Послухай мене

14

Емі Антрім сиділа в кабінеті батька, ціпок сперла на крісло, і її скромна чорна сукня різко контрастувала з блідою шкірою. Навіть попри те, що з часу аварії минули вже місяці, вона була схожа на крихку порцелянову ляльку. Ззовні вікно заливав дощ з вітром, і патьоки води на склі відбивалися на її обличчі химерним сірим мереживом.

— Нам постійно дзвонять з різним спамом, — сказала зона. — З ранку до вечора намагаються щось продати. Але тато наполягає на тому, щоб його номер телефону був у довіднику, на випадок, якщо якомусь пацієнтові буде потрібно з ним зв’язатися. Він так виявляє свою доброту, навіть якщо це означає, що ми мусимо мати справу з неприємними дзвінками.

— Перший дзвінок тривав дві хвилини, другий — близько тридцяти секунд, — сказав Фрост. — Обидва ввечері, коли ваш тато був на роботі. Ваша мама каже, що не пам’ятає якихось незвичайних дзвінків, тож ми гадаємо, що на них, можливо, відповідали ви.

— Мама зазвичай відповідає перша, бо я тепер рухаюся не так швидко. Можливо, вони потрапили на автовідповідач? — Емі дивилася то на Джейн, то на Фроста. — Ці дзвінки якось пов’язані з тією людиною на кладовищі?

— Ми не впевнені, — сказала Джейн.

— Бо я думала, що ви прийшли питати мене про того чоловіка. Він тоді здавався достатньо милим. Чи я мала й боятись?

— Ми не знаємо, так чи ні. — Джейн подивилася вниз на тонкі руки Емі з такою прозорою шкірою, що крізь неї було добре видно блакитні вени. Чи були ці руки достатньо сильні щоб відштовхнути нападника? Емі здавалась достатньо крихкою, щоб її перекинув простий подув вітру, не те що людина, націлена її скривдити. Вона була схожа на самотню газель на краю стада, вразливу, на яку хижак нападає передовсім.

— Поговорімо про ту людину, — сказав Фрост. — Розкажіть нам ще раз, що він вам казав.

— Це була просто розмова ні про що, справді. Про кардинала на дереві і як він, мабуть, захищає своє гніздо. Він помітив, що я в чорному, і спитав, чи приїхала я на похорон. Я спитала його, чи зустрічалися ми раніше, бо в мене було відчуття, що я його звідкись знаю.

— Тож ви впізнали його?

Якусь мить Емі думала про це, граційно вигнувши брову

— Я не впевнена.

— Не впевнені?

Вона безпорадно знизала плечима.

— У ньому було щось знайоме. Я подумала, що могла бачити його в університеті, але це було не на кафедрі мистецтвознавства. Можливо, десь іще в кампусі. Може, в бібліотеці. Я провела в тій бібліотеці стільки часу, працюючи над своєю дипломною. Принаймні я працювала над нею, поки це не сталося. — Вона помасажувала постраждалу ногу, що, схоже, вже увійшло у звичку. — Не можу дочекатись, коли вже викину цей потворний ціпок у сміття і повернуся до звичного життя.

— Щодо вашої ДТП, — сказала Джейн. — Як це сталося?

— Просто не пощастило. Опинилася не в тому місці не в той час.

— Що ви пам’ятаєте?

— Я пам’ятаю, як вийшла з бібліотеки, і надворі була сльота. Я не була для неї вдягнена. Я тоді взула ці дурні пласкі туфельки, і поки йшла через кампус, вони промокли. Дісталася до переходу, а потім... — Вона зупинилася й насупилася.

— А потім?

— Я пам’ятаю, як стояла там, чекаючи на зміну світла на світлофорі.

— Це було на Гантінґтон-авеню?

— Так. Гадаю, я, мабуть, ступила на бруківку, і тоді мене збила машина. Наступне, що я пам’ятаю, це як отямилась у реанімації. Софія була там і дивилася на мене. Поліція сказала, що машина збила мене просто там, на переході, після чого поїхала собі. Водія так і не знайшли.

Джейн дивилася на Фроста і гадала, чи думає він те саме, що й вона. Це була випадкова ДТП? Чи щось інше?

