Під Савур-могилою

28.

Ще в пізньому поосінні обміняли січовики двох пашів та всіх калудан-агів на сорок тисяч ясирників, хоч кілька десятків найвродливіших дівчат не повернулися, опинившись у агарянських гаремах, і Лавро Гук відпровадив повернутих на осідство, як і велів йому Сірко, в Посамар'я та на Конку, окрім тих, які забажали йти в Слобожанщину та в інші краї, а сам, відпочивши, знову був у безперервних роз'їздах — і в степах, і в Гетьманщині, і під ординськими тайшами.

Скликана взимку Вальна рада, потвердивши всеголосо Сірка й надалі кошовим та вислухавши Тукових розвідців: Василя Новака і трьох інших на чолі з Левком Коржем про те, що султан та візир турецькі мають намір бути під Чигирином навесні, стала на тому, щоб на переправі під байраком Кічкас збудувати свою твердиню, крім того, замиритися з Ордою, готуючись до збройного захисту своїх Великолузьких волостей пообіруч Дніпра. Про те, що султан із яничарами має бути і в Запорогах, на раді розповів козак-вивідник Яким Гичка, котрий вернувся з Москви по розмові там із думним дяком Ларіоном Івановим, брата якого Олексу він супроводжував туди. «Турчини намірюються відбити в січовиків Кодак і збудувати там фортецю для князя Юрґія, то пак для себе, як майбутніх господарів на Правобіччі»,— запевнив його Ларіон.

Отож січовики вирішили не приймати участі у війні Самойловича і Ромодановського з Туреччиною і будь-якою ціною не допустити яничарів чи ординців до Великолузьких волостей та, може, якось надоумити Орду на жакування самих турчинів.

— Нужда й закони виправляє, то будемо пильно дивитися, товариство, що нам робити за тих чи інших оказій, а самочинства та підступності в Коші будемо карати смертю,— сказав насамкінець Сірко на раді, повторивши вже вкотре слова свого вихователя гетьмана Івана Сулими.

Селяни, поспішаючи, ледве встигли вижати, скосити чи й змолотити збіжжя в царинах та навіть сховати дещо в ями, як у серпні султанська стотисячна й ординська кількадесятитисячна армади, немов під призвідством князя Юргія, під сераскирством Ібрагім-паші та мурзи Сеїд-Гірея громіздко й розтяжно доправилися під Чигирин, витоптавши по путі трави і піднявши густою стіною порохняву в небо.

Хан і його син-салтан та вісім мурз зі своїми ординцями бралися алярмом захопити Бужинську переправу, але, завдяки січовій розвідці, із засідки в Діброві були наголову розбиті козаками Самойловича, що привело до розбрату в турецьких лавах і примусило Ібраґім-пашу відступити в степ, а Сеїд-Гірея — втекти до черкесів. Султан за відступ на смерть скарав Ібраґім-пашу, Шеґітан-пашу та інших і грозився те ж учинити з ханом. Сірко за дорогий викуп охоронно доправив Сеїда до адиґів, через Гука та його розвідників намовив Буджацьку орду випередити Малоногайську і напасти на обоз султана в Подністров'ї. Допомогли їм пожакувати яничарів і тамтешні опришки, і турецька армада врешті вернулася в Анатолію із значними збитками, пошарпана й знесилена. Зате січовики зі всім великолузьким обширом лишилися неторкнутими.

«Подиву гідним стратегом є нині кошовий Сірко!» — сказав король Ян Собеський, коли дізнався, що шмат української вільної землі обійшла отака навала, вернувшись додому розбитою.

Як і в минулому, Самойлович та Ромодановський, захопивши Чигирин, повели самосилом на Лівобіччя і до Сибіру ясир із старшин та козаків із родинами, замінивши захисників двома своїми гарнізонами під орудою Василя Ржевського та Григора Кравченка. Тішились цар Федір та його свита, бо був побитий ворог чужими руками й життями, ворожими московському дворові. Цар на радощах відпустив із Москви гетьманового закладника — сина Семена, і Самойлович призначив його стародубським полковником, а до царя в заклад відпровадив навзамін свого меншого, Якова.

«Кличу вас, своєвольців-запорожців, а найпаче тебе, невдячний царству за вивільнення із Сибіру, Сірку, порвати домову, яку ви вчинили з ханом на розмежування пастівників, і служити його царській пресвітлій величності,— після подяки за поміч писав січовикам Самойлович.— Бог вам не простить того, що ви з невірними, на свою неславу, дружбу завели і припинили чинити над ними промисли. А ще наголошую, що ми не можемо далі існувати в цьому світі зі своїми байдуже покірними миролюбствами та нехай-натурами, тому сув'язь із Великою Московією є для нашого люду єдиною можністю вижиття в прийдешньому. Ми їм даємо науки й куртуази лицарства, кохання, цноти й честі, а вони нам — уміння правити чорнолюдом для його ж зиску. Отож і вам пора вже уяснити те, а не сваволити підступно проти царства».

