може належно заплатить Запорогам за їхні труди ратні чи порохом, гаківницями та гарматами з начинням, а чи іншими риштунками, бо хоч хан і ладнається за наказом султана йти в Мадярщину, щоб гасити там ворохобство, але на Тавані поставлені нові фортеці і старі стоять у нас поряд, щоб врешті вижити нас, вашої надійної спини, із Запорогів назовсім. Отож чекаємо від тебе достойної нагороди, бо й до останньої твоєї перемоги під Києвом ми спричинилися, утримавши салтана від помочі ханові, на користь вивільненому людові і тобі... Кошовий зі всім Військом Запорозьким Сірко».

Андрій Яковля був здивований і змістом листа, і замкнутістю Сірка, а найбільше тим, що йому, як писареві, не довелося вставити в листа жодного слова, таким він був упевненим і виваженим. Писаря дивувала і подальша поведінка кошового, незвична не властивою дотепер Сіркові нечемністю і аж зухвалістю.

— Відпровадь негайно полоненців із цим листом, скрибе, і вертайся небарно, бо будемо писати ще! — наказав особливо твердо Яковлі..

Писар вернувся швидко і в подиві присів знову до атраментів.

«Милістю лжебожою, найпаче в речах придвірських цареславців-блазнів та блюзнірів, великий в отрочестві мучителю й гнітителю хрещених і нехрещених тружденних людинів, бовдурозваний рабовладцю, Іконний наміснику Бога на землі, царю Федоре!

Довідались ми на Запорогах, хоч знали те достеменно й раніше, що твоя чорна милість, правлячи, як відаємо, на троні тимчасово між зграєю й тічкою бояр-опричників, кровопивців-вовкулак, затулившись від одвічного агарянського лиха спинами нашого кревного люду, забувши Божі заповіді й відмінивши отчі пільги та свободи, гендлює з невірними нашими душами і нами, захисниками твоєї ненаситної адверсної держави і ненажерного її живота. Гендлюєш методою, достойною волоцюги, а не царя. Підмови й обмови, підлості й нацькови, оббріхи й підступи — ось що недешкретно й негідно лежить в основі твоєї політики. Іншого звичаю, як і твої попередники, ти не знаєш, нещасний, бо не дав Бог людської натури тобі, охиженому, озвіреному й олукавленому від зачаття...

Отож каїнно перезвичаюєш та перехрещуєш не лише наш люд, поневолюючи його, а й нашу метрополію, втричі старшу за твою геєнну державу, переінакшуєш та наущуєш і наших блазнів на захланно-звіриний свій кшталт, грабуєш руками бояр і розстриг у нас храми Божі й монастирі та шпихтіри, які й орда обходила, міняєш своїми гріховно-лукавими дупшастирськими казаннями з вівтарів нашу натуру мирносусідів і гостинну волелюбність на свої воляче-послушні звичаї пригнічень і животінь у скрипицях-дибах твоїх посіпак.

Що скажеш ти, зловроджений царю-в'юноше, великогрішний нащадку царів-вовкулак на тому світі як зустрінешся з Богом та всіма, твоїм ім'ям покатованими, зігнаними, поясиреними, осибіреними чи проданими тобою-та посіпаками твоїми аґарянам, знехаявши Божу любов до ближнього, основу-заповідь нашого Бога-Спасителя?!

Геєна в пеклі огеннім жде тебе, окаянний, і ми, поливаючи сльозами й кров'ю та всіваючи тілами нашу свято-дідизну землю, заповідаємо тобі, твоїм наставникам та поплічникам оте пекло, як нелюдам і диким звірам, що, лізучи зі шкіри й богохульно ошатуючись в ризи православ'я та великодержав'я, віддали нещодавно на поталу невірним сто п'ятдесят слобід у Слобожанщині!

Отож помисли над тим, поки жиєш, і заречись, каючись, не Гендлювати нами та не міняти нас на дружбу й мир з отакими ж, як сам, магометанами! Кошовий Війська Запорозького Верхнього, Середнього й Нижнього з товариством Сірко».

Січовий писар Андрій Яковля, докінчивши скрибання й цього незвичного листа, в душі жахаючись і захоплюючись його змістом, вже переписував його і в січові люстрації, які вів належно.

— Відправ негайно через генерал-поручника Григора Косаґу цю цидулу, попередивши, щоб він виїхав зі стрільцями вже завтра з поля і Великого Лугу,— в якомусь глухому відчаї квапив Сірко писаря, заходивши по канцелярії.— Розмови зі мною в Косаґи не буде, то накажи й вертайся! — гукнув кошовий услід Яковлі.

Писар попутно сказав судді Кудлаю, що «з батьком не все гаразд», і поїхав стрімголов до Косаґова з пакетом і наказом. Генерал-поручник Григор дійсно хотів бачитися з Сірком, але, попереджений Яковлею, зрозумів, що повеління кошового треба невідкладно виконати, тим паче що й сам він, і стрільці його не мали вже сили терпіти комарів і мошву — аж попухши, як і погрози козацтва, не відаючи про їх причину.

Коли Яковля вернувся, Сірко ходив по канцелярії, скриплячи дилівками і не обзиваючись до Кудлая, що сидів мовчки на лавиці, цмулячи черепаню. Поговорити з Сірком, як думав, поки їхав із поля, Яковлі не поталанило, бо той при його появі розслабився і, присівши на лавицю, почав спокійно проказувати наступного листа:

«Славні мосьпани, дідизні нашій брати й соратці в Бозі і в змагах за волю і життя донські козаки! Дізнались ми певно, що цар Федір, його бояри та воєводи-опричці ведуть ґендель з ординцями та турчинами за нашими й вашими спинами про мир і братство за рахунок нас, січовиків. Відомо вам, що запорозьке козацтво багатостолітньо було і нині є джерелом воль і слобід життєвих для гнаних і голодних, притулком для гноблених колодників та зобижених, осередком людської незалежі по заповідях Божих і дідизних.

