Під Савур-могилою

15.

В дорозі Сіркові ясно думалося і про тисячі поконаних рідних та знаних, і про перемоги їхні та поразки, надто такі, як у Гаражині, за який ще й досі чув гризоту. В уяві рідна земля від Замостя та Берестечка лежала перед ним випеченою велетенською раною на людському тілі, токовищем і роздоріжжям, віддана на поталу загарбникам-чужинцям, з безліччю братських могил.

Те, що він досі живий, хай і геть порубцьований та з покраяною душею, дивувало його. Виправдовував тепер і Богдана-Зиновія, і Виґовського, навіть Юрія, Тетерю та Опару, що клялися кожний по-своєму «кінцево вигнати ляхів, московитів і орду», насправді лише збільшуючи їх прагнення до ще завзятіших зазіхань і грабувань, добре помітних на поведенції Богдана Хитрово-Хитрого та Косаґи зі стрільцями, і на наповратностях Ромодановського, що, врешті, зробив чужу нічийщину спопонною царською власністю, як і все Жиздринсько-Окське Полісся, Слобожанщину й інші землі та народи, самоуправно вписані у царські титули й регалії.

Сірка дивувало, як то чужедвірські пройдисвіти вміють, захищаючи та виправдовуючи все тронне, показувати гетьманів як «ворів» і «злодіїв», воюючи не зброєю, а намовно-плутним паплюженням, не бридячись бреханиною та перекрутами дійсності, в яких володарям на зиск змальовується навіть великожертвенна роль оборонців рідного краю.

Був переконаний, що цар і бояри не скоро ще, враховуючи їхню обережність, запряжуть український народ у ярмо. Однак події, як на лихо, підточували і це переконання. Там же, в корчмі, підобідуючи, Сірко довідався, що овруцький полковник Семен Височан та його спідручний Дацько Васильович з брацлавським Василем Дрозденком звільнили від Опари, ляхів та орди Вишів, Чорнобиль, Фастів та інші містечка, і, попри все, втішився тими новинами.

Та вже наступного дня, обідаючи в Ромодані, дізнався, що вчорашні переможці розбиті, а Дацько Васильович, котрий об'явив себе гетьманом Лівобіччя, викрадений Брюхом, привезений у Гадяч, а звідтам відправлений боярину Ромодановському для запроторення до Сибіру. Той же кобзар повідав Сіркові, як вийшли покурити, що Опара з ордою був у Богуславі, а Петро Дорошенко, заручившись підтримкою султана, вернувся в Чиґирин уже як гетьман Правобіччя, Лівобіччя й інших земель русинських, дістав згоду на те Січі та переманив від Опари всіх старшин і орду, яка, за наказом хондкара, піддалася йому.

Кобзар знав навіть, що Дорошенко на тому тижні зібрав повний Чигирин війська, оголосив значкових товаришів через свого молодого ротмістра Івана Мазепу і призначив постійного посланця в Стамбул — Гаврила Лісовського. А відбувалося все пишно, під козацькими штандартами та під зеленим орластим султановим стягом пророка. Дивогідною видавалася ця новина, і Сірко пошкодував, що стоїть осторонь від тих подій.

«Як-не-як, а молодець Петро,— роздумував Сірко.— І Орду зв'язав, бо не посміє йти проти хондкара, і ляхів, бо побояться його ж, і султан застряв знову у Венеції, не набридатиме рідному краєві, а головне — посадив круля і магнатів на свої місця в ойчизні, а не в Україні! Це, певне, єдиний нині крок, потрібний нам для передиху,— дійшов Сірко висновку, знаючи Дорошенка ще із часу джурування того в Січі.— Сміливий, по-лицарськи чесний і вправний, обтертий і обтіпаний коло гетьманів, він зуміє обстояти край і послужити йому вірою та правдою».

У новоселищі Бірках, зустрівшись із сотником Максимом Тиблем та заночувавши в нього, Сірко дізнався, що Дорошенко «арештував ведмедівця Опару з кількома вірними йому старшинами й козаками і віддав ординцям, а ті роздягли його, заплювали обличчя і взяли собі як бранця, бо й решта старшин кинула йому під ноги його ж „завітні листи“ на маєтності». «Біда з тими маєтностями!..» — подумав.

І радувала та новина Сірка, і до болю печалила, бо став нічого не вартим чоловік, що вчора ще був гетьманом. Поведінка старшин-перекинчиків, які втратили людську гідність, не робила їм честі, а те, що Дорошенко ніби відпустив «на чотири вітри» Опариних сотників і козаків, свідчило, що він справді лицар.

Сотник Стародубського полку Харитон Загреба, що їхав за завданням Брюха до Дебрянська, почувши в корчмі, що Сірко правиться в Слобожанщину, відшукав його і не лише підтвердив ті вісті, як знакомитому і знаному чільникові ще при полковникові Саві, що «бозна-де подівся», а й додав чимало нових подробиць. Він же повідомив Сіркові, що Дорошенко врешті викупив Опару і віддав його польному гетьманові Яблуновському, який ніби «спровадив того бідаку на фірі в Марієнбурзьку фортецю».

