Послухай мене

6

— Як так сталося, що ти ніколи не казала нам, що граєш в оркестрі? — спитала Джейн. — Це схоже на те, про що ти мала б згадати.

Мора чула в голосі Джейн нотку звинувачення і з відповіддю не поспішала. Натомість вона залишалась зосереджена на тілі, що лежало на столі для розтину. Із Софії Суарес вже зняли одяг (блакитний лікарняний костюм, ліфчик розміру 46В, білі бавовняні труси), і під яскравими лампами моргу було видно кожен недолік, кожен шрам, отриманий за п’ятдесят два роки життя цієї жінки. Мора поки що не зосереджувалась на розтрощеному черепі чи розбитому обличчі; натомість вона зосередилась на шрамі від опіку на тильному боці лівої руки та артритній шишці на великому пальці правої ноги. Ймовірно, вони залишились їй на пам’ять від довгих годин, проведених у кухні за нарізанням, смаженням та замішуванням. Старіння було жорстоким процесом. Стегна жінки, колись, мабуть, стрункі й гладенькі, тепер були поцятковані целюлітом. Внизу живота — шрам від апендектомії. На шиї та грудях — плямки та папіломки, а також шорсткий чорний себорейний кератоз, якого найбільший орган тіла так часто набуває за десятиліття. Недоліки, які Мора починала знаходити також на власній шкірі, гнітюче нагадування що старість приходить до всіх, якщо тобі пощастить.

Софії Суарес не пощастило.

Мора взяла скальпель і почала розріз.

— Ми також чули, що у вас скоро концерт, — сказав Фрост. — Ми з Еліс хочемо прийти. Вона дуже любить класичну музику.

Мора нарешті підняла очі на Джейн із Фростом, що спостерігали за нею через стіл. Сонячний опік Фроста був тепер у фазі потворного лущення, і над одноразовою маскою з його лоба осипалися клаптики відмерлої шкіри.

— Повірте, в цьому концерті немає нічого особливого. Саме тому я й не думала про нього згадувати. Як ви взагалі про нього дізнались?

— Нам розповів доктор Антрім, — сказала Джейн. — Він працював із Софією Суарес в лікарні «Пілґрім».

— Я цього не знала.

— Ми поспілкувалися з її колегами в реанімації, і він розповів нам, що ти збираєшся бути зірковою солісткою на їхньому концерті.

— Це лише Моцарт. — Мора взяла ножиці для ребер і перерізала кістку. — Двадцять перший концерт для фортепіано з оркестром.

— Ну, це звучить достатньо круто.

— Це нескладний твір.

— Еліс любить Моцарта, — сказав Фрост. — Вона безумовно захоче це почути.

— Але я зовсім не віртуоз, — Мора перерізала останнє ребро, звільняючи грудину. — Ми — аматори. Просто лікарі, що грають разом задля розваги.

— І все одно ти мала нам розповісти, — сказала Джейн.

— Я приєдналася до них лише кілька місяців тому. Коли їхня піаністка впала і зламала плече.

— І ти отак запросто можеш долучитися й грати складний твір?

— Кажу тобі, в ньому немає нічого особливого.

— Ти весь час це кажеш. Але я знову тобі не вірю, — пирхнула Джейн.

— Гей, може, й нам створити гурт чи щось таке, — сказав Фрост Джейн. — Поліцейський. Ти ж грала на трубі, чи не так?

— Краще тобі не чути, як я граю на трубі.

Мора сунула руку в груди Софії Суарес і насупилася.

— Поверхня правої легені має ненормальний вигляд. Тут фіброз.

— Що це означає? — спитала Джейн.

— Підказка у знімках її грудей. — Мора кивнула на монітор комп’ютера, де був показаний рентген грудної клітки. — Це також було в її медичних записах. Рубцювання тканини від СОVID-19. Вона працювала медсестрою реанімації, тож не дивно, що заразилась. Інтубація їй не знадобилась, але її госпіталізували на чотири дні на кисень. Чимало людей просто зараз ходять зі схожим рентгеном і можуть навіть не знати про це.

Мора взяла скальпель і знову сунула руку в грудну порожнину. Якусь мить єдиними звуками було вологе чвакання органів, які вона видаляла з порожнини, і плюскіт, з яким вони опускалися в миску. Звуки м’ясницької.

Вона перемістила увагу на черевну порожнину, і назовні показалися петлі кишок, шлунок та печінка, підшлункова та селезінка. Вона розрізала шлунок і вивернула в миску його мізерний вміст.

— Її останній прийом їжі був як мінімум за чотири години до смерті, — зазначила вона. — Мабуть, під час її робочої зміни.

— Тож вона не заїжджала нікуди, щоб поїсти по дорозі додому, — сказала Джейн. Чотири години. Вона, мабуть, була голодна.

Мора запечатала зразок вмісту шлунку для аналізу.

— Є якісь результати по відбитках пальців?