Тепер і вас, і нас пантрує під делікатним призвідством помочі й захисту царське військо, і коли ми ще можемо хоч на тимчас його збавитися, то ви вже й на те не спроможні завдяки вашим ідольним чільцям. Отож нагадую вам, брати наші, що ні ви, ні ми і в неволі не будемо знеможені, бо те нам заповіли наші отці. Тримайтеся і не забувайте, що Іван, Степан і Фрол Разі з тисячами оборонців полягли за вашу волю, як лягають тепер ті, що їх наслідували, по забіссях Сибіру. У нас Правобіччя в повному розорі й руїні, жінки, діти, дівчата й немічні — в неволі агарянській і царській, то кличемо вас невідкладно піти нам охочекомонно в поміч на промисли людоловів, а ми в боргу не залишимося. Хай жиє наша й ваша свобода та братерство, як жили спокону між дідами й отцями нашими! Чекаємо вас у себе незабарно! Амінь! Від всього товариства запорозького кошовий Іван Сірко».

— Цього листа хай відвезе Кругові на Дон курінний сотник Дем'ян Кривоніс із супроводом,— наказав кошовий Яковлі.— Та накажи курінним готуватися до Спасівки, а отцеві Петрові — зготувати компутний молебень по убієнних!..

Андрій Яковля в якійсь тривожній розгубі і листа відніс, і обозного оповістив про святкування Спасівки, і кухарів та корчмаря попередив про тризняну їжу та питва, а з голови не виходило те, що писав у листах, як і дивна поведінка Сірка. «Що він не боїться нікого з коронованих, то в цьому немає нічого дивного, а ось що він геть змінився, аж не взнати його,— то це не може „не тривожити“»,— ламав собі голову писар і навіть ділився тим висновком зі старшинами та значковими.

— Обійстя знищили людолови, зятів забили, а жону спалили, то й не при собі він,— пояснювали Яковлі співчутливо.

Помітив і джура Назар Оскарко якісь химерні зміни в своєму кошовому отаманові, коли, вернувшись від Косаґова, сповістив, що той досі не вибрався з поля, бо до нього прибули царський і гетьманів сли.

— Як вони пробралися, не помічені вартою з бекетів?! — осатанів, як ніколи, кошовий.— А коли були помічені, то чому я про те не відаю? — аж простогнав Сірко до джури, стискуючи порубцьовані п'ястуки рук, що лежали на столі.— Накажи судді негайно те розвідати і накласти секвестри на винних! — звелів тихо, але так грізно, що в джури похолоділо на душі.— Під слупи їх, під курбачі при слупах, неглядових синів!

— Юж виконую, отамане,— вийшов сполотнілим Назар Оскарко з канцелярії.

Лишившись на самоті, Сірко не знаходив собі місця, його тепер дратували і скрипи дилівок-половиць під ногами, спека в канцелярії, щебети ластівок під стріхою та лелечі клекоти знадвору. Йому ввижалися то останній слобожансько-мерлянський ясир і напівголі молодиці й дівчата у рваних сорочках з хрестиками на розхристаних грудях, пов'язані в лави за коси, то нетесаний хідник-вистелень із дерев обіч болотної вулиці в Москві, блищики в слюдових віконцях убогих колиб і чорні статури стрільців із бердишами в дворі Фролово-Спаської вежі, то старий і немічний Семен Височан у сибірському Коротояці. Пам'ять кидала його знетямлену свідомість то під задимлені Кумейки, то в камінний Дюнкерк, то в просочений запахом тарані Азак і фортецю, де гетьман Карпо Півторакожуха в довгополому криваво-малиновому скарлатовому жупані перед юрбами донського, в смушевих із зеленими верхами, і січового, з червоними шликами, козацтва виголошував прощальну промову-сповідь перед ісходом із Азова. Сірко напругою волі відігнав ті химери, але лиш на мить. Знову, мов наяву, з імлистої пам'яті вияскравилася в свідомості одинока верба в степу з оббіленим лелечим гніздом на вершечку, а вслід — тиха Чурук-Су в Бахчисараї між кипарисами й стуракинями-раїнами-тополями та велетень Чатир-даг, трон-гора Аллаха. Гора змінилася Жванцем і Берестечком, підвінницьким Немировом і Збаражем, а потім привиділася ще молодицею Софія й пані Маріям на путі з Азака та лави козацтва, що перед сном, стоячи на колінах, молилися.

Коли раніше надії в його свідомості семитканно й веселково затуляли одна одну, не зникаючи, то тепер їх, як не шукав, не знаходив. Від них не було навіть приску чи бодай вогника в суцільній темряві прийдешнього. Врешті до Сірка прийшло тверде переконання, що все, до чого він мав якесь відношення, було приречене на погибель, лиш він, грішник, лишався живим для спокути гріхів...

Він довго ще згадував би, зважував, криючись холодним потом, мізкував би, уявляючи прожите, та в канцелярію вернувся писар Яковля, а вслід за ним переступив поріг генерал-поручник Григор Косаґов у супроводі незнаних Сіркові московського й гетьманового старшин. Гетьманів був широкоплечий і трохи сутулий, із розпушеними на кінцях вусами і трьома зморшками на молодечому лобі, а царський — опасистий, із рідкою оклиненою бородою.

Григор Косаґа зустрів застиглий погляд непорушного кошового і, злякавшись його, перехрестився до задимлених ікон Покрови й Мамая і неспіхом сів на лаву, запросивши до того не запрошених по покону господарем своїх попутців. Тиша, що настала по тому, була оторопно-отетерілою.

— Доброго здоров'я тобі, пане кошовий, і січовому товариству,— подивився Косаґов на Яковлю, ледь заїкаючись,— бажають сли-гості притомні,— показав він жестом на ошелешених спільників,— і я, виказуючи співчуття тобі, отамане, в родинному горі,— передихнув він на знак трауру.— Ґратулюємо пана кошового з товариством від імені нашого світлого царя, превосходительного монарха Федора і Сольського приказу,— змовк він для усвідомлення господарем сказаного.

— І вельмишановний пан гетьман та його генеральна старшина до ґратулювань і жалобного співчуття приєднуються,— докинув незнаний Сіркові Генеральний писар.

— Ти одержав, пане генерале, листа цареві Федорові,— ніби й не чув Сірко вітань.

— Так, тримаю його при собі,— розгубився від Сіркового голосу Косаґов.

— А що було тобі сказано писарем? — цідив, стримуючи себе, кошовий.

— Вибратися з поля зі стрільцями і передати пакет пресвітлому цареві.

