Послухай мене

38

Детектив Ріццолі знову тут. Крізь вікно в передпокої Емі бачила, як вона стоїть біля вхідних дверей, і гадала: чому та прийшла, коли минуло вже кілька тижнів після їхньої останньої розмови. Можливо, їй потрібно прояснити якісь останні деталі, перш ніж справу офіційно закриють, остаточно розставити крапки над «І».

Емі відчинила двері і привітала Джейн усмішкою.

— Не знала, що ви сьогодні заїдете. Так приємно знову вас бачити.

— Я вирішила заїхати подивитися, як ви з мамою почуваєтеся.

— У нас усе чудово, дякуємо вам. Тепер, коли це все скінчилося, ми обидві спимо набагато краще. Будь ласка, заходьте.

— Ваша мама вдома? — спитала Ріццолі, зайшовши всередину.

— Вискочила в магазин, але скоро повернеться. Ви хотіли поговорити з нею?

— Так. І з вами також.

— Ходімо до кухні. Я збиралась заварити чай. Хочете чаю?

— Було б чудово, дякую.

Вони пішли до кухні, й Емі поставила чайник. Мама привчила її до цього дуже давно: вранці пропонуй гостям каву, а ввечері чай. У будь-якому разі ти завжди маєш запропонувати гостеві щось попити. Поки Емі чекала, щоб закипіла вода, вона бачила, як детектив Ріццолі набирає якесь повідомлення, а потім уважно оглядає кухню. Вона ніби бачила її вперше, хоч це безумовно був не перший візит Ріццолі до їхнього будинку. Можливо, вона просто захоплювалась двостулковим холодильником з нержавіючої сталі чи плитою на шість конфорок — обладнанням, яким дуже пишалася її мама.

— А вона любить готувати, чи не так? Ваша мама.

— Вона готує все сама. Це предмет її гордості, — сказала Емі, відкриваючи пластиковий контейнер із Джуліанниними лимонними паличками.

— Як вона навчилась готувати?

— Не знаю. Вона просто завжди це робила. Саме цим заробляла на життя, коли я була маленька. Працювала у ресторанах, кав’ярнях.

— Я чула, що саме там вона познайомилася з доктором Антрімом. У кав’ярні навпроти лікарні.

Емі засміялась.

— Я тисячу разів чула цю історію.

— Це було одразу після того, як ви переїхали до Бостона?

— Мені було дев’ять років. Ми тоді жили у жахливій маленькій квартирці в передмісті. Потім мама познайомилася з татом, і все змінилося. — Емі виклала лимонні палички на гарну порцелянову тарілку і принесла її на стіл. «Презентація — половина привабливості», — завжди казала її мама.

— А де ви з мамою жили раніше? До Бостона?

— У багатьох різних місцях. Вустері. На півночі штату Нью-Йорк.

— І Вермонті. Ви там народилися, чи не так?

— Ну, так далеко назад я не пам’ятаю.

— Ви пам’ятаєте, як жили в штаті Мен?

— Ми там ніколи не жили. — Емі поклала ложкою в заварник листя улуну, залила гарячою водою і залишила настоюватися.

— Але ви там бували.

— Одного разу, у відпустці. Тато хотів побачити маяки, а весь тиждень лив дощ. Більше ми туди не їздили.

Якусь мить вони сиділи за столом під цокання кухонного годинника, поки настоювався чай. З усією цією розмовою ні про що здавалось, що вони просто вбивають час, і детектив Ріццолі, мабуть, справді приїхала побачитися з Джуліанною. Чай був ще не зовсім готовий, але Емі все одно налила його у дві чашки, присунула одну своїй гості і піднесла свою до губ.

— Перш ніж ви відіп’єте чаю, мені потрібно взяти у вас мазок з рота, — сказала Джейн.

Емі відставила чашку і насупилася, коли Ріццолі дістала з кишені спеціальний тампон і зняла з нього ковпачок.

— Навіщо? Для чого це?

— Це просто для виключення можливих підозрюваних. На ножі знайшли кров більш ніж однієї людини, і лабораторії потрібна ДНК усіх, хто був у будиночку.

— Але ж ви знаєте, що моя мама порізалася того вечора. Тож на ножі мала бути її кров.

— Нам потрібна також ваша ДНК. Просто щоб закрити справу. Такий порядок.

