Послухай мене

8

Моя донька думає, що я марную її час. Я бачу це по її обличчю, коли вона заходить до моєї кухні й недбало кидає сумочку на стійку. Джейн ніколи не була терпляча. В дитинстві їй не терпілось навчитися ходити, почати вдягатись як великі дівчатка, грати в баскетбол з хлопчиками. Моя розумна, шалена, нестримна донька завжди готова дати відсіч ворогу.

Сьогодні ввечері вона дає відсіч мені, і лінія фронту проходить там, де вона стоїть у моїй кухні, наливаючи собі чашку кави.

— Поганий день на роботі? — питаю я задля підтримки розмови. Вона розслідує вбивства, і в неї завжди поганий день.

— Загибла жінка у Розліндейлі. Медсестра.

— Вбивство?

— Так. Сюрприз. — Вона потягує каву. — Ти щось чула від Вінса останнім часом?

— Він дзвонив мені цього ранку. Каже, що його сестра наразі не відійшла від болю, тож він має побути з нею ще два тижні. Я завжди думала, що заміна кульшового суглобу — це страшно. Не в її випадку. От він і чекає невідступно, поки вона оговтається.

— Скажи йому, хай тікає і повертається сюди. Тоді він зможе допомогти тобі знайти Трішію.

— Це ж твій старий район, Джені. Дівчинка зникла, і ти б могла виявити інтерес.

— Я зробила те, що ти просила. Поговорила з детективом Салданою і вияснила, як просувається справа.

— Джекі каже, що він ні чорта не робить, щоб її знайти.

— Він просто чекає. Трішія вже тричі тікала з дому раніше. І всі три рази поверталася.

— Цього разу може бути інакше. Це може бути якийсь маніяк. Якийсь підступний старий тип, що заманив її до свого будинку й замкнув у підвалі як секс-рабиню. Як той тип у Клівленді, що роками тримав під замком трьох дівчат. І змушував копів почуватися ідіотами.

При згадці клівлендської справи, що в результаті потрапила на обкладинку журналу «Піпл», Джейн замовкла. Я знала, що це змусить її задуматися. Жоден детектив не захоче облажатися з такою публічною справою.

— Гаразд, — зітхає Джейн. — Ходімо поговоримо з Джекі.

Їхати нам не потрібно; будинок Теллі лише за півтора квартала, і в цей вечірній час це приємна прогулянка із запахами приготування їжі в повітрі та блиманням телевізорів у вікнах. Коли ми підходимо до будинку, я бачу на під’їзній доріжці синю «камаро» Ріка Теллі і гадаю, чи ладнають вони з Джекі цими днями хоч трохи краще. Можна було б подумати, що після двадцяти років шлюбу вони або згладять свої розбіжності, або розійдуться. Джекі розповіла мені, що під час однієї з їхніх сварок він штовхнув її на холодильник, і Трішія все бачила. Хоч я маю багато на що поскаржитись, коли йдеться про Френка, здебільшого його бігання по колу з іншою жінкою, він принаймні ніколи мене не штовхав. Можливо, тому шо Джейн одразу б вдягла на нього кайданки.

Я стукаю у двері, і майже одразу з’являється Джекі з розпатланим волоссям і вимащеною підводкою щокою. Я завжди вважала її привабливою жінкою (можливо, навіть занадто), але сьогодні бачу лише налякану матір. «О, Анджело, ти її привела! Дякую тобі. Джені, повірити не можу, що ти тепер детектив. Я пам’ятаю той день, коли ти була нянею Трішії, посадила її у манеж і сказала, що вона — у в’язниці. Ти вже тоді практикувалася арештовувати людей».

Джекі продовжує нервово теревенити, поки веде нас до кухні, де сидить і читає спортивну сторінку Рік. Хоч його можна назвати симпатичним чоловіком, зі все ще густим темним волоссям у сорок п’ять років, я ніколи не любила його зиркання, а ще менше воно подобається мені сьогодні ввечері. Його волосся зачесане назад, а з-під рукава сорочки поблискує золотий браслет. Терпіти не можу чоловіків, що носять браслети. Він бачить Джейн і сідає рівніше. Можливо, тому що в неї пістолет на поясі. Іноді єдина можливість для жінки заслужити повагу чоловіка — це ходити зі зброєю.

