Під Савур-могилою

4.

Влігшись у сиву імлу зачаклованою і завороженою казкою, безпробудно спала у рідному Великому Лузі тиха, повномісячна зимова запівніч, коли Нестор, геть спітнілий під кунтушем і буркою і вибілений снігом-памороззю, як і Сивко, доправувався до рідної Калулівки. Підкопитний рип снігу вже при наближенні до села будив псів і спричинював їхні зледачіло-сонні погавкування, які то обривно стихали в закутках села, то знову нагадували про себе. Собаки у великолужан були обов'язково в кожному дворі. Вартівники чатували волость на бекетах, особливо з боку степу, собаки — обійстя. Чей же, Запорожжя тепер, завдяки Сіркові, було державою в державі, не підлеглою нікому із сусідів.

Добравшись нарешті в Базавлук, вершник відчув себе у повній безпеці, бо йому все тут було рідним. Шкодував лише, що запізнився і не потрапив на Свят-вечір...

Водячи на поводі під власним обійстям спітнілого від довгого скачу коня, Нестор, розминаючи по довгій їзді зболені ноги, бачив із горба у місячному заливно-повінному сяєві оковдрене сніжком село, слабий та млявий, ледь помітний блискунець у батьковім заміхуренім віконці і велетенське холодне сито місяця в призаході. Від побаченого сповнився врешті спокоєм певності, що батько, Дмитро Прихідько, ще живий, а відтак нікуди йому квапитися, не осушивши як слід Сивка, перш ніж завести його у теплу стайню. Любов до коня у Несторові викохав і прикладом, і вимогливістю брат-зведенець Іван Сірко.

Першою зустріла його, як уступив у двір, мати Ївга. Вона не здивувалася, як сподівався Нестор, що він повернувся без Настки, а лише прошептала, як він повідомив у кількох словах про щасливу поїздку, що все в руках Божих, що вона більше турбувалася його здоров'ям, аніж доньки, бо знала, що тій живеться в мурзи гаразд, а він же поїхав в отакий світ недужим.

— Тато, слава Богу, живий, йому покращало, то чекає на тебе. Іван привіз до нього бабу-цілебницю Хіврю, а та і проскурника — дикого маку, і слизняка, і калачика та пацірника, і цілебної рожі привезла із собою, то підняли тими вузварами тата так, що й по хаті став трохи ходити,— повідомила вона на радощах синові.— Іван, спасибі йому, і тепер спить коло недужого батька, а може, тобі Архипка розбудити, хай коня остудить, чи обійдешся? — затурбувалася стара, коли Нестор закашлявся.

— Обійдуся, мамо, не треба.

— Хлопець безпробудно спить, а Петро й Роман пішли до баби Домни, вранці прибудуть разом із нею. А ти, чую, помітніше покашлюєш з дороги?

— Та не помітніше, а так же, мамо,— заспокоїв Нестор Ївгу.— Ідіть до хати, а то застудитеся, а я поставлю Сивка в стайню та й також прийду.

— Біда мені з вами, хворими,— пішла Ївга до хати ладнати синові якусь їжу.

Нестор провів її поглядом і чимало ще часу водив, напував, врешті вже в стайні накривав коня сухими попонами та закладав у його зарешітку запашного сіна, а в жолоб сипав вівса. Коли вже поклав на місце кульбаку і розвісив попону-чепрак на жерді, взявся переносити в сінешню комірчину тобівки з дарунками-гостннцями від Нечахів, думаючи над тим, що скаже батькам про Настку, а що, може, й утаїть, особливо перед братом-зведенцем Іваном Сірком.

У добре напаленій напівосвітленій хаті, незважаючи на наближення засвіту, Нестор застав сутінковий від каганця затишок, васильковий і ладанний духмянець, батька, що напівсидів у постелі, зведенця-брата на стільці поруч і матір, що ставила на скриню страву для приїздця. На тихе поклонне вітання батько втішно повернув голову та радо повів очима, продовжуючи свою, видно, давно почату мову. Нестор, неквапом розкушкуючась із одягу і викладаючи на видне подаровані вовчуг-бурку і шалик, пояснив собі трохи дивну батькову поведінку тим, що мати вже розповіла хатнім щось із того, чим він наспіх поділився з нею в дворі. Дивним здалося йому й те, що і Сірко не поцікавився його поїздкою, не підвівся до нього, як він сподівався, а лише вказав на скриню з вечерею і продовжував уважно слухати батька, примусивши тим Нестора зрозуміти, що батько притомний і при пам'яті. І, апетитно уминаючи з дороги наїдки, Нестор прислухався до батькової просвітлілої мови.

— ...Людині, поки вона жне, потрібні, сини мої, не три аршини і не поприще землі, не обійстя та нива царини, а вся земля рідного люду із усіма порослями на ній, з полями-нивами і пасовиськами, ріками і горами, байраками і ярами, плавнями і нетрищами, із радощами людськими, із гараздами та нуждами, щоб у лихові і втіхах, у праці тяжкій і в змагах смертельних, в дозвіллі, рості та старінні вона зуміла влити й себе та свої уміння, свій особний дух у ріднопоспільне річище, зуміла проявитися і вкласти себе поряд з іними, такими ж смертними, на рідній землі,— дивував і радував Нестора своєю мовою батько, адже ніколи так не говорив, ніби аж пойнято.— Кожний із нас міряє на шкоду для себе усе й усіх своїми цурками-мірками, своїми уподобаннями і смаками, своїми баченнями і напальними четвертями. А вони у всіх різні, отож і кілька правд про людей і вчинки,— перехрестився батько, прикривши на мить очі.— А чужинці хороші лише тоді, коли вони наші гості. Нам, українцям, не поталанило з сусідами, бо і одні, І другі, і треті та четверті похітно, непогамовно та хворобливо тягнуться і пнуться до нас, до наших працелюбних рук і терпеливих мирностей, земель та статків, річок та пущ, а відтак до підкорення нас і нашої віри, до відвертої перетяжки всього нашого буття на свій, чужий нам, копил, а найпаче в цьому запопадають московити на чолі із патріархом. І оте найжахливіше, думаю, приведе наше рідне сполеченство або до смерті, або до неймовірно довгої і огульної змаги уже не за волю, а за життя під сонцем,— аж зітхнув недужий від палкості сказаного.

