Під Савур-могилою

29.

Зима того року була напрочуд ласкавою, теплою та малосніжною, а дні траплялися навіть весняні. Освітлені сонцем, вони піднімали високо над землею світле небо і топили сніги, злизуючи їх на покрівлях хат, землянок, бурдюгів, куренів та льохів, на печищах, полях-царинах, рівнинах та луках по всій Правобічній Україні.

Сірко всю дорогу дякував долі за теплу погоду, їдучи з кавалькадою вершників-супровідців до Варшави і назад. Приймали його — «збавітеля» король, крулева, синовці й цуречка із зятем приязно, з балюнком, клавесином, скрипалями — як найдорожчого родака! Собеський з родиною жив по-королівськи, містечани та хлопи животіли хай і вбого, проте стало, бо мали свою державу, свою армію, своїх амбасадорів, свої закони й порядки, дотримувалися звичаїв і ладу своїх дідів. Польща була державою!..

Отож по-королівськи приймав Ян Собеський «партикулянта» Сірка й супровід. Не обійшовся господар без докору гостеві за те, що той не послухав його поради та не згодився стати бодай пальним гетьманом при потрійному королівстві Польщі, Литви й Русинії як рівних у сув'язі.

— Така держава,— повторив Ян своє й тепер,— наприклад, при гетьманах Виґовському чи Дорошенкові переможно вистояла б і проти Московії, і проти Порти, не кажучи вже про Ханство,— був знову певний круль у своїй правоті, хоч і щадив зажуреного, стомленого і помітно постарілого «пшикладно взорового лицежа»...

— А поради?.. Які ж?!. Нам належить, смирно сидячи, бути данниками Високого Порога, поки його розіб'є козацькими, татарськими, ойротськими та іними силами Московія, а потім ставати й собі із нею у прю за свою незалежу, іншого нічого наші провідці для себе не бачать,— нічим не міг утішити по тижневих розмовах Ян Третій Сірка.— Єще мій ойтець Якуб це передбачав і заповідав мені! — сказав король насамкінець гостеві, як вони родинно почоломкалися за містом, прощаючись.

В путі січова кавалькада острожила кованих коней лише там, де лежали одичілі печища й згарища та мовчазні руїни на місці колись веселих трудових міст і селищ. Коли за Бугом ще якось дихало вбоге людське життя, то в попутних Барі, Ладижині, Гайсині, Фастові, Кагарлику, Черкасах, Чигирині воно ледь животіло під печищами, у льохах і землянках. Жаско й боляче було бачити подорожникам-січовикам все те на власні очі. Остигала душа, стріпувалося серце, заходився подих у Сірка, коли він слухав фастівського самозваного отамана Семена Гурка-Палія, який ледь давав раду общині осиротілих людей-горопах. Щоб врятувати їх, Семен організував зимові жнива збіжжя, яке господарі не встигли вижати літом, запропастившись чи в ординсько-яничарському, чи в сибірському ясирах.

Посивілий Сірко з молодим Турком під час нічної розмови стільки переговорили та намітили на подальше, що того, здавалося Якубові, не можна було вчинити й за роки! А скільки було обмірковано і в путі до Січі, куди сотник-отаман із п'ятьма своїми вершниками і порожньою п'ятисанною валкою-батовою, впряженою бовкунами, їхав на запросини кошового в Кіш за поміччю збіжжям і сіллю. Домови ті торкалися в розмовах відродження краю, закликів забужан та ізгонців повернутися в рідні обшири не лише з Лівобіччя, Слобожанщини, Ханства, а й із Сибіру, кому пощастить утекти.

Був присутній при тих розмовах у більшості й Сірків небіж Якуб Чемерис, якого вуйко взяв на гостини до матері й баби та на відвідини Січі, про яку той наслухався стільки романтично-лицарського, що досі жив нею, мов казкою. Видовища, які він бачив по путі, шокували його, пантеличили й стуманювали, бо дійсність була незнаним йому світом, де не лише поб'єш своїх небожів у Чорній Долині, як запевняв його царський посланець таємно у Варшаві, а й самого себе задушиш. Досить освічений і обізнаний з історією Європи, він при цій зустрічі з дядьком був ошелешений огромами тих кривд, які завдали Україні ординці, турчини, ляхи й москалі. Лихо, яке він бачив у путі, не вкладалося в його дотеперішні поняття, воно було незбагненним. Для нього, магістра, вся історія перекидалася догори дном оцим, як він про себе? повторяв «argumentum baculinum» — паличним доказом насилля. Йому стало зайвим «audiatur et aliera pars» — вислухати другу сторону по всьому побаченому в путі. Зрозумів він і поговірку латинян «aut vincere, aut mori» — перемогти або вмерти! Цього Сорбонна йому не могла б дати, хоч би й хотіла, і дійсно, краще раз побачити, аніж сто разів почути, осягнути не розумом бідної уяви, а повінню багатобачення. В Якубових очах дядько з абстрактного «гетьмана з гетьманів» і «лицаря над лицарями» переріс за дорогу у безкорисливого Прометея, а слова Катона «censeo Carthagenem esse delendam!» — я вважаю, що Карфаген мусить бути зруйнований — в гасло для всіх українців щодо своїх адверсорних сусідів. Дарма, що тими сусідами були Орда, яка, нищачи грабунками інших, нищила й себе, і Польща, що стала йому ойчизною, бо виріс у ній, виховався, вишколився та навіть одружився, ставиш маєтником і ученим мужем.

Поки Сірко ладнав та проводжав у зворотну путь Семена Гурка-Палія з валкою на десяти санях, упряжених у бовкуни, із припнутими до кожних саней трьома кіньми, а до кожного вершника — п'ятьма, завантаженими збіжжям, зброєю, сіллю і міщатком ґамзи, Якуб Чемерис вивчав життя козацтва і описані Бопланом фортифікації заплавної твердині, пізнаючи не з підручників, а із живого буття звичаї спартанців-запорожців. Для Якуба Січ була островом між монархій і анархій. І церква, і курені, і крам-базар, і млини та навіть гойдала, і бекети на січищі, і виправи молодиків на конях і пішо чи в лекторіумній залі, де й він тричі виступав перед молодиками з викладом про світ і Всесвіт, викликали в Якуба, заздрість волею, гумором та самопожертвами. Його захоплювало лицарство січовиків і те, що все мірялося тут іншими мірилами: поцінювалися не шати й ронди, а зброя та кінь, не підступність, а гідність, не слова, а дії. В розмові із суддею Сазоном Кудлаєм та писарем Андрієм Яковлею, що скінчили дванадцятилітній Київський колегіум, він зрозумів, що ті були більше нього вишколені, бо, окрім риторики, піїтики і октоїуму, октантів та октетів, знали й буддизм-ламаїзм та біоту фауни і флори, а трактат про обертання небесних сфер не осуджували, а допускали, вважаючи Коперника предтечею прийшлості.