Відчинились двері, і увійшла мама Емі Джуліанна, що несла тацю з чаєм та печивом.

— Перепрошую за вторгнення, але Емі майже не обідала. І я подумала, що ви, детективи, можливо, теж не проти перекусити. Чаю?

Фрост побачив на таці тарілку з лимонними паличками і просяяв.

— Вони чудові, пані Антрім. Дякуємо.

— Усі інші вже поїхали до лікарні, — повідомила Джуліанна. — Але в їдальні залишилось багато їжі, якщо захочете чогось іще. Я завжди люблю подати більше, ніж усі можуть з’їсти.

— Давні звички, — мовила Емі з усмішкою. — Мама колись працювала в ресторанах.

— Найгірший жах будь-якого кухаря — це коли закінчується їжа, — сказала Джуліанна, розливаючи чай. — Я ніколи не позбудусь одержимості тим, щоб приготувати достатньо для всіх. — Джуліанна роздала чашки з чаєм з управністю досвідченої господині, а потім сіла в крісло поряд з Емі. Їх могли розділяти двадцять років, але мама з донькою мали однакові стрункі фігури, однакове вугільно-чорне волосся, підстрижене однаковими бобами. — Тож про що мова? Хто то був на кладовищі?

— Людина, яка, схоже, дуже сильно цікавилася Емі, — сказала Джейн. — Ми гадаємо, чи не потрібно нам цим зайнятися.

Джуліанна подивилася на доньку.

— Ти його не впізнала?

— Я подумала, що можу знати його звідкись. Або він просто намагався бути дружнім. Але тепер, коли всі про нього питають...

— Який він мав вигляд? — урвала її Джуліанна.

Якусь мить Емі думала про це.

— Гадаю, одного віку з татом.

Фрост це занотував.

— Тож під шістдесят. Як щодо волосся?

— Я б сказала, що світло-коричневе, але залишилось його небагато. Він уже трохи лисіє на маківці. — Вона подивилася на Джуліанну і з усмішкою додала: — Також як тато.

— А його обличчя? — підказала Джуліанна.

— Воно було... тонким. Звичайним. Розумію, що не дуже допомогла, але це все, що я можу про нього сказати. Він здавався сумним, бо провідував когось на кладовищі. Когось, як він сказав, кого він колись знав. Можливо, саме тому він так хотів поговорити. А я просто опинилася там.

— Чи прагнув він поговорити конкретно з вами? — спитала Джейн.

— Ви думаєте, що ця людина була націлена на мою доньку? — спитала Джуліанна.

— Я не знаю, пані Антрім.

Джуліанна виструнчилася в кріслі — матір, готова захищати своє дитя.

— Майк сказав мені, що його зафіксувала камера. Покажіть мені цю людину.

Фрост дістав свій телефон і відкрив відеофайл.

— Боюсь, що камера не дуже добре піймала його обличчя. Але ось що ми маємо.

Джуліанна взяла телефон і зосередилася на відео розмови доньки з невідомим. Спілкування було недовгим, трохи більше двох хвилин, але Джуліанні було очевидно — так само, як це було очевидно Джейн, — що ця людина була пильно, навіть нестямно зосереджена на Емі. Це була не просто випадкова розмова між незнайомцями.

— Ваша донька думає, що може знати його звідкись, — сказала Джейн. — Як щодо вас, пані Антрім? Упізнаєте його?

Джуліанна нічого не казала, а лише продовжувала супитися на відео.

— Пані Антрім?

Джуліанна повільно підняла очі.

— Ні. Я ніколи не бачила його раніше. Але те, як він націлився на Емі — він неначе чекав, що вона з’явиться.

— Можна й так інтерпретувати.

— А потім, саме коли підходив мій чоловік, ця людина пішла. Ніби не хотіла, щоб її побачили. Ніби знала, що не має там бути. — Вона подивилася на доньку. — Він не сказав тобі свого імені?

— Ні, а я не казала свого. Годі тобі, мамо, це була просто випадкова зустріч. Ми обоє опинились на кладовищі в один час.

«Випадковість, — думала Джейн. — Як і її ДТП».

— Але, коли дивишся це відео, — сказала Джуліанна, — здається, наче він чекав на тебе.