— Та ще ж, тату, не все скінчено, не все вирішилося, то для чого такі пророчо-журні завбачення? — обережно перечив батькові Сірко по роздумові.

— Нічого дивного в моїх казаннях, на жаль, немає, сину. Адже Україна, вважай, розколена на Лівобіччя, Правобіччя, Слобожанщину і Запорожчину,— кожний отаман про своє, а не про сполеченське репетує. А гвалти, а насильства, а запроданства, а роздаровування земель, а мстивість та злостивість, що розвелися між козаками і між старшинами замість спаю! Попереджаю вас,— говорив хворий Дмитро Прихідько до обох синів,— застерігаю, а найпаче тебе, Іване, що оті бояри, воєводи та їхні лазутчики — ті ж ляхи, тільки дикіші й пройдисвітніші,— спинився очима хворий на обох синах.— Мед їхній набагато гіркіший від ляського, бо він із жовчю, молоко їхнє солоне, бо воно із робочого поту та чужої крові, розбавлене сльозами простолюдинів, хліб у них кислий і глевкий, бо міситься він на сукровиці хлопів, борошно в них — «мука», бо мелеться досі на жорнах, а наші радісні жнива у них — «страда», бо від страждання з того, що зроблене трударем не належить йому. Отож хай буде вам обом моїм пам'ятним заповітом на всі літа, що піддаватися цареві не можна, як і самозваному їхньому духовному пастиреві, бо вони не християни, а деспоти і перевертні! — аж хрипів, аж задушливими пищиками грало хворому в грудях.— Будьте незмінно дружніми, совіснослівними, щедрими до свого брата, щирими з ним, сміливими до смерті. Будьте надійними для своїх людей і побратимів і обережними до чужинців, а найпаче до ворогів, які мріють вас поневолити. Дружба із поневолювачем — лакузтво!.. Не тягніться до едукацій, регалій, штандартів та клейнодів! Знай, Іване, що те все прийде до тебе тоді, коли ти будеш того варт, як чільна постать. Не сійте сумнівів і страхів у своєму ляці і сум'ятті, бо по них зійде на вас горе. Майте у всьому бачення, а тримайтеся того, що бачать козацтво і волость вашого люду. Не кличте поспольство до братовбивства, бо приведете у рідний край таке пекло, що буде рівне поговорові: і ведмідь реве, і бик реве, а хто кого дере — то й біс не добере! — ніби видушив із себе ті слова, звільняючись від них...— Спішу, щоб не забути,— звів воскову суху руку і ткнув вузлуватим вказівцем хворий,— і прадід ваш, і дід, і я до ясирства та каторги писалися Половцями, це вже в Капулівці ми стали Прихідьками, то не забудьте те передати своїм дітям і внукам, щоби-сь знали і вони, де їхнє коріння. Усі ми козацького роду, якому нема переводу!..

— Хіба прізвище, тату, звеличує і красить людину? — прийняв Сірко на себе попередження батька.— Моє он від назвиська пса пішло, а призріння в тому немає.

— Прізвище тримає нас у шорах спадку дідів і батьків. Воно — коріння, яке живить всякого людина і веде в певних формах і іпостасях...— ніби читав хворий ті істини на стелі.— В діяннях своїх тримайтеся, сини мої, такого правила,— докинув по паузі,— що у твоїх стараннях піде рідному людові на зиск і добро, те й є чесне та негріховне! А ще зберігайте честь роду свого у труді чи ратстві на рідній землі, залишеній нам дідами,— змовк, як після сходження на гору, хворий, ніби вичерпавши сили.

— Іди вже, сину, спати з довгої дороги,— шепнула Ївга Несторові.— Тато зробив собі ночі днями, а дні — ночами і до того ж Івана силує,— нарікнула вона.— Іди, іди, сину!

Нестор був до краю змучений, тому, хоч і неохоче, послухався і пішов до малої хати. А влігшись у благодатну постіль, ще якийсь час переварював батькове казання, чуючи бубоніння за дверима, поки й поринув у сон, як у купіль...

Наступного дня у пізнє пообіддя чи то від гулу церковних дзвонів, що привели Нестора в святковий стан, чи від лементу звіздарів-колядників попід вікнами він проснувся і прийшов поволі до себе, а зорієнтувавшись, почав швидко одягатися, пригадуючи нічну батькову мову, від якої було і сумно, і радісно, бо батькові полегшало і свято буде йти у звичному руслі, як і завжди...

Чиста, старанно викачана рублем і качалкою білизна, покладена поряд із постелею на лавку, знайомо пахла любистком, як і завжди перед святами, свіжим морозним повітрям та рідним запахом воску, ладану і зілля. У великій хаті чулися голоси, сум'ятна метушня, тупіт ніг і святкова шамотня, як здогадувався Нестор, звіздарів. Вона переходила часом у стримувані лементи та навіть гучні співи то дорослих, то юних колядників. Серед багатьох пізнав голос і тітки Домни, Петра та Романа.

