Послухай мене

35

Сьогодні ввечері мене вшановують як героїню. Принаймні так називають мене всі за столом, і, можете не сумніватись, я насолоджуюся цим, бо нечасто звичайна старенька мама отримує свій раунд тостів та вечерю в ресторані. До речі, дуже непогану вечерю, не таку, звісно, як я б зготувала сама, але ж це — один із найдорожчих ресторанів, у якому я колись їла. Його вибирала Еліс Фрост, тож, гадаю, я маю віддати їй належне принаймні за це, навіть якщо ми мусили довгенько їхати, щоб сюди потрапити. Еліс знає усі найкращі місця для вечері, бо коли ти юристка у престижній фірмі, то швидко дізнаєшся про найкрутіших нових шеф-кухарів.

Гадаю, я б могла її полюбити. Можливо, колись.

Вона замовляла вино до столу сьогодні ввечері — і це ще одне, на чому вона збіса добре розуміється. Я вже випила два келихи, і тепер офіціант кидається налити мені ще. Вже готовий наливати, він зупиняється і запитально схиляє голову.

— Ну ж бо, ма, — каже Джейн. — Додому тебе везу я, тож пий до дна.

Я осяюю офіціанта легковажною усмішкою, і він наповнює мій келих. Коли відпиваю і оглядаю стіл, то шкодую лише, що сьогодні ввечері тут немає Вінса. Він любить добру вечірку. Коли він повернеться додому з Каліфорнії, я відвезу його до цього ресторану, щоб відсвяткувати.

Усім нам сьогодні є що святкувати. Джейн із Баррі закрили свою справу, Еліс підвищили до партнера фірми, а моя маленька Реджина щойно закінчила свій перший рік у дитсадку. Я оглядаю стіл, дивлюся на Еліс із Баррі, Гебріела з Джейн та Реджиною, і думаю: «Яка я щаслива жінка».

Коли ще Вінс повернеться додому, життя буде просто ідеальним.

— За Анджелу Ріццолі, супергеройку! — каже Гебріел, піднімаючи свою склянку з тоніком. — Яка сама роззброїла людину з пістолетом.

— Ну, не сама, — визнаю я. — Мене підтримувала Аґнес Камінскі. Тож навіть якщо її тут немає, ми маємо випити за неї також.

— За Аґнес! — кажуть вони всі, що змушує мене почуватися трохи винною, що я її не запросила, але я знаю, що якби запросила, вона б скаржилась, що їжа надто солона, музика надто гучна, і який дурень платить тридцять баксів за страву?

Тепер я підіймаю свій келих, щоб сказати тост.

— І вітання Джейн із Баррі. Після всіх цих тижнів, всієї цієї важкої роботи, ви спіймали свою людину!

— Якщо бути точними, ма, то ні, — каже Джейн.

— Але ви розкрили справу, і він уже нікого не скривдить. Тож за найкращих детективів у Бостоні!

Джейн незгодна з таким тостом, навіть якщо всі інші радо його підхоплюють. Я знаю свою доньку надто добре і бачу, що її щось гризе. А це гризе мене. Такий уже тягар материнства. Хай які дорослі в тебе діти, їхні проблеми — завжди твої проблеми.

Я схиляюсь до доньки й тихо питаю:

— У чому річ, Джені?

— Це просто було довге, виснажливе розслідування.

— Хочеш про це поговорити?

— Ні, нічого. Просто дратівливі деталі.

Я відставляю свій келих.

— Я виростила найрозумнішого копа на світі… — І замовкаю, раптом усвідомивши, що її напарник Баррі теж слухає, але він не ображається, а лише по-доброму салютує.

— З цим не посперечаєшся, пані Ріццолі.

— Гаразд, я виростила одного з двох найрозумніших копів на світі, — виправляюсь я. — Ти ж успадкувала від когось цю детективну жилку, і я не думаю, що це був твій батько.

Джейн пирхає.

— Я теж так не думаю.

— Тож, можливо, ти успадкувала її від мене. Можливо, я проллю трохи світла на вашу справу. Подивлюся на все свіжим поглядом, що скажеш?

— Я не впевнена, ма.

— Я, може, й не коп, і знаю, що мене легко недооцінювати, бо я літня жінка і все таке, але...