— Напиши, Яковле, лакизі й слизневі гетьманці, що радити вчитися варварства навзамін наук і лицарства може лише безголовий дурисвіт і лісний лобуряка-розбійник, а щодо моєї невдячності цареві, то вивільнення із Сибіру — не милість його, а більша нужда, і як у ті манівці потрапить він, ненажерний маламура і махляр, то цар його не вивільнить і до смерті,— порадив писареві Сірко, спинивши увагу значкових на тому, що султан, напевне, призначить ханом у Криму Селімового брата Мурад-Гірея, і слід того не проґавити, щоб потвердити з ним мир на подальше.

Тільки-но встиг Сірко вернутися зі Степу після зустрічі й домови уже з Мурад-Гіреєм, як у Січ прибув гонець князя Юрґія з листом: «Схимництво своє я залишив доброхітно, не ждучи й не просячи нічийого благословення, і тепер маю чималі кошти на армію і відбудову Чигирина та Києва, як святинь рідних для всього нашого люду, по їхньому звільненні від адверсорної Москви. Вірний мені Азем-ага не аґарянин, як твердите, а чигиринський козак, взятий молодиком у ясир і по втечі ув'язнений у башту Едикуле задовго до мене, і султан Мухаммед Четвертий не такий зрадний, як цар Олексій чи його син цар Федір, то ото й помисліть собі».

Слідом за цим листом прислав своє послання Сіркові канівський полковник Давид Пушкаренко: «Не підіть ви, славні молодці-запорожці, покликано за турецьким бідним невільником Венжиком-Гедеоном-Юрґієм і не вийдіть із своїх цитаделей та твердинь острівних, бо султан того лише й багне, щоб знищити і вас, і Січ — єдине пристанище нашої вольності й незалежі. Готуйтеся до ще тяжчого! Ми відправили молитву і за Кіш ваш, і за тебе, лицарю наш Сірку. Будьте пильні й вартуйтеся пильно, мудро й стійко».

Оте «тяжче» не забарилося прийти у зруйнований і здичавілий край. Сли царя Федора нацьковували Польщу та Січ вдарити на невірних аґарян, а самі всю зиму трактували з ними про мир і дружбу. Зв'язувало Січ і те, що вона ніяк не могла домогтися від хана Мурад-Гірея повернення по викупові чотирьох тисяч ясирців, яких обіднілі тепер на людоловства ординці ховали від влади хана. «Ми в жалобі шкодуємо за переволочанами, яких уже кілька сот віднайшли у твоєму Ханстві і яких, маючи кошти на викуп, не можемо, згідно з домовою, повернути додому, бо твої мурзи їх ховають, а те відбивається на нашому мирі, то зваж та примусь мурз і башів учинити з нами викуп»,— спішила Січ до весни повернути нещасних, посилаючи гінців із листами до хана. Січ і волосні Запороги стали єдиними пристанищами й захисниками свого люду від неволі й сваволі. Викуп чотирьох тисяч таки відбувся перед Різдвом. Поселені вони були частиною в Січі й Великому Лузі, а частиною — знову на Конці в Посамар'ї. І Сірко, як малюк, тішився цією подією!

Та лиш встигли січовики розмістити у Пісновечір на Андрія викуплених і доправлених у холоді й голоді ясирників та весело, як завжди, відсвяткувати Різдво, як у Січ прибув отой стольник Василь Перхунов на чолі Полтавського полку з великим жалуванням новакам, щедрими дарунками значковим, новим знаменом, що мало замінити дотеперішнє польське. Стольник запобігливо повідомив січових чільців, що за мир із Московією султан домагається повернення йому Чигирина й Києва та повороту всіх правобічців, узятих в минулі роки самосилом Ромодановським і Самойловичем, нібито без дозволу царя.

— Православний пресвітлий цар на те не йде і не піде,— вперше не перелічував титулів Федора стольник,— і просить вас, козаків-січовиків, тому противитися як грішному, хоч і грозить султан прислати цього разу вдвічі більше війська на чолі з сераскиром Кара-Мустафою та взяти міста і в Лівобіччі.

Сірко й значкові, попереджені королем Яном Собеським листовно, розуміли, що коли царські сли говорять про дружбу й мир, то це означає, що вони готуються до наступу і війни, розуміли й те, що про повернення людності на Правобіччя годі було й думати, бо, по-перше, цар не відпустить своїх «холопів», а по-друге, який із Юрася гетьман та князь і кого та чим він може захистити?! Адже, як не вимагали від нього домогтися повороту решти переволочан, він нічого не домігся. Сірко не стримався і сказав стольнику про потрактовки Тяпкіна у Стамбулі за спиною Гетьманщини й Січі, не достойні християнства.

— Що можна Богові, до того зась волові, пане кошовий,— загорівся Перхунов в очах і на лиці.— Не годуйте нас обітницями і не відбивайте довіру нашу християнську до себе, знаємо, торгуєте з нехристами через Очаків, відвізши човнами, волами і кіньми двісті кадубів рибної пастроми.