— У системі жодних цікавих збігів, — повідомив Фрост. — Ті, що ми ідентифікували, належать її сусідці пані Леонґ та Джамалу Берду, хлопчині, що розуміється на комп’ютерах і живе далі по вулиці. Якщо припустити, що це зробив не хтось із них, то схоже, що наш злочинець був у рукавичках.

— Як щодо взуття?

— Стандартні дачні чоботи, чоловічі, сорок першого розміру. Такі можна купити в багатьох супермаркетах. Ми все ще чекаємо на журнал її телефонних дзвінків, але якщо це був хтось, кого вона не знала, він нам не допоможе.

— Як щодо тих нещодавніх проникнень по сусідству? Чи збігаються якісь деталі? — Мора підняла очі на Джейн, яка похитала головою.

— Той грабіжник був у «Найках» сорок третього розміру, і його відбитків пальців не виявили у будинку Софії. Справа була б надто простою, якби це виявився той самий місцевий грабіжник.

Мора перейшла до органів тазу, і тепер її скальпель розтинав матку, відкриваючи ще одну сумну таємницю.

— Ендометріальні рубці. Майже по всій стінці.

— Дітей у неї не було, — сказала Джейн.

— Це може бути причиною, чому.

Коли Мора помістила видалену матку в таз, вона подумала про весільне фото, що висіло в будинку жертви, де наречений з нареченою сяяли від радості. Коли вони побралися, Софії з Тоні було за сорок і їхня молодість вже минала; можливо, це зробило їхній шлюб ще міцнішим, бо вони знайшли одного так пізно у житті. Але надто пізно для дітей.

Нарешті вона дійшла до пошкоджень, що привели Софію Суарес на цей стіл. До цього часу Мора вже вивчила серце та легені, шлунок та печінку, але це були безликі органи, такі ж знеособлені, як свинячі тельбухи у м’ясному магазині. Тепер вона мусила подивитися в обличчя Софії, перетворене на якусь спотворену версію картини Пікассо. Мора вже вивчила рентгенівські знімки черепу, побачила переломи потиличних та лицьових кісток, і ще до того, як зняла скальп і розпиляла череп, знала, які пошкодження знайде всередині.

— Тут вдавлений перелом скроневої кістки, — сказала вона. — Форма пошкодження черепу чітко виражена й кругла, з регулярним краєм рани на зовнішній пластинці. На рентгені виразно видно, що там проникнення кістки від розбивання зовнішньої пластинки з багатоуламковою фрагментацією внутрішньої пластинки. Все це відповідає травмі від удару молотком. Перший удар, найімовірніше, був завданий ззаду, під кутом до жертви.

— Правша? — спитав Фрост.

— Ймовірно. Хтось, хто робив замах через праве плече. Цей самий удар також спричинив розтрісканий перелом, що проходить навскіс через скроневу кістку. Він безумовно був достатньо сильний, щоб збити її з ніг, але ми знаємо, що він не вбив її одразу. Слід крові через вітальню говорить нам, що вона ще змогла проповзти якусь відстань…

— П’ять метрів, — сказав Фрост, — Їй вони, мабуть, здавалися кілометрами.

Мора відгинала назад скальп, стягуючи волосся та шкіру з кісток, і уявила собі страшні останні миті життя Софії. Нищівний біль, патьоки крові. Слизька підлога під руками цієї жінки, коли вона тягнула своє тіло подалі від вхідних дверей. Подалі від убивці.

Але вона не могла повзти достатньо швидко. Він ішов за нею, повз акваріум з русалонькою у її розкішному рожевому замку. Повз книжкову шафу з любовними романами. До того часу в неї вже темніло в очах, кінцівки німіли. Вона знала, що не зможе втекти, не зможе відбитися від нападу. Нарешті вона не могла рухатися, і саме тоді все скінчилося. Вона згорнулася на бік у позу ембріона, обійнявши себе, і прийняла останній удар.

Він припав на її праву скроню, де кістка найтонша. Розтрощив вилицю, розбив кісткову орбіту ока. Все це демонстрували рентгенівські знімки, а також ця відкрита поверхня черепу. Ще до того, як Мора увімкнула пилку для кісток і розпиляла череп, вона знана, що сила ударів змістила фрагменти кісток, розсікла кровоносні судини і розірвала сіру речовину. Вона знала ці катастрофічні результати, коли кров витісняє мозок і аксони стають розтягнуті й роздроблені.

Вона тільки не знала, про що думала жертва в останні миті свого життя. Софія була безумовно налякана, але чи почувалася вона здивованою? Зрадженою? Чи впізнала вона обличчя, що дивилося на неї згори? Про це скальпель паталогоанатома розповісти не міг. Мора могла розсікти тіло, вивчити його тканини до клітинного рівня, але що жертва знала, бачила та відчувала, коли світло тьмяніло в її очах, залишиться таємницею.

Коли того вечора Мора їхала додому, над нею висіло відчуття незадоволеності. Вона зайшла в дім, але не могла позбутися думок про Софію, що кілька днів тому так само зайшла у свій дім і знайшла там смерть, що чекала на неї. Насправді вона чекає на всіх нас; єдине питання — це час та місце зустрічі.

