Послухай мене

5

За досвідом Джейн, лікарні були місцем, де траплялося щось погане. Народження її доньки Реджини чотири роки тому — подія, що мала стати радісною, була натомість водночас страшною та болючою, випробуванням, що закінчилося кров’ю та стріляниною. «Люди приходять сюди помирати» — думала вона, коли вони з Фростом зайшли до лікарні «Пілґрім» і піднялися ліфтом на шостий поверх до хірургічної реанімації. Під час пандемії, коли містом носився СОVID-19, це справді було місце, куди людей привозили помирати, але цього недільного вечора в реанімації панував моторошний спокій. Самотня працівниця відділення сиділа на посту за столом, де на моніторах блимали шість серцевих ритмів.

— Детективи Ріццолі та Фрост, бостонська поліція, — сказала Джейн, показуючи свій значок. — Нам потрібно поговорили з колегами Софії Суарес. Кимось, хто працював з нею.

Працівниця кивнула.

— Ми так і думали, що ви прийдете. Я знаю, що всі хочуть поговорити з вами. — Вона потягнулась по телефон. — І я ще покличу доктора Антріма.

— Доктора Антріма?

— Завідувача нашої реанімації. Він має бути ще у лікарні. — Вона підняла очі на медсестру, що з’явилася з одного із відсіків для пацієнтів. — Мері Бет, прийшли з поліції.

Медсестра одразу підійшла до них. Вона була руда й цибата, з краплинами чорної туші на віях.

— Я — Мері Бет Ніл, старша медсестра. Ми всі в шоці щодо Софії. Ви вже піймали того, хто це зробив?

— Тільки починаємо, — сказала Джейн.

Одна за одною біля посту до них приєднувалися ще медсестри, формуючи коло похмурих облич. Фрост швидко занотовував їхні імена: Фран Суза — якийсь пожежний гідрант, а не жінка, з темним волоссям і короткою чоловічою стрижкою. Пола Дойл, білявка з хвостиком, худа, засмагла й підтягнута наче модель. Альма Акіно в окулярах у величезній оправі, що закривали її ніжне обличчя.

— Ми не могли в це повірити, коли почули новини минулого вечора, — сказала Мері Бет. — Ми не знаємо нікого, хто б хотів скривдити Софію.

— Боюсь, що хтось це таки зробив, — сказала Джейн.

— Тоді це був хтось, хто її не знав. Господи, світ здурів.

Коло медсестер кивнуло в сумній згоді. Для тих, хто зобов’язувався рятувати життя, забрати життя, особливо життя однієї з них, мабуть, справді здавалось якимось божевіллям.

Двері до відділення рипнули, й увійшов лікар у білому халаті, що майорів навколо його довгих ніг. Він не зробив жодного руху, щоб потиснути їм руки; у цьому постпандемічному світі тримати дистанцію стало вже новою нормою, але він зупинився достатньо близько, щоб Джейн прочитала ім’я на його бейджику. Це був чоловік добряче за п’ятдесят, в окулярах у черепаховій оправі і з серйозним обличчям. Джейн найбільше виділила його серйозність. Вона бачила її у його насуплених бровах, стривоженому погляді.

— Я — Майк Антрім, — сказав він. — Завідувач реанімації.

— Детективи Ріццолі та Фросг, — відрекомендувалася Джейн.

— Ми весь час сподівалися, що вони неправильно назвали ім’я. Що це був хтось інший, — сказала Мері Бет Ніл. — Інша Софія.

На якусь мить усі замовкли, і єдиним звуком було гудіння апарату ШВЛ у відсіку одного з пацієнтів.

— Скажіть, як ми можемо допомогти, — попросив доктор Антрім.

— Ми намагаємось простежити в часі те, що сталося в п’ятницю. — Джейн оглянула персонал відділення. — Коли ви всі востаннє її бачили?

— У кінці вечірньої зміни. Ми передаємо пацієнтів нічній зміні об одинадцятій. Тож закінчили ми, мабуть, близько одинадцятої п’ятнадцять, — відповіла Фран Суза.

— А потім?

— Після цього я одразу пішла додому.

Інші медсестри закивали, наче кажучи: «Я теж».

— А ви, докторе Антрім? — спитала Джейн.

— У п’ятницю я був тут, керував відділенням.

— О котрій ви бачили, як Софія покидає лікарню?