«Таки не може бути в нас із сусідами нічого спільного, бо ті ясирять і приковують до каторг, а ці вбивають, саджають у фортеці чи гоном правторять до Сибіру»,— подумав Сірко, слухаючи Харитона і навіть співчуваючи Степанові Опарі.

Загреба ж сказав Сіркові і про те, що «Дорошенко влаштував собі вибори, на яких виступив як всепосполитий гетьман України і спільник султана», наобіцявши і ординцям, і ляхам, присланим на раду, «сім мішків вовни і всі неповні».

— А козацтву, якого в нього набралося аж за двадцять тисяч, пан Петро клявся визволити всі русинські землі аж до Перемишля, Самбора, Вісли, Сяну, Німану, Севська, Льгова і Дебрянська. Цар і бояри, пане отамане,— вражав Сірка Харитон обізнаністю,— наказали Брюхові відпровадити свою жону Хотину в монастир, а одружитися з якоюсь прицаредвірською порочицею замтузною Одаркою, родичкою Скурати, бо те ніби і Богові православному догідне, і допоможе йому стати боярином із власними ґрунтами і незчисленними підданими.

Сірко, слухаючи Харитона, згадував Богдана Хитрово, який у Січі ніби в жарт натякав на щось подібне, та й Косага, що не знав його родинних стосунків з дружиною Софією, торочив йому про мирське життя. «Одружившись з бояринею чи бояришнею,— запевняв він отамана, повторюючись,— чілець стає боярином і має такі можливості, яких не має нині, може, й ніхто із столбових дворян наших московських. Вважай, усі тайші й хани, оте вчинивши, тепер є князями, як Чаадай, Аліханов-Аліхан, Каспулат-Муца, Аюкай-тайша і іні. А Строган, а Прозоровський, а Одой-Одоєвський, а Бурят-Буратинський...» — заздрісно перелічував він за чиїмсь дорученням...

Викітчанські міста і села в Слобожанщині були ошатнені і заможні, що радувало вершників, хоч Архип Рава того й не виказував. Отаман раптом повернув на Борисоглібськ, і, зробивши чималий гак по путі в Артемівку, вони опинилися аж у кумів Диких-Дзиковських.

— Ой, любий куме Іване! Дорогий наш голубцю! — сплеснувши в щирих радощах у долоні, зустріла гостя і його джуру Явдоха Дзиковська.— Очі порвала-м уже, виглядаючи тебе! — підійшла до Сірка.— А це ж Архипко з тобою?! — знову сплеснула руками в подиві.— Зух! Орел-козак! Моя ти ненько, неодмінно оженимо його тут! А бекеші які у вас обох, а ногавиці! — насміхалася.— І не второпаєш, із жовтодушок-куниць вони чи з озерної свині. Чували-сьмо не раз, що ними кишать Запороги! — захопливо торохтіла господиня.

— А у вас, кумасю, смугаста із вовни спідниця і жовті хазові чобітки, та ми й мовчиво, бачте, але як будете спокутувати мого Архипа дівочими очима та плечима, то не будемо мовчати,— відбивався жартом, ніби помолодівши зразу, Сірко.

— А комоні ж які у вас мальовані! А брязкітки-бовтиці та ронди на них! — як заведена, продовжувала глазувати господиня.— Злазьте вже, хай приголублю вас! І не парко ото вам було в такому вбранні?!

— Пар кісток не ламав, люба пані,— поцілував Сірко сперша вуста, а потім руку Явдосі.— Помолоділи ви й покращали, поки ми не виділися,— обмірював очима круглу, мов натоптану, статуру господині.— Заздрю панові полковникові.

— Атож, знайшов кому заздрити! Пробі, Іванцю! Ради Бога! Мені до Софії, як до небес,— червоніла Явдоха.— Жартуй на здоров'я! Кпи зі старої ґарґари-шкурапеї,— повела до ґанку гостя.— Посидь отут хвильку, а я підпалю тим часом уже зготоване вогнище та зігрію води в бакирі-казані, щоби-сь помилися з Архипом. Чей же задрипами не будете у нас тутки?— говорила уже від кабиці посеред двору.

— Може, те Архип вчинив би чи я, кумо? — докинув Сірко звіддалік.— Покоївку ж, зрештою, маєте!

— Де б же дозволила Архипкові чи тобі? Чи ж я вже аж така пані? А покоївка, пане Іване, тепер доцею у нас! Відпустила її до матері на гостини, дещо передавши великій і зубожілій родині,— втішливо хвалилася Явдоха.— Дев'ять же душ у них, як того гороху-пороху при гостинці.

— А тезко мій, пан полковник, десь у від'їзді, мабуть? — влучивши хвилину, спитав Сірко, розглядаючи чимале подвір'я Дзиковських, обшите дильовкою.