Мора пішла одразу до кухні і налила собі келих каберне Віднесла його до вітальні і сіла за піаніно. Ноти двадцять першого концерту Моцарта були вже відкриті і дивились на неї, нагадуючи про ще одну справу, за яку вона взялась, що загрожувала жахливим приниженням, якщо вона схибить.

Вона відпила трохи вина, поставила келих на журнальний столик і почала грати.

Соло анданте було тихе й нескладне і не потребувало таки вмінь, як шаленіші уривки, і це було заспокійливим місцем для початку. Способом зосередитися на темпі та мелодії, а не смерті Софії Суарес. Вона відчувала, як напруга поступово відпускає і темні хмари настрою відлітають. Музика була її безпечним місцем, куди не було доступу смерті, Всесвітом, далеким від скальпелю та пилки для кісток. Мора не казала Джейн про оркестр, бо воліла зберегти цю дистанцію між двома всесвітами і не хотіла, щоб чистоту музики забруднювало її інше життя.

Вона досягла кінця анданте і пустилася одразу в алегро, бігаючи по клавішах уже розігрітими пальцями. Продовжувала грати, навіть коли почула, як відчинилися вхідні двері. Навіть коли до вітальні зайшов отець Деніел Брофі. Він не промовив ані слова, а мовчки слухав, знявши свій комірець священника, скинувши уніформу свого поклику, що забороняв будь-який інтимний зв’язок між ними.

Проте він був тут і усміхався.

Вона дійшла до кінця концерту. Коли її руки опали з клавіш, він обійняв її руками за плечі і видихнув теплий поцілунок у шию.

— Це звучить чудово, — сказав він.

— Принаймні не так незграбно, як минулого тижня.

— Ти можеш колись просто прийняти комплімент?

— Лише коли на нього заслуговую.

Він сів біля неї на банкетну для піаніно і притиснувся поцілунком до її губ.

— Ти будеш неймовірна, Моро. І не починай вказувати на всі свої помилки, бо я їх все одно не чую. Як не почують і слухачі.

— Там буде Джейн. А Фрост приведе дружину, що нібито знається на класичній музиці.

— Вони прийдуть на концерт? Я думав, ти не збиралась розповідати їм про нього.

— Вони самі дізналися. Вони, врешті-решт, детективи.

— Я так і не зрозумів, чому ти їм не розповідала. Вони ж твої друзі. Неначе ти цього соромишся.

— Соромлюсь, що можу облажатися.

— Знову ці перфекціоністські розмови. Знаєш, усім насправді байдуже, що ти не ідеальна.

— Мені не байдуже.

— Який тяжкий хрест. — Він усміхнувся. — Досі тобі вдавалось нас усіх дурити.

— Я вже майже шкодую, що погодилася на цей виступ.

— А після його закінчення ти будеш просто щаслива, що погодилася.

Вони усміхнулися одне одному, двоє таких неймовірних закоханих, що ніколи б не мали зустрітися. Вони намагались триматись окремо, намагались заперечувати свою потребу одне в одному і не змогли.

Він помітив на столику біля неї порожній келих.

— Налити тобі ще?

— Безумовно. Я все одно вже закінчила грати.

Вона пройшла за ним до кухні і дивилась, як він наливає вино в її келих. Каберне було насичене й п’янке, одна з її дорогих поблажок, але коли вона побачила, що він не наливає собі, то раптом втратила бажання другої порції і відставила келих, лише трохи відпивши.

— Ти не п’єш, — сказала вона.

— Я б хотів, але не можу залишитись сьогодні ввечері. У мене о восьмій зустріч фінансової ради парафії. А потім засідання нашого імміграційного комітету, яке, ймовірно, затягнеться до десятої. — Він похитав головою. — У добі просто недостатньо годин.

— Що ж, гаразд. Ще порепетирую сьогодні на піаніно.

— Але я буду тут завтра ввечері. — Він нахилився до неї для поцілунку. — Ти не дуже розчарована?

— Треба, то треба.

Він потягнувся і взяв її обличчя в долоні.

— Я люблю тебе, Моро.

Вона роками спостерігала, як темне волосся Деніела дедалі більше сріблиться, як навколо його очей глибшають зморшки — ті самі зміни, які вона бачила у власному обличчі. Він завжди буде чоловіком, якого вона любить, але з цією любов’ю прийшли також жалі. Жалі, що вони ніколи не житимуть як звичайна пара і не спатимуть під одним дахом щоночі. Вони ніколи не гулятимуть рука в руці на публіці, виставивши своє кохання на весь світ. Така була угода, яку вони уклали одне з одним і з його богом. «Достатньо буде й цього», — подумала вона, коли почула, як він виходить за двері.

Мора повернулася до піаніно і втупилась у ноти концерту. Там було ще багато уривків, які вона мала опанувати, багато пасажів, які поки що не текли легко з-під її пальців. Це був виклик, так, але також дуже потрібне відволікання від складнощів стосунків із Деніелом та нескінченної лінії розтину тіл, що опинялися під її скальпелем.

Вона повернулася до першої сторінки і почала грати знову