— Ось, — втручається Еліс, розмахуючи своїм келихом у повітрі, — це провина суспільства. Ми, жінки, втрачаємо всю цінність, коли залишаємо позаду свій репродуктивний розквіт.

— Так, гаразд. Не знаю, що там із репродуктивним розквітом. Я просто люблю, коли мене слухають. — Я дивлюся на Джейн. — Якщо тебе щось гризе, можливо, я зможу допомогти.

Джейн зітхає.

— Я не знаю, що мене гризе.

— Але ти знаєш, що щось не так, правда? Так, я це розумію. Я так само знала, що щось не так, коли твій брат Френкі сказав мені, що ночував у Майка Поповича, а насправді обкурився й вирубався. Я знала це, бо маю інстинкти.

— Мені просто потрібно про це подумати, — каже вона.

І я бачу, що вона робить це, коли ми переходимо до тірамісу на десерт, а я поліруюся вже четвертим келихом вина. Вона весь вечір мусолить єдиний келих, бо визвалася бути моїм водієм. Це в ній спрацював держслужбовець. Вона покликана охороняти закон, а тому весь вечір не може повністю розслабитися. А її свідомість явно десь іще.

Вона все ще неуважна, коли ми залазимо в її машину й пристібаємося. Вони з Гебріелом приїхали сюди нарізно, і тепер він везе Реджину додому спати, тож тут лише ми з Джейн. Хотіла б я мати більше часу наодинці з донькою. Життя летить надто швидко, вона надто зайнята, а коли я примудряюсь опинитися з Джейн наодинці, вона завжди поривається бігти кудись іще.

— Непогана була вечеря, га, ма? — питає вона.

— Еліс добре все вибрала. — Я лелію дорогоцінну коробку із залишками вечері в себе на колінах. — Гадаю, ця жінка не зовсім пропаща.

— Це підозріло схоже на комплімент.

— Так далеко я не зайду. — Я дивлюся з вікна на Еліс із Баррі, що сідають у свою машину. Така приємна людина, як Баррі, заслуговує на кращу жінку, але коли йдеться про любов, про смаки не сперечаються.

Джейн заводить двигун, і ми виїжджаємо з ресторанної парковки.

Попереду бачимо патрульну машину з увімкненими мигавками, яка щойно зупинила пікап, і тепер поліцейський з водієм стоять на узбіччі. Звісно, Джейн пригальмовує, щоб оцінити ситуацію і подивитися, чи не потрібне її втручання. Це моя донька, завжди в пошуках неприємностей.

Як і я.

— Думаю, що Ґріни, мабуть, виїхали, — кажу я.

— Що? — питає вона. Джейн насправді не слухає мене, бо її увага все ще зосереджена на патрульній машині.

— Я не бачила нікого з них уже кілька днів. Зате бачила світло всередині будинку, тож думаю, що вони, мабуть, поставили один з тих автоматичних таймерів. Таких, що вмикають у тебе світло, коли сутеніє, щоб відлякувати грабіжників.

— Ма, та ти ж постійно стежиш за цим будинком, і в грабіжників немає шансів.

Це змушує мене розсміятись.

— Так. Думаю, твоя правда.

— «Коли щось бачиш, не мовчи». Ти вивела цей слоган на зовсім новий рівень. — Переконавшись, що в патрульного все під контролем, вона проїжджає далі. — Ґріни, ймовірно, втомилися від того, що ти шпигуєш за ними.

— Я лише приглядаю за своїм районом. Якби не я, Ларрі Леопольд був би зараз мертвий, а Рік Теллі отримав вирок за вбивство.

— Ти ще не говорила з Джекі?

— Думаю, їй надто соромно зі мною говорити.

— Через її любовний зв’язок, ти маєш на увазі?

— Ні, я думаю, що радше через те, з ким у неї був зв’язок. Із Ларрі Леопольдом? Серйозно? — пирхаю я.

— Ніколи не знаєш, ма. Можливо, він — тигр у ліжку.

Якусь мить я думаю про Джонаса та його скульптурні м’язи. Визнаю, що він привернув мою увагу. І також визнаю, що в момент слабкості, після кількох зайвих мартіні в животі, у мене могли бути деякі плотські думки. На щастя, Аґнес мене спинила. Вона з самого початку бачила його наскрізь.