— Гаразд, — нарешті сказала Емі.

Ріццолі взяла зразок, закрила тампон ковпачком і сунула його назад у кишеню.

— Тепер розкажіть мені, як ви почуваєтеся, Емі. Мабуть, для вас це були важкі кілька тижнів. Коли вас переслідувала ця людина.

Емі тішилася теплом своєї чашки.

— Зі мною все гаразд.

— Справді? Бо було б нормально мати якийсь ПТСР.

— Мені снилися жахи, — визнала Емі. — Тато каже, що найкраще, що я можу зробити, це залишатися зайнятою. Повернутись до навчання, отримати диплом. — Вона сумно засміялась. — Навіть якщо мама хоче, щоб я вічно залишалася вдома з нею.

— Вона завжди вас так захищала?

— Завжди, — усміхнулася Емі. — Перш ніж вона познайомилася з татом, ми були з нею лише вдвох. Я пам’ятаю, як ми часто співали в машині цю пісню: «Ми з тобою проти світу».

— Як далеко в минуле ви пам’ятаєте?

Це запитання змусило Емі замовкнути. Розмова раптом змінилася, набувши нового напрямку, що її спантеличував. Вона почувалася незручно під пильним поглядом Ріццолі, яка неначе ловила кожне її слово. Це більше не здавалося звичайними теревенями за чаєм; а починало нагадувати допит.

— Чому ви ставите всі ці запитання?

— Бо я все ще намагаюсь зрозуміти мотиви Джеймса Крейтона. Чому він переслідував вас? Що робило вас для нього такою особливою, і коли він побачив вас уперше?

— На кладовищі.

— Чи не було це раніше? Чи можливо, що коли ви були маленька, Джеймс Крейтон знав вашу маму?

— Ні, вона б сказала мені про це. — Емі відпила чаю, але той уже охолов. Вона помітила, що Ріццолі свого навіть не торкнулась, а просто сиділа там, стежачи за нею.

— Розкажіть мені про вашого батька, Емі. Не доктора Антріма, а справжнього батька.

— Навіщо?

— Це важливо.

— Я намагаюсь не думати про нього. Взагалі.

— Але ж ви маєте пам’ятати його. Коли ваша мама вийшла заміж за Майка, вам було вже десять років. Я бачила весільне фото в кабінеті доктора Антріма. Ви були дівчинкою, що кидає пелюстки квітів під ноги молодим.

Емі кивнула.

— Вони одружилися на Ліхтарному озері.

— А ваш справжній батько?

— Як на мене, Майк Антрім — мій єдиний батько.

— Але була ще одна людина, на ім’я Брюс Флеґлер. Тесля, що працював на випадкових роботах, переїжджав з містечка до містечка, лагодив столи, ремонтував кухні.

— І як Брюс з усім цим пов’язаний?

— То ви все ж таки пам’ятаєте його ім’я.

— Намагаюсь забути. — Емі різко зірвалася на ноги і схопила свій мобільний з кухонної стійки. — Я напишу мамі, щоб вона прийшла додому просто зараз. Вона точно зможе відповісти на ваші запитання.

— Мені потрібно знати, що пам’ятаєте ви.

— Я не хочу! Він був жахливий.

— Ваша мама казала, що вам було вісім років, коли вона з ним порвала. Це вже достатній вік, щоб пам’ятати багато деталей.

— Так, я була достатньо велика, щоб пам’ятати, як він її бив. Я пам’ятаю, як вона заштовхувала мене в спальню, щоб уберегти від нього.

— Що сталося з Брюсом Флеґлером?

— Спитайте мою маму.

— А ви не знаєте?

Емі сіла й подивилася на Джейн через стіл.

— Що я добре пам’ятаю, то це день, коли ми пішли від нього. Запхали свій одяг у валізу і застрибнули в машину. Мама сказала мені, що все буде гаразд, що нас чекає велика пригода, лише нас удвох. Достатньо далеко звідти, щоб він ніколи нас не знайшов, і ми б ніколи більше не боялися.

— Де він зараз?

— Мені байдуже. Навіщо це вам?

— Мені потрібно його знайти, Емі.

— Навіщо?

— Бо я вважаю, що дев’ятнадцять років тому він убив одну жінку. Задушив її в неї вдома і забрав її трирічну доньку. Він має сісти до в’язниці.

