Під Савур-могилою

27.

Доброхітна здача міста з метою його ощадження й збереження, відкриття військам Самойловича й Ромодановського воріт на всіх заставах і замкових брам гетьманом Дорошенком при двох тисячах добротного війська в Чигирині заскочили обох царських служак непередбаченістю. Були здивовані тим і Січ, і Великолужжя, і всі волості Гетьманщини та Слобожанщини. Запорозький Кіш в особі Сірка листовно попередив царя й обох привідців військ: якщо вони вчинять розправу над чиґиринським гетьманом, Січ негайно піде на вибори нового гетьмана і відплатить як Самойловичу, так і Ромодановському. Це змусило царя вернути козацькі й стрілецькі війська ні з чим на Лівобіччя. Гетьман Самойлович, зваживши на настрої у своєму війську, попросив царя не чіпати Дорошенка, але й не приймати його, суперника й претендента на всеукраїнське гетьманство, у своє підданство.

Цар пристав на це і не без видимих причин. Вплинула передусім коронація Сеймом Яна Собеського у Кракові, завдяки чому відпала надія стати володарем Польщі. Сприяла й депутація січовиків, яка, окрім Дорошенкової булави та клейнодів, привезла цареві й листа про наміри січовиків провести в Крюкові вибори гетьмана на Вальній раді для обох Гетьманщин.

Та найбільш вплинула на все, мабуть, реабілітація султаном, ніби на прохання Константинопольського патріарха, Юрія-Гедеона-Георгія-Венжика Хмельницького, випущеного із Семибаштової цитаделі Едикуле з титулом князя русинського й сарматського та запорозького гетьмана, який, за задумом Порти, у перспективі охоплював і підпольських та підлитовських, і всеслобідських, смоленських, Переяславо-рязанських, білгородських, донських та іних русинів.

Султан не лише проголосив Богданового сина князем і гетьманом, але й вийшов своїми потугами до Тульчі, Ізмаїла, сулимського та кілійського гирл, що змусило Сірка спішно послати з Коша два великі загони кінноти під чільством Микити Вдовиченка та Овсія Шашоли в Поділля для шаркання аґарян, а самому вирушити на вісімдесяти гончаках, галерах, байдаках, чайках, стернах, думбасах та навіть дубівках і липівках до Кілії, Добруджі та Ізмаїла, де в козаків були свої люди серед тамтешнього русинського поспольства.

Поки січова флотилія правилася Дніпром, лиманом та морем, султанів сераскир Ібраґім-паша анатолійський полишив свої геліони й пішов на ляхів, оточив під Журавною польські війська на чолі з самим королем Яном. І була б до ноги поконана польська армада разом із крулем, коли б не козаки: Вдовиченко та Шашола зайшли туркам у тім'я й посіяли серед них переполох, а Сірко захопив і попалив у Причорномор'ї всі їхні геліони, плоти та сандалії. Наступ козаків із моря так налякав Ібраґім-пашу, що він мусив замиритися а ляхами і в обхід Сірка повернути яничарів додому, боячись пастки та козацького походу на Стамбул.

Досі Січ не привозила в Кіш стільки нажакованої здобичі: пороху, зброї, одягу, грошей, мортир, полотен, кармазинів, наметів, зелених стягів, падубів із порохом, гарматних ядер і гармат, ятаганів, списів, стріл, луків, сушеної пастроми, вин, тютюну, сиричних шнурів. Ледве вміщалося те все нажаковане на сотні посадів, приправлених чорноморцями додому. Січові загони, повернувшись на Січ раніше і без надбань, почували себе покривдженими. Адже вони втратили в січі з турчинами он скільки вершників і повернулися з порожніми руками. Сірко ж здобув гору всякого добра і не втратив жодного чорноморця. Однак влаштоване спільне для всіх дуванення скарбу, окрім тканин, ґамзи й вина як набутку, вдовольнило навіть заздрісників. Привіз Сірко в Січ і захоплених живими тридцять сім капудан-агів для обміну.

В Коші він почув про наглу смерть свого мучителя, царя Олексія, яка вимикала у деяких кармазинників навіть сльози співчуття, а в січовиків та збіглих московитів — радість і надії на краще, навіть на визволення з кормиги бояр і воєвод. Сірко по-своєму шкодував за Олексієм, отруєним опричниками-боярами на сорок сьомому році життя. Чомусь була певність: недовго царюватиме й Федір. Безумство манії величі при царському дворі втратило всякі межі. А таке добром не кінчається.