Радісною була зустріч Якуба з матір'ю та бабцею, коли вони з дядьком врешті навідали їх у Капулівці. Тішилася сином, заливаючись сльозами радості, мати Настка, на десятому небі була Ївга, ніби аж помолодівши на старості. Сірко лише тепер роздивився непересічну сестрину красу в заплетених і викладених русих косах, схованих під очіпок, у козацькому вбранні, намисті, дукачах і сергах. То була врода достиглої, пишної й одночасно простої та доступно-мудрої жінки. Мешкали Настка з чоловіком Явтухом Халявою, який був обраний у селі на війта, при матері, відбудувавши на помості обидві половини Ївжиної хати. Якуба зачарувала сестра Роксана, що вже відвідувала дяківку при місцевій церкві. Лише мовчкуватий вітчим, під виглядом завантаженості працею в господарстві та обов'язками в общині, не вділяв пасербові належної, як сам зізнався, уваги. Якуб зрозумів, що він ревнує матір до вітчима й сестри, і відчув, що має справжню родину, якої досі не мав. Чемність і простота її трудового життя захоплювали його, а звичаї тубільного люду чарували.

Сірко був задоволений Якубом і Роксаною. Небіж вабив його вправністю й вишколеністю, непогордою, невибагливістю та непримхливістю в поводженні, Роксанка — материною веселістю. Та найбільше небіж сподобався, як і його сюзерен Ян Собеський, визнанням того, що причиною руїнного сплюндрування Правобіччя були польські магнати, королі та начільні довідці, які змусили гетьмана Богдана кинутися з вогненної геєни польської у пекло ще більш адверсивної московитської, допомігши ісламцям та першоправославцям знищити козацький помежний панцир на полудні і сході Польщі. Як і в Собеського, в Якуба Чемериса не було сумніву, що й Орда, і Полска, знищивши своїми адверсіями Україну як державу і кинувши її в зуби Московії, самі теж приречені на згин від царату, найбільш віроломного й заповзятого чинника на європейському терені. Якуб повторяв те на втіху Сіркові неоднораз.

В цей час у Капулівку якось пригнався сотник Лавро Гук і сповістив Сірка, що султан оголосив про зникнення князя Юрґія і призначення русинським, сарматським, молдавським та козацьким князем господаря Дуку. Це рішення сулило Україні й козацтву додатковий жах у майбутньому, бо Запороги й Великолужжя, крім орди, яничар і Московії, придбали ще одного сюзерена-претендента в особі господаря, зробившись оазою в навкружній палючо-суховійній пустелі абсолютистів. Сірко, шкодуючи нещасного князя, знову міряв дилівки канцелярії і роздумував над тим, чому в світі над правдою панує кривда, над дешкретом — недешкрет, над твореннями — руйнація і чому немає тому ради ні в людей, ні в Бога. Кошовий кляв усіх чільців свого краю і в першу чергу себе за нерозум, кляв Бога: «Який ти Бог, прости, Боже, коли не спиняєш чорних наруг над людьми, і яка твоя святість, коли її іменем творяться суцільні свавілля?!» — осіняв він себе хрестом у гніві й розпачі, ховаючи сльози.

З тим і вернувся знову в Капулівку дообладнувати передпокій у материній хаті, заміняв у віконцях слюду шклом, яке подарував йому круль Ян, утеплював стайню для Велеса та робив вільшник для бджіл, якими планував зайнятися, як усамітниться, постарівши. Гостюючи цього разу в круля Яна, Сірко втямив, що не може вже стільки пити, як досі, в дорозі відчув, що не може вже стільки їхати вершником, як завжди, а в Капулівці дійшов висновку, що він, як кінь, вже зносився. Коли б не джура Назар Оскарко, не Якубко та підсусідок, то й не докінчив би опорядження хати, яке задумав. А ще ж мусив посадити гай чи діброву, про ясі мріяв ще й отець Гунашевський, заповідаючи вчинити йому те в пам'ять про козацтво. Вже й місце він знайшов на Чаплиному острові. Ну, а з Мерефою в нього покінчеио геть: Софія в Капулівку їхати відмовляється, а йому туди й потикатися зась, коли не хоче знову опинитись в Сибіру.

В супроводі козаків поправився врешті до Варшави Якуб Чемерис по Водохрещі. Весніло. Дніпрові криги вкривалися водами, як Лавро Гук привіз кошовому в'язку новин: казанський і курський воєвода Казбулат Черкеський та князь Хованський із свитою воєвод та Самойловичем великими армадами стали біля переправ у Подніпров'ї, спровадивши кілька інших на Київ, а в Січ прибув галова московських стрільців Василь Перхунов із жалуванням, ознайомивши значкових, що Муравський шлях Казбулат, Хованський і Самойлович ошанцювали ойротськими загонами на чолі із дружнім Сіркові аюком Сусоєм-Джимбіном, і тому наказний Сава Брекало просить Сірка прибути в Січ. Сірко цього разу не поїхав у Кіш, а дізнавшись ще й про новий мир Польщі з Московією за вимогою цісаря Австрії, зайнявся господаркою: виніс із вільшника та виставив на холоді в садку бджолині пні, досипав кінським гноєм стелі хати й стайні, вивізши решту на грядки, і улаштував в обійсті общинний обід на всі села Великого Лугу з панахидою по матері й батькові та іншим убіенним великолужцям. Сам був на тій панахиді якимось мовчазним, давши вкінці щедрі кошти на шпихтір для сиріт і старих та на новий дзвін для капулівського храму.

Вернувся Сірко в Січ аж у сиропусну неділю перед Великим постом на вигуляному Велесі із джурою, Гнатовими синами та сотником, якого навмисне затримав удома. В дорозі вершників супроводжували свіжий подих оголеної від снігу землі по пагорбах, терпкий запах лоз і перегнилого листя, виспіви дроздів у лісках чи шпаків у садах, запити синичок: «Чи це так? Чи це так?»; підтвердження дятла: «Так-так-так! Так-так-так!» і горлиці: «Угу-у-у! Угу-у-у!»; попередження вівсяночки: «Буде дощ! Буде дощ!», якій допомагав із заплави бугай-птах: «Бу-у-де-е! Бу-у-де-е!» Побачили вершники в путі і поворот стомлених лелек-бузьків, як ніколи ранній цієї весни. По дорозі на Січ вершникам зустрівся Гуків розвідник, який сповістив Сірка про чутку, ніби султан і хан із молдавським господарем Дукою всю зиму в гирлі Дніпра, поряд із Шах-, Кизи- та Іслам-Керменами змурували на острові Тавані дві камінні фортечки: Шахіслам-Кермен та Муберек-Кермен і посадили там свої залоги із трьомастами лучників, а самі купчаться у Придунав'ї під чільством сераскирів Мухаммеда-Мефтедара-паші й Гусейна-паші.

