Послухай мене

32

— Загальний тост! За нашу неймовірну піаністку! — вигукнув Майк Антрім.

Мора сподобилась на грайливу усмішку, поки її колеги-музиканти піднімали свої келихи з шампанським. Їй завжди було некомфортно почуватися центром уваги, але це був не той вечір, коли вона могла скромно заховатися в куточок — не після її бездоганного виступу.

— За нашу неймовірну піаністку! — підхопили всі.

Деніел нахилився ближче й прошепотів:

— Ти заслужила ці аплодисменти. Насолодися моментом.

Вона підняла свій келих, щоб привітати зібрання.

— Дякую вам. Ми, може, й аматори, але я думаю, що сьогодні ввечері ми всі звучали збіса добре.

— Гей, я вже готовий закинути свій стетоскоп, — вигукнув хтось. — Коли вирушаємо з гастролями?

— Насамперед, — сказав доктор Антрім, — будь ласка, всі займіться їжею в їдальні. Якщо ви не допоможете нам її прикінчити, ми їстимемо залишки весь наступний місяць.

Перед виступом Мора надто нервувала, щоб щось з’їсти, і тепер була голодна як вовк. Вона проштовхалася до їдальні, де наповнила свою тарілку крабовими кексиками, яловичою вирізкою та хрумкими шпичаками спаржі. Вона також узяла ще один келих вина, цього разу густого й насичено-червоного, яке щасливо потягувала, виходячи до просторої вітальні Антрімів, щоб поспілкуватися з іншими гостями.

Майк помахав їй, запрошуючи до свого кола.

— Моро, ходіть до нас! Ми говоримо про те, яку музику взяти до наступної програми.

— Наступної програми? Я ще не відійшла від цієї.

— Думаю, ви маєте вибрати щось драматичне. Або шалено романтичне, — сказала Джуліанна. — Я от нещодавно слухала концерт Рахманінова по радіо. Що скажете?

Усі музиканти в колі застогнали.

— Джуліанно, люба, — сказав її чоловік, — ми лише аматори.

— Але я думаю, це б сподобалося широкій публіці.

До Мори повернувся один зі скрипалів.

— Рахманінов? Готові до виклику?

— Ніколи за мільйон років, — сказала вона. — У мене від самої думки про те, як це грати, пітніють руки.

Антрім розсміявся.

— Не думав, що щось узагалі може змусити нашого крутого патологоанатома спітніти.

«Якби ти тільки знав», — подумала Мора. Крижана докторка Айлс, Королева Покійників, була лише фасадом. Жінкою, що ніколи не боялась і завжди була впевнена у своїх силах. Це була маска, яку вона вдягала на місцях злочину та в залах суду, і грала цю роль так довго, що більшість людей вважала її справжньою.

Більшість людей.

Вона оглянула кімнату, шукаючи Деніела, але він стояв по інший бік вітальні з донькою Антрімів Емі, й обоє були зосереджені на одній із картин на стіні.

— Вашим друзям сподобався концерт? — спитала Джуліанна.

— Я ще не мала нагоди поговорити з ними. Там було стільки людей, якийсь хаос.

— Аншлаг! — сказав доктор Антрім. — Я чув, що були розпродані всі квитки.

— Я помітила, що детектив Ріццолі пішла з середини, — завважила Джуліанна. — Який жаль, що вона не залишилася дослухати до кінця.

— Детективи, ймовірно, як ми, лікарі, — зітхнув доктор Антрім. — Їх завжди кудись видзвонюють.

— Ми всі знаємо, як це, — сказала одна віолончелістка. — Перервані дні народження, пропущені виступи дітей. Добре, що хоч нашу зіркову піаністку не висмикнули на якесь місце злочину.

— Мої виклики принаймні нетермінові, — усміхнулася Мора.

— Ну, а я бачу термінову ситуацію просто зараз, — сказав доктор Антрім. — Ваш келих спорожнів! — Він потягнувся по пляшку червоного вина, але зупинився, перш ніж налити. — Ще?

— Так, будь ласка. Сьогодні Деніел за кермом.

Антрім заново наповнив її келих, потім глянув через кімнату на Деніела та Емі, що все ще були зосереджені на картині.

— Бачу, його цікавить мистецтво.

— Так. Особливо сакральне.

— Тоді він має подивитися на триптих у моєму кабінеті. Я купив його в Греції кілька років тому. Продавець божився, що він старовинний, але Джуліанна в цьому сумнівається.

— А Деніел також із медичної галузі? — спитала Джуліанна.

— Ні. — відповіла Мора.

У розмові повисла пауза, під час якої було б природно, якби вона заповнила пробіл і відповіла не невисловлене запитання Джуліанни, яке завжди боялась почути: «А де Деніел працює?». Правда була надто складна і незмінно всіх дивувала, тож вона швиденько розвернулася до шафи зі скрипками за скляними дверцятами.

— Розкажіть мені історію цих інструментів, Майку, — попросила вона. — Як у вас опинились аж п’ять скрипок?