Смерть царя дала привід Ромодановському й Самойловичу послати в Чигирин війська під проводом полковника Григора Косаґи і гетьманського бунчужного Левка Полуботка. Облога Чигирина й цього разу тривала недовго. Дорошенко зі старшинами присягнув вірно служити царству, недозруйнований Чигирин передав Василеві Борковському з гайдуками і Косаґову зі стрільцями, а сам поїхав із родиною доброхітно у «почесному фаворі» на Убідь, у подаровану йому на утримок Сосницю з кількома селами. Не був би від'їзд почесним, коли б Сірко знову не попередив царя Федора і гетьмана Самойловича про неминучу відплату, коли Дорошенкові буде вчинено якусь кривду.

Посланий Сірком на очікувану орду Влас Бородавченко, пошарпавши малою силою Кизи-Кермен, повернувся в Кіш з трьома бранцями, з яких один, як виявилося згодом, був утікач з полону і мав при собі адресований Сіркові лист від князя русинського й сарматського Юріл-Гедеона-Георгія-Венжика Хмельницького, в якому писалося таке:

«...Спасителю нашому, Богові, все під силу: жебрака зрівняти з князем, смирного підняти й посадити над сильним і адверсивним. Багато натерпівся я, досить зазнав кривд і зрад, але змилувався наді мною цар турецький і утвердив мене князем. Колись ви, січовики, хотіли мати мене вождем, тепер я є ним, то відправляйте своїх послів під Кизи-Кермен для перетрактації зі мною про наші спільні дії проти адверсорів у подальшому. Засада моя, така: унії не буде, колегіумів буде три, я буду воєводою київським і всіх земель русинських, сарматських, запорозьких та інших, на яких є рідний люд, сиріч князем і гетьманом України».

За тим записом у листі стояли довготитульний підпис і печатка з вершником на коні при булаві у простягнутій руці. Сірко тричі змусив писаря Андрія Яковлю перечитати листа, обдумав його, викликав до себе на розмову втікача і розпитав його докладно про князя. «Князь Юрґій ошатнений у багате козацьке вбрання, під червленим знаменом, на вершку якого в глиці золота куля, на грудях між полами набіло вишитого святкового кунтуша — золотий хрест, на виндилиховій шапці-кабардинці — пір'я з дивної птахи, при боці — шабля на дорогому шабельтасі, в руці — булава в каміннях, кінь його у дорогих рондах під наклепним сідлом-кульбакою, а сам Юрій — хиренький, в мові хрипотний, вуса має ріденькі, гострі та довгі, як мишачі хвостики»,— ніби бачив Сірко нещасного з втікачевого опису.

Сірко скликав до себе значкових товаришів на Малу раду, під час якої Лавро Гук сповістив кошового й присутніх, що Ібрагім-паша нагло взяв у Поділлі сорок тисяч душ русинського полону і повів його в Стамбул, а ляхи нещасних не захищали, що в Січі, розповідають, поміж капудан-агами є кревні родичі султана та його візира: Хапич-паша та Мустафа-паша. Рада ще не кінчилася, як джура кошового Назар Оскарко повідомив Сірка, що в грецьку гостинну хату алярмово прибув під охороною султанових та візирових капі-кулу і стрільців царського сла у Високому Порозі Тяпкіна чауш Алі-бей і вимагає від кошового негайно його прийняти. Супровід із царських стрільців говорив присутнім про надзвичайну місію чауша.

— На ловця й звірюка прибігла, слава Богу,— сказав Сірко присутнім.— Іди-но, писарю, з Назаром, постав спершу потрійну варту над полоненими.

Алі-бей прийшов у канцелярію з товмачем московським. Склавши руки на грудях, поклоном привітався і, відшукавши щілинами очей Сірка між товариством, попросив розмови сам на сам, при товмачі. Довга мовчанка Сірка й решти значкових явно не сподобалася чаушеві.