В побудову фортечок зимою Сірко не дуже йняв віри, але змушений був повірити, коли січовик-вивідник зізнався ображено, що купив ту новину за таляри й алтини на крам-базарі в ханового Гендляра, який йому навіть розміри та інші ознаки тих фортечок продав.

— Висота, пане отамане,— товкмачив січовик,— чотири сажні, віддалені вони між собою півпоприщем, з'єднані стінами-мурами шириною в чотирнадцять п'ядей, окопані двосажневим ровом, а охочекомонці в них отримують за службу від султана по два алтини золотих, підпорядковуючись беєві Кизи-Кермена, як баші всіх фортець. Є там гармати: в одній їх п'ятдесят чотири, а в другій — двадцять дві. А збудовані ті фортеці для затиску від Січі і ловлі бранців,— дознавач був настирним у доказах, помітивши, що кошовий не дуже вірить в так дорого куплену ним турусу.— Знайшовся нібито і Юрґій Хмельниченко! — добивав Сірка козак.

«Добрим вивідником я замінив покійного Гната Турлюна»,— подумав сірко про Лавра Гука, і йому згадалася Лайза, її сини, яких мусив узяти в Січ, як обіцяв, згадалися й дружина Софія, дочки, сини Артема й Сабрі, яких також вирішив невідкладно обдарувати та запросити в Кіш. Згадавши рідних, Сірко тішився, бо як-не-як у Мерефі вони жили в безпеці й статках і не бачили сивих попелищ та згарищ Правобіччя. Згадка про Правобіччя навернула йому на очі сльози, а в горлі застряв жмут Софіїного докору, якого не міг проковтнути. «Так-так, це ми, чільці, міжусобствами довели рідний край до руїни, і я був не останнім»,— зашморгав він носом, відчувши біль у серці.

Пересиливши врешті біль, Сірко переметнувся думкою до фортечок на Тавані, до необхідності переводу козацького Коша з Чортомлика в інше місце, до Юрася, заграної карти у шулерських руках хондкара і до походу князів Петра Шереметева, Федора Барятинського, Михайла Долгорукова, Григора Козловського, Івана Милославського, думника Венедикта Змієва в Київ та приєднання до Самойловича Микити Урусова, Данила Барятинського та Івана Лихачова. «А так, це літо буде вирішальним для царя й султана в боротьбі не лише за Правобіччя, а й за стольний град Київ, без якого Європа не визнає Московію русинською,— тлумачив собі слова Собеського Сірко, переконуючись, наскільки той виявився передбачливим.— Послухав би я Яна і став коронним чи польним гетьманом при Виґовському або Дорошенкові, руїни не було б, як і Лівобіччя не було б під царським чоботом,— колола Сірка вина.— Нужда й закони змінює, а я не врахував цього заповіту наставника Сулими. Отож руїна Правобіччя — моя вина, бо Ян не пішов би проти мене в тому трилицьому князівстві, а потім було б видно. Непростимий гріх лежить на мені! — обсідали густо й гнітили тяжко Сірка докори.— Не хотів братовбивства, а домігся чого?! Мученицької смерті Степана й Фрола Разів та кумів Дзиковських, правторення сотень тисяч козаків і їхніх родин до Сибіру і повної руїни краю! Хіба можна при таких гріхах жити на землі? Допустив навіть, щоб мене самого відправторили бояри до отих забісь!» — катував себе спогадами, мов канчуками.

В Коші Сірко дізнався, що князь Яків Барятинський одислокував постоями стрільців усю Слобожанщину та що цар Федір анулює в ній Олексієві пільги, а отже, змобілізує все чоловіче населення, потоптавши Богданові Переяславські статті й трактати. Хоч як не баглося Сіркові зустрічатися з головою московських стрільців Василем Перхуновим, що отаборився в полі полком кіннотників-драбантів, але й уникнути зустрічі він не мав змоги. Пришвидшило її те, що царем були послані до Віденського цісаря намісники: суздальський Іван Бутурлін і каргопольський Іван Чаадаєв, а також думний дяк Лука Голосов, що могло підключити Австрію до війни проти султана і допомогти цареві в перемозі цього літа. Отож Сірко, змусивши Перхунова чекати, зібрав Малу раду для ознайомлення зі станом Січі і її поведінкою на подальше.

— Як би там не готувалося все навкруг нас до вальної війни, побратими й сини мої,— робив кошовий заокруглення зібранню в канцелярії, чекаючи припрошеного на аудієнцію стольника,— а про нас дбати ніхто не буде. Отож вирішено, береженого Бог береже, то передислокуємося на острів Лебедиху на тимчас, полишаючи любий нам Чортомлик, із такою ж залогою, як і по всьому Великолужжі. В якому стані наші наплавні снасті, пане Саво? — спитав він у Брекала.— Що з поромами й плотами?

— Коли б не крига, то й негайно можна вийти ними вплав, пане кошовий.

— Як з повозами, шнурами, бекетами, зброєю, провіантом та іним, пане обозний Овсію? — звернувся він до Шашоли.

— Ніби славу Богу, пане кошовий, зготували все.

— Ніби а чи слава Богу?! — погрізнів голос Сірка.

— Перевірив усе сам, то — слава Богу!

— У решти свої міркування, скарги, нужди або сумніви є? — оглянув тяжким поглядом присутніх отаман.— Слухаю!.. Немає?! То до дії, брати мої! При мені лишається пан Шашола і пан Стягайло для зустрічі стольника. Решта вільні — і до діла!

Приведений Незаром Оскарком стольник Перхунов і від довгого чекання, і від того, що за ним було прислано джуру, а не когось із значкових, був ошалілий, а ще коли виявилося, що кошовий його прийматиме не сам, а з присутніми, які можуть почути образи Сірком його персони.

— Цар Федір, Посольський приказ і я вітаємо славних оборонців віри Христової у Запорогах,— ледь вклонився гість, стягнувши з голови вовчуг-шапку і розмашисто перехрестившись до закуреного димом образу Покрови на іконі поряд із парсуною козака Мамая.

— Дякуємо і також вітаємо царя Федора, Посольський приказ і тебе та просимо присісти,— показав Сірко рукою на лавицю, не зводячись.— Цікаві знати, як здоров'я високовельможного царя Федора, його братів Іоанна й Петра, сестри Софії, мачухи-цариці Наталі і всіх знатних родичів, при них сущих? — зберігав кошовий чемність, розтягуючи слова й про себе посміхаючись з гостевого обісення.— Чи спочив ти належно по довгій тяжкій дорозі, пане Базилю? — колов панібратським зверненням він прибульця.— Які наміри привіз оружно в наші Палестини та чим порадуєш нас а чи опечалиш, хочемо знати? — накидав Сірко питань Перхунову, одноразово викрешуючи вогню для зіньківки.