— Нагло покликали його ще позавчора до воєводи. Там ворохобство якесь, то аби люди, а він буде! Вернеться, може, й сьогодні вже, як обіцяв. Ойроти дочасно бунтують,— стишила вона голос.— Не бажають, бач, агакалами бути у воєводи. А де ж те видано, питається? Як можна витерпіти отаке здирство в самодержстві? Терпіли бідні, що оті Адамові вівці-верблюди, наруги, та, алярм вчинивши, сказали: доста! До Сарпи й озер покочували,— підійшла вона, споважнівши, до Сірка.— Ти, кумоньку, змагаєшся, як чули-сьмо, багато люду звільняєш, обавляєш ясири, як богатир який, звитяг і лицар, допомагаєш кіньми і худобою незвітно, а мій Івась лиш приживала, сполечний служка у ворога, що та підстилкова солома, куплена і перекуплена за оці гаразди, найнята і перенайнята за гріш,— ледь не плакала господиня, геть помінявши тон.

— Звитяжці, кумонько, ґерцери, лицарі, ґероси доблії чи, як у вас тут кажуть, богатирі-герої, в моїм розумінні, істинні й справжні — лише мертві. Вони тільки між тих, що загинули, полігши у змагах-боях, як діди і батьки наші та, врешті, брати мої чи, приміром, тисячі побратимів, або, даруйте, пес мій, що пішов колись на вовків, захищаючи мене, чи ось тепер кінь Велес, що виніс мене зі смерті, поклавши себе жертвенно,— змовк на мить Сірко.— А я — живий і навіть, слава Богу, не дуже ушкоджений, шулерую, шахраюю, шельмую і шафарюю у змагах не як лицар, а яко грабець, то який я звитяжець?! Серед живих, кумонько, їх не може бути,— сповідався Сірко в щирості та правдивості вивіреного.— Наш обов'язок — бити набрідців-насильників, хто б вони не були і звідки б не прийшли до нас. Для них і в землі нашій, а не те що на ній, немає місця і не може бути ніколи! А моє слугування рідному людові — обов'язок, а в обов'язку яке ж може бути звитяжство?...— змовк ніби винувато гість.— Багацько ойротів зворохобилося чи лише частина яка? — спитав згодом, набиваючи люльку.

— Може, куме, Івасевого турецького з папуш запалиш? — схопилася господиня, не відповівши про ойротів.

— Турецького, люба, не палю, свій бакум міцніший,— почав кресати Сірко огниво.— То всі ойроти, питаю, подалися до озер чи якісь і лишилися? — неабияк цікавився Сірко, споважнівши.

— Та хто ж те знає?! Ось прибуде Іван, він тобі все докладно з'ясує. Чували-сьмо, чимало балагул батовами, знявши сторожові берди, поправилися геть із балищ-байраків до бенері, а чи справді, не скажу тобі. Що ото про них не кажуть, а вони люди, як розібратися, совісні й слівні та віддячні й добросусідні, навіть у помочі часом стають нашому людові, хоч і чужовірці. Наші сусіди-одновірці набагато підступніші, а найпаче — служиві та обоярені. А жадібні, а заздрісні, а підкупно-хабарні, а неохайні й брудні і в словах, і помислах, то не доведи Боже! Навіть святі отці їхні такі зазіхливі, що моя ти ненько! Мов коти на м'ясо і, прости Боже, бузувірніші і за аґарян отих...

Після того, як гості помилися, Явдоха пригощала їх почастунками наперехват: банушем — гов'яжим супом-наваром з ванберцем-перцем та кукурудзяним борошном, звареним у сметані, і, звичайно, оковитою, хоч і малими келишками.

— А ти, кумоньку, бачу, більше дивишся не на Суса ото, а на Єву,— жартувала вона, помітивши, що Сірко уважно розглядає ікону Божої Матері на покуті.— Де ще ти міг бачити такого Мамая, як оце в нас?! Тут, на Слобожанщині, Мамай Богові, прости Боже, дорівнює. Богомаз лаврський Семен Вушак появився був подорожником до Москви, то й нам намалював трохи свіжих ікон та обклав із старими окладами, почистивши та помивши їх. Тепер на Москві, кажуть, у срібній палаті Збройній цареві та боярам ікони пише. Іде люд у службу, несе себе і свої хисти чужинові і ради тому не має.

По перехваті Архип Рава повів до річки чистити скребницями і мити коней з дороги, Сірко лишився з Явдохою сам на сам.

— То як воно тут, коли по щирості, кумо? — розпахкував Сірко зіньківку-моругу.— Що чувати, і як живеться?

— У нас то ще нічого, хоч уже й деруть де-не-де подимне та подушне, а в подальших обширах-землях — столітній безлад і нечуване визискування у звичаї. І то таке, що не доведи Боже знати нам! Збіглі варнаки валавами плентаються, втікаючи безбач, бездомники та юродиві розповідають, що чи бояри, чи їхні слуги — то однакові: оце складе божбу, а слідом, піймавши слушний мент, і ножа в спину тобі всуне, що мордирця отой. А бояри і їхні ловці: один збігуна за хабар відпустить, а другому підкаже, де його ловити. Обсіли вони робучий люд, як сліпні худобу вліті, і смокчуть піт, кров та сльози людські ненаситно. Підневільних сіром втіклих, як хорти зайця ото, винюшкують. А скупердяги такі, що не доведи Господи! І милостиню, моя ти ненько, вагом дають...