— Не прийнято в нас, посланцю Золотого Порога з Вежі Вічності і Столиці Щастя — Порти, приймати послів, хай і сонцеликого хондкара, наодинці, бо ми є товариством, вибраним для рівного всеправства, а ще по погромі, розору та звіриному спустошенні, як стало нам відомо, великим сераскиром Ібраґім-пашею Ладижина, Тростянця, Бершаді, Маньківки, Тульчина, Малого Полонного і семи сіл при них та взятті ним сорокатнсячного ясиру,— злорадо глумився Сірко з посла.— Отож як здоров'я великого над великими й малими, газі над газями, повелителя над повелителями й іпостасі Аллаха на землі? — передував глузливими зупинками кошовий титули через перекладача-буту.— Як здоров'я великого візира, придвірцевої варти капи-кулу, незчислимих гаремів і армії, підпори царства Ісламу в усьому світі?

Як не тяжко було терпіти оті знущання, Алі-бей мусив хвалити Аллаха і милість хондкара до князя Юрґія та зрадці Дорошенка, питати про здоров'я кошового і його товариства, про капудан-агів, навмисне не виділяючи Хапич-паші і Мустафи-паші, мабуть, сподіваючись, що про них козаки досі не відають, хоч від їх полонення Сірком під Кілією та Ізмаїлом минуло чимало часу. За агів Алі-бей запропонував таку мізерну плату, що викликав у присутніх глузливий регіт та навіть знущання. Розгубившись, Алі-бей попросив у Сірка хоч півтисячі охочекомонців під стяг князя Юрґія.

В Алі-бея навіть очі полізли на лоба, коли кошовий став вимагати за всіх капудан-агів повернення додому під охороною сорока тисяч ясирників, давши по двадцять золотих алтинів кожному за причинені збитки: спалені та розорені домівки і дорожні образи та муки. Алі-бей намагався запевнити присутніх, що те неможливо, бо козаки, знищивши сандали, галіони та плоти, нанесли збиток хонд-карові й Порті, що перебільшує шкоду, спричинену татарами, посилався й на те, що ясир брали також ногаї.

— Вельможний чауше Алі-бею,— кінчав Сірко залізним голосом перетрактовку.— Даю тобі два тижні на виконання наших вимог. При невиконанні нами будуть забиті на смерть усі капудан-аги, і в першу чергу Хапич-паша та Мустафа-паша,— дав він зрозуміти, що таємниця розкрита.— Не трать дарма часу на ґендель, а спіши виконати вимогу, коли хочеш лишитися живим перед світлими очима хондкара й візира. Іншого слова у нас тобі не буде,— зовсім убив Сірко посланця, аж той на мить онімів.

— Може б, його царська величність панові чаушу посприяла? — спитав несміло товмач-московит.

— Обійдемося, пане холую, і без царської величності, завантаженої нині разом із царицею родинними справами, їм не до нас і не до султана, і ти не підпрягайся, бо не вернешся живим ні в Стамбул, ні в Москву! — стишивши голос до хрипоти, пригрозив Сірко товмачеві, аж той язика прикусив.

Усі присутні, в тім числі й чауш, зрозуміли, що безпосередньо Січі, окрім турбот, із того не видно жодних зисків, хоч щойно була надія на них.

— Перекажу сонцеликим хондкарові і візирові ваші вимоги, але як вони вернуть ясирців додому з майном і алтинами, то хто ствердить, що вимогу вашу виконано чесно, і де Гарантія, що ви вернете живими хондкарових полоненців? — турбувався вже іншим чауш.

— Наша гарантія, мосьпане чауше Алі-бею, набагато певніша, аніж ваша. Попереджую, сподіватись, що ви викупите закладців чи викрадете або визволите — марниця; коли б ви лише спробували те вчинити, ми вам привезли б їх черева, набиті сіном, а голови — настромлені на наші списи! — погрізнів Сірко в голосі.

Вислухавши товмача, Алі-бей оглянув присутніх, склав руки на грудях і, вклонившись, посунув у відкриті джурою Назаром Оскарком двері.

— Ти, пане Степане, переведи обох пашів із куреня в яму і постав надійну варту осібну,— наказав Сірко судді Білому, як лиш двері за чаушем і товмачем закрилися.— То посилаємо, товариство, цього листа Самойловичу, хай тішиться, а князеві, думаю, не відпишемо, доки не будуть повернуті ясирники та обмінені вельможні особи,— потер Сірко від задоволення руки.— Бог нам, братове, віддячить, адже сорок тисяч душ повернеться додому з неволі! Дякую, товариство, за участь, всі вільні! — закінчив кошовий раду.

