Послухай мене

4

— Чому це ви хочете поговорити з моїм сином? Ви, люди просто собі гадаєте, що він щось не те зробив?

Беверлі Берд стояла на захисті своїх дверей, непорушним бар’єром від усіх, хто насмілиться вдертися в її дім. Хоч і нижча за Джейн, вона була непохитна, як пеньок, міцно вкорінений розставленими ногами у рожевих капцях.

— Ми тут не для того, щоб звинувачувати в чомусь вашого сина, мем, — тихо сказав Фрост. Коли потрібно було вгамувати пристрасті, Фрост був справжнім заклинателем криз — голосом, на який Джейн покладалась для збивання градусу напруги. — Ми лише сподіваємось, що Джамал зможе нам допомогти.

— Йому лише п’ятнадцять. Як це він має допомогти у справі про вбивство?

— Він знав Софію, і...

— Як і всі інші в окрузі. Але ви чомусь зосередилися на єдиному чорному хлопцеві у кварталі?

Авжеж, їй саме так, мабуть, і здавалось, а як інакше? Матері весь світ здається небезпечним місцем, а коли ти — матір чорного сина, ці небезпеки лише множаться.

— Пані Берд, — сказала Джейн, — я теж матір. Я розумію, чому вас непокоїть наша розмова з Джамалом. Але нам потрібна допомога, щоб ідентифікувати комп’ютер пані Суарес, бо ми чули, що ваш син допомагав його купувати.

— Він допомагає багатьом людям з їхніми комп’ютерами. Навіть отримує за це платню іноді. Роззирніться по району. Роззирніться по району. Скільки цих старих, на вашу думку, можуть розібратися навіть зі своїми телефонами?

— Тоді він — ідеальна людина, щоб допомогти нам знайти її зниклий ноутбук. Той, хто вдерся в її будинок, забрав його, і нам потрібно знати марку та модель.

Пані Берд якусь мить пильно дивилася на них наче мама-ведмедиця, зважуючи, чи не становлять ці зайди загрози її ведмежаті. Потім вона неохоче відступила і впустила їх в дім.

— Просто, щоб ви знали, я маю мобільний телефон і не боюсь фільмувати цю розмову.

— Якщо вам так буде легше, — сказала Джейн. А хто не має у наш час телефону? Це був світ, в якому поліція тепер мусила працювати, де кожен їхній крок записували, а потім уважно розбирали. На місці цієї матері вона б чинила так само.

Пані Берд провела їх коридором, шльопаючи своїми рожевими капцями по п’ятках, і гукнула у відчинені двері кімнати сина: «Любий, це поліція. Вони хочуть поговорити з тобою про Софію».

Хлопець, мабуть, підслуховував їхню розмову, бо не зреагував на це повідомлення, навіть не повернувся, щоб на них подивитися. Він сидів за своїм комп’ютером, зсутуливши плечі, ніби вже деморалізований їхнім візитом. У кімнаті був типовий для хлопчика-підлітка розгардіяш: одяг на ліжку, сині кросівки «Найк» на підлозі, пластикові фігурки марвелівських персонажів на полицях. Тор. Капітан Америка. Чорна пантера.

— Не проти, якщо я сяду? — спитала Джейн.

Хлопець знизав плечима, і вона сприйняла цю відповідь як «так». Чи, можливо, просто «байдуже». Вона підхопила стілець біля нього і помітила інгалятор з вентоліном, що лежав на сидінні. У хлопця була астма. Вона поклала інгалятор йому на стіл і сіла.

— Я — детектив Ріццолі, — сказала вона. — Це — детектив Фрост. Ми з відділу розслідування убивств бостонської поліції, і нам потрібна твоя допомога.

— Це щодо Софії. Так?

— Тож ти вже чув, що сталося.

Він кивнув, усе ще не дивлячись на неї.

— Я бачив поліцейські машини.

Пані Берд сказала від дверей:

— Він залишався вдома, а я ходила попитати, що відбувається. Я сказала йому не виходити, бо не хотіла жодних помилок. Ви, в поліції, іноді таке вигадаєте.

— Я намагаюсь нічого не вигадувати, пані Берд, — сказала Джейн.

— Тоді чому ви тут? — спитав Джамал. Він нарешті розвернувся обличчям до Джейн, і вона побачила вологі темні очі з неймовірно довгими віями. Для п’ятнадцяти років він був маленький і тендітний на вигляд. «Астма», — подумала вона.

— З будинку Софії зникло декілька речей, серед яких її ноутбук. Пані Леонґ сказала, що ти допомагав Софії купувати цей комп’ютер.

Він зморгнув, і його вії замерехтіли.

— Вона була приємна пані. Завжди намагалась заплатити мені за роботу.

— Що ти для неї робив?

— Нічого особливого. Так, допоміг їй розібратися з телевізором. Налаштував її новий комп’ютер. Мені було її шкода після смерті чоловіка.

— Нам усім було її шкода, — сказала пані Берд. — Найгірше лайно, як відомо, завжди трапляється з добрими людьми.

— Розкажи нам про ноутбук Софії. Коли ти допомагав їй його купувати? — спитав Джамала Фрост.

— Це було, мабуть, місяці зо два тому. Її старий зламався, і вона хотіла новий, щоб пошукати дещо онлайн. Грошей у неї було небагато, і вона спитала мене, що краще купити.

— Багато мешканок району просять його по допомогу, — сказала пані Берд, з відтінком гордості. — Він у нас — місцевий технар.