Тепер я почуваюся винною, що не запросила її на сьогоднішню вечерю. Хай як Аґнес може дратувати, вона була зі мною у важку хвилину. Задихаючись і кашляючи, як на те, але вона справді була зі мною.

Джейн висаджує мене вдома, і я помічаю що в Аґнес усе ще світиться. Я знаю, що лягає вона пізно й зараз, ймовірно, сидить перед телевізором і курить свої улюблені «Вірджинія слімс». Вона, мабуть, буде рада моїй компанії. І моїм дорогоцінним залишкам вечері.

Я йду до сусіднього будинку і дзвоню в двері.

— Енджі! — каркає вона, коли бачить мене на порозі. Я задкую, мало не збита з ніг хмарою сигаретного диму, що вилітає з її будинку наче від пожежі п’ятого ступеню. — А я щойно налила собі келишок! Заходь і приєднуйся.

— Я принесла закуски, — кажу їй і показую коробку.

— Я б зараз чогось пожувала. — Вона тягнеться по пляшку віскі на кавовому столику. — Налити тобі подвійний?

— Чому б ні?

Наступного ранку я за це розплачуюсь.

Прокидаюся з лунким головним болем і туманними спогадами про те, як ми прикінчили її пляшку «Джеймсона». Сонце вже високо, світло у моїй спальні сліпить, і я насилу розплющую очі, таке воно яскраве. Дивлюся на годинник і стогну, коли бачу, що вже опівдні. Ніколи більше не намагатимусь не відстати від Аґнес. Що я за супергеройка, коли сімдесятивосьмирічна бабця легко може мене перепити.

Сідаю і потираю скроні. Крізь луну в голові чую звук дверного дзвінка.

Останнє, чого я зараз хочу, це приймати гостей, але я очікую пакет від Вінса, тож сую ноги в капці і плентаюся до передпокою. І розгублено задкую, коли відчиняю вхідні двері, а там замість кур’єра поштової служби стоїть Трішія Теллі. Ці останні кілька тижнів вона провела своїх батьків крізь пекло, а тепер стоїть у мене на ґанку з очима в підлогу й пониклими плечима.

— Я знайшла це засунутим у ваші двері, — каже вона і простягає мені рекламний буклет місцевої піцерії.

— Трішіє, — зітхаю я. — Я знаю, що ти прийшла не просто вручити мені рекламку.

— Ні.

— Зайдеш?

— Гадаю, так.

— Слухай, можеш почекати кілька хвилин у вітальні? Я вчора дуже пізно лягла, тож дай мені можливість вдягтися, і я скоро повернуся.

Іду назад до спальні, щоб бодай хлюпнути в обличчя водою і розчесатися. Поки натягую джинси та свіжу блузку, гадаю, з якого такого дива ця дівчинка раптом заявилася, щоб поговорити зі мною. Невже для цього вона тут — просто поговорити? Чи я вийду й виявлю, що вона здиміла з моїм сріблом чи щось таке? З підлітками ніколи не знаєш.

Коли я повертаюся, у вітальні її немає. Я відчуваю аромат приготування кави і йду за ним до кухні, де Трішія стоїть за стійкою, наливаючи нам обом по чашці. Вона ставить їх на стіл і сідає, дивлячись на мене очікувально. Не пам’ятаю, щоб мої діти пили каву в шістнадцять, але вочевидь вона не лише її п’є, а ще й уміє варити.

Очко на користь Трішії.

Я сідаю і бачу, як руки в неї стискаються й розтискаються, ніби вона не може вирішити, чи потрібні для цієї конкретної розмови кулаки.

— Те, що сталося, — моя провина, — каже вона. — Я маю на увазі, що не я це взагалі почала, але я точно все це погіршила.

— Не зовсім розумію, про що ти.

— Це все через заняття з біології.

— Тепер я зовсім нічого не розумію.

— Річ утім, що перед самим закінченням навчального року в школі ми робили лабораторку з генетики. Мали вколоти себе у палець і взяти зразок власної крові. — Вона здригається від цього спогаду. — Мені це страшенно не подобалось. Штрикати себе.