Надворі стояв тихий, мов приспаний, морозно-сутінний, прикритий небесно-сірою густою оболонкою пізній пообід. Розкотисто глухнучи лунами десь у закуттях заплав, його бадьорили урочисто-святковими гулями церковні дзвони і в рідній Капулівці, і в сусідніх базавлуцьких селах. Час від часу то там то сям зледачіло перекидалися погавкуванням собаки, лементували звіздарі-колядники.

Нестор зайшов до хати, привітався з присутніми, про себе помолився великоокій тьмяній Богоматері з малям на руках і лупатому тонковусому Мамаєві з кобзою на колінах та перістим конем обіч, зауваживши в закуті під ними сніп околоту, що стояв жовтаво-світлим оперезаним бовваном під оливним бликавцем лампадки, і, запрошений матір'ю, сів пополуднувати перед Святою вечерею. Всі хатні чекали на нього, отож швидко упорався, щоб оповісти про свої мандри і зустріч із сестрою в Ханщині.

Недужий Дмитро зауважив хворобливо-блискучі синові очі, і те вразило його, однак він не перебивав Нестора. Оповідь, щоправда, переривалася колядниками, але ті відходили, а Нестор продовжував розповідати, і хворий поволі усвідомлював, що донька його — мати дітей, господиня і жона мурзи, що про викуп її та повернення марно й говорити, що Якубко у Собеського — його внук, хоче він того чи ні. Розуміли те і всі присутні. Здивував їх Нестор тим, що оповів про Сіркових однокашників Матвія Найду та Левка Півторадні, колишніх січовиків, які й не думають вертати в Україну, як і сила-силенна інших, закинутих недолею у Ханщину людинів, які прижилися там і згодилися жити й працювати в пашаликах мурз та пашів...

— Вона навіть не хурем уже, а справжня хусен, і не пізнаєш її. Натякала, що сам візир Сефер-Казі її обожнює,— захоплено, завдаючи болю родині, а особливо батькові і Сіркові, вихваляв сестру Нестор, явно перемінившись після відвідин Нечахів.

Та особливо боляче сприймалося присутніми те, що Настка, відмовляючись повернутися додому, слізно благала в рідних прощення за свою відмову, а натомість просила помочі в поверненні Якубка в Ханщину. Для батька і Сірка то таки була зрада, а зрада не могла тішити їх. Якщо старий Прихідько і Сірко із синами окаменіло мовчали, то жінки не могли стримати себе і навзрид голосили. Не знати вже, у що б те перевело їм Свят-вечір, коли б не колядники-звіздарі, що змушували жінок запрошувати, приймати і випроводжати їх, приховуючи своє горе.

Уже в північ, при скіпках і свічках, закінчили в Прихідьковій хаті Свят-вечерю. На столі не лише для домового та добрих духів стояли в окремих мисках кутя та інші страви, стояли вони і для нещасної ясирниці.

Сірко і Нестор вийшли із хати оглянути перед сном обійстя і в оборі покурити.

— Ху ти, лихо яке! — схопився раптом Нестор.— Забув вам ще одне повідомити,— сказав він, роздмухуючи люльку.— Нечах при прощанні оповістив мене, що Самарською сакмою на Слобожанщину пішов чималий алай людоловів на чолі із Бекташ-пашею і Давлет-пашею. Нечах ще сказав, що він викликав гнів візира, коли відмовився йти у похід, пославшись на нездоров'я, а вислав малу свою орту із темником.

— Що-що?! Ясир?! — аж захлинувся димом Сірко.— Який алай?! Чому ж ти зразу не повідомив мене?! — помінявся він у голосі.

— Що забувся, брате, а що не було коли оповістити того: то при батькових казаннях, то при слізних стенаннях, то Із-за колядників, а потім від змори. Випало, даруй, мені геть із голови! — аж тепер зрозумів Нестор свою провину.

— Знайшлося чому випадати з неї,— мовив Сірко в лютому осліпі.— Віриш, що Нечах тебе не ошукав?

— Вірю, брате, бо й сам бачив свіжовитоптаний путівець за Перекопом.

— І куди повів він?

— На Слобожанщину.

— За таке забуття тебе й побити було б не гріх,— стримував гнів зведенець, не втримавши осуду, і почав навпомацки вибивати люльку.— Коли так, то мені не до сну тепер,— вибив нарешті люльку Сірко і попрямував із обори до хати, лишивши брата ні в сих ні в тих на лавці...

Петро й Роман намірилися одягатись, щоб з бабою Домною йти до неї на сон, зайшов Сірко і утримав їх від того наміру.

— Простіть, тату, і ви, матері, але я мушу їхати в Січ. У людей невирятовне горе,— одягався він на ходу.— Архипку, проснися, хлопче, і швидше ошатуйся!

— Ми, тату, також з тобою! — в один голос запросилися сини, збуджено накидаючи на себе нові, щойно пошиті теплі кожушані бекеші і вовчужні шапки.— Мусимо і багнемо бути коло тата на Січі. Простіть, дідуню,— вклонилися хворому, а слідом і обом жінкам.

— Бог простить вас і благословить,— проказав Дмитро.

— Їдьте з Богом та невбарі повертайтеся, бо ж самі знаєте, як ви тут треба тепер! — плакали у фартухи-запаски жінки.