— Дякую! Який спочин може бути у цій сирості? А прибув я вам у збройний захисток від аґарян по повелінню милістю Божою царя Федора.

— Велика дяка цареві, але ми ніби не просили ні захистку, ні помочі? — повів кошовий запитливим поглядом на Шашолу й Стягайла.— Якась є небезпека, чи що там? — глузував він зі стольника.— Адже, чувати, думний пан Василь Тяпкін з Високим Порогом трактує про мир?

— Латиняни, пане отамане, казали: коли хочеш миру, готуйся до війни,— розважливо й повчально намагався говорити сол, невдоволений тим, що капосні козаки-вори вже пронюхали про царські потрактовки.

— Буде, видно, благодать і в нас, коли ви, замирившись із Польщею та подружившись із цісарем австрійським, дійдете угоди ще й із Високим Порогом та Ордою за нашими спинами і за наш рахунок,— погрізнішав голос кошового.

— Як то за вашими спинами? — піднялися кошлаті брови сла від почутого.— Його світле височество, цар, князь і повелитель...— почав посланець перелічувати прямо божесько-небесні блага, які чекають Січ під наперсною рукою царя, а Сірко знову повторив:

— Ви самі по собі, а ми самі по собі, не підлеглі Цареві й царству.

— Чого ви ганьбите нас за наші ж благодіяння?! — кипів Перхунов обуром.— Як смієте забувати царські жалувані грамоти?! Ми, християни, не можемо лишити вас, християн, не під нашою монаршою рукою, і гріх вам відкидати її, щедро-милостиву!

— Чи не Сибіром, пане посол, і ясирними угонами нашого люду вона милостива? Чи не розколом нашого духовенства і сполеченства завдяки підтримці перекинчиків, які лакизно слугують боярам, вона християнська? — лукаво всміхався Сірко.— У нас при таких оказіях кажуть: «Прости мене, мила, що ти мене била», то й ми те повторимо тобі, а ти помисли і без нас у Запорогах не ґаздуй, бо не нас тобі доведеться захищати, а себе,— закінчував він перетрактовку з гостем.— Ми не ваш пашалик!

— Не визнаєте царських щедрих жалувань, а приймаєте їх?! — направляючись поволі до виходу з канцелярії, шукав хоч якоїсь Сіркової недешкретності Перхунов.

— Приймаємо, як убогу платню за великі жертви у захисті і вас, і інших народців, а ви вважаєте нас за ворохобників і ворів. То як те можна назвати дешкретом? — глузував зі сла Сірко.— Чия б мичала, воєводо-стольнику, а твоя б мовчала,— опустив він очі долу, давши зрозуміти, що мова закінчена.

— Ганьба нам, чільцям,— сказав кошовий до присутніх по відході Перхунова в супроводі джури.— Мусимо, бачте, трактувати з нахабним крутієм, як із приятелем, навіть знаючи, що він першоворог нам,— стиснув кулаки Сірко у гніві.— Ідіть і ви до діла, побратими мої, а сол ще прийде неодмінно, то знову покличу..

Те, що Перхунов із полком прибув не для захисту Запорогів, а для нагляду за тим, щоб Січ не потрактувалася знову з ханом чи султаном, підтвердилося, як тільки зійшла крига на Дніпрі. Боячись обуру та січової близькосусідності, полк Перхунова перемістився у Білоозерський Лиман, і Сірко недаремно завбачливо поставив надійну чоту на Вільних Водах. В ніч під Явдохи її козаки помітили, як, користуючись туманом, в бік Чортомлика правляться два човни мимо бивака Перхунова, який явно навмисне пропускає їх, не попереджаючи січовиків.

Сірко на світанку таємним алярмом відрізав козацькими гончаками відступ тим човнам, а дочекавшись, поки вони запливуть у Чортомлицькі очерети, оточив їх. Бою не було, бо оточені ординці у безвиході мирно здалися в полон. Пізніше вияснилося, що двом із них вдалося сховатися у стрільців Перхунова, що прибули вони в Січ за бранцями, бо знали від Високого Порога, що стрільці в Запорогах. І як не домагався воєвода-стольник передачі йому спійманих аманатів, Сірко відмовив Перхунову, відправивши ординців по зізнанні у Славгородок ойротському аюкові Сусою.

Бранці оповіли Сіркові не лише про дві збудовані фортечки на острові Тавані, а й про наміри хана разом із яничарами під чільством Мухаммеда-Мефтедара та Гусейна-паші взяти штурмом Запороги і піти на Київ. В планах аґарян було передбачено і можливу домову із Січчю про її невтручання, коли дійде до походу яничарів на давню столицю урусів. Та найважливішим було для Сірка те, що царська сторона не буде захищати Запороги, коли султан згодиться на мир і межу на Подніпров'ї! Така туруса і вияснення, де знаходяться кодимці й балтці, змусили січовиків, а найпаче Сірка, приступити до дії. Допомогли пришвидшити їх і відомості Гука про скопичення царських військ у Києві, про Самойловичеві мости та пороми в Подніпров'ї, обнесення валом Печерської лаври. Січ ще зготовлялася, як Гукові вивідники принесли вістку, що яничари з Гусейном-пашею посудяться в Сулинському гирлі для нападу на Запороги разом із ханом Мурад-Гіреєм, що має напасти зі степу кіннотою.

Яничари ще бовталися в морі, а січові чорноморці вже їх чекали по заплавах, щоб, за наказом Сірка, пропустити до Січі й замкнути відступ. Ще хан, очікуючи яничарів, стояв у степу, готовий до нападу з поля, а там вже його чекали в засадах волосні сотні, які мали пропустити орду під Чаплиною Балкою і зненацька вдарити їй у тім'я. Як лише не переслідували козацькі загони одну й другу армаду. Плакали пугачами, підпадьомкали перепелами, свистіли байбаками й черепахами, іржали дико-тарпанно, по-жереб'ячому, бугали водяними бугаями, поки ті були в путі.

Лише Сірко, як характерник, міг передбачити після раптового відходу стрільців Перхунова, де може відбутися очікуване бойовище з пашею і ханом. Зі степу вся Запорозька волость була окопана сажневим вширину і вглиб ровом із засілими в ньому общинними сотнями, в яких були лучниками навіть жінки та старі діди. Керували ними сотники-наказні із січовиків при луках, мушкетах, списах і арканах. Воювала ж уся Запорозька держава!..