— Вибратися мусиш негайно, якщо хочеш лишитися живим,— цідив далі слова Сірко.— А листа маєш передати цареві за чотири дні найбільше, бо інакше втратиш і від царя голову. Чи утямив, що говорю тобі?

— Як же так, коли мені самим царем наказано стати вам у поміч?!

— Ми її не просили і не потребуємо, бо цар змушує нас миритися з Ордою і йти оружно проти вас і козацтва Гетьманщини, щоб не бути проданими царем і боярами за мир з аґарянами. Поклич, пане Назаре, будь ласка, сюди небарно...— якось загробно наказав Сірко джурі.

— Кого, власне, пане отамане, маю покликати? — губився джура.

— Гадаю, Василя Шевчика, Нестора Мороза, Левка Коржа, Трохима Троцька, Саву Брекала, Овсія Шашолу, Петра Гучу, Лавра Гука, Івана Стягайла та Івана Демковича чи й ще там кого.

— Ми воліли б поговорити наодинці без значкових,— зовсім розгубився Косаґов.

— Мало чого б ви воліли! Волійте в себе, як вам забагнеться, а в нас чиніть, як ми скажемо,— був зовсім іншим Сірко навіть для писаря Яковлі, що мовчки сидів поряд із суддею, який зайшов неприпрошено.

Знову запала мертва тиша, поки канцелярія не наповнилася значковими, покликаними джурою.

— Прочитай, пане Андрію, царського листа до хана його слам! — наказав кошовий Яковлі.

— ...Науст, підробка, штука! — не дав дослухати Косаґов.— Провокація!

— Ми згодні з тим, але чому її доручив ханові не хто інший, як сол Тяпкін? По чиєму наказу, царевому чи царициному? З якою метою? — пантеличив Сірко Косаґова.— Хто, врешті, ці пани, яких ти, генерале, привів? Чому, як вдома, ти посадив їх на скамницю?!

— Дворянин і кравчий думний милістю Божою царського величества Федора Антип Солоухін,— невдоволено нахилив першим голову до Сірка й присутніх опасистий.

— Генеральний писар і радник гетьмана обобічної України Іван Скоропадський,— ледь звівся з лавиці вслід кравчому і тут же сів, розправивши пучками викличні вуса, широкораменний.

— До обобічних У країн, велебний, твоєму гетьманові далеко ще, а ти, кравчий, чи не Яреми синовцем будеш? Той був Соловух, кажуть! Як мене вертали із Сибіру, то він кухарем при царі значився. А ти й не старий ще, кухарів сину, а вже з ціпком не розлучаєшся, бачу,— скривилися Сіркові вуста в іронії.

— Хіба ти син благородних батьків, отамане? — обізвався, мов рак почервонівши, сол.

— Святі слова чую, козаче-запроданцю, але я, як і тутешні значкові, обраний на щось, а ти милостиво пригрітий чужином за лакузтво, то є деяка різниця між нами. І ти, пане генерале-поручнику, і твій напарник, царів кравчий,— лакеї, по-нашому! Вашими брудними руками, лакузними язиками, та нешпетними діями, перекинчики, покручі, лайдаки й вампіри, що проміняли рідну Богоматір на ґорґону-мачуху, царі й бояри гноблять і неволять народи, висотують їхню кров! Ви — каїни, і на тому світі вас чекає пекло,— посмикав Сірко масивну срібну сергу на лівому вусі.

— Нас прислано, пане кошовий отамане, його превосходительством і Сольським приказом до твоєї особи приватно й дешкретно, а ти тут скликав раду для глуму над нами — слами. Може, нам іншим разом тебе навідати? — кипів обуром і гнівом колишній Сірків соратник Косаґов.

— Часу в нас обмаль, пане генерале, на інший раз, та й коли ви не виправторитесь до завтрашнього дня, у вас не буде можності ні розмовляти з нами, ні побачити світлі очі його царського величества. А від значкових, як добре відаєш, пане Григоре, я не криюсь,— холодним голосом попередив Сірко гостя.— Перебиратися напостійно Січчю й волостю десь у Поорілля, Посамар'я чи й до Сибіру, про що, як здогадуємося, ви прийшли трактувати з нами,— як у воду дивився Сірко,— ми й не подумаємо, хоч цар і Сольський приказ печуться нами, християнами, не бажаючи віддати на поталу аґарянам за мир із ними в перетрактовках. Отож мова з вами закінчена, контроверсія вияснена, то з Богом, кумасю, поки можна.

— Просимо передати, коли так, оцього підробного листа до хана його царській величності через нас,— запросився кравчий, уяснивши становище.

— Він підложний, як вертепна штука! —додав Косаґов своє в поміч Солоухіну.

— Був би підложним, пане тридцятисеребренику Григоре, коли б ви не прибули до нас із порадою залишити святу нашу Січ на поталу аґарянам заради миру й дружби вашого царя з хондкаром.

— Негоже вам, лицарям, шпетити нас, слів, і нашого батюшку царя,— не міг приховати обуру й образи Солоухін.

— Подякуй, продажний перекинцю, що дозволяємо вам піти звідси живими. Вимітайтеся якомога швидше, бо буде запізно!

Писар Андрій Яковля, фіксуючи на папері для січових люстрацій цю розмову, аж туманів від наміру царя і бояр переселити Січ. Була тим шокована й решта притомних значкових, сидячи ошелешено в обурі, гніві та напрузі, хоч і не виказуючи того.

— Гнівні ви на царя й Приказ за спалену ордою Мереф'янщину. А як мали її захистити воєводи, коли вона по заповіту царя Олексія належала вашому Кошеві й Запорогам? — докорив кравчий Сіркові.— Не своє як же захищати стрільцям без домови із Січчю?

— А захищати від ногаїв вашу ненаситну державу в нас і у мереф'янців хіба була з вами домова? Отже, ваші воєводи тому й відступили за Курськ і Севськ, що Мереф'янщина була січовою? А ви, сли, як було спалено сто п'ятдесят міст і селищ, а люд поясирено, де почали вигідну перетрактовку з ханом? Не на Мерлі, бува?! Ми ж не аджак ваш! Ми — вольна Запорозька Січ із великою волостю, окаянні ви бевзі й мордирці! Ми — притулок із дідизни зобиджених, оборонці свого краю, а невільно й вас, каїнів! Як смієте, питаємо, після всього пропонувати нам нашу ж Поорільщину чи Посамар'я?! — задихався в гніві й шаленстві кошовий.