— Як би він знав, що я буду там сьогодні? — спитала Емі.

— Оголошення про похорон Софії було в газеті, — сказала Джейн. — Це була публічна інформація.

Запанувала довга тиша, поки Джуліанна обмірковувала, що це може означати.

— Ви думаєте, що це якось пов’язано з убивством?

— Будь-яке вбивство привертає до себе увагу, — сказала Джейн. — Іноді це увага дивних людей. Людей, що приходять на похорон жертви, бо їм цікаво або їх вабить трагедія. Але дуже часто туди приходить сам убивця. Позловтішатися, пограти в якісь свої ігри чи на власні очі побачити шкоду, якої він завдав.

— О, Господи. І тепер він накинув оком на Емі?

— Ми цього не знаємо. Тривожитися ще зарано.

— Зарано? — Голос Джуліанни підвищився від тривоги. — Не думаю, що колись зарано уявляти найгірше, коли йдеться про власних дітей.

Емі потягнулась, щоб узяти Джуліанну за руку — дитина, що заспокоювала маму, і з вибаченням усміхнулася до Джейн. — Мама переймається найменшими дрібницями.

— Нічого не можу із собою вдіяти, — сказала Джуліанна. — Із самого її народження...

— О, ні. Ти знову збираєшся розповісти цю історію?

— Яку історію? — спитав Фрост.

— Як я мало не померла в дитинстві

— Ну, це правда, — сказала Джуліанна. — Вона народилася майже на місяць раніше. — Джуліанна вказала на книжкову полицю, на фотографію Емі чорноволосим немовлям, таким неможливо крихітним, що вона здавалась лялькою в гнізді материнських рук. — Це була маленька лікарня у Вермонті і там не були впевнені, що вона виживе. Але моя донечка впоралась. На межі всіх можливостей, імовірно, але Емі впоралась. — Вона подивилася на Джейн. — Я знаю, як це — ледь не втратити дитину. Тож ні, тривожитися не зарано.

Джейн це розуміла. Коли ти народжуєш дитину, то також відрощуєш нові нервові закінчення, що відчувають найменші вібрації небезпеки, чогось неправильного. Джуліанна відчувала це тепер, і Джейн також, навіть попри те, що не мала жодних свідчень про реальну загрозу. Просто людина у дощовику, що була надто дружня. Що чекала саме там і тоді, де мали зібратися друзі вбитої жінки.

Цього було недостатньо, щоб змусити копа сказати: «Це важливо, це щось означає». Але матері не потрібні свідчення, щоб розуміти, коли щось не так.

— Коли побачите цю людину знову, Емі, дзвоніть мені. В будь-який час, удень чи вночі. — Джейн дістала візитівку з номером свого мобільного. Емі вирячилась на картку, ніби та була вкрита отрутою, ніби узяти її означало визнати реальність небезпеки.

Замість неї картку взяла мама.

— Так і зробимо, — сказала вона.

Саме Джуліанна провела їх від кабінету до вхідних дверей. На ґанку вона зачинила за ними двері, щоб донька не чула її наступних слів.

— Знаю, що ви не хотіли налякати Емі, але ви налякали мене.

— Можливо, там узагалі немає про що хвилюватися, — сказала Джейн. — Ми лише хочемо, щоб ви з доктором Антрімом тримали очі розплющеними. І якщо вам знову дзвонитимуть з цього номеру телефону, дізнайтеся ім’я абонента.

— Дізнаюсь.

Джейн із Фростом почали спускатися сходинками з ґанку і раптом Джейн зупинилася й подивилася назад на Джуліанну.

— Доктор Антрім — не біологічний батько Емі, чи не так?

Джуліанна помовчала, явно приголомшена цим запитанням.

— Так. Я вийшла заміж за Майка, коли Емі було десять років.

— Чи можу я спитати, хто її батько?

— Навіщо це вам взагалі знати?

— Вона сказала, що людина на кладовищі здавалась знайомою, і я гадала, чи не...

— Я пішла від нього, коли Емі було вісім. Повірте мені: на відео був не він.

— Просто з цікавості: де зараз її батько?

— Не знаю. — Рот Джуліанни напружився від огиди, і вона відвела погляд. — І мені байдуже.