— Правду? — засміявся Антрім. — Я продовжую їх купувати, бо думаю, що одного дня нарешті знайду таку, з якою зазвучу як Ойстрах. Натомість звучу однаково погано з усіма ними.

— Принаймні ти вмієш грати на музичних інструментах, — сказала Джуліанна. — Я навіть читати музику не вмію. — Вона оглянула їхніх гостей. — Усі ці талановиті лікарі! Я почуваюся в цій кімнаті двієчницею.

Антрім обвив рукою талію дружини.

— Зате ти готуєш, як янгол.

— Якщо тільки янголи готують.

— Ми так і познайомилися, знаєте? Джуліанна керувала маленькою кав’ярнею навпроти лікарні. Я щодня заходив туди, щоб замовити обід і потеревенити з цією гарненькою дівчиною.

— Сендвіч з індичкою та беконом і подвійне капучино, — сказала Джуліанна. — Він щодня замовляв один і той самий обід.

— Бачите? — засміявся Антрім. — Як я міг опиратися жінці, що знає шлях до шлунку чоловіка?

— До речі, ми маємо поповнити ті таці. У мене там ще крабові кексики розігріваються в духовці.

Антріми попрямували до кухні, а Мора пошукала поглядом Деніела, і коли не побачила його, перетнула кімнату й підійшла до картини, де той раніше стояв з Емі. Вона зрозуміла чому цей твір його зацікавив. Це було кубістське зображення Мадонни з немовлям, передане помаранчевими й червоними квадратами. Різке відхилення від сакральних картин, якими Деніел так захоплювався, навіть якщо воно зображувало ту саму улюблену ікону.

Вона почула його голос вдалині і вийшла на звук у коридор, де вони з Емі стояли перед чорно-білою фотографією.

— Моро, ходи подивися на це, — запросив Деніел. — Це п’яцца Сан-Марко, якою більшість людей її ніколи не бачила. Безлюдна!

— Я встала о четвертій ранку, щоб зробити цю світлину, — сказала Емі. — Це був єдиний час, коли там не юрмилися туристи.

— Це ви знімали, Емі? — спитала Мора.

— Ми були у Венеції на мій шістнадцятий день народження. — Вона всміхнулася в бік зображення. — Ця подорож змусила мене полюбити мистецтвознавство. Не можу дочекатись, коли знову поїду до Італії. Тато каже, що наступного разу ми відвідаємо галерею Уффіці. Я писала диплом про тамтешню картину, але ніколи не бачила її наживо.

— Ваш тато сказав, що Деніелові може сподобатись триптих у його кабінеті.

— О, чудова ідея. Мама думає, що це підробка. Можливо, Деніел зможе сказати, так це чи ні.

Емі провела їх коридором і увімкнула світло. Достатньо було одного погляду, щоб зрозуміти, що цей кабінет належить лікареві. Книжкову шафу заповнювали здебільшого ті самі медичні тексти, які Мора мала у власному домашньому кабінеті: Гаррісон та Шварц, Сабістон та Золлінґер. Збоку стояло в рамочці фото Майка та Джуліанни у весільному вбранні, й маленька Емі між ними. На фото їй було років десять, казкова принцеса з трояндовою короною на короткому чорному волоссі.

— Ось цей сумнозвісний триптих, — Емі вказала на картину на стіні. — Мама думає, що тата обдурили, але продавець антикваріату в Атенах божився, що йому сто років. А ви що скажете, Деніеле?

— Я не такий вже експерт, щоб говорити про його вік чи автентичність, — сказав Деніел, нахиляючись ближче, щоб роздивитися картину. — Але я впізнаю цих святих. Це канонічні фігури Грецької православної церкви. Жінка в центрі — Богородиця, яку ми знаємо як Марію, матір Ісуса. На лівій панелі явно Іоанн Хреститель. А на правій, на підставі покрою його вбрання та коміра, має бути святий Миколай.

— Єпископ Мирлікійський, — додала Емі.

Деніел усміхнувся.

— Не всі знають, що справжній Санта Клаус був турком. — Він вказав на нижній кут. — Тут фрагмент якогось тексту. Моро, підійди, подивися. Ти трохи знаєш грецьку, можливо, зможеш це прочитати.

Мора наблизилася, щоб придивитися ближче.

— Він такий дрібний. Мені потрібне збільшувальне скло.

— Тато має одне десь тут, — сказала Емі і розвернулася до столу. — Думаю, він тримає його у верхній...

Мора почула гучне ахкання і розвернулася. Емі стояла завмерла, затиснувши рукою рота і дивлячись крізь вікно.

— Що сталося? — спитала Мора.

— Він тут. — Емі позадкувала від вікна. — Він знайшов мене.

— Хто?

Емі подивилася на Мору дикими очима.

— Людина з кладовища!

Деніел підійшов до вікна і визирнув на задній двір.

— Я нікого там не бачу.

— Він стояв біля дерева й дивився на мене!

Деніел попрямував до дверей.

— Вийду на вулицю.

— Зажди, — гукнула Мора. — Деніеле?