— Годі вам бутинками-добутками від Орди жити! Великий цар-батюшка милостиво згодний узяти вас на свій утримний кошт! — підвищив голос, засовавшись на місці, і кравчий.

— Не вичерпуй до краю, смерде ниций і кривоприсяжнику, нашого терпіння! Не доводь до гріха нас! Ми не визнаємо твого царя, Приказу і бояр та воєвод не лише нашими владарями, але й людьми на землі! Вони нам осоружніші за нехристів-аґарян! Вони дикі звірі й хижаки, як і ви при них! Повторюю,— Сірко в шаленстві стишив голос до шепоту,— до завтрашнього обіду ви з військом,— проколов він жахним поглядом Косаґова,— мусите вибратися з нашої волості, бо будете побиті до ноги! Оце вам наша остання милостива контроверсійна умова, і іншої не буде! — ніби видихнув останнє Сірко.

— А так! Так! До обіду!..— дружно підтакнули присутні старшини кошовому.— Це належна контроверсія, і хай вас візьме хока, окаянних!..

В німій мовчанці, що наступила, згорали хвилини й миті, їх шкварко заливали знадвору щебетом ластівки, що мешкали під стріхою канцелярії, і поодинокі клекоти лелек.

— То не поміняєш, пане отамане, контроверсії? — обізвався згодом Косагов.

— Сказав, іншої не буде! — по чималій мовчанці відповів Сірко.— Наші домагання уособленості — безсмертні, претензії за одиблених і осибірених кревняків — невмирущі і в нащадках, вимоги вселюдної незалежі від вашого царя і причепливого Приказу — вічні, і ти, генерале, втямивши те, передай юному батюшці цареві твоєму, а ти, кравче,— його поплічникові, запроданцеві гетьману, ці наші слова,— подивився зневажливо Сірко на Івана Скоропадського,— та не забувай мого попередження, будь ласка!.. Я сказав усе! — подивився кошовий на свої руки, ніби уздрівши там щось надзвичайне.

Надвір'я дихало у відкриті двері спекою й запахом смаги на суші.

— Що накажеш нам чинити, батьку кошовий? — першим по довгій мовчанці обізвався з кутка Іван Стягайло.— Твої накази ми виконали і на чатах, і в підготовці козацтва по походу, і в приготуваннях спасівських. Пан підсуддя Степан Білий веде дознання нехлюїв-бекетчиків, що проґавили цих гостей на переправах, і десь за три дні по покону вирече їм кару.

— По його вирокові я милую їх в ім'я Маковія й Спаса, то передай. Гадаю, в тому завинили і я осібно, і ви, притомні тут, далеко зайшовши в якшанні з царем та його прихлібцями,— стріпнувся болючим серцем Сірко.— В безвиході ми між ненаситними сусідами і через свою незгуртованість та гостинність. Адже діди й батьки наші і в помислах не допускали в Запороги чужого війська, а ми їхній заповіт порушили, то й маємо!.. Пом'янемо з козацтвом усіх полеглих славних краян наших — і січових, і волосних та тоді, вже зготовлені, і помислимо, як, чим та коли нам віддячитися за Мереф'янщину і ординцям, і цареві та гетьманові так, щоб не покривдити наших поспольств. Найважливіше, товариство, вимагати від царя виборної заміни холуя Самойловича, який і підказав своєму сеньйорові та камарильї переселити нас у його холуйне віддання,— говорив ніби до себе, морщачись від якогось болю, кошовий отаман Сірко.— Мав намір по поминальних святах повести козацтво водно на Азак і кінно через Хорли Каркініську косу до Турецького валу, щоб перешкодити царським та султанським перетрактовкам і звільнити ясирців, що, як запевняє сотник Гук, і по п'ятнадцять років сидять прикованими до бабайок в каторгах турецьких. Та по оцих відвідинах уже й певність пропала в хосені від того, коли не рахувати каторжан, бо, бачте, ми невільно змусимо султана й хана йти на перемир'я з царем, якому станемо в помочі й не хотячи.

Сірко примовк, неспіхом знову набив черепаню, припалив і запахкав нею, за ним вчинили те й інші: спершу знакомитіші, а потім і рядові значкові, і незабаром у канцелярії можна було вішати сокиру, а з відчинених дверей валив, як із бовдура, дим, налякавши і ластівок під стріхою.

— І там, і там,— мав на увазі кошовий Азак і Турецький вал,— поясирені і окаторжені вмирають, не дочекавшись нашої помочі, то мусимо подати її, може, разом з донцями,— щось мізкував отаман, розглядаючи свої порубцьовані руки.— А із Січі й Великого лугу ми, хоч і вимремо до останнього, не підемо і нікому не піддамося. Адже так, товариство?! Овартуй додатково, пане обозний, уже нині, крім Хортиць, ще Бучків, та Кодак, та Токмак-Буцький, проревізуй волость у полі, Посамар'я та Підконку, щоб орда, бува, не використала нашого свята, напавши.

Давно спорожніла простора січова канцелярія від притомних, що шлейфом винесли за собою надвір папломи сивого диму, а Сірко, підсунувши зобобіч у підстілля довгі лавиці, міряв і міряв підлогу кроками, обходячи великого стола то з одного, то з другого боку. Чомусь згадав Жовто-води, де був полонений Виґовський. Дивувало не те, що він згадався, а те, що до нього з'явилася жалоба, як до гетьмана. Він і при Богданові, мабуть, часто був помітним у ділах і вчинках, хоч і вмів не вип'ячуватись. З гетьманом Виґовським зі спогадної імли виплив у гарячій Сірковій пам'яті брат Виґовського Василь, овруцький полковник, а вслід за ним Биківський Данило, що сконав на тортурах у Ко-Лугах, а вже потім — пінсько-турівський та берестейський Костянтин, задушений у Фроловій вежі, у тій ямі, де сидів і він, Сірко. «Різні ми, а доля одна у всіх, і то через роз'єднаність та прокляту розбратність нашу»,— пронеслося вироком у свідомості і болем у серці Сірка.