Архипко перший бігцем подався до обійстя пані Домни чепрачити та сідлати коней: Велеса, Ворона та обох арабських скакунів — Змія і Грома, в'ючити їх тобівки-сумки з вівсом, чіпляти аркани до кульбак. Побігли б, мабуть, і Сірко із синами за ним слідом, та мусіли, несучи торби з накладеними мачухою Ївгою наїдками, супроводжувати матір Домну. І Сірко вперше завважив, що та геть постаріла і не мала сили швидко переступати ногами, ба навіть змаліла не знати й коли, кожух на ній ніби подовшав, а велика картата, подарована ним хустка стала завеликою.

Вже по якійсь годині вершники вчотирикінь, крізь ґвалти розбуджених собак у дворах і крізь тишу між селами, наблизилися в леті до Січі. Супровідці ледь встигали за Сірком. Кожний думав у путі своє, не знаючи задуму отамана. Для Петра й Романа ця батькова виправа була початком чогось нового в житті. У молочно-димних, імлистих великолузьких обіччях відбивалися казковістю вистуки кінських копит, а непомітний сніжок, що пускався тихо падати на Землю, чарував цю поїздку забутими за тривале літо чарами. Навчені, мудрі коні трималися ряду в леті несхибно, несучись вперед і вперед. Вів їх гордий, жвавий і випочилий Велес, не даючи можливості іншим себе опередити.

Як не був Іван Сірко болісно вражений і збентежений людоловним набродом та тим, що може спізнитися на Січ, у нього з'явилася утіха, а з нею і заспокоєння та певність, коли вершників під самим Кошем різко зупинила чотова варта-рунда спершу лунким пострілом із самопала, а потім і гучним викриком зобіч:

— Стій, подорожні!.. Гасло! Чуєте, гасло кажіть! Гасло, бо стрілятимемо!..— вимагали рундачі погрозливо.

Сірко хотів пожартувати, рухаючись далі, але нараз пролунав постріл уже здругобіч, а вслід йому почуйся джмелиний свист кулі над самою Сірковою головою, і він відчув гострий удар у бік стріли із лука, що пронизала, як зрозумів отаман, йому рукав бекеші.

— Базавлук у снігу! — поспішив вигукнути Сірко.— Не стріляти! — вдоволено наказав у навколишній снігосійний простір.

— Реве Ненаситець! — відказали іздвобіч голоси, і до вершників, як зупинилися, виплив із пітьми у білому кожусі та такому ж білому повстяному башликові чатовий.

— Отаман, пан Сірко, чи що?! Чому ж мовчали? — пізнав нарешті рундар зблизька першого вершника.— Дивно, що я не встрелив тебе, пане Іване,— сказав він, привішуючи рушницю на плече.— Стріляю я, нівроку, ще добре, а не попав, бо лише попереджував,— виправдовувався він.— Козаки, отаман Сірко із супроводом! — гукнув він решті, що ховалися пообіч.

— Ми здогадувалися, що це хтось із старшин,— хвалькувато підходили чатові.— Я з лука мусів би попасти конче,— сказав старший, чи то питаючи, чи то стверджуючи.

— А таки попав, козаче, але щасливо для мене, бо стріла пройшла порожній край рукава і лише трохи вдарила у бік. Спасибі вам за старанно-пильне вартування, козаки! Передам кошовому Іваненку-Величку,— сказав голосніше, передаючи врешті стрілу господареві-лучникові.— То що тут нового у вас? — запитав, споважнівши.

— Іванець Брюх і обозний Васюра звідкись мають чутку, що поблизу чи мав бути, а чи вже є алай людоловів, то Іваненко посилив потрійно варту і тут, і ближче, і геть близько.

— Алай, козаки, на жаль, не чутка, а лихо наше, то будьте пильні! — перестеріг рунду Сірко.— А нам пора,— заострожив Велеса — і з місця, аж той, скособочившись, понісся в натузі.

— Гасло кажіть всюди, бо ще біда лучиться! — прокричав турботливо вершникам услід старший чатовий.

Імлиста, сніжна, аж сива, темінь пойняла вершників і вкутала папломою, мов проковтнувши...

Болючою прикрістю Сіркові згадувалися дорогою і Настка з її лихом, і батькові оповіді, що переривалися щедрівками звіздарів, і гостини в матері, та оглядини бекетів і чат на них по всіх помежжях, і домова з Нестором, що той покличе його в Капулівку, коли недужому батькові погіршає. З приїздом на Січ те все як вітром здуло, бо зразу ж, заїхавши у просторе кошове дворище, він через кошового Іваненка-Величка зажадав покликати до канцелярії, хоч бралося лише на засвіт, обозного Васюру, хорунжого Івана Брюха, суддю Сацька Туровця та скриба-писаря Стасика, а порадившись з ними — і сотників та курінних.

Сірко тепер на Січі, як і на всій запорозькій волості, був у повазі, кошове товариство з ним рахувалося, як із гетьманом. Адже він мав славу полковника у Азаці-Азові, у далекому Дюнкерку, в Кумейківській битві, в боях під Переяславом під проводом Трясила, в Хирівці та при взятті Кодака, що його здійснював Сулима, уже не кажучи про бої під проводом гетьмана Хмельницького, регіментування у Вінниччині, участь при спиненні міжусобних чвар і відстороненні Виґовського від влади в Гетьманщині. Отож, по суворому докорі старшинам за пропуск на Слобожанщину орди, Сірко вимагав негайного походу.