— То це ви, полковнику, вже вдруге міняєте Хапич-пашу, даруйте? — спитав Лавро Гук у Сірка, як лишились сам на сам.

— Вдруге, сотнику! Тоді ми виміняли синів Ромодановського та Скуратова за їхніх вісім душ, а тепер, як все буде гаразд, виміняємо ясирників і вчинимо добру справу для люду нашого. Що ще, Лавре, ти мені мав оповісти?

— Зустріли ми, пане полковнику, польського посланця в путі з Москви, Єроніма Комара, колись вінницького сотенного писаря,— доповідав Лавро,— то признався, що просив від імені круля Яна в царя Федора збройної помочі проти аґарян, і цар йому відмовив із-за призначення Остапа Гоголя гетьманом.

— Як же він не відмовить Янові, коли налагоджує дружбу із султаном через Тяпкіна, Лавре? — відповів Сірко сотникові запитанням, думаючи щось своє.

— Комар ще оповістив мені, що в Москві при троні йде вовтузна заворуха, бо царем мав стати Іван П'ятий, а поставили Федора,— вкинув Гук.

— Федір, видно, нікчемніший, то для мачухи-цариці кращий, адже вона ладить на трон свого малого Петра, Лавре,— висловив кошовий свої здогадки.— Пам'ятаєш Дорошенкового ротмістра, якого ми перехопили з листами до хана й султана під Колодязями? Отож він тепер кумом у цариці по Петрусеві, то, може статися, будеш ще свідком його гетьманства.

— А польський двір у скруті, чувати,— натякнув Гук, знаючи близькі стосунки кошового з новим крулем.

— І двір, і сам круль Ян продовжують, в угоду магнатам, рвати землю нашу і поспольство на шмаття призначенням гетьмана Остапа Гоголя в Немирів і Журавнинським трактатом із султаном, то ото й второпай їх,— говорив Сірко, роздивляючись свої мозолисті руки від щаблі й списа.— Неврожай усюди, найпаче на Правобіччі, а окаянний царів гетьман на переправах поставив варту і не пропускає збіжжя, то голод прийде і до нас у Запороги. Доведеться, напевне, тобі й збіжжя підшукувати, де поталанить.

— Слухаю, пане полковнику! Буду промишляти й тим попутно,— підвівся сотник.

— Дякую красно за твою службу Січі,— зітхнув заклопотано Сірко.— Ходи здоровий! — почав він набивати зіньківку тютюном.— А-а-а, ледь не забув, Лавре,— спинив він у порозі Гука.— Розвідай міста й села, попалені Ібраґім-беєм, і попитай тамтешніх тубільців, де такі ще є, скільки їх лишилося, та об'яви, що ясирники за два тижні мають вернутися назад.

— А чи ж вернуться, мій пане? — мав сумнів сотник.

— Неодмінно вернуться, Лавре! Адже ні султан, ні візир не дадуть своїм скарбничим згинути в неволі із-за користі сераскира Ібрагім-бея,— приходив до висновку Сірко.— А ясирників доведеться поселити на Конці і в Посамар'ї, коли вдома не захочуть, дай про це знати всім та перекажи, що Січ допоможе будівлями, худобою та зброєю. Треба перепинити і сакму орді в Лівобіччя, і люд прилаштувати.

По відході сотника Сірко, лишившись на самоті, цмулив люльку, згадуючи примарний шлях до Сибіру й назад. Йому навіть вчувались піддужний дзвінок, завиви зимових віхол та жевріт хмарищ гнусу, що сліпив очі й забивав дихання. Найбільше врізалася в пам'ять розмова з Гордієм Нечаєм, сином Івана і небожем славного Данила. По десяти роках колегіуму в Києві той скаржився Сіркові на чужину: «Живемо нічого, терпимо, гарує люд на правічних щілинах багато й тяжко, але губимо і втрачаємо людністю нашою щось своє, рідне, батьківське й дідівське, споконвічне — із-за чужого ворожого оточення, мови, що поволі домішується до нашої, звичаїв, які підмінюють наші. А відтак робимося самі не свої між собою, якісь чужі та інші. Навіть Божих свят не святкуємо належно, по-давньому, поконному, не сходимося родинно, як було вдома. Я вишколюю дітву, як можу, але при них і сам ніби вишколююсь, стаючи іншим, бо пристосовуюсь до навкружжя тутешнього, втрачаючи своє одвічне думання, розуміння, ясновикладність та поконну усправедливість».