Затим пригадався йому сотник Вовчуга-Лисенко та нещасні вовчугінці, котрі під Берестечком потрапили до ляхів у полон, і їх повільно спалив на пательнях покруч і перевертень Ярема Вишневенький. Вималювалася й Батозька битва, яку Собеський іменував потім, хвалячи Сірка, битвою Ганнібала під Каннами, після неї — ранок, що вішав ледь видимі в морознім тумані, срібні, як намиста, павутиння на очерети й лепехи Зозулиного Яру, де цигани при якомусь вертепі під гру скрипок та бубнів шалено танчили, аж Сірко силою волі стріпнув те все з пам'яті...

«Ну, поведу я невелике товариство, ну, відберу, врешті, в нього, гниди, на радість людові, і булаву, і стан чи й саме життя, створивши ще одно міжусобство,— перелетів думкою отаман до Самойловича.— А потім що?.. Кому дам ту булаву, коли сам уже не годен тримати її? Яким він, новий гетьман, буде? Може, ще жадібніший до маєтностей і розтлінних розкошей, аніж цей, уже напханий і добрими, і ошатностями! Єдиним по Виґовському міг би бути Дорошенко, але, по-перше, бабій і святоша, а по-друге, живе хоч і під пильним наглядом, та в розкоші і не побажає їх проміняти на ланці, злигодні й нужди».

«Коли ви не будете святкувати молитвою і дозвіллями святої неділі чи інших канонічних днів,— ніби почув Сірко напучення екзарха Петра Буркуна із січової паперті,— ви, крім зневаги заповідей Божих і дідизних, не будете ще мати й спочину та спокою в цьому світі!..» А вслід випливло із сибірської імли чоло колишнього ніжинського полковника й Генерального осавула в Демка Многогрішного — Матвія Квинтівки з виводком родини, через яку той відмовився втікати з ним у рідну землю.

Надворі вечоріло й поволі сутеніло, тримаючи в рамці навстіж відкритих дверей окрайок неба, де розпеченою паляницею у вогненній завії пражилося сонце, показуючи на жадану всіма грозу. З віддалі доносилися й ледь чутно гучали грімкотливі нескорені вири порогів. Стогнучи, вони замотеличували і без того розбуяну подіями уяву кошового, не даючи йому опам'ятатися, заважаючи на чомусь спинитися в глухому відчаї безнадії. Із сутінками у відкриті двері канцелярії крався різкий пах сіножатей, прогрітих за спечний день квітів і трав, найпаче полину, що аж п'янив своїм солодом усе Сіркове єство. Йому раптом снидяво запахло прибитою дощем пилюкою і привиділося Різдвяне дерево зі свічками, цукатами й райськими яблуками у Палаці Собеського, почулася гра псальм на клавесині, а слідом показалися козацькі хоругви з парсуною Мамая, і він, ніби звівшись на стременах на весь зріст, кричить: «Козаки! Славні запорожці! Побратими! Шикуйтесь у лави — і за мною! Гайда-а-а!..» — аж напружилось тіло, аж Велеса відчув під собою, лякаючись. Несеться він, а перед очима — вапнякові плоскогір'я з буковими лісками, гори Роман-Кош та Чатир-Даг, вічнозелене гілля рускусу мелькає, і ряботить в очах суничним деревом, квітучим мигдалем та смаківницями, і п'янять, аж дурманячи, солодаво-душисті олеандри та секвойї, буйносила зелена далина в горицвіті й підморенникові, чубариться ковилою, сивіє полинами, мурашиться птаством-воронням. А вже в Сиваші — рибне кипіло, смалена під спражним сонцем трава не то там, не то в Дюнкерку чи аж у Азаці, бо поряд — Донський круг під стягами та хоругвами і на коні його колишній отаман Онисько Воропай із рубцем на шиї, таким же, як і в нього тепер.

На столі стояла принесена джурою Назаром Оскарком вистигла вечеря в дерев'яній мисці на таці та такий же дерев'яний питун, наповнений брагою. Сірко до них так і не доторкнувся, хоч нині всього тільки й мав у роті, що питунець різнотравної гербатки з медом та шматок коржа-малая, политого олією і присипаного сіллю.

У відкритому навстіж круглому слюдяному віконці канцелярії отаманову увагу привернув незрушнокрильний високоплавний політ у ще світлому небі над заплавами самотнього орла, і в Сірка мимоволі накотилися на очі сльози від болючої заздрості до його волі, незалежі й можного плавання-купання над земними, повними насилу й нужди красотами, звабами й чарами, кривдами й нендзами, горем, лихом та небезпеками.

Щоб освіжитися від цілоденної смажливої спеки, Сірко вийшов із канцелярії, оглянув з порога далечі, відчув, що парить на дощ чи грозу, пририпнув двері й попрямував до коня. Адже вірнішого друга в нього тепер не було на світі. Велес зустрів його тихим іржанням і, як завжди, ласкавими доторками губ до його шиї й голови. За якусь мить окульбачений кінь радо доніс вершника до обмілілого Чортомлика і, розвудилений, там почав скубати смачну ов'ялену отавку, думаючи над своїм кінським життям-буттям і слідкуючи час від часу за тим, як його грізний і ласкавий волостелин плаває то коло берега, то аж на середині русла.

А Сіркові і на воді показувалися, як у сні, Акерман та Самарники, Перекоп і Тягин, сутички з Чернецьким, Буджак і Білгородщина, бій із Маховським під Вінницею та з ханом під Перекопом, погром орди під Вільхівцем, Стеблевом та Ачи-Кале, бойові виправи на Бузі, в Пальнику та під Іллінцями, щасливі походи під Арслан, Кам'янець та на Муравську сакму...

«Паліть міста й села, скільки милостивий Бог вам поможе!» — ніби наяву, кричав до стрільців перед Сірковим уявним зором Ромодановський в Охтирці, Кишеньках, Полтаві, Торговиці, і під той крик ніби плив на гончакові Іван Ріг в Арбаутськ і Кафу, до Шірін-беєвих улусів, а пізніше — до улусів Тен-Мамбет-мурзи в буджацьку Білгородщину за поневоленими. Та й те в Сіркових спогадах накрилося Валками й Змієвом, зустріччю із сотниками Ярошем Храпом і Титом Ярмашем, що по путі до Сибіру були забиті, як і Матвій Корза з Краму-на-Торі.

