Під Савур-могилою

32.

В день дев'ятин смерті Івана Сірка розвідники Лавра Гука принесли в Січ наказному Іванові Стягайлу турусу-новину про те, що орда нагло пограбувала великий, запряжений волами караван кременецьких купців. Отож наступного дня в засвіт із Січі були послані кошовим водою на байдаках-гончак ах під орудою Сави Брекала підготовлені ще Сірком у похід чорноморці для звільнення ясирників під Азовом. Сам Стягайло повів пішців до Турецького валу через Хорли й Кіркінітську косу, а кіннотникам на чолі з Лавром Гуком дав наказ перестріти десь за Торговицею, під Балтою чи аж коло Березані та Вітовки орду, звільнити гендлярів із караваном, догнати пішців і прийти також під Турецький вал.

Тепер, як і до кінця днів існування Січі, козаки ходили в походи водою чи сушею з дерев'яною моделькою Сіркової лівої руки, бо вона вважалася невразливою. Навіть у січовій церкві Покрови її, прибиту до стіни під парсуною Мамая, помолившись, козаки цілували перед усяким походом.

Що вище зводилося сонце, то робилося спечніше. Ранкова прохолода замінялася пахкою духотою, і їзда перелісками чи лісами була б благодаттю, але й там полегші не знаходили, бо коней цмулили ґедзі, оводи й комарі, а вершників — ще й мошва-гнус. Отож Лавро Гук мусив виводити козацькі лави, шкодуючи коней і людей, на відкриті простори.

Розвідники, яких наказний отаман посилав наперед і осторонь, так до вечора і не принесли йому жодних вістей про орду із волячою валкою-караваном, яку треба було звільнити разом з ясирниками-купцями і фірманами. Довелося врешті, пустивши коней з пастухами на попас, заночувати просто неба в степу. З бивака отаман особисто, як зійшов місяць, об'їхав окали, і хоч знайшов у заліссі непоясирений хутір і пригостився в ньому вечерею та молоком, про ординську батову нічого не почув.

Ще ледь світало, як козацькі вершники, накриті туманом, вдало й швидко переправилися через опаловодий Буг до Саврані і там вияснили, що валку-батову ординці поповнили по путі ще й ясирами в Крижополі й Покодим'ї та поправилися до Тилігульського шляху. Ту сакму, як і всю місцевість, отаман Гук і вві сні бачив, як наяву. Отож, розділивши вершників на два загони, половину повів сам на приріччя Кучургану, щоб десь перед Куяльницьким лиманом завернути по Предтилігульській дорозі і там зійтися замком із рештою вершників, що мали прийти туди Попідбужжям, на чолі з Трохимом Троцьком, який також досконало знав ці обшири. Бою під Тилігулом на четвертий ранок не відбулося, бо ординці опинилися в мішку-баблах, і їм лишалося тільки падати на коліна й просити пощади.

В день Божого Преображення під чільством Стягайла вирятували козаки понад дві тисячі каторжників і під Турецьким валом, а чорноморці під Азовом із Савою Брекалом розкували стільки ж гребців, що були на захоплених чорноморцями сандалах. Звільнення відбулися майже без втрат, а відтак усі повірили, що їм посприяла витесана з дерева ліва рука отамана-шульги Сірка.

Боячись переймів січовиками своїх послів, царський, як і гетьманський, польський та турецько-ординський уряд звернулися до недавно обраного кошового Івана Стягайла а проханням про оплатний супровід козаками-січовиками сольських людей в один і другий кінець, і Січ стала, таким чином, сув'яззю між сусідніми високими дворами, використовуючи для себе розвідані відомості про події в світі. Запорожцям за щедру оплату довелося побудувати в себе під крам-базаром гасан-базар і додаткові гостинні хати для царських і аґарянських посланців з опудалами-чуперадлами орлів і скіска місяця на них. Тепер в січову казну-ґамзу став поступати кошт, а супроводи слів були ще довго прецедентом зв'язків між Січчю і високими дворами сусідів.

Бахчисарайський трактат, що був укладений у грудні наступного року і мав принести двадцятилітній мир,— до виросту нового покоління загарбників, не дивлячись на старання трьох високих сторін: Москви, Стамбула і Бахчисарая, лишав Запороги і Січ нічиєю, а відтак самостійною державою. Звичайно, кожна сторона сподівалася на благодатний момент, який допоможе їй підкорити й знищити, як більмо на оці, Козацьку республіку, що так розрослася й збагатилася та Сірковим ім'ям спаялася в єднанні і безкомпромісній неприступності, сягаючи Чигирина!

