Послухай мене

10

Навіть через вулицю я чую стукіт молотка. В оселі Ґрінів щось відбувається, і це набуває дедалі зловіснішого відтінку через вічно закриті венеційські жалюзі на вікнах. Я стою у своїй вітальні, дивлячись у бінокль і намагаючись хоч мигцем побачити когось з Ґрінів, але вони вперто залишаються поза полем зору, як і їхній чорний джип, що тепер стоїть у гаражі. Вони, мабуть, повернули фургон до прокату, бо він більше не припаркований перед будинком. Я так фактично й не побачила, що було в тому фургоні, бо Метью Ґрін розвантажив його під покровом ночі — ще одна деталь, що видається мені підозрілою, але я, схоже, єдина, кого це турбує.

Я відкладаю бінокль і беру телефон. Вінс тридцять п’ять років пропрацював копом; він знатиме, що робити. У Каліфорнії на три години раніше, і зараз він, імовірно, саме поснідав, тож це ідеальний час для розмови.

Після п’яти гудків він відповідає: «Привіт, крихітко». Вітання веселе, але я знаю його достатньо добре, щоб почути в голосі втому. Неначе він намагається приховати від мене все напруження, під яким перебуває. Це — мій Вінс, що завжди воліє вберегти мене від турбот. Це одна з причин, чому я його люблю.

— З тобою все гаразд, любий? — питаю я.

Трохи помовчавши, він зітхає.

— Вона — не найпростіша пацієнтка для догляду, скажу я тобі. Я весь час бігаю вгору та вниз сходами, приносячи їй то одне, то інше, а вона ніколи не задоволена. Мабуть, я погано готую.

«Щодо цього вона має рацію», — думаю я, але вголос кажу лише:

— Ти чудовий брат, Вінсе. Найкращий.

— Так, ну, я стараюсь. Але я сумую за тобою, мила.

— Я теж сумую за тобою і хочу, щоб ти скоріше повернувся.

— Ти там добре поводишся?

Дивне запитання.

— Чому ти питаєш?

— Я говорив з Джейн, і...

— Вона тобі дзвонила?

— Ну, так. Вона подумала, що я маю знати деякі факти. На кшталт того, що ти копирсаєшся в тому, що тобі краще облишити.

— У тому й річ, Вінсе. Джейн не сприймає мене серйозно, і я дуже хочу почути твою думку.

— Це знову про ту зниклу дівчинку?

— Ні, ту ситуацію я залишу на закуску. Це про нову пару через вулицю, Ґрінів. Ти з ними ще не знайомий.

— Тих, що сидять зачинені.

— Щось із ними не так. Чому вони чекали до темряви, щоб розвантажити свій фургон? Чому в них весь день закриті жалюзі? Чому вони мене уникають?

— Господи, Енджі, я й гадки не маю, — каже він, і я наче чую сарказм, але не впевнена. — А що думає Джейн?

— Вона наказує мені не лізти в це. Вона нічого не хоче про це чути, бо я лише її мама, а маму, схоже, ніхто не слухає. Я б хотіла, щоб ти був тут і допоміг мені з цим розібратись.

— Я б теж хотів там бути, але, можливо, ти маєш послухати доньку. У неї добрі інстинкти щодо такого.

— Як і в мене.

— Вона має значок. А ти ні.

Саме тому ніхто мене й не слухає. Подумаєш, значок. Він змушує копів думати, що вони — єдині, хто може внюхати проблему. Я відключаюсь із почуттям глибокого невдоволення водночас своїми донькою та хлопцем. Обертаюся до вікна і дивлюся через вулицю.

Жалюзі все ще закриті, а стукіт почався знову. Що він там молотить? Раптом мій погляд перескакує на будинок по сусідству з їхнім. На відміну від Ґрінів, Джонас тримає свої завіси широко відкритими і стоїть там на виду всього району без сорочки, качаючи залізо. Якусь мить я спостерігаю за ним — не тому, що він має дуже класне тіло для чоловіка свого віку, а тому, що думаю про барбекю на задньому дворі, яке він влаштовував для сусідів минулого серпня. Я згадую, як стояла у його дворику, потягуючи крижану «маргариту» і дивлячись через паркан на будинок його тодішнього сусіда Ґлена, що вже був шкіра та кістки через рак шлунку і за два місяці помер. Я згадую, як ми з Джонасом хитали головами через жорстокості життя, коли смажили там на грилі гамбургери, а бідний Ґлен по сусідству міг лише пити білкові суміші.