Кошова старшина підтримала його, але треба було перевірити поковку коней, зважаючи на зимну дорогу, справність бойового обладунку на всіх придатних в дорогу конях, готовність запорожців-вершників у похід із-за різдвяних пиятик і святкових розслабів товариства. Зволікала старшина з походом і тому, що не була певна, чи нарахує стільки шабель, арканів, луків, стріл і пороху, щоб уже наступного дня іти в похід. А коли брати із собою і гармати-мортирки, то і ядер, саней та іншого обладунку треба. Та Сірко був не з тих, що відступають, і рада таки вирішила розпочати похід Самарською сакмою в Слобожанщину.

Кошовий Іван Іванекко-Величко і обозний Васюра тут же наказали кухарям зготувати тривкий сніданок для усього козацтва, стаєчникам-конюшим — запасти вівса худобі для дороги, господарникам — негайно налагодити перевіз натобіч, а тим, що лишаються в охороні Коша на чолі із сотниками,— негайно приступити до перевозу із заплав заготовлених із літа стіжків сіна, очеретяних та рогізних куп, моху і дров. Мова нарешті пішла про те, що по розвидні все наявне військо буде готуватися в засідний і догонний похід у Слобожанщину на людоловів, і поведуть його Сірко га Іван Брюх, поділивши похідців на дві частини.

Все було узгоджене й обумовлене, але не одному із присутніх на радних лавах старших та знатніших при отих алярмових готуваннях до походу, та ще й у Різдвяні свята, вкралася лукава підозра, що цей раптовий похід є не чим іншим, як старанням Сірка порятувати в першу, чергу свою родину від ясиру і власний фільварок від ординського пограбування. Іванець Брюх був незаперечно переконаний в тому, тож поділився дискретно з іншими, і благородний Сірків учинок відтак виглядав уже менш шляхетним, ба навіть дещо шкурним, хоч більша половина присутніх на чолі з Васюрою того категорично не приймала.

У частини старших та знатніших похід викликав притаєний обур, бо всі раптом відривалися і від затишного тепла, і від святкових пиятик та розваг, і від прийнятих раніше рішень по святах вирушити до своїх родин і зимівників у великолузьких селах, заплавах та яругах. В їх очах Сірко виглядав не як отаман, що своєю небайдужістю до людського горя кличе козацтво на поміч нещасним, а як чілець, що підступно використовує для помочі власному фільваркові всю січову сполечність і потугу. Того ніхто не осмілився виказати йому вслух, але пошепки виказане в козацьку масу припущення хробачно жило там.

І все ж воно не завадило походу. В другодень, пізнього поріздвяного вечора, на добре розвіданий Самарський шлях одна за другою вибралися із Січі у всеозброєнні тринадцять козацьких сотень і попрямували в Слобожанщину, лишивши в Коші та в помежжях чималі охоронні залоги у віданні кошового Іваненка-Величка, Сацька Туровця, Панька Пилипчати, Івана Щербини та інших сотників і отаманів, не кажучи про сотні по всіх великолузьких селах і бекетищах. Став у пригоді січовикам і добре присипаний снігом шлях-путівець, що поділився за Самарською паланкою на дві сакми, якими раніше розійшлися і людолови.

Майже седмицю переховувалися чи й людоловили ординці. Як виявилося пізніше, вони грабували і палили села під Валками і Змієвом не зустрівши супротиву, бо Різдвяні свята, як вони і розраховували, послабили місцеві захисти і чати. Козацьким загонам — більшому на чолі з Іваном Брюхом, а меншому — із наказним кошовим Сірком — таки вдалося врешті виявити їх в Пооріллі. Сірко піймав, як у сак, невеликий ясир, супроводжуваний сейменами Бекташ-мурзи на чолі із темником. Переповнений поклажами на санях, він не міг не те що відбиватися від несподіваного шаленого наскоку невеликого Сіркового загону, а й рухатися швидко з пов'язаними людьми, з прихопленою худобою, Сіркові розвідники зачули лемент ланок і дітей, ревіння та іржання худоби, мекання овечок і виляски канчуків та арапників звіддалік і налетіли зненацька. Та тільки-но встиг загін козаків роззброїти отетерілих ординців і розв'язати шнурівки та аркани на ясирниках-чоловіках, як до Сіркового биваку прискакав козак від сотника Гната Турлюна зі сповіщенням, що Турлюн без спротиву звільнив від ординців ще один ясир, не випустивши жодного втікача-людолова, який тепер правиться до отамана під чатою-руядою звільненого сотника Квітки, а сам сотник пішов з рештою сотні наздоганяти інший алай.

Невбарі за козаком-сповіщенцем дійсно появилася валка-батова із санями, напханими баулами й дітьми, з ясирниками, худобою та пов'язаними людоловами. Серед них був сам Бекташ-мурза, а поряд із ним у розкішно розписаних санях схоплений Бекташем воєвода київський Василь Шереметєв із ровтою охоронних стрільців. Вельми розлючений боярин, розшнурований Гнатом Турілюном, обурювався і матірно лаявся, що вор-сотник не відпустив його правитися на Москву, куди він мав потрапити ще на Різдво, а змусив бути під вартою своєвольців і гультіпак навіть не кошового, а лише наказного.