Коли на водах, по островах та заплавах Гусейна-пашу з яничарами чекали чайкарі, лучники й списники на чолі з Овсієм Шашолою з гаківницями та навіть кількома гарматками, то в лісках, байраках, яругах степу, крім залог у ровах, очікував хана і можливих яничарів сам Сірко на чолі вершників, щоб напасти на них із хвоста. Бої відбулися одночасно там і там, започавшись у ранковому тумані успішно для козаків, бо хан і паша навіть не допускали, що вони рухаються під пильним наглядом у пастку.

Щодалі просувались сандали Гусейна-паші, то більшало, купчачись, у нього за спиною козацьких легких і вертких човнів, чайок, байдаків і дубівок, поки яничари не були обложені звідусюд. На воді Шашолі допомагали брати Брекали так дотепно, що наказний і їх став вважати характерниками. Гаківниці влучно вдарили по сандалах, і ті почали топитися. Яничари закрутилися в пастці під градом стріл та мушкетного шроту, спершу не бачачи своїх ворогів, а як і побачили, ради в них не було, бо козаки сараною лізли із засідок, брали сандали на абордаж і переходили в шалене шаблювання з тими, хто продовжував, не здаючись, боронитися.

Приблизно те ж відбулося в хвості ханських булуків, з тією хіба одміною, що дві ханові когорти, які слідували за ним на віддалі, Сірко умліока загнав у байрак і там одним своїм іменем — Шайтан — змусив до здачі й роззброєння. Уже під вечір козаки наблизилися до ханової армади, дочекалися світанку і вихором усією кіннотою вдарили їй в тім'я так зненацька, що ординці мусили тікати на рови пішо, бо косяк коней жеребним іржанням козаки зманили вночі до себе. Справжнього бою не було, а лише догінки й побиття спанікованих людоловів. Сіркова шаленість, що посилювалася ударами лучників та списників із ровів, змусила хана і його воїнство рятуватися втечею, шукаючи шпарок у козацькому кільці, більшість же падала на коліна, просячи зі складеними на грудях руками пощади.

Понад шість тисяч ординців і яничарів було взято січовиками того дня в полон і коло двох — побито та потоплено, хоч бої разом із погонею тривали лише до післяобіду. Шкодував Сірко, що й хан Мурад-Гірей утік від його вершників, і сераскир Гусейн-паша улизнув від Шашоли та обох Брекалів: один у степ, а другий — у море. Для втікачів оцей погром став на все життя пересторогою: шайтан Сірко непереможний. Полонених Сірко переправив на Лівобіччя і неоплатно передав аюкові-тайші Сусою Джимбіну, а сам по гарячих слідах вирішив піти знову на Крим.

У битві на воді січовикам дуже допомогли гребці-каторжники, що були приковані до бабайок. Навіть під батоженням вони не зрушили сандалів із місця, як лиш утямили, що яничарам непереливки. Вісімсот гребців у тому бою козаки розкували на радість нещасних. Значна частина з них зголосилася піти веслярами й проводирями в Ханство на звільнення ясирів із Сірком.

Та хан, як і передбачив кошовий, не повів розпорошенців зі степу додому, а, покликаний Мухаммедом-Мефтедаром-пашею, поповнившись білгородськими ногаями й буджаками, направився під Київ. Дізнавшись від бранців, що з ханом не пішли найбагатші з його мурз Батирша-Мансур і Мамар-Азі, в яких каторжно працювали на солярнях під Джанкоєм більше трьох тисяч ясирників козацького роду, Сірко, лишивши чатну варту в Запорогах на пішців, пішов водою й сушею знову через Сиваш у Ханство.

На воді цього разу наказним був Тихін Варисмола, а над вершниками при Сіркові — Гурій Гостроверха. В путі козацькі когорти рухалися швидко, але Батирша-Мансур і Мамар-Азі кимось були попереджені, і легкої та вдалої звитяги цього разу в Сірка, як передбачав, не було. Перепустивши навмисне козацькі потуги аж за колишні, ними ж пориті шанці-рови, мурзи із засідки кінно напали своїми ортами, і Варисмолі з чорноморцями та каторжниками довелося перебратися в шанці, а Сіркові з Гостроверхою — розділитися й відійти поночі в обабіч. На нещастя козаків, всю ніч у небі спалахували блискавки, їм услід котилися глухі туркоти грому, хоч дощу, слава Богу, так і не було. За наказом кошового, чорноморці всю ніч вбивали перед шанцями кілля, якого не було видно із-за трав, і на те покладалася неабияка надія.

Літнє сонце ще ледь вилузувалося з паркого туману-серпанку, як із-за косогору в напрямку ровів-шанців, розбудивши тишу, винеслася в шаленому леті ординська лавина, виблискуючи списами і ятаганами. Лопотіння кількох тисяч кінських копит, гамірні викрики-гайди й галалакання, щомиті посилюючись, здавалися неспинно грізними й невідворотними, викликавши не в одного січовика-лучника, найпаче молодика, в серці холод жаху, що наростав і сковував. Та ось, як і передбачив Сірко, стрімголовна ординська лава, ставши досяжною для лучників, наткнулася на їхні стріли і набите в траві пакілля й почала швидко валитися шкереберть, так швидко, що за мить стала спершу безладною купою, а згодом цілено горою, в якій вершники й коні чавилися в такому розпаяному крикові, що його, здавалося, було чути під самим небом.

У козацькому заложному строї від того видива буяла радість і підносився ратний дух. Дочекавшись повного замішання у ворожих лавах, Сірко спрямував здвобіч на ординські булуки кінноту й пішців. Кіннота йшла так ошаліло, що годі було її зупинити. Дзенькіт, тріск, гамір, крики, іржання, стогони чулися тривалий час. Палав, як у пеклі, бій, тріщали списи, скреготали леза, мелькали аркани, котилися голови, сповзали тіла з коней у веремію ніг, та сили ставали нерівними і ординці тікали до косогору, скупчуючись там. Насамкінець оточена їх решта, не бачачи можливості випорснути, впала на коліна, здаючись на милість козакам, і бій затих, козаки взялися завертати вільних коней та в'язати полонених їхніми ж шнурами із сириці.

Немилосердно пекло пообіднє сонце, козаки хоронили своїх побитих побратимів у шанцях на віддалі, як решта орди все так же стояла під косогором, нуртуючись і щось вирішуючи. Сірко, напоївши коней і козаків, наказав зготуватися січовикам-вершникам до погоні, а чорноморцям і пішцям ловити ординських коней.

— Побратими й сини мої! — звернувся він до вершників.— Вдаримо кінцево на бусурманів і покінчимо з ними, щоб не мали загрози ні збоку, ні зі спини. Приготуйте списи й шаблі, станьте в сотні та підемо з Богом і за тих, що впали тепер, і за позаторішніх!