Та осамоченому кошовому не вдалося довго згадувати минуле й думати над майбутнім, бо в канцелярію несподівано зайшов курінний Іван Стягайло й сповістив, що козак із його куреня, вернувшись із нагло і живосилом оголеного Чигирина, повідомив, що стрільцями Ромодановського і гайдуками гетьмана люд із міста вигнано на Лівобіччя, фортецю аж по підвали зірвано, обійстя козаків і міщан попалено й зруйновано, статки пограбовано і навіть мости та греблі знесено.

— Верхнього й Степового міста, мосьпане отамане,— розповів покликаний до кошового козак-чигиринець,— вважай, зовсім немає, бо вогонь рознісся вітром, а гасити і не було кому, і стрільці забороняли, собор Покрови пограбовано, вівтарі та ікони вивезено з усіх церков, людність турмами виведено через Бужин та Діброву на Лівобіччя, а дехто сховався по болотах у лузі, діброві, в потясминських очеретах та лепехах чи подався яругами в степ для пересиду. Лихо, мосьпане, таке, що й не переказати тобі, печищем лишили Богданову столицю, навіть Тимошеву Смілу спалили!

Відпустивши козака, не знаходячи собі місця, Сірко довго міряв кроками дилівку канцелярії, не обзиваючись до Стягайла, аж той хотів уже тихо піти геть.

— Підмов, Іване, двох-трьох козаків своїх, ніби самоохочекомонців,— здивував отаман Стягайла,— хай кинуть клич і наберуть доброхітців у службу Юрієві та підуть у Кизи-Кермен-Берислав до нього в гайдуки, але так, щоб ні ти, ні я не були до того причетними, хай виїдуть із Січі уже позавтра, купивши коней, у кого їх нема, за скарбний кошт.

— Є в мене такі, отамане, навіть чигиринці та суботівці, вельми надійні, але...

— Знаю твоє «але», та слухай мене, бо нужда й закони змінює,— не дав кошовий виказати курінному своїх сумнівів.— Їх і уповноваж, коли надійні, на сердюків, тим більше, що платня у Юрґія висока й щедра, а в нас буде можливість знати, що думають хан і султан на подальше, адже, очевидно, готується велика війна між Московією й Туреччиною навесні, коли султан випустив і ошатив мерця Венжика, а цар і Ромодановський при Самойловичу спалили Чигирин, для Юргія рідний.

По від'їзді охочекомонців-чигиринців до князя з Лівобіччя при батовах зі збіжжям вернувся сотник Гук із листом від гетьмана Самойловича.

«Схвалюю, що ви обмінюєте знатних турчинів на ясирників Поділля, але чому без мого відома та ще коли людини ті, як чувати, хоч і християни, подаються до латинянського круля і його паршивого гетьманця Гоголя? Із Юрґієм, жебратим схимником, вам краще не знатися, бо він задере носа і підніметься в очах султана, а який з нього князь? — писав гетьман Сіркові й кошовому Значковому товариству.— Тобі б, кошовому, для збереження шани від православного люду та найпаче для досягнення милості государя нашого належало чинити промисли, а не трактувати з турчинами без мого і його відома»,— використовував гетьман своє становище, видаючи бажане за дійсне, хоч у Січі його терпіли, щоб лише не йти на братовбивство в краї.

По перечитуванні ще й інших настанов маріонетки-регіментаря Сірко в шаленому гніві вирвав листа з рук Гука, пошматував його на клоччя і кинув на підлогу, як сміття, сплюнувши, аж Яковля, що вів діаріуш січових подій, почухав потилицю. Адже Самойлович, пропускаючи валки зі збіжжям у Кіш, змушував Січ негіднометодно зважати на нього, і супліка та була доказом гетьманової нешпетності. Сірко не міг навіть допустити, що Запороги належать цьому Царському ставленикові та можуть належати будь-кому колись.