— Ми відвезли її за ясирців, братів наших, і чия б, стольнику, мичала, а твоя б мовчала! — осталився голос у Сірка.— Ми за те, щоб край наш нещасний був під однією неволею, а не під двома, а себе ми, хоч і бідні, почуваємо, стольнику, вольними при поконному, переданому нам із віків ладові, і ти це запам'ятай та перекажи цареві Федорові! — пристукнув Сірко вказівцем свої слова, погрізнішавши.— Служити цареві та боярам,— продовжив він,— ми будемо лише тоді, коли те буде на користь нашому людові, інакшої служби чинити не можемо. Адже служили їм Нечай, Гаркуша, Сомко, Золотаренко, Многогрішний, Харки, Рославець, Адамович, Лисовець, а де вони нині і як поціновані? Не встала б за мене Січ, то де був би я? Отож відаєш, які ви християни, а відтак чим цар та його прихлібці різняться від яничарів і ординців, коли вони зганяють люд наш не лише на Оріль, а й куди далі?! — тяжко було слухати стольникові Сірків обур.

Стольник Перхунов ладнався уже в зворотну дорогу, як із Стамбула повернувся ні з чим переяславський полковник Федір Яковець, якому Січ давала розпис на розшук полонених у Ладижині козаків. Сірко мусив писати грізного листа в Сороки, де тепер містився реґімент князя, про неодмінне повернення ладижинців, бо при невиконанні Січ буде змушена йти на помсту. Тяпкін, дізнавшись про того листа в Стамбулі, був на сьомому небі! Та появилася неабияка гризота і в Тяпкіна, і в Перхунова, бо на черговій січовій раді, окрім прочитаного листа від хана Мурада про дружбу та спільну боротьбу Орди й Січі проти захланних сусідів, Сірко виголосив таке:

— Приходять до нас і на Дон збіглі втікачі від бояр і воєвод не працювати для свого утримку, а тільки споживати і чинити злочини, ворохоблячи наше січове поспольство, створюючи калибалики та закликаючи до непідкорення рішенням більшості. В інші часи в цьому не було криміналу, але тепер це веде до заміни звичаїв і усталень, а відтак підлягає суворому осудові, і я закликаю кошовий суд, як інстинґатора-обвинувача, почати розслідування, дізнання і презентування, хто ці втікачі, ким та для чого прислані, сюди.

Уже наступного тижня з допомогою багатьох справді збіглих було виявлено і палично скарано десяток царських і боярських підісланців і відправлено цареві їхні зізнання з рештою менш злодійних, що потім опинилися в Сибіру, як порушники клятви на Святому письмі.

Як не прикро було царатові, та він, як завжди, вийшов сухим із мокрого становища, приславши вістового з листом від царя Федора, в якому не згадувалося ні про розмову Сірка з Перхуновим та Тяпкіним, ні про презентування над підісланцями, а натомість висловлювалася дяка за промисли й сукцеси над невірними, а кінчалося послання таким: «Боярин Дорошенко з родиною жиє при нас у шані й фаворі не гірше будь-якого іншого дворянина і на долю не нарікає. А ми, милістю Божою цар Великої Русії, просимо вас, християн, промишляти неспинно над аґарянами, за що ми будемо неухильно жалувати вас, козаків, достойно й належно, заборонивши гетьманові й воєводам не пропускати до вас харчу та іних припасів через переправи й пороми».

— Ти їм сци межи очі, а вони кричать, що то дощ іде! — сказав по цих словах Яковля при вістовому, дочитавши листа.

— Оці слова кошового скриба і перекажи світлому твоєму цареві, стольнику, додавши, що ми обурені підступністю, нещирістю та лукавством високого двору,— додав Сірко.— На цьому мова наша з тобою закінчена! — докинув він вороже, підвівшись.

Не хотів кошовий говорити зі стольником ще й тому, що з Бахчисарая прибули беї Шірін і Мансур і чекали в гостинній хаті на побачення зі старшиною, переказавши через товмача про важливість їхнього прибуття. В розмові із Сірком та кількома значковими беї говорили про неволю свого і козацького народів, а відтак про спільні інтереси у вивільненні з-під царського і султанського свавілля, а кінчили так: «Затверджений султаном на хана Мурад-Гірей прагне дотримуватись із козаками миру і просить пробачення, що він досі не знайшов у Ханстві тих козаків-полоненців, прізвища яких подані йому Січчю в розписі, а коли б хтось із них виявився, то буде негайно приправлений у Кіш, як домовлено».