Сірко, вислухавши брутальну лайку високого царського чільника і повні зневаги та образи слова, що стосувалися і його особи, був аж спантеличений, отож наказав козакам завести воєводу під надійною охороною-чатою в першу-ліпшу хату і там вартувати, доки він звільниться і поведе з ним розмову, а сам, допитавши Бекташ-мурзу, направив його із сейменами-ординцями під охороною в Січ, приступивши до роздачі звільненим ясиркнкам їхнього майна і худоби. Тривала та акція в Сіркових клопотах від раннього передобіду до пізнього полудня. Від Бекташ-мурзи він докладно дізнався, де і в якій кількості орудують ординці, і, відіславши сповіщення про це козацьким сотням через вістунів, пішов говорити нарешті із бундючним аманатом і воєводою київським. Той від самого підобіду і до полудня не давав Сіркові можливості забути про себе, весь час змушував варту кликати отамана — спершу обурливо, а згодом і погрозливо. Заклопотаний Сірко обіцяв прийти і навмисне не йшов, даючи зрозуміти царському перевертневі і найманцеві, на радість його ж стрільців, що він всього-на-всього аманат, хоч і сановний. Протести і обури, обзиви і крикливі погрози та залякування, навіть бридка матерщина по-московськи не пришвидшили зустрічі аманата і отамана. Колишнього братчика польських русинів у Львові, батька Василя Шеремети на Москві шанували як вигідного перекинчика, холуя і лакизу, що слугував цареві вірою і правдою, син його піднявся ще вище, надто в стараннях загарбати Гетьманщину, а проте Сірко знав: стовпові дворяни на Москві ставляться до нього огидливо.

Отож зустріч нарешті відбулася у низькій сільській хаті з круглими міхурними віконцями і започаткувалася невірогідно наглою поведінкою аманата-боярина, якого чатові берегли від побратимів-киян рундових, що грозилися забити його.

— Як ти смів, лотре паршивий,— накинувся Шереметєв на Сірка,— мене, довірену царську особу, воєводу київського і намісника в Гетьманщині, повелителя і сюзерена, героя боїв під Охматовом на користь його царської величності і Московії, посадити в оцей смердючий хлів під арешт?! Як ти,— стукав він, дзьобаючи діл високим патериком,— смерде, лайдаку і волоцюжний шубравцю, осмілився таке вчинити зі мною? Я протестую іменем царя Олексія! Я вимагаю його іменем відпустити мене і моїх стрільців у путь! Адже я державна особа в цьому краї, та ще й найвища! — задихався боярин від злості.— Ти втямлюєш, турку агарянський, що я можу з тобою зробити, коли ти попадешся мені до рук? — продовжував він довбати діл розцяцькованою патерицею в гніві і обурі.— Я тебе, мать-перемать, викраду, я тебе приведу на воловоді, як бика, перед царські очеса! Я закатую і згною тебе у Фроловій вежі! — аж засапувався воєвода у сказі.

Сірко неспіхом переніс стільця до коминка і всівся. Що довше проклинав і паскудив його аманат, то більше він блід і кам'янів, міняючись у лиці, а найпаче в очах.

— Аманате і песе паршивий! — обірвав зрештою Шереметєва на брутальнім слові.— Ти, бородатий вовкулако і перевертню, замовкни зараз же! — промовив отаман тихим, але сталевим голосом.— Привітайся, переступивши чужий поріг, як належить християнинові, і проси уклінно пробачення у господарів і в мене, бо інакше я тебе зараз же виведу на поєдинок у двір і, на втіху стрільцям і козакам, розсічу оцією шаблею надвоє, як образника моєї особи і лицарства, як царського зрадцю і зглядцю. Ну ж бо, вставай, паскудний боярине! Даю хвилину,— взявся Сірко за рукоять шаблі.— Кланяйся господарям за притулок, наказую востаннє! — підвівся він, глибоко вдихнувши.— Чуєш, воєводо-кате, кінчається хвилина! Востаннє наказую вклонитися присутнім, а не то — негайний поєдинок! — пішов він погрозливо на очманілого воєводу і вмент вихопив із його рук патерицю, кинувши її на діл, аж хатні обімліли зі страху.

— Ти-и-и? Ме-не-е-е? На по-о-єдино-о-ок? — зацікавлено і злякано став зводитися із лавки воєвода, шукаючи з переляку очима ікону.

— Сміливіше, вампіре-кровопивцю і продажний перекинчику!— наказав Сірко воєводі клякати на коліна.— Чуєш,— потягнув із піхов шаблю отаман, і воєвода почав отетеріло опускатися на коліна.

— Я-а-а єсть недоторка-нна-а особа-а, і мене-е на-віть та-та-ри-и,— трусилися у воєводи товсті губи,— не зму-шу-ва-ли-и...

— Прощення проси у господарів! — гримнув Сірко.— Ти вже не царська особа, а ясирник і аманат, і я вправі послати тебе ханові взамін того ясиру; що ми відібрали.

— Ви-бач-те-е-е, православ-ні-і,— заїкнувся боярин.— Вибач і ти, ота-ма-не-е, але я царська особа, а ти-и...

— Не царська особа ти, а насильник і ґвалтівник, кліщ, блощиця і упиряка! — знову присів Сірко на свій стільчик.— Я знав, боярине, що ти паскуда, але що аж такий — не відав. Адже русин єси, а не московит!

— Мої батьки не були козацького сословія, отамане,— почав зводитися з колін, хрестячись, воєвода,— а у службі його світлості і величності цареві-батюшці і єдиновірним православним московитам-русинам що ж грішного і осудливого? — поліз він рукою у закарваш дорогої кармазинової ферязі з алоколірного ворсистого грипу за хустиною, щоб витерти спітніле від переляку лице.