Він хотів ще щось сказати, але з ворожого табору вдарили барабанно накри та затрубив ріжок, що означало виклик на поєдинок. Ні кошовий, ні козацтво, звичайно, не сміли порушувати давній звичай війни, а тому отаман став думати, хто з його січовиків, сотників або й наказних чи значкових піде на герць.

Довго морочитись не довелося, від ординського булука виїхав вершник із обіленим бунчуком, а джура кошового Назар Оскарко напросився піти на перемови від козацтва. Сірко об'явив товариству зготуватися до бою в разі поразки на поєдинку. Оскарко швидко вернувся від ординця, передавши козацтву бажання мурзи Батирші-Мансура схрестити ятагани з самим шайтаном Сірком.

Виклик значно молодшого мурзи був явно зухвалим, на нього Сірко не міг не відповісти. Повторивши наказ про бій при поразці, він з віддалі зміряв поглядом ворога, що виїхав на білому коні із лави ординців, попробував попруги кульбаки на Велесі, оглянув, витерши травою, шаблю і сталевий наконечник списа у сиричній ув'язі і наказав сурмачеві сповістити про згоду на поєдинок, хоч козаки й пропонували піти на орду лавою і розбити її без ризику.

— Козаки-побратими! Негоже мені не відгукнутися на лицарський виклик, отож наказні у вас пани Варисмола й Гостроверха, бій по моїй можливій поразці мусить відбутися, ясирники на солеварнях звільнені, а в Січі наказним кошовим до виборів буде по моїй волі Іван Стягайло! — перехрестив Сірко тричі наказ, рушивши Велесом від шанців.

Світилася скалка мальованого місяця на щиті мурзи, і виблискувало сонце на металевому вістрі списа ординця, який, забачивши Сірка, рушив йому назустріч, відкинувши на ходу свого щита в траву.

Як заворожений, затих, гамір в обох лавах, і чувся лише срібно-заливний спів жайворів над недавнім бойовищем. Задкував Велес, його наслідував білий аргамак у дорогих рондах під мурзою, дзвонячи наклепними кутасами під досиня-спекотним небом. Коли б не співи жайворів та не скрики вороння над безліччю трупів, то бойовище було б мертвим.

Нарешті поєдинщики рушили назустріч один одному, прискорюючи зближення. Коли відстань не лишала вже часу на роздум, Сірко перекинув списа з правої в ліву руку і спрямував Велеса так, щоб він, зблизившись, опинився по ліву руку від мурзиного аргамака. Цей вчинок вирішив поєдинок, бо супротивник-правша, не маючи часу змінити напрям руху коня, змушений був повернути свого списа майже впоперек собі, і Сірко, навмисне не скориставшись своїм становищем та не торкнувши навіть поєдинщика, вирвав у нього з рук списа і відкинув осторонь.

Батирша-Мансур зрозумів, ошаленівши й перелякавшись, що шайтан Сірко знущається з нього, і вихопив із піхов ятагана. Але в наступному наїзді Сірко не скористався своєю лівшизною, і поєдинщики закрутилися, мов дзиґи, в схрещеному скреготі й дзвоні металу, шукаючи один в одного слабких місць. Сірко більше відбивався, а розгублений Батирша-Мансур із усіх сил нападав.

Поєдинок тривав би довго, та Сірко, побавившись із супротивником, раптом відхилив всією своєю силою удар мурзи і вміло сковзнув по ятаганові шаблею, затим так різко потягнув її на себе, що розрізав мурзі руку, і ятаган випав із неї в тінець-траву.

— Злазь, мурзо, з аргамака, він мій! — підібрав Сірко повіддя коня ординця, бо той затискував рану лівою рукою.— Дарую тобі життя за твоє лицарство, але більше ніколи не попадайся мені на очі! — пригрозив він татарською мовою.— За цю милість я забираю в полон рештки твого і Мамар-Ази туменів, розорю твої і його обійстя і вивільню усіх невільників. Полонених, коли ти й Мамар не викупите їх за два тижні, я передам безоплатно ойротам. Отож, мурзо, злазь і йди, доки дозволяю. Бачиш же, ми, а не ви переможці!

Лави супротивників мертво мовчали, переляканий, але обраділий Батирша-Мансур неспіхом зліз із аргамака і, не вірячи своєму щастю, спершу задкуючи, як побитий пес, пішов, а потім побіг до свого тумена. А Сірко, під крики «слава-а-а-а!», підібравши списи і ятаган, направився до своїх лав. За мить ординські тумени були оточені козаками, хоч багато Мансурових людоловів втекло, навзаводи понісшись до гір. Наказавши Варисмолі переправити з охоронною частиною козаків пов'язаних сирицею ординців через Гниле море натойбіч, Сірко лишив загін, для чатувань коло шанців і захоронень убитих, а сам повів кінноту не за втікачими, а поза косогором та попід Ойгульським озером до Джанкоя.

Багатими були пожакування маєтків Батирші-Мансура та Мамар-Азі: одних нещасних ясирників було звільнено козаками за три тисячі, виведено більше сорока впряжених буйволами кантар-мажар майна: габи, парчі, шовків, оксамитів, китайки, олії, бринзи, пороху, сушеної тарані, паприки-перцю, зігнано з гірських яйл табун коней, череду биків-буйволів, корів і молодняку, отару білих і сірих довгошерстих овець та кіз, захоплено навіть високу мажару вовни з недавнього остригу, ув'язану сиричними шнурами і придавлену рублем, якій не було ціни. Правда, родин і гаремів ні Батирші-Мансура, ні Мамар-Азі в їхніх маєтках вже не було.

«За чию працю, сонцеликий мурзо, твої скарби добувалися, тому на пожиток вони й пішли. Отож дякуй Аллахові, що живий, і обходься без ясирників-рабів. Сірко»,— лишили козаки листи і одному, й другому мурзі у дверях маєтків, відходячи в зворотну путь.

Сірко наказав цього разу козакам ні маєтків, ні ординського населення та його вбогих стріх не руйнувати й не палити. Громіздко правлячись назад, чорноморці з Варисмолою, вивільнивши від каміння й води під Гниломор'ям сховані човни-гончаки та галери, посушивши їх та повантажившись, разом із кошовим запливли одного ранку під острів Тавань, тихо висадилися і стрімголов захопили обидві нові фортечки: Шахіслам-Кермен та Муберек-Кермен із сімдесятьма охоронцями-яничарами та самим фортечним кaпyдан-агою Аюкан-беєм.

Хан Мурад-Гірей, довідавшись, що «шайтан» Сірко в Ханстві, мусив кинути Мухаммеда-Муфтедара і Гусейна-пашу перед взяттям Києва і спішно податися додому, що, на радість царським воєводам, неймовірно ослабило яничарів.