«А так,— згадувалося і обвинувально, і оправдно,— злочинець і я, бо Січ великі жертви і зі мною несла, хоч і рятунки немалі тисячам тисяч та поконні помочі протоігуменам і ченцям межигірської Спасо-Преображенської обителі давала чи всяко огаразджувала Слобожанщину, а найпаче — Харківсько-Зміївський та Мереф'янсько-Печенізький полки, мною започаті, до призначення туди царем перекинчика Левка Сита намісником-воєводою».

Приємно згадався Сіркові погром Богуном під Монастирищем Чернецького, в якому й він брав участь, «заманною втечею» привівши ворога до розгрому і звільнивши сотню захисників Василя Дрозденка, хоч польний гетьман і сповістив уже короля про «перемогу над збуйцями».

Велес уже й напасся, а господар все бовтався у воді. Коневі також баглося хоч трохи поплавати, але на те він не мав дозволу, знаючи, правда, що коли у його господаря є стільки часу, то, напевне, й він скупається. І Велес не помилився. Любий вершник кликнув його знайомим тихим посвистом, і він, мотнувши обраділо головою, підтюпцем зайшов у річкову воду в блаженстві. Там Сірко його розкульбачив при березі, а потім довго й старанно мив у тихоплинній воді. Найбільше задоволення Велес мав від лоскітної гребниці.

Та всьому приходить кінець. Велес бавливо підгрібав би ще під себе прохолодну воду, та господар вивів його з води і поставив біля свого шаття та кульбаки для обсушки. Підсихаючи, Велес стояв смирно й чемно, хоч комарі й ґедзі змушували його стріпувати довгим пишним хвостом. Він втішився, коли господар, щось тихо говорячи сам до себе, врешті окульбачив його, знісся в сідло і поїхав не скачем, як любив, а тихо й замешкливо додому. Його здивувало лише те, що вершник йому, напашеному, навісив у стайні тобівку з вівсом і, не розкульбачивши на ніч, поласкав особливо щемко.

А Сірко і в путі до Січі згадував, усміхаючись, як пожежні вогні з коліс, пущених з гори, схарапудили ворожих коней, осліпили жовнірів, драбантів і самого Чернецького, допомігши козакам звалити знепритомнілого польного з коня. Багатющі пакгаузи зброї, гармати й набої, шати й харч, навіть вина та ґамза були залишені втікачами, не кажучи про коней у рондах. Втеча решток ворожого війська аж під Ковель була безприкладною, як початок довгожданого кінця ляському пануванню в Україні.

Переглядаючи з віддалі часу тяжкі бої під Ахтиркою, Кишеньками, Полтавою та Боровицею, Сірко тішився, що не допустив нової різанини та домігся від воєвод пропуску через пороми збіжжя, пороху, набоїв, свинцю, гармат і пожалувань, врятувавши від смерті Дорошенкового посланця — ротмістра Івана Мазепу, спійманого сотником Турлюном під Інгулом, а той тепер, на його, Сіркову, думку, є єдиною надією на заміщення Самойловича. «А так, адже, попри все, і освічений він, і вишколений при Яні-Казимирі, і зварений при крулевому та царському дворі хитруваннями, підступи остями, намовами та картярськими шельмуваннями»,— прийшла Сіркові в отямок постать вибавленця з лиха.

Уже в бурдюзі, як десь далеко гриміло й блискало, а січовищем потягнув повів-вітерець, Сіркові згадалися найтяжчі сутуги в житті, складні й заплутані гріхами вчинків і дій так, що їх було не розплутати навіть тепер. Адже проміняв родину на січове товариство та його нужди і нендзи, адже наказав учинити Чорнодолинську різанину, не пощадивши серед півтори тисячі доброхітців-поверненців навіть власних небожів. «Простіть нас, братове й сини, і спіть спокійним сном до страшного Божого суду, замість того, щоб розплоджуватись у Ханстві на наші християнські погибелі!» — повторив і тепер сказане колись.

В душі його тремтіло, як нап'ята тятива, якесь очікування, щось важливе, вирішальне, спожиткове, бо вже знялися та пішли до Буцької переправи царські стрільці з генералом, як повідомив Сірка джура Назар Оскарко, і кошовий мислив: «Коли б ми, чільці, духовники і поспольство так з ними трактували, як із ляхами, або так, як я цього разу, ми б не допустили краю до руїни та ізгону люду. Наше сполеченство підкупило ассійське лжеєдиновірство царату й кліру, їхні підступності, яких ми досі не розгадали, фальші й намови, що не лиш нас, а й світ ошельмують...»

З бездоганною яскравістю згадалися Сіркові зустріч і розмова з ханом Мурадом і дослівний зміст листа до його попередника: «Ясновельможний мосьпане з чисельними ордами і близький сусідо! Не мислили б ми, Військо Запорозьке, іти на війну і неприязнь із Твоєю ханською милістю та Твоїм панством, якби не було постійного приводу до того з Твого боку. Послухавши поганої ради навіженого ненажери-візира і виконуючи наказ султана, Твоя ханська мосць почала війну з нами в зимні свята не по-кавалерськи. Наш Бог-боронець, спасши нас, підказав нам відповісти Вам по-лицарськи гостиною в Ханство, хоч, правда, й недешкретною. Отож що сієш, те й жнеш... Бажаємо Твоїй ханській мосці здоров'я і щасливого життя! Доброзичливий Твоєї мосці приятель, Іван Сірко з товариством. Вересня 23-го, 1675 року від Різдва Христового і 7183-го літа від створення світу...»

Згадав Сірко і листа багатотитульного хондкара, писаного у хворій величі.

«Невже,— морочно мислив Сірко,— ні цар у своїй стотитульності, ні султан не розуміють істини, що чим більше під ними поневолених, тим вони осоружніші й звірино-хижіші?!»

Заліплений сургучево-лаковою тугрою-печаткою, той лист був зразком наруги над здоровим глуздом і тямком, був глумлінням над ними, козаками! Сірко посміхнувся не лише від згадки про дотепну козацьку відповідь на султанового листа, а й від його титульної подібності до значно примітнішого божевільністю царського.