Джекі кидається до плити, де закипає якась каструля, і прикручує конфорку. На столі стоять дві тарілки і навалена купка столового срібла. В кухні смердить підгорілою їжею, і все якесь брудне від жиру та бурих плям. Це сумне видовище показує мені, як же зникнення доньки підкосило цю родину.

— Перепрошую, пані Теллі. Бачу, що ви збирались вечеряти, — каже Джейн.

— Ні-ні, не переймайся щодо цього. Твій прихід набагато важливіший. — Джекі відсуває стілець. — Сідай, будь ласка. Тільки подумати: наша Джені тепер полює на злочинців. Якщо хтось і може нам допомогти, то це ти.

— Насправді це справа поліції Ревіра, але я спробую допомогти. — Джейн сіла, обережно прилаштувавши рукави на всіяному крихтами столі. — Мама каже, що Трішія зникла минулої середи?

— Я прокинулась, а її немає у неї в кімнаті. Ланцюжок на вхідних дверях було знято, тож я знаю, що вона вийшла цим шляхом. Я вирішила, що вона пішла на зустріч з подругами, тож не переймалася цим, поки не стало вже дуже пізно. Тоді я подзвонила в поліцію.

— Детектив Салдана сказав, що Трішія вкрала гроші з вашої сумочки. Скільки?

Джекі стривожено завовтузилася.

— Не знаю. Може, п’ятдесят доларів.

— Ви маєте якісь ідеї, чому вона пішла?

— Останнім часом вона зі мною небагато говорила. У нас з нею було кілька сварок.

— Через що?

— Та все, — вставив з відтінком втоми Рік. — Її оцінки. Куріння. Так званих друзів. Відтоді, як їй виповнилось чотирнадцять, тут настало якесь пекло.

— Це ти завжди чіпляєшся до неї через це, а не я, — каже Джекі.

— Мені здається, що зараз вона зла саме на тебе.

— Звісно, бо я її мама. Дівчатка-підлітки завжди валять усе на своїх мам. Це нормально.

— Якщо це нормально, то диво, що ще не всі дітлахи вішаються з народження. — Рік встає і згрібає зі стійки ключі від своєї машини.

— Куди ти?

— Я маю зустрітися з Беном щодо того проєкту в Квінсі. Я тобі казав.

— А як же вечеря?

— Перехоплю щось по дорозі. — Він похмуро дивиться на Джейн і неохоче киває. — Дякую, що зайшла, але не думаю, що тобі потрібно втручатися. Не знаю, що коїться з цим дівчиськом останнім часом, але вона повернеться додому, коли залишиться без грошей. Вона завжди так робить.

Ми всі мовчимо, коли він виходить з кухні. Неначе не наважуємося сказати щось, що його затримає. Відтак чуємо; як його машина гуркоче доріжкою, і я бачу, як тіло Джекі розслабляється на очах. Джейн кидає на мене погляд, що каже: «Чому ці люди досі одружені?». Те саме й мені спадало на думку не раз. Між ними не завжди було так. Я пам’ятаю, як вони обіймалися й цілувалися, коли тільки сюди переїхали, ще до народження Трішії. Іноді діти можуть зашкодити шлюбу.

— Я заходила на її фейсбук-сторінку, але вона мене заблокувала. Можете в це повірити? — питає Джекі. — Я питала в її друзів, і вони всі заявили, що й гадки не мають, де Трішія. Але ці підлітки, вони так добре оберігають секрети одне одного. Не знаю, каже вона їм брехати мені чи що. — Джекі опускає голову на руки. — Якби я хоч знала, з чого це все почалося. Чому вона така зла на мене. Наче перемкнуло. У вівторок вона прийшла додому зі школи, обізвала мене поганими словами і замкнулася у своїй кімнаті. А наступного ранку її вже не було.

— Куди вона пішла, коли втікала востаннє? — питає Джейн.

— Ховалася вдома в якоїсь подруги. Навіть батьки цієї дівчини не знали, що вона там, спить у спальні їхньої доньки. Іншого разу вона сіла на автобус до Нью-Йорка. Я дізналась про це лише тоді, коли вона подзвонила і попросила мене прислати грошей на квиток додому.

Джейн якусь мить вивчає Джекі, ніби намагаючись зрозуміти, про що тут не сказали. Що залишили «за кадром».

— Чому ви думаєте, що вона на вас зла, пані Теллі? — питає вона тихо.

Джекі зітхає й хитає головою.

— Ти ж знаєш, яка вона. Вона завжди була з характером.

