Послухай мене

24

Вечірня спека важко висіла над садом, повітря повнилося солодкими пахощами бузку. Ентоні Їлмаз із садовою лопаткою в руці виполював бур’ян, обтрушуючи землю з коренів.

— Знаю, це схоже на роботу, але для мене це задоволення, — сказав він. — Після довгого дня в офісі, де ми говоримо лише про інвестиції та податки, я так розслабляюся. Виполюючи бур’ян. Видаляючи голівки зів’ялих квіток. Приходжу додому, знімаю діловий костюм та краватку і одразу прямую до свого саду. Це підтримує мій спокій. — Він усміхнувся Джейн з Фростом; навіть із посивілим волоссям та глибоко прорізаними зморшками від сміху, він усе ще мав хлопчачу усмішку, живу та пустотливу. — А ще подалі від всюдисущого волосся моєї дружини.

Джейн дихала на повні груди, вдихаючи чудові аромати, і гадала, чи матиме вона колись свій сад. Із рослинами, які примудриться не вбити, як майже всі хатні рослини, яким не пощастило стати її власністю. А тут рододендрони та маки були в повному розквіті, а кущі півоній обрамляли кам’яну доріжку, де на сонечку ніжився величезний помаранчевий кіт. Клематіс та виткі троянди підіймалися стовбуром мертвого дерева і звішувалися через паркан, ніби намагалися втекти в ліс. Ніщо у цьому саду не було впорядкованим, проте все було ідеальним.

Звук відчинення розсувних дверей на веранду змусив Ентоні повернутися до будинку.

— А, дякую, люба, — сказав він, коли в сад вийшла його дружина Еліф, несучи карафку, повну блискучої червоної рідини, що видзвонювала кубиками льоду. Вона поставила її на столик на веранді й запитально подивилася на чоловіка.

— Вони прийшли поговорити про вбивство, про яке я тобі розповідав. Пані професорки з Колбі-коледжу.

— Але це ж було багато років тому. — Вона подивилася на Джейн. — Мій чоловік був тоді ще студентом.

— Справу так і не розкрили, — сказала Джейн. — Ми лише хочемо дещо відтворити.

— Чому ви просили про це Ентоні? Ви ж не думаєте...

— Немає про що турбуватися, — сказав Ентоні, заспокійливо погладжуючи дружину по руці. — Але, можливо, я зможу їм допомогти. Принаймні я на це сподіваюся. — Він потягнувся по карафку й наповнив склянки. — Будь ласка, детективи, сідайте. Це гібіскусовий чай, просто з Туреччини. Прохолоджувальний і повний вітамінів.

Цього спекотного й вологого надвечір’я холодний чай був спокусливим напоєм, і Джейн кількома ковтками видудлила половину своєї склянки. Еліф спостерігала за нею, явно занепокоєна цим візитом поліції. Але Ентоні зовсім не здавався занепокоєним, потягуючи свій чай під передзвін льоду.

— Навіть після всіх цих років, — сказав він, — я дуже добре все пам’ятаю, бо це був тоді такий шок. Жахливі спогади залишаються з тобою, наче шрами, що ніколи не зникають. Я навіть чітко пам’ятаю, де був, коли почув цю новину. У кафетерії в кампусі, сидів з однокурсницею, якою в той час цікавився. — Він подивився на дружину і примирливо розвів руками. — Мені вистачило двох побачень, щоб зрозуміти, що не так вже вона мене й цікавить. Але новина про вбивство — це дуже яскравий спогад. — Він подивився на свою склянку. — Бо професорка Крейтон була дуже особлива для мене.

— Що ви маєте на увазі під «особлива»? — спитав Фрост.

— Я лише потім почав цінувати те, як багато вона робила, щоб допомогти мені, іноземному студентові. Я був просто кощавий хлопчик зі Стамбула, не впевнений, чи туди потрапив. А ті жахливі зими! У Стамбулі теж буває сніг, але я був не готовий до того, що в Мені аж так холодно. Одного ранку я прийшов на заняття в групі першокурсників професорки Крейтон з англійської мови, ловлячи дрижаки, з синіми губами. А вона дала мені свій вовняний шалик, отак-от просто. — Він усміхнувся, піднявши погляд на ґрона квіток гліцинії над головою. — Людина запам’ятовує такі жести. Прості вияви доброти. Вона стала моєю методисткою. Запрошувала мене на різдвяну вечерю, коли я не міг дозволити собі полетіти на свята додому. Заохотила мене вступити в аспірантуру. Моя мама була так далеко, і професорка Крейтон стала для мене майже другою мамою. Саме тому її вбивство було... — Він похитав головою. — Це було важко, особливо для мене.