Я не можу зазирнути на задній двір Ґрінів, а Джонас може.

Іду до кухні й дістаю з морозильника хліб із цукіні. Я не можу просто завалитися туди з порожніми руками; мені потрібен золотий квиток, а коли йдеться про чоловіків, немає кращого золотого квитка, ніж випічка.

Я стукаю, і Джонас відчиняє передні двері в самих лише блакитних шортах в обтяжку з червоними смужками по боках. Він стоїть і сміється до мене, а я така вражена тим, як тісно ті шорти його облягають, що якусь мить не можу вигадати, що сказати.

— Ти нарешті вирішила здатися моєму шармові? — питає він.

— Що? Ні! Я знайшла це в себе в морозилці. Мені потрібно звільнити там місце, і я подумала, що ти, може, захочеш, гм…

— Допомогти тобі розвантажити морозилку?

Ну, це позбавило мою пропозицію всього шарму. Я стою там з уже підталим хлібом з цукіні в руках і гадаю, як врятувати розмову.

Джонас приходить мені на поміч з гучним сміхом.

— Енджі, я тебе просто трохи підколюю. Для мене честь отримати один із твоїх смаколиків, заморожених чи ні. Зайдеш? Я відріжу нам по шматочку, і ми зможемо запити його віскі.

— Гм, тільки не віскі. Але я залюбки зайду.

Щойно я заходжу до будинку, як виникає відчуття, що цей візит може погано закінчитися. Що як він сприйме його неправильно? Що як він подумає, що я вирішила продовжити той його підкат до мене кілька вечорів тому? Те, як він мені підморгує, як оцінююче оглядає згори донизу моє тіло, каже мені, що я маю бути дуже тверда щодо того, для чого я тут насправді.

— Я лише віднесу це до кухні, — каже він. — А потім ми зможемо обоє насолодитися маленьким післяобіднім відпочинком, га?

Він рушає до кухні, залишаючи мене саму у вітальні. Я одразу йду до вікна, що виходить на його боковий двір, але воно пропонує не кращу можливість зазирнути до будинку Ґринів, ніж їхні передні вікна, бо з цього боку жалюзі теж закриті. Я задкую і мало не перечіпляюся об одну з гантелей Джонаса. По всій підлозі розкидані якісь залізяки, а повітря пахне потом впереміжку з одеколоном. На стінах немає жодних картин, ніде ніяких творів мистецтва, лише телевізор з великим екраном, етажерка з електронікою і книжкова шафа, повна дисків та військових книжок.

— Ось і я, сусідко! — каже Джонас, шльопаючи босими ногами назад до кімнати. Ноги у нього просто величезні, і їх розмір моментально мене відволікає, тож я спочатку не помічаю, що він тримає в руках два широкі келихи віскі з льодом.

— Е, ні, дякую, — кажу я.

— Але це добрий продукт, просто з Шотландії. Я навіть підсадив на нього твою сусідку Аґнес.

— Ви з Аґнес п’єте разом?

— У мене немає дискримінації за віком. Я люблю всіх дам. — Він простягає мені келих і підморгує.

— Ще надто рано, Джонасе.

— Десь, мабуть, вже п’ята.

— Але не тут.

Він зітхає і ставить призначений мені келих на кавовий столик.

— Тож навіщо ти тут, Енджі? Якщо не для вечірки з твоїм покірним слугою?

— Чесну відповідь?

— Завжди.

— У тебе вікна виходять на задній двір Ґрінів.

— То й що?

— Я маю знати, що вони там роблять

— Навіщо?

— Бо маю щодо них недобрі відчуття, які не дають мені спокою. Там весь ранок то дриль, то молоток. Я лише хочу глянути через паркан і вияснити, чим вони зайняті.