Близилася нова весна, і розвідники Лавра Гука донесли Сіркові, що турчин з буджаками купчиться для походу по цей бік мосту на Дунаї та біля Тягина, Головні й Андріївського острова, ждучи чотирьох пашів із трьома тисячами яничарів, що із Стамбула морем мають припливти п'ятнадцять каторг і сім сандалів зі збіжжям до Ачи-Кале-Очакова з агою Семистафом-пашею, що той ладунок султана Запорогам буде в Очакові перевантажений на сто тридцять дрібних суден і на них приправлений безпосередньо в Кіш. Новина ця була неймовірною, хоч сотник і запевняв усіх, що його відомості перевірені тричі. Яких тільки здогадок не було висловлено значковими. Адже виходило, що козаків наймав і султан, а відтак від нього можна було не сподіватися нападу!

Укріплюючи на всякий випадок острови й волость, Сірко чекав сплаву криги, і саме тоді у Кіш прибули гінці з Кизи-Кермена з подарунками для нього і старшин від самого хондкара. Чого лише не було сказано уклінним пашею і чого тільки не було приправлено у в'юках! Однієї білої габи сім тюків, а шовку, кармазинів, а золотих сережок, а запашного хозу й розшитих халатів! Січовий скарбничий Микита Вдовиченко, розпитавши про збіжжя і почувши, що воно слідує від Кизи-Кермена водою, на радощах почоломкався з агою, а Сірко згодився укласти мир, обумовивши, що неповоріт полоненців-козаків із-під Ладижнна заважає Січі укласти вічний мир і обговорити подальші спільні дії, адже яничари не перестають людоловити.

Ще тільки збиралися від'їжджати з Коша турецькі в'ючники, як із Кодими і Балти прибилися, запаливши геть коней, втікачі, родини яких із майном і худобою було взято яничарами в ясир так нагло, що мало хто встиг утекти. Розповіді про спалення осель, а в них малих, старих і немічних людей на раді ставили дибом козацькі оселедці від жаху, хижості й звіриності нападників. Рада була бурхливою, і більшістю голосів Семистаф-паша, не дізнавшись про скоєне, був почесно відпущений додому з подякою, а в степ вислана Гукова сотня для вияснення, куди поправлено ясир, що робиться в Подністров'ї і Побужжі, чому круль Ян вивіз брацлавців і спалив місто. Січ шукала можливості і приводу для сатисфакції, і не лише за Кодиму й Балту. Порта вела ту ж царську подвійну гру.

На Малій раді було вирішено піти у всеозброєнні водою й степом назустріч караванові зі збіжжям на той випадок, якщо ті, що йдуть із караваном, виявляться неладною збройною армадою. Сірко докладно розробив у деталях і зустріч із збіжжеправцями, і відвід їх не в Січ, а на острови для можливого тамтешнього ув'язнення яничарів та вивільнення веслярів-каторжників козацтвом. Кіннота пішла Великолужжям і Конкою подвобіч Дніпра, а решта за ніч розмістилася на острови.

І ця Сіркова виправа вдалася козакам. Яничари виявилися озброєними «до зубів». Зустрінуті із зеленим стягом хондкара, боки послушно пливли за провожатими лоцманами на острови, а там, оточені, роззброювалися без супротиву, не встигши й оговтатися. Тих, що хотіли втекти, козацькі гончаки-чайки під орудою Овсія Шашоли окільцьовували здвобіч і засипали стрілами, не випустивши жодного човна, поки й сам капудан Карач-бей здався на своїм геліоні-сандалі.

— Нужда й закони міняє,— виправдовувався Сірко перед козаками і яничарами по отій недешкретній виправі.— Кодимці й балтці чекають вивільнення, а спалені малі, старі й немічні — помсти, Карач-бею, отож посилай гінця до султана, щоб негайно вернув ясир, взятий у Кодимі й Балті, якщо хочеш лишитися живим зі всіма твоїми калудан-агами та яничарами.

За два дні козацтво за наказом Сірка вернулося в Чортомлик, і тут же закрутилися вітряки і в Січі, і в Великолужжі, мелючи оте збіжжя, частина якого була виділена на Конку та в Посамар'я. Лишивши наказним у Січі Івана Стягайла, Сірко із Шашолою повів козацтво у Сулинське гирло, де, за сповіщенням Гука, яничари стали висаджуватися з галер поряд зі свіжозведеним мостом. Шулерсько-підкупна гра сераскирів була розкрита повністю!

— Мусимо допомагати, товариство моє, хоч як би не хотіли, і самочинцеві та лакизі гетьманові Самойловичу, і тиранові цареві, бо тим, бачте, допомагаємо, в першу чергу, нашому бідному людові, іншого шляху нам не залишено Богом,— говорив Сірко до скликаного козацтва і волосних сотників на тирлищі перед виходом армади із Чортомлика.— Пильнуйте належно Січ-матір і Великий Луг — батька нашого і будьте готові вночі і вдень умерти гідно за них на варті вольностей! Об'являю вам, що ми з оцієї миті у стані війни, аж доки вона не буде відмінена чи мною, чи тим, хто буде по мені! Будьте пильні, побратими й сини мої, і виконуйте належно накази, а сув'язь будемо тримати через посильних сотника Гука! Бог нам у поміч! — перехрестився і вклонився кошовий до натовпу навсібіч.