— Поїдеш, Лавре, з чотирма сотнями приймати від турчинів християн-ясирників наших,— заговорив кошовий про інше.— Розподілиш їх за бажанням осідати там, де вони самі забагнуть, але коли згодяться викотитися на Конку і в Посамар'я, даси їм провожату охорону й зброю, яку візьмеш із собою про запас у обозного. Гадаю, під Різдво чи під Андріїв Пісновечір з тим і покінчиш, привівши нещасних сиріт у грушівський чи капулівський шпихтіри.

— Коли маю, пане полковнику, відбути та з чиїми куренями?

— Як відпочинеш, то й позавтра, сину,— ніби просив Гука Сірко.— А курені? Мій, Іванківський, із Назаром Оскарком, свій, Коринівський, Платнирівський з Яхремом Цокалом та, думаю, Мишастівський із Саньком Лядою.

— Буду виконувати, пане полковнику, але скажу ще, що взнали ми на Лівобіччі,— присів на краєчок лавиці без запрошення Лавро,— Юрій-Гедеон-Венжик ніби запевняв утікача з ординського ясиру Павла Блощицю, що він клопочеться перед султаном про вивільнення й передачу під його руку ув'язненців цареградської фортеці, а їх ніби понад тисячу душ там,— спішив Лавро Гук оповістити новину.— А ще Юрґій казав Блощиці, що коли дійде до війни, то щоб усі сармати кінно й збройно йшли до нього, як ішли до Разів, для спасіння й промислу. А стародубського Петра Рославця та протоієрея Адамовича гетьман Самойлович віддав стрілецькому бояринові, а той погнав їх з родинами до Сибіру. Переяславський полковник Дмитрашко та прилуцький — Горленко також ув'язнеш в Батуринській цитаделі за ворохобство проти гетьмана. А ще, даруйте, полковнику, сотник гетьманових сердюків повідав мені в корчмі турусу про те, що Дорошенкові цар Федір на догоду Запорогам пожалував боярський ранг і подарував Ярополче містечко з осідками як пожитковий утримок до кінця живота, а ще взяв його братів Андрія і Григора до себе на службу. Даруйте на слові, яку небилицю купив, таку й продаю,— не знав сотник, як сприйме ту чутку кошовий.— Цар Федір ніби відпустив Григора за родиною додому після наколінної поклятьби.

— Ні, Лавре, то, мабуть, не небилиця, бо цар і гетьман бояться сув'язі Юрґія з Дорошенком та з нами, а тому й віддалили почесно гетьмана під Тулу в фаворі,— заходив Сірко від тої новини по канцелярії.— Як же спритно думні бояри вміють нас нами воювати! Нацьковами, обмовами, оббріхами, підступними турусами, фальшуваннями, каверзами всілякими впрягти у «Велику Русію», крім Самойловича, уже й Дорошенків, як, здругобіч, впряжено нещасного Юрґія за велику Ісламію, а Гоголя — за отаку ж Польщу. Горе нам, горе, нещасним, від неситооких сусідів! Одно ж братовбивство у нас повсюдне і в майбутньому! Ти іди, сину, і попроси напарників від мого імені швидко зготуватися в Подільський похід для прийому ясирників, а я помислю, як нам повестися надалі,— відпровадив нарешті Сірко сотника.

Того ж дня кошовий покликав до себе обозного Григора Пелеха, який по чималій перемозі згодився дати Гукові запасну зброю і почати алярмово, звівши тартаки-пильні, будувати нові гончаки-човни й плоти з огляду на можливість війни між царством і Портою. Сірко ледве встиг пообідати, думаючи про «згони» рідної людності царем і гетьманом із Правобіччя на Оріль, про які розповів йому Пелех, як його потурбував писар Андрій Яковля, сповістивши, що в Кіш прибилися посланці хана і Юрґія з листами. Сірко захрестив обід і швидко пішов у канцелярію, аж писар не встигав за ним. Яковлі навіть здалося, що кошовий чекав тих листів і посланців.