Телефон Емі дзенькнув. Вона побачила повідомлення від мами.

— Ваша мама знає, що зробив Брюс? Чи не тому вона його покинула?

Емі відстукала відповідь і відклала телефон.

— Чи знає вона, що жила з убивцею? — спитала Джейн.

Вони обидві почули звук обертання ключа у вхідних дверях, і Емі підхопилася.

— Вона повернулася. Чому б вам не спитати її саму?

Джуліанна пройшла до кухні з пакетом продуктів у супроводі аромату свіжого базиліку. Поставила пакет на стійку, і там дзенькнули скляні пляшки. Жінка осяяла Джейн усмішкою.

— Детективе Ріццолі, якби я знала, що ви заїдете, то поспішила б додому раніше.

— Ми з Емі просто розмовляли, — сказала Ріццолі.

— Вона взяла в мене мазок з рота, мамо, — сказала Емі.

— В Емі? — Джуліанна насупилася. — Навіщо? Тепер, коли цей жах скінчився...

— Ви так думаєте? Що він скінчився?

Якусь мить Джуліанна змірювала Ріццолі поглядом, і Емі не сподобалось довге мовчання після цього. Їй не сподобалось, як усмішка її мами зникла. Обличчя Джуліанни тепер було неможливо прочитати, — порожня маска, яку Емі вже бачила раніше, і вона знала, що це означає.

— Мені буде потрібен мазок з вашого рота також, пані Антрім.

— Але ви вже знаєте, що на ножі була моя кров. Ви бачили поріз у мене на руці того вечора. Я отримала його, коли захищала свою доньку. Билася з цією людиною.

— Його звали Джеймс Крейтон.

— Хай там як його звали!

— Я впевнена, що ви знали його ім’я, пані Антрім. Ви також знали, чому його так цікавила ваша донька. Він мав для цього всі причини.

— Не знаю, про що ви говорите.

— Розкажіть мені про біологічного батька Емі. Я вважаю, його звали Брюс Флеґлер.

— Ми не називаємо це ім’я. Ніколи.

— Чому ні?

— Бо він був помилкою. Найбільшою помилкою мого життя. Коли я зустріла його, мені було сімнадцять. Знадобилось десять довгих років, щоб нарешті піти від нього.

— Де Брюс зараз?

— Гадки не маю. Ймовірно, б’є якусь іншу бідолашну жінку. Якби я не пішла від нього, то вже була б мертва. Можливо Емі також.

— Ви на все готові заради Емі, чи не так?

— Авжеж, — Джуліанна подивилася на Емі. — Вона ж моя донька.

— Але я так не думаю, пані Антрім.

Емі поперемінно дивилася на обох жінок, не впевнена, що робити. Що казати. Мама застигла, але на її обличчі не було жодного натяку на паніку.

— Емі, — сказала Джуліанна спокійно, — будь ласка, сходи нагору до моєї спальні. Принеси сюди наш старий фотоальбом. Той, що з твоїми дитячими фото та свідоцтвом про народження. Він у шафі, на верхній полиці. І принеси мені паспорт. Він у шухляді мого комоду.

— Мамо?

— Йди, люба. Це просто непорозуміння. Усе буде гаразд.

В Емі тремтіли ноги. Вона вийшла з кухні і піднялася сходами до батьківської спальні. Одразу пройшла до маминої шафи і потягнулася по стос фотоальбомів на полиці. Поклала їх на ліжко і знайшли альбом, який просила її мама. Емі знала, що це був той самий, бо йому було вже більше десяти років, і палітурка почала кришитися, але вона відкрила обкладинку, просто щоб переконатися. На першій сторінці була світлина молодої Джуліанни, що стояла під дубом, колишучи на руках своє чорняве немовля. Навпроти цієї світлини під обкладинкою було свідоцтво про народження Емі Веллман, народженої у штаті Вермонт, вагою два кілограми чотириста тридцять грамів. Рядок для імені батька був порожній. Вона закрила альбом і якусь мить посиділа на ліжку, думаючи про те, що буде далі. Що зробить її мама, що має зробити вона.

Емі перетнула кімнату до маминого комоду і висунула верхню шухляду. Відсунула акуратно складені шовкові шалики і потягнулась за тим, що попросила принести її мама.