«Яке то горе й лихо простому й тямковитому поспольству жити під берлом отаких вертепних маніяків-кровососів і чуперадел!» — глибоко зітхнув Сірко і згадав із болем, як Гоголівський та ставицький протоієрей Ісакій — Іван Дзеня і переяславський полковник Войця Сербин якось твердили отрутно-цьковно і навітно-наплітно князеві Казбулатові, що не хто інший, як він, Сірко, намовив Фрола Разю спопелити Білгородський острог і місто, змусивши Ромодановського перенести свій реґімент за Курськ, і ніби наказав ханові та самому візирові Асану-Мустафі-паші не відпускати воєводина Андрія Ромодановського і до скону з полону. Січовий суддя Микита Кудлай та значкові лавники Роман Малюк і Семен Хорошко самі те чули з вуст Самойловича, а Лука Андріяк, Денис Кривоніс і Петро Суховій — тепер товмач Ачіпай-мурза, навіть у Посольському приказі ті наусні теревені опротестовували, коли їздили на розвідини долі Філона Гаркуші, що зник не знати й куди у Загородці, Берестейщині чи під Пінськом. У Сірка не було сумніву, що Гаркуша був осоружнішим цареві, аніж гетьманові литовському, бо був вождем і введеної в титул царя Білої Русії.

«Лише завдяки нам, старшинам, царі Олексій і Федір із Самойловичем та султан із Гіреями зробили руїною і пустищем Правобічну Україну, і я не збоку був, хоч би й як хотів відсторонитися. Чи ж можу при отаких гріхах жити, ходячи по землі?» — згадав він, що вже приходив до цього рішенця, і почав поспіхом святково переодягатись, а потім під далекі стряси грози прикрив на колодку бурдюг, вивів Велеса зі стайні і, приткнувши кілком браму, скочив на коня та й поїхав із січовища, оповіщуючи бекетників гаслом у відповідь на накази: «Стій!» і «Хто?..».

«Навідаю хоч зараз могили батька, матері, вітчима та інші,— оглядав він попутно небесно-хмарні папломи, що темнили ніч,— та й заночую вдома»,— зауважив, як стихли цвіркуни перед грозою.

На цвинтарі побув чимало, дивуючись, що він так розрісся, і навсібіч розширившись, і деревовіттями піднявшись та згустившись невпізнанно. До бджолиних пнів під грушами йшов пішки, ведучи на поводі коня, але довго там не був, лиш присів на лавиці та й встав, бо близилася гроза... Дивна і чудна людська натура в пасії, бо згадав, як одного дня його недавно навідала тут Гнатова Турлюнова Лайза. «Добридень, пане отамане! Не займу в тебе, даруй, багато часу,— присіла вона, припрошена господарем, на лаву.— Хочу прийняти приймака-цигана, то прийшла за твоїм благословенням і радою».

«Чи ж на те, люба Лайзо, питають в отаманів благословінь і рад? Хата ж тут у тебе, обійстя, діти. Та й там, у Артемівці, є рідне гніздо...» — згадав Сірко вірного джуру, а потім і сотника родом із Хирівки.

«Отож і воно, що діти та хата й обійстя і тут є, і там. Господаря до них треба, а він ще ж і коваль у мене буде. Христинку за його сина віддам, та й хай на батьківщині, в Артемівці, живуть, а ми тут».

«Христинку? Вона ж мала ще геть!»

«Шістнадцятий їй пішов, то вже й не мала. Пора їй. Зять мені подобається...»

«А їй?.. Як тобі до душі і зять, і його батько, то як же б я відмовляв та не згоджувався?» — обдивлявся її Сірко і не вірив, що перед ним чотиридітна молодиця: так цвіла вона здоров'ям та визрілою красою.

«Прийдемо за благословенням удвох, то — на коли скажеш?»

«Та будь-коли, поки я тут, то приходьте, буду радий».

«Сердечно дякую тобі за все-все! В моїм житті, отамане, і радість із тобою, як батьком, і печаль живе поряд. То — прийдемо,— пішла вона, звівшись, до дверей.— Обох хлопців візьми в Січ, як заповідав Гнат. Я, може, приведу їх собі ще, уже не козацьких, а циганських, коли Бог дасть»,— як з'явилася, так і зникла гостя, завдавши суму Сіркові, і без того ожуреному.

«Як підземні води, тече життя, а хлопцями цими мушу поопікуватись конче!— вирішив собі Сірко в роздумі й ожурі.— А так,— плелося в його голові інше, як їхав верхи додому клусом,— всі ми красиво йшли, а куди дійшли? На пси ж перевели край, негляди! І я між них. Не посадив пам'ятного гаю, як заповідали мені і батько Сулима, і отець Данило Гунашевський, не виправдав їхніх надій із-за нерозуму. Поганим я був наслідцем у полеглих»,— зліз він із Велеса перед ворітнею материного обійстя і завів коня на подвір'я. Не пам'ятав, як зайшов у стайню і погладив коня на добраніч, як заклав колодкою стайню, напоївши любого товариша.

— Це ви, пане господарю, отак пізно, чи що? — хрипло обізвався до нього від скрипливих дверей підсусідок, що вийшов на тупіт і рипання в дворі.

— Я, Варламе! Кого б же ще нечиста носила отак пізно? Даруй за турботи,— оглядав Сірко в темноті наближення грози в смоляному небі.

— Вам, може, треба чимось підсобити?..

— Запали, як ласка, світця в мене та й спочивай. Все в тебе гаразд?

— Та Богу дякувати, чого й вам зичу! — пішов, лишивши Сірка на лавиці під хатою, Варлам.

«Одні турботи всім від мене,— винувато подумав Сірко, цмулячи зіньківку.— На честь чого й чому, питається? Всякий людин мусить платити за своє життя силою, кмітом-розумом, діями й життям, то й мені пора б уже! Не чекати ж мені, грішному, прожитку в шпихтірі?! А так,— вступив у хату і почав роздягатися, відчувши терпкий запах любистку, яким Варлам напахтив покій і світличку,— пора уступати місце молодшим, рішучішим, мудрішим, надійнішим, дружнішим, із сув'язнішою єдністю зі сполеченством, бо я упертостями та помстами лише люд гублю, а надіями — зманюю на смерть»,— повнила його солодка журба й стума.