— Тут, у будинку, щось сталося? Можливо, між ними з батьком?

— Ріком? Ні, вона б мені сказала.

— Ви впевнені?

— Абсолютно, — каже Джекі, але потім відвертається, роблячи свою заяву менш переконливою. Я думаю про Ріка Теллі з його золотим браслетом та зачесаним назад волоссям. Навряд чи йому до смаку дівчатка-підлітки. Ні, я уявляю його з кимось ставнішим та цицькатішим, кимось із гучним, дзвінким сміхом. Жінкою, якою колись була Джекі.

Джекі втуплюється в стіл із крихтами та засохлими плямами, і я бачу початок подвійного підборіддя, що відтягує вниз її обличчя. Це вже не та мила жінка, що переїхала сюди вісімнадцять років тому, щоб працювати в школі. Тоді вона була гарячим новим поповненням району, і я її недолюблювала. Навіть уникала її, бо знала, що вона привертає до себе погляди кожного чоловіка в окрузі, зокрема й мого Френка. Але тепер вона — просто налякана матір у пастці явно нещасливого шлюбу і більше не загрожує моєму шлюбові, бо у Френка вчепилася зубами вже інша лахудра.

Ми з Джейн не дуже говіркі, коли йдемо разом назад до мого житла. Вечір теплий, вікна відчинені, і я чую уривки розмов, дзенькання посуду та звуки телевізорів, що линуть з будинків. Це, може, не найкращий район у місті, але це мій район, і в цих скромних домівках живуть люди, яких я знаю, деякі з яких мені друзі, а деякі ні. Ми проминаємо оселю Леопольдів, і я бачу крізь переднє вікно Ларрі та Лорелею, що сидять поруч на своєму білому дивані, вечеряючи із таць перед телевізором. Чого б я ніколи не дозволила у моєму домі, бо вечеряти потрібно як слід, за столом.

Кожному своє. Навіть якщо це неправильно.

Ми підходимо до мого будинку, і через вулицю я бачу цього сивого лиса Джонаса, що з голим торсом качається у своїй вітальні. Всі ці вікна схожі на телеекрани, де для кожного, кому цікаво, розігруються справжні драми. «Канал 2531: Джонас, відставний «морський котик», що люто бореться з віком! Канал 2535: Леопольди на дивані — пара середнього віку, що намагається зберегти романтику! Канал 2533: Ґріни...»

Я не знаю, що сказати про Ґрінів.

Їхні жалюзі, як завжди, закриті, і крім якогось неясного силуету, що рухається повз вікно, я не можу розібрати нічого, що відбувається всередині.

— Ось їхній будинок, — кажу я Джейн.

— Чий?

— Тих людей, про яких я тобі казала. Шпигунів. Чи, може, втікачів.

Джейн зітхає.

— Господи, ма. Чи не поспішаєш ти з висновками?

— У цих людях є щось дивне.

— Бо вони не захотіли їсти твій хліб з цукіні?

— Бо вони ні з ким не спілкуються. Не роблять жодних спроб стати частиною громади.

— Вести приватне життя не заборонено законом.

Їхній чорний джип припаркований на під’їзній доріжці. У гаражі вистачає місця лише для однієї автівки, тож джип пана Ґріна завжди стоїть надворі, легкодоступний для розгляду всіма перехожими.

Я прямую через вулицю.

— Ма, — кличе Джейн. — Що ти робиш?

— Просто хочу подивитися.

Вона йде за мною через вулицю.

— Ти зараз порушуєш кордони чужої власності, щоб ти знала.

— Це лише під’їзна доріжка. Це як продовження тротуару. — Я наближаю обличчя просто до водійського вікна, але вже надто темно, щоб щось там побачити. — Дай мені твій ліхтарик. Та годі, я знаю, що він завжди з тобою.

Джейн зітхає, суне руку в кишеню по ліхтарик і простягає його мені. Кілька секунд у мене не виходить його ввімкнути. Блакитнувато-білий промінь сліпучий і саме такий, як мені потрібно. Я спрямовую його всередину джипу і бачу бездоганну оббивку. Ані тобі сміття, ані якогось папірця, ані завалящої монетки.

— Задоволена? — питає Джейн.

— Така чистота неприродна.

— Для Ріццолі, можливо. — Вона забирає назад свій ліхтарик і вимикає його. — Досить, ма.