Співали чорноморці, правлячись водою на перевантажених шістдесятьма гарматами, падубами пороху, сотнями ядер і турецьких рушниць та всякою пастромою, взятою в фортецях, співали під радісний плач звільнених яснрників і вершники та пішці, простуючи за мажарами-кантарами добр та правлячи худобу поплутаним Муравським шляхом у Лівобіччя. Ще під Гниломор'ям Сірко пообіцяв звільненим поселення на Конці та в Пооріллі з конем на чотири душі, буйволом і кодовою або телицею — на двадцять, подуваненим за давньою січовою звичкою майном та по козі чи вівці на кожного малюка при матері. Звиклі до брутальності, кривд, ганьби й знущань, ясирники молили Бога за козаків-визвольців, не знаходячи слів для подяки, бо деякі з них побули в ясирі і по п'ятнадцять років, забувши нормальні людські стосунки. І тільки полонені ординці в тисячу триста душ брели під палючим сонцем, не знаючи своєї долі, особливо ті, кого нікому або ні за що було викупити.

Метушня, розгардіяш, колотнеча, гармидер, веремія, шарварок, сум'яття з поверненням січовиків у Чортомлицький кіш довго не влягалися. Ще переправлялися на плотах коці, буйволи, овечки та кози, а в січовищі вже парилися кашовари-кухарі, бо ж завтра мали бути, за козацькою регулою, гульбища й пиятики, хоч Сірко й почував себе вкрай нездоровим, нікому не зізнаючись. У Січі на нього чекали приїздці з Фастова: Семен Гурко-Палій з якимось молдаванином і супроводом. Молдаванин, як розвідав Назар Оскарко,— якась перевдягнута шишка в самого молдавського господаря Стефана Дуки. Сірко прийняв приїздців радо, бо «молдаванин» виявився колишнім генеральним осавулом у гетьмана Демка Многогрішного — Павлом Грибовичем, з яким Сірко колись посудив утечу з Сибіру. Був він ошатнений у молдавський одяг, під брилем і в постолах, як селюк.

Надходив вечір, зустріч відбувалася за столом у трапезній, сиділи лише втрьох, бо «збіглий вор» із Сибіру Грибович здогадувався, що і в Січі є царські шпики. Павло Грибович, як вони й планували з Сірком, тікав із Сибіру на воєводських перекладних, змусивши боярина написати йому і трьомстам іншим проїзний папір через застави. Самого ж воєводу зв'язали і закрили в порубі на розсуд долі і випадку.

Після підвечірка кошовий і гості усамітнилися в Сірковім бурдюзі-катразі, і господар став слухати Павла Грибовича про побіг його з товариством із Сибіру.

— Так по-твоєму, пане отамане, накреслу та обдумі, ми хоч і нелегко, але щасливо добралися врешті до ойротських тайшів-аюків, а ті, відгодувавши нас у твою честь кумисом, перепровадили через Тор на Бужин, Корсунь, Бар, Кам'янець аж у Сучаву, як ти й планував, до панотця — полковника Гната Шульги, який притулив нас в Рашківському замку при монастирі в ігумені Розанди, вдови Тимоша Хмеля,— радо сповіщав Грибович свого натхненника по втечі.— Ми нині вже з родинами,— дивував новиною й Гурка-Палія колишній генеральний осавул, а теперішній вилківський сотник.— Жиємо, завдяки панотцеві Шульзі, під озерами Кагул, Катливух, Рені, Криничному і Вилкові не бідно, общинно промишляючи риболовством, сітєв'язством, бондарством, каюкоробством, бо на десять літ маємо недоторканні пільги від господаря Стефана Дуки й султана. Збудували вже й три церковці, а при них — дяківки, не кажучи вже про колиби й обійстя. Приймаємо до себе, найпаче у Вилково, Рен та Криничне, і втікачів, звідки б вони не прибилися. Є й прикрощі в нас: якщо всюди не вистачає чоловіків, то в нас мало жінок. І я, й побратими дуже щасливо по втечі використали кошти твого череса, то можемо потроху повертати тобі борги, з чим я й прибув тепер,— радував Сірка Грибович.

Гості потроху пили малими келишками оковиту, а Сірко вперше не міг, і джура Назар Оскарко співчував отаманові, не на жарт боявся того, що кошовий обвинувачував себе і всіх старшин, живих і мертвих, за спустошення холуйствами, братовбивствами та неєдностями краю, сперечаючись із Палієм з-за московитів, хоч Грибович і чути не міг про захланних царя та бояр, що зазіхають на цілий світ.

— Доблій Гурку-Палію,— спиняв Семена Павло Грибович, вклинюючись.— Таж ця проклята Богом, а найпаче робучими людьми, держава жиє лише на суцільній адверсії, куди гіршій за агарянську, не відаючи Христових заповідей любові до свого ближнього! — стукав він у стіл п'ястуком, доказуючи молодому Гуркові його хибність.— Біда від неї потрійна навколишньому людові і від брутальності, і від ганьби Та кривд, яких ні ляхи в гонорі, ні турчини в гаремності не мають. Цар і держава у московитів злиті в одне поняття і обожнені так, що без того вони не можуть існувати,— дивувався Грибович, що треба те доказувати Палієві в поміч Сіркові.

— Не можуть існувати, а існують і міцніють, тримаючись престолу,— апелював Гурко, досить випивши.

— Тримаючись підкупами, нацьковами, лжехристиянством та бердишами стрільців,— не міг йому простити Грибович.— Цар Федір, чувати, хоче вернути з монастиря схимника Никона на патріархію, а той же забив усю Сибір розстригами, а що буде, як знову стане екзархом всея і всея, як визнав царську первопрестольність та властелинну богоданність? Адже не спиняться, доки не захоплять під себе світ, як ото Рим і Бізант! Адже тим лише й жиють!.. Дворяни, бояри, князі, стольники, окольничі, пане Семене, або увесь світ загарбають для свого живота, або той світ рознесе їх в тартарари, пізнавши, з ким він мав діло. Іншого не дано!.. Казав же, обмовами, нахабністю, підступами вони і в царство небесне вже вписалися,— кипів Павло Грибович, дивуючи молодого Гурка-Палія, що досі був терпимим до царя й Московії.

Розмови врешті перескочили на руїну в Правобіччі, причини якої Сірко бачив у чотирьох сусідських захланцях і в поведінці козацьких чільців, не оминаючи й себе самого. Говорилося і про те, що зморені війною і чільностаршинськими братовбивствами сини не замінюють своїх покованих батьків, а йдуть в послуги цареві, крулеві, султанові чи й ханові, «яко по навіту якому!..». Жінки скніють у трагічних своїх долях, а найпаче дівчата, бо при своїй більшості вони не мають спромоги рідно одружуватися і змушені єднатися з чужинцями або схилятися до повійності та нецнот і недешкрецій.