— Тож де вона купила цей комп’ютер? — спитав Фрост.

— Я знайшов їй один на «еБей». Це була дуже вигідна пропозиція. «Макбук ейр» 2012 року за сто п’ятдесят баксів. Графіка її не цікавила, і я зрозумів, що чотири гігабайти пам’яті буде цілком достатньо. Вона збиралась використовувати його лише для пошуку.

Фрост зашкрябав у своєму блокноті.

— Тож «Макбук ейр» 2012 року...

— Тринадцять і три десятих дюйми по діагоналі. Один і вісім десятих гігагерц «Інтел кор»...

— Стривай, трохи повільніше. Дай мені все це записати.

— Може, я просто роздрукую для вас технічні специфікації? — Джамал розвернувся до свого комп’ютера і застукав по клавіатурі, виводячи потрібну інформацію. За кілька секунд його принтер пробудився до життя, і звідти виліз аркуш паперу. — Колір був сріблястий, — додав він.

— І ти кажеш, що він коштував лише сто п’ятдесят доларів? — спитала Джейн.

— Так, вона зробила виграшну ставку, а продавець мав добрий рейтинг. Коли вона отримала цей ноут, я пішов до неї і допоміг також налаштувати вайфай.

— Господи, — сказала Джейн. — Як мені не вистачає такого фахівця, як ти.

Джамал уперше всміхнувся, але це була боязка усмішка. Він їм поки що не довіряв. Можливо, ніколи по-справжньому й не довірятиме.

Пані Берд сказала:

— Деякі з жінок платять йому, знаєте. Тож його допомога була б не безкоштовна.

— Але я ніколи не просив Софію платити мені, — сказав Джамал. — Натомість вона давала мені трохи тамале.

— Ця жінка готувала пречудові тамале, — сказала пані Берд.

А Джейн раптом подумала про тамале, що так і не приготували того ранку. Іноді навіть така дрібниця, як тамале, могла об’єднувати людей.

— Як щодо її мобільного телефону, Джамале? — спитав Фрост. — Ти його пам’ятаєш?

Джамал насупився.

— Він теж зник?

— Так.

— Дивно. Бо це просто якийсь старий андроїд, що був у неї цілу вічність. У неї були проблеми з пошуком по ньому через її зір. Саме тому їй потрібен був ноутбук для пошуків.

— Яких пошуків?

— Вона намагалась розшукати якісь старі газетні статті. Це важко зробити на маленькому телефоні, коли у вас очі недобачають.

Фрост відкрив у своєму блокноті нову сторінку і продовжив записувати.

— Тож це був старий андроїд. Якого кольору?

— Я знаю, що в нього був синій чохол з тропічними рибками. Вона любила рибок.

— Синій чохол з тропічними рибками. Гаразд, — сказав Фрост і закрив блокнот. — Дякую.

Джамал видихнув, явно з полегшенням, що розмову завершено. От тільки це був ще не кінець. Було ще одне запитання. яке Джейн мала поставити.

— Не хочу, щоб ти зрозумів це неправильно, Джамале, — сказала вона. — Але мені потрібно це прояснити. Можеш сказати нам, де ти був минулого вечора, близько опівночі?

Його обличчя миттю неначе накрило хмарою. Одним цим запитанням вона просто зруйнувала будь-яку довіру, яку вони з ним раніше побудували.

— Я так і знала, — з огидою просичала пані Берд. — До чого ви хилите, питаючи це? Саме для цього ви насправді прийшли, чи не так? Щоб звинуватити його?

— Ні, мем. Це абсолютно рутинне запитання.

— Ніяке воно не рутинне. Ви шукаєте причину звинуватити мого сина, а він би ніколи не скривдив Софії. Він любив її. Ми всі любили.

— Я розумію, але...

— А якщо хочете знати, я вам розкажу, як усе було. Минулого вечора стояла спека, а моєму хлопчикові вона шкодить. У нього був сильний напад астми. Останнє, чого б він міг хотіти, так це піти далі по вулиці і скривдити когось.

Поки його матір лютувала, Джамал нічого не казав, а лише сидів, вигнувши спину й розвернувши плечі, підтримуючи свою гідність у мовчанні. Джейн не могла взяти назад запитання, яке вона б поставила будь-якому підлітку, що жив у кварталі, де промишляли грабіжники. Який знав жертву і бував у неї вдома.

Її наступне запитання було, мабуть, ще більш неприємним.

— Джамале, — сказала вона тихо, — раз ти бував у будинку Софії, там можуть бути твої відбитки пальців. Нам потрібно відділити твої від будь-яких неідентифікованих які ми знайдемо.

— Ви хочете взяти у мене відбитки пальців, — сказав він сумно.

— Лише для того, щоб ми знали, на які можемо не зважать.

Він покірно зітхнув.

— Гаразд. Я розумію.

— Хтось із криміналістів зайде сюди, щоб їх узяти. — Вона подивилася на його матір. — Вашого сина ніхто не підозрює, пані Берд. Навпаки, він нам дуже допоміг, тому дякую вам. Дякую вам обом.

— Ага, — не повірила жінка. — Звісно.

Коли Джейн встала, щоб вийти, Джамал запитав:

— Як щодо Генрі? Що буде з ним?

Джейн похитала головою.

— Генрі?

— Це її рибка. Софія не має жодних родичів, тож хто годуватиме Генрі?

Джейн глянула на Фроста, який лише похитав головою. Вона знову повернулась до Джамала.

— А що ти знаєш про золотих рибок?