Жалюзі на вікні вітальні раптом відкриваються, і ми завмираємо. У вікні маячить Метью Ґрін, майже затуляючи своїми широкими плечима світло за ним. Ми спіймані на місці злочину на його під’їзній доріжці, біля його джипу, проте він не робить жодного руху, не кричить з вікна. Він просто дивиться на нас у тиші, наче мисливець, що вивчає свою здобич, і від цього в мене на шиї ззаду волосся стає дибки.

Джейн махає йому невимушеним сусідським жестом, ніби ми просто проходили собі повз, але ми обидві знаємо, що його це ні на мить не надурить. Він знає, що ми робили. Джейн хапає мене за руку, тягне назад на тротуар і через вулицю до мого будинку. Коли ми підіймаємося сходинками на ґанок, я кидаю погляд назад.

Він усе ще стежить за нами.

— Отака-от гладенька операція, — бурчить Джейн, коли ми заходимо до будинку.

Я зачиняю двері і спираюсь на них з калатанням серця.

— Тепер він знає, що я стежу за ним.

— Упевнена, що він це вже знав.

Я роблю глибокий вдих.

— Він лякає мене, Джейн.

Вона підходить до вікна вітальні і дивиться через вулицю на пана Ґріна, що все ще стовбичить у своєму вікні і стежить за нами. Якусь мить вони вдвох оцінюють одне одного в дуелі поглядів. Потім він закриває жалюзі й зникає з виду.

— Джені?

Вона розвертається до мене з відсутнім поглядом.

— Ти можеш просто відчепитися від цих людей? Це зробить їх щасливішими, і мене також.

— Але тепер ти розумієш, що я маю на увазі, правда? У них є щось дивне. Чому вони продовжують мене уникати?

— Господи, гадки не маю. — Вона дивиться на свій годинник.

— Як щодо Трішії? Що ти з цим робитимеш?

— Подзвоню в поліцію Ревіра, попитаю, чи немає у них якоїсь нової інформації. Але наразі я все ще схильна думати, що вона в бігах. Вона явно розізлилася на маму, взяла з її сумочки гроші, і раніше вона вже робила так кілька разів.

— Я так скажу: коли дівчинка-підліток постійно тікає з дому, потрібно придивитися до батька.

— Більш схоже, що у Трішії проблема з матір’ю.

— То як нам її знайти?

Джейн хитає головою.

— Це буде непросто. Особливо якщо ця дівчинка не хоче, щоб її знайшли.

— Мені ніколи особливо не подобався Рік Теллі, — каже Джонас, коли ми вчотирьох сидимо у моїй вітальні, перемішуючи плашки скраблу на столі. — Така красуня, як Джекі, могла б знайти собі когось набагато кращого. Він постійно міняє одну роботу на іншу й ніде надовго не затримується. Саме Джекі, мабуть, приносить найбільше грошей у цей дім. У школі, гадаю, платять дуже непогано. Га, Ларрі?

Ларрі Леопольд тільки крякає і тягнеться по сім нових плашок. Як завжди, він виграв останній раунд, завдяки своєму складному й цікавому слову «зимівник». Я мала його пошукати, щоб переконатись, що це справжнє слово, і, так, воно було у словнику. Будь-хто інший використав би літеру «з», щоб побудувати «зір» чи «зіп». Або, у мить справжнього натхнення, «оаза». Але це Ларрі — вчитель мови, що завжди нас обставить. Це страшенно дратує Джонаса, бо він ненавидить, коли інший чоловік перемагає його в чомусь. Джонас знає, що не може перевершити Ларрі у грі в скрабл, тому зосереджує своє роздратування на Рікові Теллі, який відсутній і не може себе захистити.

— Коли я переїхав до цього району, Джекі одразу прийшла познайомитися, — каже Джонас. — Вона була солодка як пиріжок, запросила мене до себе на каву. Я пішов туди, і ми проговорили годину. А потім додому приїхав Рік і якби я не був такий великий, він би міг на мене накинутися.

— Ти ж це не серйозно, Джонасе, — каже Лорелея. — Він справді подумав, що ти залицяєшся до Джекі?

Джонас випинає груди. Якби він надів усі свої військові медалі, ми б почули передзвін.

— Деякі жінки люблять, коли чоловіки в них брутальні. У цьому Рікові нічого брутального. Якийсь він зализаний, наче лисіє... — Джонас робить павзу і підморгує мені. — Це точно не для дам у цій кімнаті.