— Насправді я не бачив, як вона йшла. Я був зайнятий пацієнтом з сьомої койки. Він продовжував нас непокоїти. Ми годинами намагались його стабілізувати, але боюсь, що до ранку він відійшов. — Лікар зупинився, кинувши погляд на відсік номер сім.

— Нещаслива койка, — сказала Мері Бет м’яко. — Саме там помер Тоні.

Фрост підняв очі від свого блокноту.

— Тоні?

— Чоловік Софії, — пояснив доктор Антрім. — Після операції він був пацієнтом цього відділення майже місяць. Бідолашна Софія працювала тут на змінах, поки Тоні лежав у вегетативному стані у цьому відсіку. Він був наче член нашої родини.

— Вони обоє були, — сказала Мері Бет.

Ще одне мовчання. Ще один раунд зітхань.

— Це правда, ми справді всі тут як рідні, — сказав доктор Антрім. — Коли кілька місяців тому сюди потрапила моя донька, Софія піклувалася про неї і ставилась до Емі як до власної дитини. Ми й мріяти не могли про кращий догляд.

— Ваша донька — з нею все гаразд? — спитала Джейн майже боячись почути відповідь.

— О, з Емі тепер все чудово. Її збив на переході якийсь маніяк-водій. У неї був перелом ноги у трьох місцях, і їй була потрібна екстрена операція для розірваної селезінки. Ми з дружиною були нажахані, але медсестри тут — вони всі допомагали їй впоратись. Особливо Софія... — Його голос стих, і він відвернувся.

— Чи можете ви згадати когось, хто міг хотіти її скривдити? Можливо, колишній пацієнт? Родич пацієнта?

— Ні, — відповіли медсестри хором.

— Ніхто не хотів її скривдити, — мовив доктор Антрім.

— Нам усі це постійно кажуть, — відмахнулася Джейн.

— Ну, то це правда, — наполягала Мері Бет. — І вона повідомила б нам, якби їй хтось погрожував.

— Чи не дивилася вона на когось романтично? — спитав Фрост. — Якогось нового чоловіка в її житті?

Явно обурена цим запитанням, Мері Бет відрізала:

— Тоні помер лише шість місяців тому. Ви справді думаєте, що вона б дивилася на іншого чоловіка?

— Чи не здавалась вона останнім часом чимось стурбованою? — спитала Джейн.

— Просто неговіркою. Авжеж, так і мало би бути після втрати Тоні. Ймовірно, саме тому вона перестала приходити на наші щомісячні обіди в складчину.

Джейн помітила, що Антрім супиться.

— Докторе? — покликала вона.

— Не впевнений, чи це щось означає. Це просто здалось мені тоді дивним, і тепер я гублюся в здогадах.

— Про що?

— Це було минулої середи, коли я виходив з лікарні. Я побачив Софію на парковці, вона розмовляла по телефону. Це було одразу перед початком її зміни, близько другої тридцять дня.

— Що в цьому було дивного?

— Вона здавалась засмученою, ніби щойно почула якусь погану новину. Я чув лише: «Ти впевнена? Ти впевнена, що це правда?».

— Ви чули щось іще з цієї розмови?

— Ні. Вона побачила мене і відключилась. Ніби не хотіла, щоб її хтось чув.

— Ви знаєте, з ким вона розмовляла?

Він похитав головою.

— У вас буде доступ до її телефонних переговорів. Можете пошукати там.

— Ми ще не отримали дані від її мобільного оператора. Але пошукаємо.

— Це просто вразило мене, розумієте? Ми всі знали її десять, п’ятнадцять років, відколи вона прийшла на роботу в «Пілґрім», і я гадки не маю, чому вона була така потайлива.

«Які таємниці могла приховувати п’ятдесятидворічна овдовіла медсестра?» — гадала Джейн. Софія не мала жодних проблем із законом, навіть несплаченого паркувального талону. Обшук її будинку не виявив жодних незаконних препаратів чи стосів готівки, а її банківський рахунок був доволі скромний.

Можливо, це була не її таємниця.

— Як щодо її чоловіка Тоні? — спитала Джейн. — Чим він заробляв на життя?

— Він був листоноша, — сказала Мері Бет. — Тридцять років на роботі, і він її любив. Любив розмовляти з людьми на маршруті. Він навіть любив усіх їхніх собак, а вони любили його.

— Ні, вони любили його собаче печиво, — сказала Фран Суза із сумним сміхом. — Тоні тримав пакет з ним у своєму поштовому фургоні.