Спогади співрозмовників про полеглих, а найпаче чільців були жалобними поминками по славній і неславній змаговій минувшині, яка, за висловом Сірка, була програшною із-за примх та безголов'я гетьманів і користолюбців при них. Виділяючи славою гетьманів Хмельницького, Виґовського та Дорошенка, бо в решті чільців розмовники бачили лише ганьбу й кривду для поспольства, Сірко не шкодував і себе, як причетного, оглядаючи, як на сповіді, свої різнодії з гори власних років. І найбільшою ганьбою тепер він бачив свою поміч Юрасеві, а також невтручання в Чорну раду та в гетьманство Брюховецького, неприйняття пронози Собеського про гетьманство та уступку старшин Богданові при відступі із Замостя.

— Я, мої побратими,— говорив він висповідально,— все життя ніби чесно захищав нашу волю, рідну землю і рідний люд, скільки мав сили й уміння, та маю й досить гріхів, бо поклав і на чужу користь чимало козацьких життів не завжди розумно й оглядно. Нарікаю я і на Бога, який, хай простить мені, не йшов нам у поміч у визволеннях, хоч осібно і не маю до нього претензій, адже обирався я п'ятнадцять разів кошовим, як ніхто досі, може, й тому, що в гріхах своїх я менш грішний за інших. Кошівство, побратими мої, мені не втіха, а тяжкий тягар уже, і несу я його за вимогою січового товариства, та й тільки! Ото й помисліть над тим. Влада дається людинові, щоб робив він своїм мирянам добро, а не кривди й зло...

— То чи приймеш, отамане зацний, віддачу боргів частинами, як просить товариство, а чи щось повелиш, щоб ми зняли з душ наших той гріх? — спитав насамкінець Павло Грибович Сірка, зрозумівши, що той висповідався перед ним, молодшим.

— А-а-а,— зам'явся кошовий,— не бідний я, а кошти на шпихтіри у себе витратіть чи пошліть на них спудеїв у вишкіл кудись або школу ще якусь прилаштуйте коло дяківок і для січової вправності, бо ж люду нашому в захисті ще треба буде.

— Перекажу моїм побратимам твоє веління, виконаємо його чесно та вдячно,— змовк Павло Грибович, набиваючи тютюном люльку.

По чималій мовчанці присутні почули пісню запорожців у сусідньому Іванківському курені.

У Сірка стислося серце і в горлі застряв біль, бо він здогадався, що, іванківці, зауваживши світло в його бурдюзі, співали ту пісню для нього. Вслід вони почали думу про Хвеська Ганжу Андибера:

Павло Грибович і Гурко-Палій сердечно й прочулено підхопили думу, і Сірко аж здивувався їхнім могутнім голосам, бо ж, зважаючи на пізній час, вони ще й стримували спів. «Три коні воронії» нагадали Сіркові всіх його Велесів.

Нарешті Назар Оскарко повів гостей на спочинок у Іванківський курінь до Стягайла, а Сірко заходив, по колибі, як завжди, в роздумі й печалі.

— Даруй, отамане,— перервав Сіркову гризоту Назар Оскарко, вернувшись.— Тобі є лист із Мерефи. Привіз його козак вчора, а нагоди почитати в мене не було.

— Читай тепер, якраз доречно буде,— ще думав щось своє Сірко.— Від кого він?

— Пише його пані Софія, а підписують, видно, й доньки: «Ознаймую тебе, дорогий муже, що ми, слава Богу, жиємо незгірше інших, чого й тобі під Богом вельми зичимо... Навесні, по довгій і нерушній хворості преставилися наші мати, Мотря, а оце перед Пилипівкою нагло вмер у млині наш господар Сабрі Берлад, то немає тепер кому й господарити. А ще, дорогий муже, навідував у передзим'ї мене князь Казбулат, то казав, що молодий цар Федір, через те, що ти не жиєш тут, скасує жалувану грамоту і пільги для Мерефи та нашої Артемівки, а відтак місто і його осельці матимуть платити датки на стрільців і козаків та на ґамзу — казну царську... Лишаємося з Богом — твої Софія й дочки».

— Перечитай, будь добрий, ще раз,— попросив Назара Сірко, врешті відірвавшись від дум.— Як гадаєш, джуро, Казбулат хоче скасувати пільги а чи прикликати мене до себе? — спитав Сірко в Оскарка.

— Думаю, даруй, отамане, що й скасувати, і прикликати тебе, щоб заправторити до Сибіру,— відповів джура.

— Істинно речеш, побратиме! — звівся і направився в двері Сірко.— Дякую, йди спочивай, а я трохи подивлюся на світ білий...

Надворі, густо всіявши зорями плащаницю німого літнього неба, спала, розпластавшись у закутки темних обріїв, тепла ніч, уже й засвітна. Плакали, кавкаючи, мов малята, над Січчю пугачі й глухо гуготіли неусипні рідні пороги. Близився досвіток.

«Пильнуй-пильнуй!..» — «Чатуй-чатуй!..» — почув Сірко переклики вартових і сів на колоди відпочити наодинці, як любив тепер часто.

«Пильнуй-пильнуй!..» — «Чатуй-чатуй!..» — підказували йому бекетники з ночі...

По третій добі перебування в Січі отаман Семен Гурко-Палій із своїми провожатими козаками та сотник-війт Павло Грибович при батові-валці для фастівчан готувалися в зворотну путь. Відбули величний поминальний молебень пошанування всіх убієнних, прийняли участь у цього разу особливо багатих та вигадливих веселощах і, повні вражень, були готові в путь.

Сірко подарував Грибовичу білого, в дорогих рондах коня-арабчука, відбитого у Батирші-Мансура-мурзи, і вершник — у брилі, полотняному вбранні та постолах — на ньому, величному й мальовничому, виглядав куликом на чаїній купині. Як кошовий не умовляв його ошатитися краще, Павло Грибович не послухався його. Сіркові не виходили з голови принесені Грибовичем туруси-чутки, найпаче та, що царський сол Василь Тяпкін у Столиці Щастя Порті та сол візира Ахмеда Капрулі Кают-Баба-бей у Москві трактують про мир між султаном, ханом і царем; у тій перетрактовці сол візира домагається всього Правобіччя разом із Запорогами, на що буцімто дав згоду вже й гетьман Самойлович.

— Якою б неймовірною та чутка не була, мій дорогий отамане, а цар вбиває двох зайців: домагається Києва і перепочинку від ханських та турецьких налог і можності готуватися до подальшої війни з ними та руйнування чужими руками уже не потрібних Запорогів із вольницею, яке є й пристанищем для збіглих від нього «ворів», і взірцем людської волі для поневолених. Цим самим Січ небезпечна й султанові, а відтак їхні інтереси спільні,— розмірковував Грибович, з чим погоджувався й Гурко-Палій.