— Коли ви востаннє бачили її живою? — спитала Джейн.

— Це було на тому прийомі в неї вдома. Я тоді був вже старшокурсник, і вона запросила зо два десятки інших старшокурсників, якими опікувалася. Це було десь перед Гелловіном, гадаю. Пам’ятаю, що сутеніло дуже рано, а листя вже змінило колір. Була святкова атмосфера, всі ми потягували вино, теревенили про те, що планували робити після випуску. Аспірантуру, роботу. Подорожі. Ми всі припускали, що маємо майбутнє, але ж ніколи не знаєш, правда? Що один із нас може за кілька днів померти.

— Якою професорка Крейтон видалася вам того вечора? — спитала Джейн. — Може, занепокоєною? Засмученою?

Ентоні обміркував запитання.

— Та ні, не думаю.

— Ви знали про битву за опіку над дитиною, яку вона вела з колишнім чоловіком?

— Я знаю, що їй запропонували посаду викладача на західному узбережжі, а він не хотів, щоб вона забирала їхню доньку. Це, якщо чесно, я цілком розумію. Я б теж бився з усіх сил, якби хтось спробував забрати наших доньок. — Він потягнувся до руки дружини. — З цим мені ніколи не довелось стикатися, слава Богу.

— Ви зустрічалися з донькою професорки Крейтон?

— О, так. Вона була там того вечора на прийомі. Не пригадую її ім’я.

— Лілі.

— Точно, Лілі. Гарненька дівчинка з довгим білявим волоссям, схожа на маленьку принцесу. Але дуже тиха. Вона все ще одужувала після якоїсь операції на серці, і, я думаю, трохи сторонилася людей. Ми всі були з нею люб’язні, звісно. Хто зможе опиратися чарам маленької дівчинки?

Джейн із Фростом перезирнулися. «Можливо, хтось саме й не зміг».

— Я читала запис вашої розмови з детективом Трембле. Знаю, що відтоді минуло багато часу, але, можливо, у вас був шанс подумати більше про той вечір. Згадати інші деталі, — сказала Джейн.

Ентоні спохмурнів.

— Я розповів йому все, що міг згадати. Можливо, мої однокурсники зможуть допомогти більше?

— До речі, про ваших однокурсників. Ви ніколи не думали на когось із них? Що вони можуть бути замішані?

— В убивстві? Аж ніяк. Це не дуже великий коледж, і після трьох з половиною років в одних стінах ти пізнаєш людей. Не можу собі уявити, щоб хтось із них напав на професорку Крейтон. До речі, чи не заарештували за це її колишнього чоловіка?

— Його пізніше відпустили.

— Я все одно припускаю, що вони мали причину заарештувати насамперед його. Хто мав кращий мотив викрасти цю маленьку дівчинку, ніж власний батько?

— Як щодо інших студентів, що були на прийомі? — спитала Еліф. — Ти говорив з ними?

— Ні.

Еліф по черзі подивилася на Джейн з Фростом.

— Чому ви зосередилися лише на моєму чоловікові? Ви думаєте, це зробив він?

— Еліф, будь ласка, — сказав Ентоні. — Я впевнений, що це просто рутина.

— Я так не думаю. — Еліф подивилася на Джейн. — Ви нам щось не договорюєте.

— Причина, чому ми прийшли до вашого чоловіка, — сказала Джейн, — в тому, що він — єдиний з того прийому, хто тепер живе в районі Бостона.

— Чому це має значення? Професорку Крейтон убили в Мені.

— Два тижні тому в Бостоні вбили жінку. Її смерть може бути пов’язана зі справою професорки Крейтон.

Якусь мить єдиними звуками були цвірінькання горобців і далекий гуркіт мотоцикла. Чоловік із дружиною усвідомлювали важливість слів Джейн.