Говорили про різне і різночасе, а верталися, більше завдяки Явдосі, до сьогоденного:

— То все-таки милостиню дають? — спитав Сірко Явдоху, зрозумівши, що кума — така ж ненависниця московитів, як він аґарян, коли не більше.

— Та де там, куме?! У них руки як ото зуби на валку,— лиш до себе гребуть. Але, кажу тобі, є й утіха, бо воно в них не к Різдву, а більше к Великодню йде: вночі тріщить, а вдень плющить. І ойроти — перше тому підтвердження. Видно, як займеться, то все царство пожежищем візьметься. Вір, мені, їй-бо — візьметься! Стариця Олена і знамення вже бачила!.. Наш Ромодан знову хоче перевести реґимент в Острогозьк, то й те Івась має узгодити тепер...

— Великого, кумо, займища треба, щоб вся Московія стала пожежищем, а де йому взятися, коли сусіди зайняті своїм, а бояри — лише чужим, живучи чи в Борисоглібську, чи й у Острогозьку за вами, як за горами?

— Таки так, але чує моє серце, що займище буде...

Івась тобі також скаже!..

Говорили про всячину, і Сірко зрозумів із тих балачок, що як не було тяжко тутешньому населенню, але воно ще жило своїм життям, звичаями, уболіваннями, обрядами, полковими козакуваннями, судами, рукомеслами, захищаючу себе від бояр і заодно Московію — від орди, ногаїв та навіть ляхів.

— А що шлюбитися московити з нашими дівчатами та молодицями-вдовами похітно ласі, то й повірити тяжко,— чи то бідкалася Явдоха, чи втішалася.— Кажуть, сам цар та його придвірці до того свій люд підбивають і заохочують. А оті обраниці, як і Оксана Ромоданиха, моя кума, восводиха, що полонянки, в жінках ходять. Ні заперечити, ні ослухатись не сміють, хоча й мудріші за того чобота чи куля — чоловіка. Повіриш, куме, лаптіжники оті, вахлаї, що й слова в письмі не тямлять, шлюбляться з нашими дівчатами і кермують ними, письменними, яко аґаряни рабинями, і то ж на весь вік! Кара Божа на нас при зріділості своїх хлопців, та й тільки!— зітхнула в палкості та розчуленості господиня.— А головне, скажу, що вони в нас тут чуються, як ніби у себе вдома, а ми і вдома вже не почуваємося за чотирнадцять літ господарями. Питається, чи може таке тягтися довго? — натякала Явдоха на оті ж пожежища.— Ні, добросусідства з боярами та людьми їхніми не може бути!.. Все ж із ніг на голову поставлено!..

Полковник і кум, Іван Дикий-Дзиковський, під вечір повернувся розквашеними дорогами з Бєлгородського острога від воєводи Ромодана із супроводом, ледь не загнавши коней. Заїжджаючи в дворище, був невдоволенні, роздратований, заклопотано-насуплений. Але коли довідався від дружини, що приїхав Сірко і тепер десь в Поріччі, зразу змінився та в невтерпі вирішив і собі глянути на річку Ворону, що якраз від дощів набирала повені.

Дзиковський мав свої плани на Сірка і від звістки, що той приїхав, омолодився, ніби сплюнувши усі гризоти дня і розвіявши їх по вітру. Зустріч двох досвідчених мужів відбулася на тихому, усамітненому березі ріки.

— Ждали тебе — як пришестя того,— чоломкався Дзиковський із Сірком, ніби співчуваючи йому як вигнанцеві і втікачеві.— Великі надії у людей на тебе, великі!..— натякав з ходу.

Сірко зауважив і бадьорість кума, і радість та щирість у перших же його словах, а в розмові — обізнаність із подіями в Січі. Вразило Сірка і помітне постаріння полковника, повнота в статурі та сивина на скронях.