В Юрґієвому листі писалося таке: «Звертаюся до вас, січовиків-низовиків, як син батька нашого Богдана, і кличу прийти мені у поміч і здобути тим велику милість султана турецького на вольності ваші в прийдешньому. Бо як від джерела всі струмені-нурти витікають, так і від вас, Війська Запорозького, всяка основа-залада виходить. Отож, значкові, якщо ви прихильні, то негайно йдіть у мої стольні Бендери на Дністрі. З Божою милістю, після ради, як нам далі діяти, ви вернете назад з ясністю становиська, новими силами і надіями на краще прийдешнє. Запрошую — Венжик-Гедеон-Георг-Юрій, князь русинський і сарматський та гетьман запорозький».

— Прочитай-но, пане Андрію, ще раз спочатку, та не спіхом, хай утямлю написане,— наказав Сірко, прослухавши листа,— тяжкі, видно, йдуть до нас часи,— всівся кошовий, розпалюючи файку.— Перепиши дослівно і лиши в люстраціях, а листа пошлемо Самойловичеві, то, може, знову перепустить наші валки-батови зі збіжжям через переправи за вірність,— презирзливо посміхнувся собі в ус Сірко і заходив, як завжди в клопоті, по канцелярії.— Переписав? Читай листа від хана Селім-Гірея, послухаємо, що той, сердега, пише нам із-під султанового чувака.

«Славні запорожці: каймакали, аги, юзбаші! Ви писали нам, що хочете жити з усіма сусідами в дружбі, братстві й мирі, то ми теж, знаходячись під Портою так же, як ви тепер під Москвою, вирішили жити з вами в мирному сусідстві і не лише на випаси мати з вами домови, а й на спільний захист наших осідків від адверсорів,— читав писар Андрій Яковля ханового листа-супліку.— Минулорічні збитки і недешкрети, що вчинили вам наші акинджі і нападники з острова, ви нам даруйте, бо ж вернули ви все сторицею нападом на Ханство, як даруйте і наші невільні походи у ваші землі».

— Бач, що плете бідний наш друг — хан! А ти кажеш...— перебив Сірко писареве читання.— Читай, що там ще він бреше?

«Прохально пропоную через мого довіреного посланця мурзу Тегія відписати мені, коли ми можемо ще раз зустрітися як добрі сусіди та про все потрактувати. Раджу вам викупити десять аманатів-сердюків гетьманових і їх наставцю Братка та боярина Дворецького всього за тисячу золотих алтинів чи, може, й тих чотири тисячі полонених, що нами взято у війні з Польщею. Чекаю від вас відповіді. Зичливий вам хан орди Кримської, малої Ногайської і Буджацької Селім-Гірей».

— Не дурна губа в хама Селіма,— затарабанив Сірко пальцями по столу в задумі,— хоче з нами дружби тепер, як в Правобіччі вже немає кого людоловити, окрім хіба Запорогів та Великолужжя, на які в нього кишка тонка. Напиши йому, пане Андрію, шанобливо, що на аманатів-сердюків із Братком ми пришлемо викупців, якщо хан здешевить ціну, а за Дворецького нехай трактує з царем, бо він не наш, хоч і взятий у Києві. Про зустріч мою з ханом напиши, що радо помислимо на черговій кошовій раді, не вказавши коли, і взич йому сто мішків вовни та всі неповні, прирівнявши із сонцем і місяцем. Воно, мосьпане, каші маслом не зіпсуєш,— думав щось своє Сірко.

Переслухавши згодом написане ханові, кошовий поставив унизу підпис і попросив писаря покликати до нього обозного Пелеха та суддю Білого на конфіденціальну розмову. По обміркуванню становиська вони вирішили послати до султана депутацію з трьох козаків, які знають турецьку мову, дорогу на Стамбул і звичаї аґарян. Ними виявилися: сотенний значковий, Сірків однокашник Левко Корж, козак Юхим Троцький та військовий скриб Петро Вигул. Обезпечившись ґамзовими-скарбничими коштами, добротним одягом та найкращими кіньми і отримавши від Сірка завдання, вони потай уже другого дня виїхали в путь із запасним турецьким одягом у фурджинах.

Січ, за задумом Сірка, на випадок війни мусила своєю поведінкою відхилити можливий султанів напад на неї, як лояльну, і захистити тим самим Великий Луг із чисельною волостю від татаро-турецької навали.