— Ще одне вбивство, — сказала Еліф. — А раз мій чоловік — єдиний студент, що живе в Бостоні, ви припускаєте...

— Ми нічого не припускаємо. Ми лише намагаємося з’ясувати, чи є тут якийсь зв’язок.

— Хто була ця інша жінка? — спитав Ентоні.

— Її звали Софія Суарес. Вона працювала реанімаційною медсестрою в лікарні «Пілґрім».

— Суарес? — Він похитав головою. — Не знаю нікого з таким прізвищем. І не думаю, що взагалі колись був у лікарні «Пілґрім».

— Ніхто з нас не був, — сказала Еліф. — Обидві наші доньки народилися в Жіночій лікарні «Бріґгем».

— Нікому з вас не знайоме ім’я жертви?

Еліф з Ентоні похитали головами.

— Чому ви думаєте, що ці вбивства пов’язані? — спитав Ентоні. — Цю медсестру вбили з проникненням, як професорку Крейтон?

— Це сталося в будинку жертви, так. — І до запитання, що безумовно схвилює їх обох. — Де ви були ввечері двадцятого травня, пане Їлмаз?

Його дружина роззявила була рот, щоб заговорити, але він швидко підняв руку, щоб її зупинити. Спокійно потягнувся до кишені по свій мобільний і подивився на календар.

— Двадцятого травня. Це був вечір п’ятниці, — зауважив він.

— Так.

— П’ятниці? — перепитала Еліф і подивилася на Джейн з упевненим блиском задоволення в очах. — Цього вечора додому приїжджала Рабія.

— Це наша донька, — сказав Ентоні. — Вона прилітала додому з Лондона, де вчиться в приватній школі. Ми з Еліф зустріли її в аеропорту «Лоґан» і повезли в ресторан на вечерю. Потім ми всі повернулися додому спати.

— І ви залишалися вдома всю ніч, сер?

Він подивився просто на неї.

— Того вечора моя дорогоцінна донька була вдома вперше за багато місяців. Чого б то я раптом поїхав зі свого будинку вбивати жінку, яку навіть не знав?

— Гаразд, це справді був глухий кут, — сказав Фрост, коли вони сіли в машину.

Джейн пристебнулася, але не одразу завела мотор. Натомість якусь мить вона сиділа, дивлячись на тиху вулицю, де жили Їлмази. Це був затишний район, де люди мали можливість вирощувати у своїх садках троянди, де звук дорожнього руху був не набагато більшим, ніж далеке шипіння. Місце, де іммігрант із Туреччини міг комфортно змішатися з іншими фахівцями, утримувати родину і почуватися своїм.

Ентоні Їлмаз був не їхня людина. Так, вони перевірять у «Брітиш Ейрвейс», чи справді його донька Рабія прибула того вечора до аеропорту «Лоґан», але Джейн уже знала, що там лише підтвердять слова Їлмазів. Ця людина не вбивала Софію Суарес. Але він дав їм трохи інформації, яка може бути корисною.

Вона дістала мобільний і подзвонила детективові Тібодо в Мен.

— Маю до вас запитання, — сказала вона.

— Так?

— Лілі Крейтон. У неї була якась операція на серці?

— Чому ви про це питаєте?

— Я щойно говорила з одним зі студентів професорки Крейтон, і він згадав, що маленькій дівчинці робили операцію. Мені цікаво, чи не було це в Медичному центрі східного Мену.

— Ну, я не дуже розумію, як це може допомогти, але так. Стривайте, гляну в записи Трембле. — Вона почула клацання клавіатури, на якій він щось набирав. — Так, ось воно. Їй діагностували атріовентрикулярний дефект, хай що це таке. Зробили відкриту операцію на серці в Медичному центрі східного Мену за два місяці до викрадення. А в чому річ?

— Софія Суарес працювала там реанімаційною медсестрою. Це може бути зв’язок.

— Можливо. Але я не бачу, як усе це пов’язане.

— Я теж не впевнена, що бачу, — визнала Джейн. — Але це ще одна сполучна ланка між цими справами. Тут має щось бути.

Тібодо рохнув.

— Подзвоніть мені, коли з’ясуєте.