Він вибіг через задні двері в ніч, таку густу від вологи, що це було наче пройти крізь стіну пари. І вона — за ним. Разом стояли на газоні, скануючи темряву. З будинку лунали звуки джазу і приглушені голоси гостей Антрімів, але надворі лише дзвінко сюрчали цвіркуни. Мора розвернулася й побачила Емі, що стояла у вікні кабінету, стривожено стежачи за ними.

— Тут нікого немає, — сказав Деніел.

— Він мав час утекти.

— Якщо тут узагалі хтось був.

Вона подивилася на нього і тихо спитала:

— Ти думаєш, вона це собі уявила?

— Можливо, бачила власне відображення, а подумала, що бачить когось тут.

Мора пройшла вологою травою і присіла під деревом.

— Деніеле, — сказала вона тихо. — Вона не фантазувала. Тут хтось був.

Він опустився біля неї і подивився на щось чітко помітне на землі: відбитки взуття.

Мора дістала телефон і подзвонила Джейн.

— Відповідне закінчення божевільного вечора, — сказала Джейн. — Спочатку моя мама роззброює людину з пістолетом. А тепер ще й переслідувач Емі, схоже, повернувся.

— Ти забула згадати мій тріумфальний дебют як піаністки, — додала Мора.

— О, так, — Джейн зітхнула. — Вибач, що рано зірвалася з твого концерту, Моро. Але коли я прочитала те повідомлення від мами...

— Я просто жартую. Мамині справи завжди на першому місці.

Вони сиділи пліч-о-пліч у напівтемряві заднього двору Антрімів. Було вже опівночі, інші гості розійшлися, крім Мори з Деніелом, і навкруг панувала тиша. Мора глянула на поділ своєї шовкової спідниці, що був тепер вологим та, ймовірно, у плямах від мокрої трави. Кожне розслідування мало свою ціну, але це було дорожчим, ніж більшість.

Мора піднялася на ноги, і від довгого перебування в незручній позі їй заболіли стегна.

— Він знає, де вона живе. У будь-який час може з’явитися знову.

Джейн теж устала.

— Її батьки налякані. І збіса люті.

— Сподіваюсь, вони не звинувачують у цьому тебе?

— А кого ще їм звинувачувати? Їхню доньку переслідують, а я, схоже, не можу його спіймати. — Джейн розвернулася подивитися на мигавку патрульної поліцейської машини, припаркованої на вулиці. — Ви з Деніелом узагалі нікого не бачили?

— Ні. Емі єдина, хто його бачив. Доки ми вийшли, він зник. З усіма цими гостями тут стояло не менше дюжини машин, припаркованих на вулиці, тож його машину важко було помітити. Звідси він чітко бачив кабінет. — Мора повернулась до вікна, де всередині все ще горіло світло. — Поки ми були там, дивлячись на картину, він стояв просто тут, у дворі. Стежив за нею.

— Детективе Ріццолі?

Вони розвернулися й побачили, що крізь задні двері вийшла Джуліанна і йде до них через газон. Ніч була тепла, але вона обіймала себе, неначе змерзла, коли зупинилася наполовину в темряві, з обличчям у тіні бузкового куща.

— Що нам робити? — спитала вона.

— Ви маєте охоронну систему. Тримайте її ввімкненою.

— Але якщо тримати Емі весь час удома, це не дасть відчуття безпеки. Знати, що він може з’явитися тут у будь-який час. Майк має працювати, тож він не може бути тут постійно, щоб нас захищати.

— Поліція готова під’їхати за десять хвилин, пані Антрім.

— Що якщо їх щось затримає? До того часу, як вони під’їдуть, він може бути вже всередині нашого будинку, напасти на нас. Напасти на неї. — Вона обійняла себе міцніше і подивилася через плече на вулицю, ніби хтось стежив за ними навіть зараз. — Поки ви не спіймаєте цю людину, я хочу забрати Емі звідси. Я знаю, куди її відвезти.

— Куди ви хочете поїхати?

— Ми маємо будиночок на озері біля Національного лісу Дугласа. Це дуже далеко звідси, і він ніколи не зможе нас там знайти. Майк згоден, що це ідеальне місце, куди можна поїхати. Він має залишитися в місті через роботу, але приєднається до нас у суботу. Зараз я не хочу, щоб Емі була тут.

Мора подивилася на будинок, кожна кімната якого була абсолютно відкрита. Як легко зазирнути вночі до чужого будинку, підмітити особливості життя господарів. Побачити, як вони готують вечерю, сідають за стіл. Побачити, що вони дивляться по телевізору, дізнатися час, коли вони йдуть нагору і вимикають світло. Уночі кожен будинок приваблює погляди сторонніх людей, чий інтерес може бути зовсім не безневинний.

— Якщо ви хочете її кудись вивезти, — сказала Джейн, — поїдьте краще до готелю чи будинку когось із друзів. Але ваш будиночок на озері? Я не зможу захистити її там.

— А тут ви її захистити зможете?

— Я лише намагаюсь убезпечити її, пані Антрім.

— Як і я, — сказала Джуліанна. Її обличчя приховувала тінь, але в голосі звучав холодний метал. — Ви робіть свою роботу, детективе. А я робитиму свою.