На сімдесяти думбасах-байдаках виплив тоді кошовий із товариством і мав при собі дві гарматки, десять гаківниць, сотню рушниць-мушкетів, досить луків і стріл, списів, арканів та шабель, десять кадубів пороху та тридцять — рибної пастроми. Було достатньо і води, сухарів із малая, коржів, перепічок та в лоєві й смальці зварених каші із пшона і мамалиги з кияшного борошна, трохи оковитої та свіжої браги. Та найбільше кошовий тішився вузлуватими гаками на шнурах для абордажу, очеретяними куликами для спасіння на водах, різною цельбою-ліками з павутинням, селітрою, поташем і полотнами для ран.

І добовталися врешті чорноморці, щасливо обминувши ординські та турецькі застави, до Сулинського гирла, запливли вночі в його хащові очерети й лепехи, звідти стали наглядати прихід яничарських галер-сандалів, вивантаження їх, та оякорення на кітниці, перевіз новим мостом батов-валок із начинням.

Як не тнув у засаді козацтво гнус, було радісно, бо яничари безпечно висаджувалися вдень і вночі при світлі багать і, лаштуючись у шеренги, правилися із зеленим стягом у козацький край, будячи холод в душах козаків і Сірка.

Кошовий, спостерігаючи той мурашник, клопітно й морочно зважував та прикидав, як зненацька захопити сандали, що безперервно прибували та залишалися при малій варті гойдатися на кітницях-якорях і при березі, і на віддалі в морі. Падіння гаків на сандали могли розбудити сонну варту, і тоді без жертв годі було обійтися, а їх Сірко не міг допустити. Тяжко те стеження давалося козакам у сховах, бо до свідомості, що край повниться яничарами, додавалася мука від комариних укусів, а срібний неспинний дзенькіт комах доводив окремих січовиків до нестямства. Не знати вже, що й було б, коли б третього ранку прибуття яничарів із кіньми, буйволами та верблюдами не припинилося, а після мертвої тиші не піднявся спершу вітер, а до ночі, як вимолений у Бога, вітролом, та ще такий, що аж кидав сандали, ледь не перевертаючи їх.

Не обійшлося без козацьких втрат ні на березі, ні на сандалах, але в запеклих сутичках вся флотилія врешті була абордажована й захоплена козаками, варта пов'язана, каторги випорожнені від зброї і майна, а так як втопити їх на мілинах не було спромоги, то довелося носити жарища з набережних багать і палити їх увесь день уже й з допомогою вивільнених каторжан, за винятком однієї, яка була далеко в морі й зуміла втекти. Спаливши ще й нового моста та кілька поромів, козаки, хоч і смертельно зморені, в наступну північ, поховавши на кручі мертвих побратимів, не гаючись, випливли в зворотну путь, маючи за гребців полонених яничарів, яких налічувалося близько п'ятисот. Сірко, із-за відсутності місця на своїх гончаках, лишив таку ж кількість своїх січовиків у Кардишині для закупівлі коней у буджаків. Наскільки цей похід для козаків був зискливим, настільки для яничарів — ганебним, збиточним. Із сандалів козаки пожалували сім гармат із ядрами й порохом, чимало сиричних шнурів, гору вітрил, запасних ятаганів, мушкетів та турецьких рушниць, значну грошову ґамзу, багато щонайкращих луків і стріл з добротними сагайдаками, купи тканин та нового одягу. Взяли січовики й двадцять прапорів, а між капудан-агами їм попався сераскир Рустем-паша, що був асес-башею на всіх сандалах. Звільнили козаки та взяли з собою і сто трьох веслярів-каторжан, вісімдесят сім з яких були рідними русинами.

Поки Сірко з товариством правилися морем до Січі, залишені в Кардишині козаки на чолі з отаманом Шашолою придбали добротних коней і по путі в Кіш спалили мости на Вузі, захопили шмат яничарського обозу з добрами, що правився на Чигирин, зманили велетенський табун осідланих яничарських коней на пастівнику і скачем погнали його в Запороги. Турецькому візирові Ахмедові Капрюлі довелося, проклинаючи Січ і шайтана Сірка, відпровадити назад на Буг і Дністер молдавського та волоського господарів для відбудови переправ і мостів. Поскуб, завдяки Сіркові, яничарів і король Ян, розбивши їхні загони під Брацлавом, спаливши дощенту саме місто. В подячному листі по цьому він уже вкотре назвав Сірка «гетьманом із гетьманів і лицарем із лицарів».

Та поки Сірко обтяжено правився морем, турки прибилися до Чигирина: Мурад-Гірей — на Росаву, а Юрій Хмельницький із Кара-Мустафою — під Переяслав. Бій під Чигирином був нечуваним: проти двохсот п'ятдесяти тисяч яничарів і ординців вийшло стільки ж гетьманових і слобідських козаків. Від тієї переможної битви в народі лишилися видива нашестя сарани, а по перемозі — «жахного повшехного згону» тисяч окайданених чигиринських родин до Сибіру, хоч вони ще вчора допомагали Самойловичу розгромити турецько-ординське військо. І то ж був уже котрий «жахливий повшехний згін на благо живота майбутньої імперії!».