Ми всі уважно вивчаємо наші нові набори плашок з літерами. Я знову витягла погану комбінацію: «ц», «е», «х», «я», «в», «б», «и». Вигадати я з цього можу лише «цех». Або «цвях».

— У цьому будинку явно відбувається щось недобре, — каже Лорелея.

— Ну, звісно. У них донька втекла, — зазначає її чоловік.

— Ні, це щось інше. Вчора я заходила до них, щоб підписати петицію проти пестицидів. Я піднялася на ґанок і почула, як вони кричали. Джекі верещала, що він має з’їхати, а Рік гудів, що з’їхати має вона. Не дивно, що Трішія втекла з дому. Як можна жити в такому гармидері?

— Коли вони переїхали сюди, — кажу я, — то здавались цілком щасливими. Нормальною парою.

— А щасливі — це норма? — бурчить Ларрі.

Джонас викладає на дошку своє слово: «скотч».

— Минулого разу в тебе були «цицьки», — каже Лорелея. Господи, Джонасе, ти колись думаєш про щось інше?

— Я мав на увазі «скотч» як клейку стрічку, — шкіриться Джонас. — Це ти вкладаєш якийсь не той сенс, Лорелеє.

— Бо я знаю, як саме працює твій розум.

— Ха. Це тобі б так хотілося.

Ларрі задоволено бурчить і викладає сім плашок. Використовуючи Джонасове «к», він викладає «василіск», утворюючи бажаний квадрат з двох слів. Ми всі стогнемо.

— Твоя черга, Енджі.

Поки я думаю над своїм убогим набором плашок, у вікно моєї вітальні світять червоним задні ліхтарі якоїсь автівки. Я підіймаю погляд і бачу, як чорний джип Метью Ґріна зупиняється на його під’їзній доріжці. Він вилазить звідти і стоїть там, дивлячись у моєму напрямку. Розглядаючи мій будинок.

— Агов, Енджі, ти з нами? — питає Джонас, махаючи рукою перед моїм обличчям.

Я дивлюся на свої плашки, і раптом мені в око впадає слово, що наче обливає мене крижаною водою. Я важко сковтую і викладаю його на дошці, використовуючи «в» з останнього слова Ларрі.

«Вбивця».

На тому боці вулиці пан Ґрін зникає у своєму будинку.

— Такі дивні люди, — бурмочу я, коли його силует рухається повз вікно. — Хтось з вас був у них удома?

— Ти про Ґрінів? — Лорелея хитає головою. — Вони ніколи нас не запрошували, жодного разу. А живуть же просто по сусідству з нами.

— Ну, я й у Джонаса вдома ніколи не був, — зазначає Ларрі. — Бачив лише його задній двір.

Джонас сміється.

— Ти не захочеш побачити тіла, які я тримаю в підвалі.

— Ті люди, вони такі недружні. Я не здивуюсь, якщо вони мають тіла у своєму підвалі. — Лорелея схиляється до мене зі змовницьким блиском в очах. — Знаєш, що я на днях бачила?

— Що? — питаю я.

— Я була на балконі, випадково глянула, а він стояв на своєму задньому балконі. Встановлював на перила відеокамеру.

— Направлену на його задній двір? Навіщо?

— Не знаю. Він побачив мене й одразу сховався всередині. А ще дивно, що ніколи не можна зазирнути всередину цього будинку. Всі вікна тепер щільно закриті, навіть удень. А її взагалі майже не видно. Неначе вона там ховається. Або їй не дозволяють виходити.

Я дивлюся униз на дошку для скраблу, на моє слово «вбивця», і мені раптом млоїть у шлунку. Зводжуся на ноги.

— Мабуть, відкоркую вино Джонаса.

Іду до кухні, і Джонас ув’язується за мною.

— Гей, дай мені це зробити, — каже він. — Я старий майстер з відкривання пляшок.

— А я ні?

— А ти ще зовсім не стара, дорогенька.

Я суну руку в шухляду по штопор і раптом відчуваю його руку на своїй дупі.

— Агов. Агов.

— Ой, Енджі. Це лише маленькі пестощі.

Я різко розвертаюсь обличчям до нього і потрапляю в хмару його лосьйону після гоління. Аромат сосни такий насичений, що я наче стою біля ялинки. Джонас має чудовий вигляд, тут жодних сумнівів: засмаглий, з рівними зубами та густою чуприною сріблястого волосся. І ці м’язи. Але це вже занадто.