Не одну годину вже горів, кліпаючи, оливний сліпець, а Сірко, до пояса голий, все ходив як заведений, міряючи передпокій кроками. Розпач ішов йому в душу валами і заливав її так, як заливала якось буря його козацький похід на гончаках у морі.

«А таки так! Подібного становища в нас ще не було! Цього адверсора нам не спинити,— аж задихався Сірко від уяви.— А в разі миру між царем і султаном як виживе люд між отакими хижаками-сусідами?— глибоко втягав подихом-стогоном повітря, якого йому бракувало.— І що буде із озаможненою волостю в Запорогах? Адже її або поясирить орда, або посибірить ізгоном боярство! Поки султан, замирившись із царем та зчепившись із Людовиком франкським, воюватиме на морі, то з ордою можна буде позмагатися, а потім?!.— грізно питав себе Сірко.— Потім як бути Запорогам, які ти так старанно випестовував роками?! В пастці ж опиняться добра й люд!..»

Він присів геть змореним на лавицю, знічев'я оглянув шабельтас, накладений талярами й алтинами, продув по черзі привезені з собою два пістолі, відклав їх, як реліквії, поряд на столі, неспіхом витяг із дорогих піхов звичайну домашку-шаблю, яку найбільше любив, переконався, що вона змащена, засунув її знову в піхви і почепив на гак, потім взяв одного з пістолів, клопітно й морочно оглянув на ньому дорогу інкрустацію, засипав його з кисетика свинцевими шматинами, неспіхом заткнув корком з моху і поклав на лавицю коло вузлика з порохом.

«А так, пора мені й честь знати! Сам по-своєму жив, сам грішив, сам і суддею мушу собі бути! І ніяка жертовниця-дівчина не відведе мене згодою віддатися за мене, як за мужа, від заслуженої кари-смерті!..»

Надворі загоготав покотом десь грім, у двох віконцях яскраво блиснуло, а вслід грякнуло, і зашумів стиха благодатний дощ, все підсилюючись. Сірко звівся з лавиці і знову заходив до хідничку передпокоєм.

«Крес! Кінець! Вирішено! — сказав собі.— Відлітував своє, витоптав ряст понікуди, треба й міру знати! — впевнено прийшло до нього кінцеве вирішення.— Скарати себе заслужено не делікт, бо то перегорода від подальших гріхів»,— відтулив він кватирку-віконце, відчувши, що задихається.

В цьому останньому віковому відчаї, ожурі й смуткові, коли вже не лише відцвіло в рості, дерзанні, силі та поступі його життєве дерево, а й відплодоносило, відтворило і розгубило в тяжкожиттєвих вітрах-бурях рідне листя, прийшов рішенець, при якому, здавалося, вже нічого іншого не лишалося, як тільки, засудивши себе, покінчити з життям...

«Крес! Вирішено! Кінець!.. Що я лишаю продовжувачам і нащадкам? — спитав себе осудливо.— Спольщення люду, тимчасову незалежу митрополії, рукомесні й кобзарські цехи та братства, рольну працьовиту волость?! Не моя в тому заслуга, а людна!.. А гріхи? Не посадив дібров і гаїв, як усе життя збирався: на честь кожного від першого до останнього гетьмана — по дубові, на честь кошових, полковників, сотників, курінних і духівників — по букові, на честь їхніх дружин і доньок — по березі, на честь знакомитого козацтва — по яворові, а рядового — по кущеві ліщини, по груші, жерделі, вишні, сливі чи горобині... Не посадив раїн-стуракинь батькові, матері й вітчиму, і це додатковий мій гріх, якого не прощу собі й на тому світі»,— ледь не плакав він від розпачу.

Уяви й химери обсідали його, гроза надворі сильнішала, переростаючи в бурю, гріхи скупчувалися в голові, і Сірко не мав уже в собі сили їх відігнати. Та ніби йшла й полегша, бо ж знайшов вихід у безвиході, а відтак, щось згадавши, відшукав неспіхом у висовці шафки атраменти й папір, сів до столика і, напружуючи всі сили, геть спітнівши, незграбно по буквиці наскрибав під грякоти надворі:

«Побратими й сини, люди, доньки, сестро та люба мачухо, поспольство моє в Бозі й світі! Зброю в моєму бурдюзі дарую Кошеві, в нагороду лицарям, що гідно захистять рідний люд і край, Велеса — джурі Назарові, чересок-гаман сотникові Гукові, кушак-гайтан — наказному Стягайлові, всю ґамзу в шабельтасі — знедоленим балчанам, шпихтірам і немічним, сам шабельтас із пістолями й шаблею — Несторові Морозу, млин і землю в Мереф'янщині — донькам і синам побратимів з Турлюновнми, хату материну — підсусідкові Варламові Гирі. Похороніть на горбі між Капулівкою й Грушівкою, щоб могила була доступною й жіноцтву! Простіть усі, що більше не знайшов сили боронити себе й вас! Не судіть, то не судимі будете! Живіть на рідних землях вічно неподоланими і вільними людинами, люблячи ближніх по заповідях Божих! Амінь! Сірко».

Приреченець ледь осилив писання заповіту.

Подумавши та прислухавшись до грози, перечитав написане, поклав його під пістоля на столі і неспіхом кректливо ліг не в постіль у ванькирчику, а на вовняно-тканий строкатий хідничок на підлозі поряд із лавицею, взяв пістоля зі шрапнеллю, чепурно засипав його порохом і поклав збоку.

— Прости й ти, Боже, коли ти є в світі, гріхи мої і повергни, як можеш, у прах лукавих адверсорів навіки на дідизних землях наших, давши можність і моєму людові жити у власній державі, в мирі й праці, як іншим даєш спокону! — перехрестив себе старанно приреченець, не взнаючи свого голосу.

Він почув не лише постріл, але й стрясний біль у серці, що накрив собою всі колишні болі. Сірко хотів ще щось сказати, але не міг пригадати, що саме, а потім утямив, що нікому. Чув він, як роковано стала бити й колоти в друзки небо, гарматно грохкаючи й грякаючи, гроза, зашумівши зливою так, що аж дах стогнав. Чув ще, як знову виляскно торохнув грім і хтось рипливо навідався у передпокій, та в нього вже не було сили обізватися, бо несамовитий біль, погамувавшись, зовсім затих і поволі розслабив йому дотепер напружене тіло спокоєм і блаженством сну...