— Але він справді дуже любив собак. Вони обоє любили. Після того, як Тоні помер, Софія говорила про те, щоб завести одну, можливо, великого золотистого ретривера. Потім вона подумала, що буде нечесно щодо тварини залишати її саму вдома, поки вона на роботі. — Мері Бет зробила паузу. — Дуже погано, що в неї не було собаки. Можливо, тоді б цього не сталося.

— Це було швидко? Вона не страждала? — м’яко спитала Фран.

Джейн подумала про мазки засохлої крові на підлозі вітальні, свідчення відчайдушної спроби Софії врятуватися. «Вона таки страждала». Софія прожила достатньо довго, щоб бути наляпаною. Знати, що зараз помре.

— Ми чекаємо на звіт про розтин, — тільки й сказала Джейн.

— Його робить Мора Айлс? — спитав доктор Антрім.

Джейн подивилася на нього.

— Ви знаєте докторку Айлс?

— О, так. Ми обоє граємо в одному оркестрі.

— Вона в оркестрі?

— Це лікарський оркестр. Ми репетируємо раз на тиждень у бруклінській школі. Вона у нас піаністка, і дуже добра.

— Я знала, що вона грає на піаніно, але не знала ні про який оркестр.

— Ми лише аматори, але добре проводимо час. Ви маєте прийти на наш концерт за кілька тижнів. Я — скромний другий скрипаль, але Мора? Вона — справжня музикантка і буде нашою головною солісткою.

«А мені навіть ніколи не розповідала».

Що ще приховувала від неї Мора? Джейн гадала про це, коли вони з Фростом спускалися ліфтом на перший поверх, йшли через парковку до її машини. Це була дрібниця, проте вона її непокоїла. Джейн знала, що Мора — людина замкнута, але вони товаришували багато років, разом стикалися з найгіршим, а не було більш потужного об’єднувального досвіду, ніж зіткнутися зі смертю пліч-о-пліч.

Джейн сіла за кермо і подивилася на Фроста.

— Чому вона не розповідала нам?

— Хто?

— Мора. Чому вона не згадувала, що грає в оркестрі?

Фрост знизав плечима.

— А ти їй усе розповідаєш?

— Ні, але це інше. Концерт — серйозна справа.

— Можливо, їй ніяково.

— Що є ще одне, що вона вміє, а я ні?

Він засміявся.

— Бачиш? Тебе це дратує, чи не так?

— Мене більше дратує, що вона не розповіла мені про це. — Телефон Джейн задзвонив нервовим виском скрипок. — А ось іще одне, що мене дратує.

— Ти відповіси? Бо вона дзвонитиме знову.

Змирившись, Джейн узяла слухавку.

— Привіт, ма. Я зараз трохи зайнята.

— Ти завжди чимось зайнята. Коли ми зможемо поговорити?

— Це знову про Трішію Теллі?

— Знаєш, що сказав детектив з поліції Ревіра? Він сказав Джекі, що Трішія вернеться додому, коли в неї скінчаться гроші. Хто каже таке матері зниклої дитини? Кажу тобі, поліція не сприймає це серйозно.

— На відміну від останніх трьох разів, коли Трішія тікала з дому?

— Бідна Джекі розбита. Вона хоче поговорити з тобою.

— Цим має займатися поліція Ревіра, ма. Їм не сподобається, якщо я втручатимусь.

— Втручатимешся в що, у їхнє повне нехтування своїм обов’язком? Джейн, ти ж знаєш родину Теллі більшу частину свого життя. Ти була нянею цієї дівчинки. Ти не можеш ігнорувати справу про зникнення людини лише тому, що маєш більшу рибку для смаження.

— Мертве тіло — не рибка, ма.

— Ну, Трішія теж може бути мертвим тілом. До такого має дійти, щоб тебе зацікавити?

Джейн потерла скроню, намагаючись відстрочити насування головного болю.

— Гаразд, гаразд. Я приїду завтра.

— Коли?

— Десь після обіду. Я маю подивитися розтин. А потім ще багато чого зробити.

— О, а ти пам’ятаєш тих нових людей через вулицю? Ґрінів?

— Ти все ще шпигуєш за ними?

— У їхньому будинку лунає якийсь дивний стукіт молотка. Ти ж знаєш, як каже Міністерство нацбезпеки: «Якщо бачиш щось, не мовчи». Тож я просто не мовчу.

«Так, ма. Ти ніколи не мовчиш».