— І ти не молодієш, бачу, і рубець свіжий маєш на карку від ятагана, на твоєму тлі я ще ого-го!.. Справи всюди,— говорив він зразу про найболючіше,— і кепські, і обнадійливі. Ото лише горе, що не можемо всі стати в одну лаву,— вішав він питання на карк Сіркові.— Викітчанські переїзди із дідизних земель відібрали, як мислю, в багатьох людей чуття домашності, набутої із прадідів, та ще при нагадуванні царя про його милість до нас, як ото кажуть: прости мене, мила, що ти мене била. Це тяжко втямити тутешньому людові, то й тобі, може, не ясно. Реґімент мій, за наказом царя, знову, в Острогозьк має передислокуватись своєю половиною, очевидно, щоб ми, козаки, не спілкувалися тут із сусідами — «ворами», як кличуть цар і бояри усіх інородців. Снується тут, брате, таке, що не знати чим і скінчиться. Пішли помалу,— торкнув він шанобливо Сірка.— Я по дорозі тобі дещо оповім, бо повний тим по горло. Не прибув би ти, я послав би нарочитих за тобою, відставним обшитом, і на Січ. Бо спікся тут уже: по-перше, чуваші з мордвинами і марійцями-чемерисами, може-сь чув уже, комизяться і упираються боярам не на жарт, а по-друге, ойроти бучу підняли разом із гультяями-добитчиками. І всі в один голос не годяться визнавати свої стійбища царськими. Воєводам і боярам, кажу, настала перепалка з ними неабияка. Цар наказ-бефель дав усім прислужцям, приборкати їх не гаючись, а як і чим їх приборкаєш?! Стрільці самі приязні до ворохобників, не кажучи вже про козацтво, що вважає Слобожанщину і всі осадчини кревними землями і рахується лише із отими «ворами», як веснами межує з ними паєм пасовиська. Зараз все Поітилля, кажу, як посуш стало! Підпали тільки, то так і спалахне повсюдно пожежищем,— вимальовував Дикий Сіркові справжній стан справ.

— Чув уже від куми Явдохи, та бере сумнів, чи не перебільшуєте ви? — зауважив спокійно Сірко, запитливо глянувши на Дзиковського, ступаючи з ним у ногу.

— Річ у тому, що не перебільшуємо, а ще й применшуємо, коли ректи по щирості. Сам цар Олексій марудно ожвавлений із-за цього. Оце в літі збирав він на Москву воєвод,— притишив голос Дзиковський,— то, кажуть, шпетив їх і за здирства над чорнолюдом, і за гультіпацтва, а головне — згадував твою милість як приклад безкорисливого чільника у війні над аґарянами, що приніс пожиток не лише Україні — Малій Русії, а й самій Москві, і Польщі та Литві! Він не промовчав, кажуть, що ти маєш гандж, бо не шануєш належне воєвод, його самого та його гетьмана, як слугу самодержця і вінценосця Божою милістю. Думаю, що те говорилося прицільно після мельдувального донесення Василя Дворецького, проти якого збанітували рукомесні «вори» в Києві під скіпетром самого митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського. Розбиралася там і супліка Брюха на нашого воєводу та інших, уже не лише гетьмана, а й боярина. А з цього ми робимо вислід, що ти міг стати слобожанським чи й лівобічним гетьманом, що лякає навіть самого Ромодана, бо ж ти признаний царем ще й «третім гетьманом»! — бачив щось своє Дикий в тих подіях, не знане Сіркові.

— Дивно мені, боляче й смутно, даруй, полковнику, що ви вірите всіляким боярським баландрасам про мене,— по роздумі, зітхнувши, немов жарину вкинув за пазуху полковникові, зразу ж пошкодувавши, Сірко.— То ж гра на міченій карті навмисне використання мого імені, щоб змусити Брюха, Ромодана і решту бояр та воєвод бути вірними серед усіх вірних. То не заслуга наша, то біда, Що, захищаючи себе, ми захищаємо і трон та боярство, розв'язуючи йому руки для шулерської гри із усіма разом і з кожним сусідом зокрема.

— Який же вихід нам? Треба ж у щось вірити нашому людові,— по мовчанці спитав Дзиковський у розгубі.— Ми тут знаємо і про всілякі облуди царські та боярські, і про їхню люто-хижу злобивість до інородців, коли вони не слугують цареві й тронові. Пошестю стає одруження наших дівчат та молодиць зі стрільцями, судівства вводяться то сям то там. Землі оці, колись Переяславські та Сіверські, спокону своїми вважають,— затягнувся полковник жадібно люлькою, приспинившись.— Адже так вони і сонце, небо, повітря невбарі присвоять, як снокону належні їм! Їхні блудослівні розстриги-церковники пруться в наші святі обителі праведниками, криючи себе хрестами православія і єпітрахилями єдиновірства і прикриваючись личиною нашого з ними ізвічного однородства. А насправді? Коли вникнеш в їхнє татарство і всю історію грабування та присвоєння чужого, то бачиш, що стичність їхня з нами — то стичність вовків і овець у тісній кошарі.

Сірко намагався підтримувати розмову і в той же час стримувався, аби не сказати чогось зайвого.

— Не ображайся, куме, але ти, розгніваний на ординців-аґарян та ляхів,— торкнувся він найболючішого в Сірковому єстві,— не відаєш, що кровопивці-бояри та їхні посіпаки, коли пізнати їх, набагато вправніші в облудах та підступах, злодійствах та шахрайствах і від татар та ляхів разом узятих, бо татари, приміром, не загарбали з ясирами земель наших, як їх заграбастали бояри під царем, та ще й певні, що вони не поневолюють, а, навпаки, вивільнюють нас від забобонних родинно-дідизських поконів і навертають до чогось вищого, тільки їм властивого, якщо хочеш — святого, де їхня олжа і насилля є справедливістю, а загарбане — їхньою поверненою власністю,— аж кипів співрозмовник ненавистю і певністю в сказаному.— А ще ж ота дика віра, що все їм дано ще від Михайла Карулярія згори, із неба! — нарешті змовк Дзиковський, ніби облегшившись від тягаря, що душив його.