«Цей розбуяний діард із сергою у вусі дійсно може подарувати мене ханові; він же змусив самого Виґовського вигнати із гетьманства і поставити Юрія,— думав сполоханий боярин.— Треба вдати покірного і примиренного...» — вирішив він, нарешті діставши білу батистову хустину.

— Нам, мордирцю,— продовжував Сірко цідити слова,— вільно передати тебе ханові та ще й з викупом, щоб тримав тебе закладником аж до твоєї кончини! — відходив поволі отаман від шаленства.

— Ти можеш продати мене, але не можеш так нешляхетно принижувати мою особу,— відсапувався Шереметєв.

— Твоя недоторканність не завадить мені ні викликати тебе на поєдинок, ні подарувати тебе ханові,— лякав присутніх Сірко сталевим голосом.— Адже злочинів твоїх не перелічити! Митрополита Сильвестра і архімандрита Йосипа ти по якому праву тримав в ув'язненні, паскудний царів і Никонів православцю? Архієрея Родіона де запроторив і по чиєму велінню та благословенню? Достойника і святу особу, митрополита Діонісія, хто дав тобі, антихристе, право виганяти зі святої обителі і священного Києва в Чигирин?! І як ти смієш величати себе, самозванцю, намісником царя в Гетьманщині?! По якому праву? — примовк Сірко, вп'явшись нищівним поглядом у боярина.

— Дозволь говорити, отамане? — оговтувався перестрашений Шереметєв.— Я все ж слуга мого царя і виконував його волю!

— То цар тобі велів викрасти мученика Родіона і запроторити його на Тобол услід за Богдановим шуряком Іваном Нечаєм і іншими? Цар, питаю, чи Никон?! — підвищував голос Сірко.

— Не відаю про те, отамане,— воєвода підозрював, що йому вже не вирватися із рук оцього буйвола, як охрестив Сірка.— Я слуга царський, ким би і тобі радив бути,— пробував він закинути гачка.

— Бог і добрі господарі мені свідки, слухаю я тебе не тільки нерадо, а й злочинно, проте не хочу порушувати козацького покону дідів і батьків наших, адже звільнених із людоловного полону ясирників, навіть таких злочинних, як твоя милість, вони завжди відпускали додому. Для нашого люду ти — сполошна мара, воєводо і боярине, а тепер ще й аманат,— пронизав Сірко сановника зневажливим поглядом.

Якийсь час воєвода під тим поглядом гнітився, не знав, як себе повести, але нагадування про те, що Сірко не буде порушувати звичаїв і відпустить його вільним і неушкодженим, поволі зняло ляк із серця аманата і осмілило його. Заспокоївся врешті й Сірко.

— Може б, ти передав мені мого ординського кривдника, Бекташ-пашу, отамане? — заговорив нарешті, не витримавши погляду, воєвода.— Я правлюся на Москву, то і його б узяв із собою.

— А хто його буде вартувати?

— Як то хто?! Мої стрільці-супровідці хіба з тим не справляться?

— На щастя, воєводо, твої стрільці попросили мене відпровадити їх на Запороги, що я вже і вчинив.

— Як то на Запороги?! — аж зблід Шереметєв.— Це ж зрада цареві-батюшці, і ти до неї прилучився, то як я маю доповісти?..

— У нас є, боярине, поговір: пусти свиню за стіл, то вона і ноги на стіл, так і ти. Як почув, що повернешся неушкодженим і невіддяченим за свої злочини, то зажадав узяти із собою Бекташ-пашу, а тепер грозиш мені за те, що я не порушую нашого покону і дозволив стрільцям піти у Запороги. Наш покон звелів мені відпустити тебе, то по відношенню до тебе він, бачу, прийнятний, а по відношенню до стрільців, яких ти мордував, він злочинний.

— Я, отамане, вважаю вас підданими його величності царя нашого православного Олексія,— гнув своєї аманат,— і чим швидше ви це уясните, тим краще буде для вас,— зовсім осмілів він.— Подумай розсудливо. Ви розділені на шмаття і турчинами та ляхами, і литвинами та нами, і міжусобством, отаманством та зарозумілістю старшин і самого в'юноші Юрія, якого ти нерозумно ореґентував на гетьманство. А до чого те все приведе? До непорядків і смертовбивства, до розору і винищення краю, до крові й сліз, нарешті до війни за православну Україну, на володіння якою православний цар і люд наш має Боже право, бо ви є православні і одновірні, як і ми. Щодо віри, то вона має бути одна, під одним пастирем маємо ходити, а таким є лише патріарх Никон. Отже, не тепер, то в четвер ви покоритеся нам, як зверхцям. Ми невибагливі у методах, коли казати відверто. І засобів у нас вистачить на війну за вас, а ще коли не рахуватися з вашим лицарством, яке нам ні до чого. Тепер про ваші самоврядства і покони. Вони нашому царству і державі шкідливі, бо своїми вольностями підбурюють наших смердів, як ото й моїх стрільців, до непослуху та обурів і заворух. А хто те терпітиме? І хіба не приклад для вас доля тверців, псковичів, новгородчан із їхніми вічами, що стояли на путі самодержства, чи й інших, що неодмінно і незабарно будуть покорені?! Ви, козаки, є тепер найбільшою шкодою нашому самодержству, хоч і є захистом від ординців нашого царства і в Запорогах, і в Слобожанщині, і ще десь. Захисти не виправдують нам шкод, а отже, ми неспинно будемо шукати засобів усунути зі шляху наших розширень ту шкоду, то пак покорити вас і інших ворогів ойчизни московської, обернувши їх їй на зиски й гаразди,— був упевненим у собі воєвода, хоч і остерігався говорити образливо і зверхньо до Сірка.— Не осуди за відвертість, отамане, кажу тобі щиру правду.