Вершиною бою в Чигирині був підпал порохових склепів козаками-слобожанами під командою шотландського генерала П'ятрик Гордона. Вибух знищив велику кількість яничарів, налякавши решту так, що нещасний князь утік аж до Сорок. По цьому побоїщі Правобіччя лежало пустелею-руїною, хоч в окремих містах серед печищ залишились рештки оборонців: в Коростишеві — п'ятдесят вісім міщан, в інших — ще менше. Рай земний перетворився на Дике поле. Лише в лісних хащах та байраках продовжували животіти рештки великого народу-трударя й захисника краю. Невідомий літописець лишив нам запис: «Такої війни, як тоголітня, і такого горя людського ніколи й ніде на землі не відала історія!..»

По відході з України Кара-Мустафа послав у Ачи-Кале Мамар-Азу відновити фортецю, але Січ не могла того допустити, тому як роботи вже закінчувалися, по Туковому звідомленню Сірко з товариством чорноморців напав на Очаків, полонив Мамар-Азу і його будівників та привіз їх у Січ, знову зруйнувавши фортецю. За полонених Кіш виміняв потім частину кодимців і балтців із ясиру. В цей час у Корсуні об'явився полковник Яненко, який організував із решток правобічного населення сякий-такий полк козаків, пристав із ними до князя Юргія, як наказний і обозний, а невбарі об'явив себе гетьманом Правобіччя, і хто зна, чим би те кінчилося, коли б на нього не напав син лівобережного гетьмана Самойловича Семен і не розбив його наголову, отримавши від царя Федора нагороду за пригнану з Правобіччя тисячу козацьких родин, яку цар наказав «ізгоном» поправторити до Сибіру, як зрадців, нехристів і ворів.

Відбулися деякі зміни і при царському дворі не на користь царя Федора та Довгоруких, але на долі Січі й України вони позначилися хіба тим, що перевертень і прибічник Самойловича князь Ромодановський був переведений з Білгорода в Москву. На його місце в Курськ призначено казанського Казбулата Муцаловича. Важило й те для козацтва, що другого гетьманового сина-закладника Якова було замінено третім — Григором, а той став посильним. Дехто із значкових, та й Сірко, бачили в тих подіях кінець Самойловичевому гетьманству, бо царат не міг допустити глибокого вкорінення гетьманів, а ще при наслідуваннях Семена, Якова та Григора.

Адверсорним сторонам тогорічні сутички та побоїща в Чигирині, Вужині і на Інгулі були тільки спробою, яка заохотила обидві орласті держави до подальших змаг чужими руками. І султан, і цар вточували словесного меду польському і віденському дворам, прощали Січі непослушенство й самоуправство. Султан на Правобіччі, у Немирові, утримував свого ставленика князя Юргія, який нагадував московським стольникам про Переяславські статті, тепер уже їм неприємно небажані. І єдиною твердинею в Україні лишалася Січ і її великолузькі волості пообіч Дніпра. Січова старшина на чолі з Сірком, вивертаючись між двома загарбницями і третім людоловом, відчайдушно борсалася, приймала пожалування від двох адверсорів та притуляла в себе викупців і втікачів, що допомагали відстоювати людські гідності й вольності з прадавнім виборно-вічевим у строєм-ладом. Острів запорозької землі був густо заселений, а в решті краю стояла дика спалена пустка, горіло нескошене збіжжя, курилися, тліючи, обійстя поряд із невпораними грядками, і лише в лісних хащах і водяних нетрищах під завиви тужних осінніх вітрів, пугачів та вовчих і собачих підвивань теплилося жевріло в уцілілих хуторах не життя, а животіння нещасних людей, що й печі топили тільки в темні ночі, щоб не приманути димом уже й своїх людоловів-нападників.

А Січ укріпляла свої твердині, передусім Великолужжя та Кодак, була-бо достатньо обізнана з навколишніми складностями рідного народу. Їм, чільцям козацької республіки, відомо було, що очаківський Каплан-паша знову відбудовує фортецю, що гетьман відмуровує Чигиринський замок, що в Київ Милославськими перекинуто князів Хованських і Голициних зі стрільцями, а Січ ні до чиїх рахунків не входить. Правда, Перхунов пустив турусу, що, крім Мерефи, подарованої царем Олексієм Січі, цар Федір хоче пожалувати Кошеві Калаберду й Переволочну з поромами й переправами. Послані в Москву для вияснення Роман Малюк та Семен Хорошко з товаришами вернулися ні з чим. А гетьманів дознавач Артем Золотар привіз у Січ «таїну» свого сюзерена, що ніякого негаразду від гетьмана козакам не буде, коли цар подарує їм Переволочну й Калаберду. Та Лавро Гук розвідав, що гетьман наполягав не давати Кошеві тих міст нізащо, бо на Лівобіччі буде двовладдя, як у Мереф'янщині, що належить Січі.