— Дуже високі це небеса для мене, неука. Я ні пайориків, ні паїриків не знаю,— згадуючи колишнього стародубського полковника Саву Тарасенка, втішався Сірко, що вишкріб десь у пам'яті ті вирази.

— Я до чого те веду, брате,— по мовчанці, ніби аж перемінившись у голосі, сказав Дзиковський,— ні в біжучому швидкотічному часі, ні в прийдешньому, за моїми міркуваннями, у нас із московитами справжнього людського порозуміння не буде і не може бути, бо вони думають про поневолення і підкорення, а нам радніше і насущніше визволення! — глибоко видихнув у палкості Дзиковський.— Веду, брате, до того, що в тебе тепер є така оказія-нагода, пане і знакомитий отамане, ще ні в кого,— аж спинився полковник, підкреслюючи важливість мовленого.— За вимогами наших викітчан зав'язалися нещодавно, як цар відписав Мереф'янщину в догоду тобі і в ущербок Ромодану до Січі, початки нового полку в Слобожанщині — Мереф'янщині з сотнями в обширі Валків, Вовчих Вод, Зінькова, Гадяча, Водолаги, Змієва, Козачої Лопані, Валуйок і, звичайно, твоєї Мерефи аж по річку Береку, в полудні, Оскілля на всході, Поворскля в полуночі і Поорілля — на заході. Як відаєш, поки що цими обширами відали Стародубський, Прилуцький, Ніжинський та інші полки, але тепер це стало для них непосильним, як і для Ромодановського в царській неласці. Отож, доручено створення нового полку, але зверхником цар повелів настановити, на вимогу поселенців сотенних міст, когось із козацьких старшин. Може, то й сильце для тебе, але ти міг би посісти посаду врядника, як мереф'янець і січовик-непідданець, зробивши добру справу і хоч трохи пізнавши боярство та його підступності та допомігши рідному людові.

— Чи ж це можливе отак згарячу? — після мовчанки спитав у подиві Сірко, видивляючись на співбесідника і зрозумівши, що це й була причина його запросин воєводою.— Що скажуть на те цар-самодержець, Синод, бояри, нарешті сам Ромодан? Адже я відмовився прибути на його виклик.

— Із воєводою все це буде погоджено, незважаючи на твою відмову. Він і не таку гилу проковтне, була б лише царською. Казав же, що, не приїдь ти сюди, я сам поїхав би за тобою. Момент же який рідкісний! А ще сотенні всіх містечок вимагають на це місце полковником тільки тебе! За тебе і полковник чернігівський Наум Лисенко, і прилуцький — Лазар Горленко, і ніжинський — Артем Мартинович, згодився врешті та подав за тебе голос і Григір Гамалія лубенський! Молю тебе об тім від імені всього слобідського козацтва і я!

— Коли б навіть усі повсюд згодилися, куме, на те, то, подумай, чи зміг би я, вольний козак, бути в послушенстві у воєводи-здирці, бояр та царя? — упирався Сірко, збагнувши, що це затія Дзиковських, а більше Явдошина.— Та чи й згодяться царські чільці мати зі мною справу?

— Е-е-е, не кажи так! Адже ти, це — Січ! Третє Гетьманство, та ще й незалежне, цареві як повітря потрібне, хоч би навіть і нейтральне до нього! А кращого пропозитора і диспозитора йому не бачити, як свого носа! А ще кажу, і ти, роздивившись, створивши полк, щось освоїш, опануєш для себе, уже не мовлячи про те, що самоврядником задовольниш бажання всіх посельців у тому обширі, введеш козацькі звичаї, зв'яжеш їх січовими стосунками, як у Запорогах налагодив те. А взнавши боярсько-царські звичаї зблизька, знатимеш і запобіжні заходи, потрібні для супротиву їм. Не роздумуй над тим, ти ж не рядович, а полководець! Збагни і повір! Мереф'янщина ж твоя колиска, зроби щось і для неї!..

Отак, зупиняючись і знову йдучи, бесідники добралися нарешті додому, а по вечері, в присутності Явдохи, згадували минуле як святиню, ворушили в пам'яті і трьох Хмельницьких, і Виґовського, яким захоплювалися Дзиковські, і Тетерю та Опару, і Сагайдачного та Сулиму. Возвеличуючи Гетьманщину, захоплюючись Жовтоводами, куми ганьбили чільців за Замостя та Люблін, які привели до ганебного сьогочасся. Знали куми достеменно про події в Гетьманщині і в Січі, а чільців іменували захланцями, недотепами, нікчемами, «баболюбами» разом із Хмелем та Нечаєм, не обминаючи сотників, всіляких обозних, святих отців та скрибів.