Що лише не чинилося високими дворами в пожадливих, хтивих захланних! Як лише не нацьковувалися збіглими шпиками Милославського козацькі курені й волость, поки загадково й несподівано не віддав Богові душу, як і його батько, цар Федір Кроткий, символічно передавши престол Іванові П'ятому і Петрові Першому, а фактично Милославським і сестрі Софії.

Великою подією був той мир для царя і султана, але не меншою — і для Запорогів. Невдовзі по укладенні миру в полуднево-західному небі появилося слупне світополум'я у вигляді снопа, який стояв три ночі підряд яскравим видінням і Божим знаменням, що мало когось підняти в небо. Бентеги й страхи від «Божого знаку» родили чутки про пришестя нещасть, найпаче серед високодвірців, бо в козаків більшим нещастям уже не було місця, а завдяки чварам коло царського трону спинилися на тимчас зазіхання на Січ та її козацтво, найпаче коли Софія поновила пільги Олексія в Слобожанщині на десять літ. Запорозька Січ те знамення пов'язувала з гаслом Сірка стояти палаючим мечем над аґарянами!

По Бахчисарайській домові трьох загарбників Дніпро став межею Руїни і Гетьманщини. В Лівобіччі сини колись вільних козаків закабалювалися всілякими датками, а в Правобіччі шляхи й путівці буйно заростали бур'янами, чортополохом, будяками, нетребою, осотом, татарником, але біліли між них суцвіттями і ромашка, ромен, буркун, сивіла тирса, дзвонячи під рідними вітрами, зеленіли канупер, верес, ряст, барвінок, і горіли полум'яні дикі мальви — символи колишнього людського буття, що ще вернеться з часом...

Задушили врешті турчини останнього нещасного Богданового нащадка Євраха-Гедеона-Ґ'юрга-Венжика-Юрія Хмельницького, хоч про те стало відомо через кілька літ, бо домовці ні з того, ні з другого боку і чути не бажали про якісь статті трактатів із Хмельницьким. Та, крім того, султанів наказний гетьман, молдавський господар Дука і польський король Ян Третій Собеський почали скликати звідусюд поселенців на пільгові осади в Руїні!.. І диво з див сталося на великомученицькій, политій сльозами й кров'ю, заваленій трупами оборонців, а все ж чарівній до казковості землі! Вона стала місцем поселення лівобічців та слобожан, що, скуштувавши боярських і воєводських християнських свавіль, тікали від них безвісти лише із душами, хоч як їх не ловили і не переслідували царські посіпаки й опричники. Втеча з Московії стала незмінним звичаєм у цій державі протягом століть, започавшись при її появі на землі!

Отож на Руїні поволі ожила Корсунщина на чолі з полковником Захаром Іскрою, за нею — Богуславщина із Самійлом Самусем, Брацлавщина і Побужжя — із Андрієм Абазою, Фастівщина — із Семеном Гурком-Палієм. І не лише віджила з полковими обширами, а й поповнилася за рахунок сіром, козаків із Галицького, Лубенського, Миргородського та інших полків.

Заключною подією для січових запорозьких об'єднаних полків був спільний похід за покликом короля Яна Собеського під Відень, який, як і вся Австрія, конав у лабетах незчислимих яничарських когорт. Врятували тоді козаки і Австрію, і Відень від неволі, бо несподіваним нападом розбили султанові потуги і змусили їх відступити з величезними втратами. Була з козаками і в цьому поході дерев'яна моделька Сіркової руки-шуйці, що не відала поразок у бою!

— Шикуйся! Душа й рука Сіркова з нами!.. Пішли!.. За мною — гайда!..— гукали майже століття отамани до січового товариства, ведучи його в бій за визволення краю й люду. Незмінно несло козацтво шану своєму неперевершеному характерникові, кошовому отаманові, щоліта відвідуючи його могилу під гирлом Чортомлика, на пагорбі, обсадженому шовковицями, вишнями й стуракинями-тополями, обкладаючи польовими квітами брилу-плиту, на якій зоднобіч була вибита парсуна розп'ятого Христа, а з другого — напис: «Року Божого 1680-го, серпня, 4-го дня. В пам'ять праведному со похвалами мнозіми!»

Черкаси

1967—1977 рр.