— Воно як наслухаєшся, пане полковнику, то всі чільці наших сусідів — несусвітні брехуни й пройдисвіти,— завершував свої дознавацькі враження Лавро Гук.— Ледь що де станеться — вдаються до брехень, а при неспроможності пускають плітки, намови, нацькови, омани чи й силу. Я гадаю, що лише круль Ян вам не бреше з них усіх.

— Гадаєш, що не бреше, Лавре?

— Мабуть-таки, ні, бо ж пише вам родинно, а часом і нешпетно, а відтак — правдиво й щиро. В мене про ляхів тепер геть інша думка.

— Інша, Гуче, бо вони стали іншими, втративши нас як холопів.

Згадка про Яна нагадала Сіркова і про відвідини його родини, і про синів, які там вишколювалися, і, врешті, про незавидне становище самої Польщі, султанової данниці, і він твердо поклав собі, що, як тільки трохи підготує Кіш до зими, навідає круля і візьме, як обіцяв мачусі й зведенці-сестрі, небожа Якуба на Січ і в Капулівку, хоч якось полегшивши їхнє горе. Адже обидві так і не відають, де поділися хлопці після Чорної Долини.

Довга й жахна оповідь Лавра про руїну на Правобіччі після ізгону Семеном Самойловичем тисячі родин до Сибіру змусила Сірка невідкладно написати попереджувального листа гетьманові, як основному руйнівникові краю і уярмлювачеві рідного люду. Запалившись гнівом, він навіть і не покликав писаря Андрія Яковлю, а проказав свій обур сотникові Лаврові Гукові:

«Вельможний мосьпане гетьмане обабічний! По кончині лицарного Богдана — мого наставника та соратця, сина, хай і грішного, нашої ойчизни, коли ви, самозванні і лакизні гетьмани, почали мінятися, як коні на чужих крам-базарах, і коли діями сусідніх захланно-ворожих монархів наша ойчизна стала краятися на шмаття, ми, січовики, зрозуміли, що ви всі вибрали пристосуванські шляхи, які приведуть наш чарівний край до руйнації, знищення та запустіння, а люд — до неволі. Нині наша правда потверджується. Ляське хлопське пристосуванство ви замінили московитським лакизним перевертництвом при підступно-витонченому царському яничарстві, створюючи із Гетьманщини маячний вертеп, фікцію, ілюзію й міраж.

При твоїй личинній гетьманській особі побито тисячі невинних, розорено й спалено десятки міст і селищ нашого люду, відправторено сотні пограбованих тобою чільців, їх прибічників та родин у сибірські забісся на благо живота боярського й воєводського. Твоя вельможність не по-християнськи чинить ті ізгони, ще гірші за ординські людоловні ясири, підмуровуючи для воєн Печерські вали в святому нашому Києві, за що ти в Бога милості собі не вимолиш до кінця днів твоїх.

Дивлячись іздалеку оком розуму на твої вельможні злочини, ми ніколи не могли без жалю й скрухи з'їсти окрайця насущного хліба й відпочити в спокої по трудах наших, бо війни за збиткові людові користі й устремління вели й ведуть його життя до розбрату, а обійстя до запустіння у колись багатому й дружному краєві отців і дідів. Ми умовляли вас, самочинних гетьманів, для добра нашої поспольної общини всі циркумстації війн між собою полишити, дружби з адверсорами не допускати, а підтримувати її з акцесорами рідними, вірними й надійними, не схилятися до підкупу й умовляння підступних ворогів, не спокушатися на їхні рангові приманки. А кожний з вас, одягаючи каптан владарювання, кидався тільки до власного владолюбства й ненаситних афектів, ллючи воду на свої осібні лотоки, поки й не втрачав те врядування, як зрадця рідного люду.

Тому не дивуйся, твоя мосць, що нам після руйнації тобою Чигирина, Черкас, Канева та інших міст і містечок із селами та ізгону рідного люду довелося вписати тебе до реєстру-компуту продажних і нещирозичливих, не гідних ойчизни гетьманів, бо на слізні супліки чигиринців, уманців, ладижинців, переволочан та інших твоя мосць відповіла чорною байдужістю, пославши їм у „поміч“ нещасного пана Мурашку як жертвенну затичку в дірки, для відводу очей, а твоя особа, яко та лелека з купини, через Дніпро наглядала, щоб наметні стіни не пропустили в твої палати та в твоє перинне обійстя і чутки про жадання й моління нещасних.