— Оті перемоги їхні,— перечив господар гостеві, коли той ставав на чийсь захист,— варті погрому гречина Пірра над Римом ще до Різдва Христового, бо гетьмани не стільки домоглися в них поживностей для нашого люду, скільки поклали його жертвами на важіль власних уподобань, пихи й слави, як і цей банькатий пройдисвіт Іванець тепер. Вівдя Суховіїха, сотничиха в Зінькові, якось казала мені, коли по путі полуднував у неї, що кожного нашого чільця, перш ніж пустити до врядування козацького і поспольного, неодмінно треба звалашити і лише кастрованому давати клейноди та штандарти.

Сірко осміхнувся на той дотеп, але при Явдошці не став смакувати ним.

— Не пусті слова, кумцю, Вівді тої! — докидала Явдоха в поміч мужеві.— Не пусті!

— А головне,— кував залізо, поки гаряче, Дзиковський,— наголошувала вона на повній забороні старшинам мати зайві маєтності, окрім прожиточних для родини.

Згадали Йосипа Борозну та його сина Лавра, які володіють Горськом, Плюсами, Коршуновичами, Хоромним, Кварцевим, озерами Рощинським, Раєвським, Тарасівським, Задшеверським, Ведмедовим, Ярцевим, Рубцями та різними пустощами. І що більше куми перелічували отих маєтних, то більше Сірко дивувася із їхньої обізнаності. Знали і пасовиська, і діброви, і борті бджолині, і буди та ґути навіть у братів Лавра, Михайла та Леська Борознів з млинами, ріллями, лісками, луками, перевозами і перевалоками.

— Я, правда, не чув, щоб на Борознів нарікали поселяни, а зброєю з їхніх гамарень користувалася і Січ. І якість її незгірше турецької,— мусив заперечити кумам Сірко.

— Марниця,— ніби не почув зауваги гостя Дзиковський,— що заграбастали своїм родом стільки. Лихо, що ще пнуться грабастати. А Ворони Мартин і Федь, може чув, мають володіння в Севастяновичах, Букші, Вадковичах, Туровнчах, Бурновичах і бозна ще де. І не вам у Січ везуть поташ і селітру, а в Москву аж! А Марко Фай загарбав пустощі. Зваж, куме, не купив, як ти, не змагами і смертельними сукцесами з ворогами здобув право на маєтності, а за хабар придбав Торки, Новосілки та весь Фаївський ліс і обруб аж до самої Стахурщини! А Панас Зінченко всю Тростянеччину, вважай, має для зиску, а Смоловицькі-Смолевичі зискують на яких околах, «поневаж давали велькі помочі зичливі згідно зі станом і партикулярним заслуженством-годництвом на тоє...» — осатаніло перекривив Дзиковський актові записи в гетьманських універсалах.

Підкидала звинувачення й господиня, і виглядало так, що лишалися поодинокі старшини, не маєтники і не здирці.

— Звернися до єпископа Лазаря Барановича в Чернігові від Січі і попроси його присікти оті безчинства,— радили Дзиковські.— Знаний тобі Яким Сомко, царство йому небесне, також ніби козаком із козаків був, а, як наказний, «пожалував» вибільському сотникові Степанцеві Шубі села Орлівку, Грабівку, Мураївку із усім майновим станом тамтешнім, а той тепер, награбавши скарбу, зробився святим отцем у Чернігові,— аж сплюнув у люті Дзиковський.— Одні здирці розвелися повсюд, твоя мосць!

— Ти промовчав, Івасю,— встряла, не втримавшись, Явдоха,— про Павла Малявця стародубського, якому ще пан Богдан на пожитнє користування дав село Яцьковичі із правом збирати на уряди і ранги датки і по досі! Не сказав ти і про Троїцький Іллінський монастир у Чернігові, настоятель якого отримав жалувану грамоту на селище Княже з присілками, в одному з яких я родилася. І шляхтича Тодося Васютинського пропустив, у Ніжинському магістраті полкового писаря-скриба, що отримав Хібайлівку, рівну містові. А намісник Новгород-Сіверського монастиря, як твердила схимниця Олена, Арсеній Климкович, хай Бог простить, гірше магната якого, висотує прихожан, та й ченців-схимників, завівши млини, буди, ґути, пасіки, лови і ще там що. Те навіть Ромодан, як казала його Оксана, осудив, хоч і від заздрості, звичайно,— спішила вона добити Сірка станом у Гетьманщині.

— Та хоч би ми тобі і всю ніч оповідали про здирства старшин, то всіх гріховодств їхніх не перелічили б не кажучи вже про бояр, воєвод та навіть іних душпастирів,— заокруглював свої скарги Дзиковський.