Я співчутливо киваю.

— Я взагалі не могла зробити це сама. Довелося просити напарницю мене вколоти.

Вона супиться.

— У вас теж була біологія?

— Так, Трішіє. Віриш чи ні, але я теж колись вчилася в школі. І теж сварилася з батьками. До речі, я була дуже популярна дівчина. То як уся ця історія з біологією пов’язана з усім іншим?

— Ми вивчали групи крові. Ну, знаєте, А, В, О. І після того, як укололи себе, ми мали визначити свою групу крові. Я виявила, що у мене третя позитивна. Як і у приблизно дев’яти відсотків населення. Нічого незвичайного.

— Саме так.

— А потім, бо ми вивчали принципи генетики та успадкування груп крові, я захотіла з’ясувати групи крові моїх мами й тата, заради додаткової оцінки.

«Ага». І тут наша система освіти нас підводить. Вона не передбачає катастроф. Вона не моделює наслідків надлишку знання.

— Мама тримає картку донора крові в гаманці, тож я вже знала, що у неї друга позитивна. Тоді я спитала батька, і він сказав, що в нього перша позитивна. Отоді я й зрозуміла. — Вона глибоко зітхає. — Немає жодної можливості схрестити другу позитивну маму з першим позитивним татом і отримати третю позитивну дитину, розумієте? — сердитим помахом руки вона змахує сльози. — Мама це заперечувала, але я знала, що вона бреше. Я не могла її бачити. Я не могла бачити їх з татом разом, вдаючи, що все чудово, коли весь час знала. — Вона дивиться просто на мене. — Саме тому я втекла. Мала побути подалі від них якийсь час. Але я все ж подзвонила батькові, щоб повідомити, що зі мною все гаразд. Він знайшов мене в будинку подруги і почав кричати на мене, яка я невдячна, яке я дрібне лайно, і я просто не змогла більше тримати це в собі. Я сказала йому, що він — не мій батько, що ми всі живемо в брехні.

— Це ти йому сказала?

Вона повісила голову.

— Це була помилка.

— Тоді він не почув цього від ніякого приватного детектива.

— Якого приватного детектива?

— Людини в білому фургоні.

— Я нічого не знаю ні про який білий фургон. Я лише знаю, що не мала йому казати. Я мала зберегти це в таємниці, хай би він і далі думав, що немає жодних проблем. Вірив, що ми просто одна велика фейкова щаслива родина. Але я не змогла втриматися.

— Ти також сказала йому, що твій батько — Ларрі?

— Ні, я не знала, що це він. — Вона відразливо кривиться, що абсолютно зрозуміло. Яке ще обличчя в тебе буде, коли ти виявиш, що маєш спільні гени з Ларрі Леопольдом? — Повірити не можу: моя мама — з ним... — Її пересмикує.

— Тоді як же Рік дізнався?

— Мама нарешті зізналася. Того вечора вона сказала йому, хто це був. І саме тому все це сталося. Чому мій батько приїхав до будинку Ларрі.

— О, Трішіє. Що там було!

— Знаю-знаю. — Вона зітхає. — А могло б бути ще гірше, набагато гірше, якби ви не опинилися там, щоб його зупинити, пані Ріццолі. Він міг убити Ларрі. Тоді б його посадили до в’язниці до кінця життя. Все через мене.

— Ні, люба. Не через тебе. Ніколи не звинувачуй себе за це. Це дорослі все накоїли. — Я замовкаю. — Винні майже завжди дорослі.

Трішія опускає голову на руки і плаче тихими слізьми. Вона так не схожа на мою доньку, коли та була підлітком. Моя Джені не плакала тихими слізьми. Якщо вона отримувала удар, то не плакала; вона одразу била у відповідь. Але Трішія набагато чутливіша дівчинка, і їй буде потрібна допомога її мами, щоб з цим упоратись.

Я маю подзвонити Джекі. Це буде незручна розмова, бо вона не знає, скільки я знаю про її родину, але вони з Трішією потрібні одна одній, і я, можливо, та, хто має знову штовхнути їх в обійми одне одного.