Зруйновані тобою, твоя мосць, із князем-покручем і перевертнем наші отчі міста й осідки та ізгон, як худоби, рідного люду з них — більше зло, ніж каторги аґарян! Вони ставлять тебе вище за нехристів при анцихристах, і горіть тобі, мосьпане, в геєні вогненній ще на цьому світі, як бояри й цар спожиткують тебе та побояться твого підсилення, відпровадивши твою мосць чи до Сибіру тим же мученицьким шляхом, яким ти поправторив тисячі своїх краян, що хотіли бути людьми в себе, чи на той світ у пекельну преісподню на одвічну жаровню! Іного твоя мосць не заслужить у анцихристів! Вони адверсори непоправні і, поки світ, будуть такими, тебе проклявши!

Не кажу, що я без гріха, але гріх в ім'я життя ойчизни не рівний гріхові в ім'я її смерті і заради власного черева та гріховного тіла. Пишу це тобі приватно, як людин людинові і краян краянові, то й помисли над тим належно, гляди, й зможеш той гріх свого Гендлярства полегшити, помагаючи нашій ріднизні і її нещасному людові! Не вельми зичливий до тебе кошовий Сірко».

Сотник Лавро Гук, посипавши піском наскрибане, був захоплений змістом листа, а отаман, ніби висповідавшись, полегшено змовк і в якійсь скрушній задумі набив люльку, викресав вогню на губку і нарешті припалив тютюн.

— Даси, Лавре, перечитати цю супліку панові судді Сазону Кудлаєві і відпровадиш її гріховодцеві,— обізвався врешті Сірко і, помовчавши, почав проказувати листа крулеві Янові в таких теплих і доброзичливих докорах, що Лавро дивувався, де в суворого батька отамана, як величає більшість січовиків кошового, беруться такі приязні й щирі слова, що аж розчулюють.

Продиктував Сірко і писареві Яковлі, що якраз, нагодився в канцелярію, листа литовському гетьманові Пацу та відповідь ординському Шірін-беєві про Махмеда-мурзу білгородсько-буджацького, за якого Січ вимагала десять кодимців чи балтців.

В наступні дні у Січ прибилися колишні годованці-сироти й вишкольці Сіркової дружини Софії при мереф'янському храмі, наглядцем за якими був і Сірків побратим Артем Нелюб. При зустрічі зі своїм високим піклувальником Іван Краснопір та Тишко Ганусенко зізналися, що служать вони розсильними і дознавачами Посольського приказу в Москві за чималу плату, знають про каверзи гетьмана Самойловича проти Сірка і про те, що Самойлович яко отаман нетвердо сидить, бо є на його місце в запасі Іван Мазепа. Сірко, подякувавши за відомості, попросив козаків заїхати попутно в Батурин і передати його приватного листа Самойловичеві з умовою, що вони не сповістять про нього боярину в Приказі.

Посильні поїхали, а кошовий ще довго розжовував новини: і що в наступне літо цар готує великий вальний похід на турчина московитськими потугами при гетьманських та слобожанських силах, і що Тяпкін наполегливо трактує з султаном про вічний мир і про поділ України, зманюючи ним аґарян і присипляючи.

«Витопчуть, вигарцюють, випалять і сплюндрують і рештки у Правобіччі, а можуть домовитися піти купно здвобіч і на Запороги,— не уявляв Сірко, що може бути тоді.— Неодмінно мушу відвідати Собеського, щоб порадитись і взяти Якуба в Січ, як просився,— вперше відчув Сірко, як болить серце в грудях.— Гетьман Пац у Литві і Шірін-бей в Орді донесуть крулеві й ханові про нашу мирність, але на тимчас, і Конку, і Самару треба очолити наказними, щоб закрити Муравську сакму всім трьом адверсорам. Не ув'яжуться ж вони при великому вальному поході у малий бій із нами? Та й передпокій у материній хаті треба було б докінчити»,— згадав Сірко своє обійстя, яке він уже третій рік потроху перебудовує собі на старість, все не маючи часу.

Стогнав, завивав, плакав і тужив у комині і в бовдурі канцелярії зимовий вітровій, перериваючись лячними ґоґітками пугачів, кліпав на столі олійний сліпець-каганчик в огником-язичком, а в грубці тихо потріскували дрова й очерет, розносячи смолистий олійний запах. На тлі рожевоглинних стін січового ретраншементу обмерзлі круги слюдових віконець були запалими і темними, як закриті очі щойно усопшого мерця. На Запороги сідало надвечір'я. В січових куренях з нагоди Чудотворця зимового Миколи, вилунювалися співи запорожців, і Сірко в сумоті та самоті, думаючи про своє, ловив слухом слова пісень і вилузував із них найулюбленіші: «Ой на горі вогонь горить» та «Ой чого ти, дубе».

«Тільки одне й лишилося нам, окаянним,— вертілося плачно в Сірковій свідомості почуте: „в головах ворон кряче, а в ніженьках коник плаче“.— Іншого не дано нам, грішним!» — аж стогнали в ньому слова пісень, долітаючи розпачем і відбиваючись у серці.

А з низького неба, тихо дзвонячи у віконця, сипався колючий сніжок...