— Де ж те перелічиш, а найпаче отут, в Слобожанщині, чи під тим банькатим Іванцем на Лівобіччі? — підпряглася, мов суху скіпку смоляну кинувши в багаття, господиня.— У нас із покону владці були людяними в громаді і вибраними поспольством, а з того царські прислужці глузують та аж скаженіють, хоч і не можуть поки що зламати. Їхні отці прийшли, звучись попами, речуть із вівтарів-папертей, що всяка влада є від Бога, як і сам самодержець, отож, будьте покірні, як ті аґнці-вівці! Вони невбарі від імені Бога і самого Бога уб'ють у людності,— кипіла в гніві та розпачі господиня.— Царські посланці силоміць закупили за мідні гроші в громадах ніжинських збіжжя і сіль, як жолд ратцям. На Дону, кажуть, ще гірше. Працею робучого люду гендлюють, продають і купують приязнь собі, як ляхи ото. У нас були білоцерківці якось днями: Василь Крамаж, Самійло Чигиринець, Тиміш Збаражчик, Іванко Любарець та Гнат Селяник, то оповідали, бідарі, що подали позов на свавільну купу з корогви Галицького полку і єзуїтів, які підпалили їхні обійстя для забави, так що вони ледь із душами приправилися по тому до нас сюди. Одні наруги і глум над нами, та й годі! Шкода Опару бідното, який волів краще мати справу з ордою, аніж із ляхами, а Дорошенко, як думаєш, куме, мабуть, має глузд, коли спаюється з султаном?

— Я ж на агарян, кумо, знаєте як дивлюся...

— Дорошенко, кажуть, тобі ще з молодика знаний по Січі і приязний, то нужда хай і для тебе закон виправить!

— Опара та Дорошенко,— побачив господар здивованість в очах Сірка,— тут у нас набрали прихильності, як найнадійніші, то і ти над тим помисли,— докинув Дзиковський.— Чей же, скільки народів, навіть християн, живе не нищачись, як ми, під хондкаровим орластим протектом, платячи аатанові і саатанові — Блискучому Порогові і Порогові Щастя мізерію, а головне — що султан-чужовірець до нашої віри байдужий, не те що патріархи і цар.

— Люди! Що ви речете, гнівлячи Бога?! — не витерпів Сірко.— Хіба яничарство не є гріхом для вас?! Не скидайте з абаки магометанства! Адже аґаряни нас напастять, ясирять, палять, торгують нами!

— А бояри, воєводи, цар — не те саме? Вони набагато гірші, бо одновірні, бо спритніші й хижіші! — аж пашіла в господаря мова.— Ти, не поварившись у цьому, не відаєш жаху, кажу тобі ще раз! Тобі конче треба пізнати царя і бояр ближче, край треба, бо витаєш, як янгол, у небесах! Магнати і мурзи-табаші самі собі королі, а бояри сліпі до волі самодержця, хоч би і не згоджувалися з ним. Інакше вони вори і сатани! Суцільне заселення Слобожанщини нашим людом, оце наше осадництво створило Московії надійний заслін від ногаїв, а розглядається царем як ласка жалувана, тому й датки по Соборному Уложенію слід брати з нашого люду такі, як зі свого. А люд їхній — жебрак, раб і віл! Заздрить нам, мещерам, удмуртам, мордвинам, марійцям, башкортам, татарам, ойротам, донцям та зюнгарам, бо ми бодай якимись та користуємось ще пільгами. Але ж рано чи пізно — і їх не буде. Чи можемо склавши руки ждати того часу, коли опинимося в становищі московського люду? Воєводи ж ставлять у нас свої боронні остроги, повнять їх стрільцями та обжитними й стають над нами воєводами, як над спокону своїми. Пошесть якась в їхній натурі невиліковна! — не міг Сірко переслухати господарів, врешті вірячи, що царські бояри і воєводи не кращі інших. Говорили ще довго, то розпалюючись, то затихаючи, доки й не поснули. Сірко був так вражений тими розмовами, що не міг відігнати їх від себе, а ще над ним витали жахні поразки під Бужином і Гаражином. Морочив йому голову і полк, який мимоволі нарік за порадою кума Харківським, по імені старого діда Харка, бачачи навіть місце розташування урядового реґіменту і ретраншементу над крутоярою річкою під тим же назвиськом, знаним уже понад десять літ. Хоч і не сказав ще про те, все ж згодився стати там полковником, і примушував його до того не стан і чин, а бажання лишити пам'ять на своїй колисковій землі.

Лежав, перевертаючись, і убитий та пригнічений сказаним, і ніби підбадьорений. У вухах стояли закиди Дзиковських, що він кинув Слобожанщину з родиною напризволяще, що місце його тепер не в Січі, а тут, бо там є можність обійтися без нього, а тут її немає. Але ж теребила душу й певність: слугуватиме ж цареві і боярам! Усе це клубочилося хмарищами, плакало зливними дощами, повівало поривами бурі, даючи Сіркові зрозуміти, що й тут тепер горе, хоч і не горить ще від нього край... Забагато було отого всього для гостя, може, й тому не міг заснути...