Проводжаю Трішію до виходу, і коли вона йде вулицею думаю про те, що скажу Джекі по телефону. Нічого осудливого; вона вже й так знає, що налажала (до того ж із Ларрі Леопольдом!), а тепер їй потрібен друг. Якусь мить я стою на ґанку, оглядаючи район, надихаючи себе зробити цей страшний телефонний дзвінок. Навіть попри те, що все так само, вулиця чомусь здається іншою. Газон Леопольдів такий самий доглянутий, як завжди, але всередині цього будинку шлюбна криза. Джонас — людина, яку колись знали як нашого місцевого «морського котика», не стовбичить на своєму звичайному місці у вікні, тягаючи залізяки. Мабуть, боїться висунути носа після того, як виявився шахраєм. А Ґріни? Навіть цієї ясної й гарної неділі їхні жалюзі закриті, а таємниці надійно сховані.

Я вже збираюся зайти назад до будинку, коли помічаю наближення знайомого білого фургону. Це той самий фургон, що весь час їздить моєю вулицею, його я бачила кілька вечорів тому припаркованим біля будинку Леопольдів. Я припускала, що він належить якомусь приватному детективові, якого найняв Рік, але тепер знаю, що це не так. Тож хто їздить у цьому фургоні і чому він весь час повертається до мого району?

Він повільно пропливає повз мій будинок і зупиняється на узбіччі за кілька будинків далі. Там він просто стоїть з вимкненим двигуном. Чому водій не виходить? Чого він чекає?

Не можу більше витримати цю непевність. Я жінка, що не побоялась людини з пістолетом і врятувала життя Ларрі Леопольда. І безумовно зможу розгадати цю маленьку загадку.

Хапаю свій мобільний і виходжу з дому. Цей фургон уперше зупинився тут достатньо надовго вдень, щоб я могла його добре роздивитися. Я роблю фото заднього номерного знаку, потім підходжу до дверцят водія і стукаю йому у вікно.

— Агов? — кличу я. — Агов?

Він відриває погляд від свого мобільного і дивиться на мене. Це білявий чоловік за тридцять з широкими плечима і без усмішки. Абсолютно без жодної усмішки.

— На кого ви працюєте? — питаю я.

Він просто продовжує дивитися на мене, ніби я говорю іноземною мовою.

— Бо це моя робота — наглядати за цим районом. Я бачила вас на цій вулиці вже багато разів і хотіла б знати, які у вас тут справи.

Не думаю, що достукалась до нього, бо він усе ще не відповідає. Можливо, це тому, що він бачить перед собою лише середнього віку домогосподиню, яку можна просто ігнорувати. Але мене ігнорували надто довго, і я від цього втомилась. Я виструнчуюсь. Настав час спробувати голос моєї доньки, її авторитетність. Що б сказав у такій ситуації коп?

— Доведеться подзвонити куди слід, — кажу я йому.

Це робить диво.

— У мене тут доставка, — нарешті каже він. — Квітів.

— Для кого?

— Зараз гляну ім’я ще раз. Воно на бланку замовлень ззаду.

І вибирається з фургону. Він ще більший, ніж здавався на водійському сидінні, і коли я йду за ним до задніх дверцят фургону, почуваюся так, наче йду позаду Геркулеса.

— Може, ви глянете на ім’я, — пропонує він. — Скажете, чи туди я приїхав?

— Покажіть мені.

Він відчиняє задні дверцята і відступає вбік, щоб я могла подивитися на квіти.

От тільки квітів там немає. Там лише порожній кузов.

Його рука затискає мені рота. Я намагаюсь звільнитися, пручатися, але борюся з якоюсь стіною м’язів. Коли він підіймає мене й закидає в кузов, телефон падає на землю. Він теж залазить всередину й затраскує дверцята, замикаючи в пастці з собою. Після яскравого сонячного світла всередині здається так темно, що я ледь розрізняю його фігуру, яка схилилася наді мною. Чую, як він відмотує клейку стрічку.

Я набираю повітря в груди, щоб закричати, а він заклеює мені рота. Перевертає мене на живіт і грубо заламує руки за спину. За кілька секунд зв’язує мої зап’ястки та гомілки, працюючи з вправною та грубою ефективністю.

Професіонал. А це означає, що я помру.