— Ти ж знаєш, що в мене є хлопець, — кажу я.

— Ти маєш на увазі цього Корсака? Щось не бачив його поблизу останнім часом.

— Він провідує сестру в Каліфорнії. Щойно вона оклигає після операції на стегні, він повернеться.

— Між тим я вже тут. Просто зараз. — Він тягнеться мене чмокнути.

Я вихоплюю штопор і розмахую ним.

— Гаразд, ти відкоркуєш вино.

Він дивиться на штопор, на мене, і розчаровано зітхає.

— О, Енджі. Ти така розкішна жінка і живеш просто через вулицю. Так близько, проте так далеко.

— Ще й як далеко.

На моє полегшення, він добродушно сміється.

— Не можна звинувачувати хлопця за спробу, — каже він, підморгуючи, і відкорковує пляшку. — Ходімо, крихітко, дамо Ларрі знову нас розбити.

Ще довго після того, як усі того вечора розходяться, я сиджу, схвильована підкатом до мене Джонаса. Мушу визнати, що я також почуваюся збіса втішеною. Джонас на кілька років старший за Вінса, але він водночас доглянутіший та спортивніший, і я мушу визнати, що у морпіхах є щось таке, що може закрутити дівчині голову. Завантажую брудні винні келихи в посудомийку, вимикаю в кухні світло і йду до своєї спальні. Там розглядаю себе у дзеркалі: обличчя пашить, волосся трохи скуйовджене. Саме так я й почуваюся: трохи скуйовдженою. На межі... чого? Флірту? Роману?

Дзвонять у двері. Я завмираю перед дзеркалом з думкою: «Джонас повернувся. Він знає, що розбурхав мене, і думає, що я зараз візьму й здамся йому».

Іду до вхідних дверей, у мене поколює обличчя і нуртують нерви. Але на моєму ґанку стоїть не Джонас; це Рік Теллі, і вигляд він має виснажений. Він бачить мене крізь вікно в передпокої, тож я не можу вдати, що мене немає вдома. Не можу я й витончено відмовитись відчиняти двері. Ми, жінки, занадто збіса ввічливі; ненавидимо кривдити чиїсь почуття, навіть якщо це означає дати себе задушити.

— Енджі, — каже він, коли я відчиняю двері. — Я їхав додому і побачив, що у тебе ще світиться. Я подумав, що буде добре зайти і просто поговорити з тобою наодинці.

— Ти хочеш мені щось розповісти?

— Нещодавно я отримав текстове повідомлення від Трішії. Вона пише, що побуде якийсь час у подруги. Тож ти можеш сказати Джейн, що їй не потрібно втручатися.

— Джекі про це знає?

— Авжеж, знає! Я подзвонив їй одразу, як отримав це повідомлення. Нам обом, звісно, полегшало.

— Вона написала тобі, а не мамі? — я не можу позбутися скепсису в голосі.

Він дістає телефон і тримає його перед моїм обличчям, підсовуючи так близько, що я задкую.

— Бачиш?

Я бачу лише слова, які будь-хто міг набрати на телефоні Трішії: «Набридло вдома, побуду з подругою. Все розповім, коли буду готова. Люблю тебе».

— Тож немає про що турбуватися, — каже він.

— З підлітками завжди є про що турбуватися.

— Але поліція тут не потрібна. Скажи про це Джейн. — Він сідає у свій «камаро», який залишив на узбіччі, не вимикаючи мотору, і з гуркотом їде далі до свого будинку.

Я стою в себе на ґанку, суплячись на габаритні вогні, що віддаляються, і думаю, чи не подзвонити Джекі, щоб перевірити його розповідь. Але він, звісно, вже розповів їй те саме і показав те саме текстове повідомлення від Трішії.

Через вулицю крізь вікно пробивається світло. Один із Ґрінів визирає крізь жалюзі, і я майже відчуваю, як пара очей стежить за мною. Одразу ж ховаюся в будинку.

Дивлячись з вікна своєї темної вітальні, я бачу той самий ряд будинків, що був тут завжди, ту саму вулицю, на якій живу вже сорок років. Але сьогодні ввечері усе здається інакшим, ніби я потрапила в якийсь паралельний світ, і тепер дивлюся на злого близнюка свого старого району. Району, де кожен будинок, кожна родина приховує якусь таємницю.

Я замикаю двері на засув. Про всяк випадок.