— А тоді ти зі мною вип’єш?

— Безумовно, — кажу я, але насправді вже не думаю про можливі наслідки цього; мені надто цікаво побачити, що вілбувається по сусідству.

Джонас веде мене через кухню і крізь задні двері у свій внутрішній двір. Він не надто ним переймався, відколи купив будинок, і двір на вигляд приблизно такий, як тоді, коли тут жили Делі — із зарослим бур’яном газоном, цементним майданчиком, газовим грилем і кількома неохайними кущами по периметру. Єдине нове доповнення — повітка. Делі обнесли двір парканом, щоб не втік їхній золотистий ретривер, але той собака все одно примудрявся регулярно тікати. Паркан із червоного дерева все ще в доброму стані, і тепер поверх нього ще й встановлено нову решітку, яка не дає мені змоги зазирнути у двір Ґрінів.

— Це ти додав цю решітку? — питаю я Джонаса.

— Нє. Сусід поставив її вчора. Я прийшов додому з супермаркету, а вона вже там. Насправді вона доволі класна на вигляд, не думаєш?

У сусідів занила дриль, а потім знову застукотів молоток.

— Я там нічого не бачу, — бурмочу я.

— Хочеш підглянути? Я це влаштую. — Джонас копирсається у своїй повітці й дістає драбину. Встановлює и біля паркану. — Прошу пані.

Навіть попри те, що він став так, щоб витріщатися на мою дупу, я залажу на драбину і обережно підіймаю голову, щоб зазирнути через паркан. Якусь мить бачу лише відчинені дверцята до льоху і пакет цементу, притулений до стіни. Потім дивлюся на вікна другого поверху, що виходять на задній двір і бачу причину шуму молотка та дрилі.

Ґрати. Метью Ґрін встановлює на вікнах ґрати.

Він уже встановив їх на першому поверсі, а тепер перемістився нагору, і його ящик з інструментами стоїть зараз відкритий на балконі. Я дивлюся на ці ґрати і гадаю, навіщо він це робить. Чийого вторгнення боїться? Що всередині цього будинку такого цінного, що він відчуває потребу перетворити його на Форт-Нокс?

Потім мене вражає моторошна думка. Що як ці ґрати не для того, щоб не дати комусь увійти, а щоб не дати комусь вийти? Я думаю про його дружину. Чому ми ніколи не бачимо його дружину?

Раптом балконні двері відчиняються, і виходить Метью Ґрін. Я пірнаю вниз до того, як він устигає мене помітити.

— Що там? Що? — шепоче Джонас.

— Ти не повіриш.

— Дай мені подивитися.

Джонас, може, й кремезний, але не набагато вищий за мене, тож я маю злізти з драбини, щоб дати йому змогу залізти на неї. Він кидає лише один погляд і одразу пірнає вниз.

— Думаю, він мене побачив, — каже Джонас.

— Ой.

Ми обоє припадаємо до паркану, прислухаючись. По сусідству панує абсолютна тиша, і коли я намагаюсь щось почути, у мене калатає серце. Минає кілька хвилин, і дриль виє знову.

Я відштовхую Джонаса вбік і знову залажу на драбину для ще одного погляду. На моє полегшення, Метью працює спиною до нас, тому не бачить мене, коли встановлює новий комплект ґратів із кованого заліза на балконне вікно. Щось привертає мою увагу, що я бачу лише тоді, коли Метью Ґрін нагинається вперед, засовуючи руку до свого ящика з інструментами. Раптом я втрачаю рівновагу, хапаюсь за паркан, щоб втриматися, і недостатньо швидко реагую — він раптом обертається і дивиться на мене, на мене.

Просто на мене.

Спіймана на гарячому, я лише дивлюся на нього у відповідь, і так кілька секунд. Усе ще дивлюся, коли він іде назад до свого будинку і зачиняє двері.

Я злажу з драбини, і в мене дрижать ноги.

— Що не так? — питає Джонас, суплячись на моє обличчя. — Що ти бачила?

— Я маю подзвонити доньці.