— Буду і я відвертим, аманате: вже шкодую, що дав тобі слово і пообіцяв відпустити тебе, але, слава Богу, ти поки що хоч говориш, не з того глаголу почавши, та добре знаєш, що ми, запорожці, нікому не піддані, гетьманів вибираємо, вдалих чи невдалих, підлягаємо їм і коримося тільки тоді, коли того хочемо і багнемо...

— Оце ж і є ваше найбільше лихо,— не втримався воєвода, перебивши Сірка.

— Коли того хочемо і багнемо? — повторив Сірко з притиском.— Вам, лупіжцям, що до того? Хто ви і що для нас, коли ми самі по собі поспольство, а ви — самі по собі? І Будь чемним, воєводо, не глумися, бо ми нікому не підлеглі, по-перше, а по-друге, зрадивши своєму кровному людові, ти зрадиш отак же і московському, уже зрадив, бо не бився на смерть із ординцями, а здався їм у полон, порушивши присягу цареві,— аж налякала дорікниця воєводу, бо в ній був дійсно привід до гніву царя і, може, навіть його кари.— А ще хочу тебе запитати, чому ти дозволяєш собі говорити зі мною від імені царя, клятвопорушнику? — піймав Сірко страх в очах воєводи.

— Говорив з тобою про те, що думав, у вас же звичай не таїтися із щирим, бо воно не карне. І зрадником мене не називай, бо ще батько мій служив цареві.

— Не карне для своїх людей, а не для чужинців і ворогів наших,— не визнавав Сірко оправди боярина.

— Дозволю собі ще сказати по щирості і відверто: на мій і царський розсуд, ви не поспольство, як мовиш, а самочиннна череда чи отара, в якій усякий кулик — панок і отаман на тимчас, і хоч би був він здольний щось корисне зробити поспольству, то не встигає, бо при бажанні будь-якого горланя і гультіпаки він не отаман. А самодержець всієї Русії тим і моцний, що незмінний, то й творить добро ойчизні.

— Щодо всієї Русії, воєводо, то теля ще в череві, а ти вже стоїш із довбнею, щоб його убити. А що ви сліпо слухаєтеся самодержця, то що ж у рабському вашому послушенстві людського? Адже рабство протирічить заповідям Божим, за якими всі людини є рівні на землі. Яке ж то добро ойчизні, коли воно анцихристове, добуте грабуванням, острожними загарбами та нацьковами інородців на міжусобства?

— Ми — держава, отамане, яка шириться і росте, а цим усе виправдується. Ми і невірних поган притуляємо, охрещуємо і оббратовуємо, творячи Божу волю.

— Божу?! То для тебе, шубравцю, полонення народів є Божа воля? Воно — порядок і лад?

Сіркові Шереметєв здавався пришельцем із іншого світу, з іншим баченням речей, з особливим правом і дозволом на все. Он як обертається: Московія — держава, якій в ім'я ширення її просторів усе дозволено?

— Тебе, воєоводо-перекинчику, мені навіть слухати спокійно несила. З твоїх слів, є лише один праведний люд на землі — московський, лише одні в Бозі пастирі на чолі з самочинним царем і Никоном, лише одна церква — ваша, рівна небесній,— заокругляв Сірко бояринову мову.— Їдь, воєводо, не з Богом, бо з ним тобі не по путі, а з бісом до свого опікуна і повелителя-царя. Відпровадять тебе мої козаки аж до князя Хованського в Ко-Луги, але знай: поки живий буду — Київ твоїм осереддям, хоч би як ти того хотів, не буде, бо належить із корінням козацтву, а не твоїм боярам, цареві і патріархові. Вони для нього — приший кобилі хвіст. А на твою викличну й зверхню похабність відповім тобі, крім охоронного козацького рундового супроводу, ще й прощенням лицарським твоїх ґвалтів над митрополитами і архімандритами. І не тому, затям собі, що ти налякав мене погрозами, а по наших поконах козацьких. Милостей від тебе я не чекав і не чекаю, бо ти їх не відаєш, нещасний. Не цікавить мене і твоя проноза стати боярином при цареві, бо вона мені ганьбно-огидна. Огидна мені і твоя нагла вимога вернути тобі, як ти називаєш, прозрілих смердів-московитів, бо вони людини, а не речі, щоб їх без їх згоди можна було б комусь передавати.

Сірко, не попрощавшись, вийшов із хати.

— Ми ще зустрінемось, Бог дасть,— кинув йому вслід Щереметєв, також підвівшись і постукавши патерицею-посохом у діл.— Ти ще пошкодуєш, що був зі мною непоштивим,— апелював він до мовчазних господарів.— А таки так, буду просити царя розділити Гетьманщину навпіл, а відтак вибити спільно з ляхами вас, лотри, по обидва боки Дніпра-ріки дощенту,— направився він до дверей, які заступив козак, що мав його супроводити.

— Ти, воєводо, щось дуже розійшовся,— звернувся до нього козак.— Маю вказівку отамана правити тебе як аманата, то можу і прикінчити в путі в разі неповаги до нас, козаків. Коні вже впряжені в сани, то милості прощу. Коли ж захочеш у князя Хованського завдати нам шкоди, то ми викажемо, що ти зрадив цареві і тому приправлений нами як арештований і ув'язнений сановник для скарання,— поступився козак з порога, щоб дати воєводі врешті можливість вийти з хати...