Послухай мене

23

Донька наказала мені: «Тримайся подалі від Ґрінів». Ніби я вдиралася чи якось переслідувала цих людей; але вочевидь вони поскаржилися детективові Салдані з поліції Ревіра, а він сказав Джейн, і тепер вона лякає мене можливим судовим обмежувальним розпорядженням, хоч я думаю, що вона перебільшує. Якимось чином поганцем раптом стала я, і лише тому, що намагаюся підтримувати в районі безпеку. Бо бачила щось і не мовчала.

Але всім байдуже, що там каже літня жінка, тож мою думку ігнорують, як завжди ігнорують жінок мого віку. Навіть коли ми праві.

Я розповідаю про це групі гравців у скрабл по четвергах, коли ми сидимо ввечері у моїй вітальні, і Лорелея енергійно киває, коли я говорю про складності, з якими ми, жінки, стикаємося, намагаючись бути почутими. Цієї миті її чоловік, ясна річ, нас не слухає, бо надто зайнятий вивченням своїх плашок. Ларрі все одно ніколи не вмів добре слухати. Можливо, це тому, що він вважає, що я мало що можу сказати важливого. Дивлюсь, як він втупився у свої плашки, звузивши очі й стиснувши губи, неначе під час найнеприємнішого поцілунку. Він знає, що розумний, але те, що він постійно обігрує мене в скрабл, ще не означає, що мене не варто слухати. Може, він і магістр англійської мови, але в мене найвищий ступінь з материнства, що приходить з очима на потилиці. Цього словниковий сноб на кшталт Ларрі Леопольда ніколи не оцінить.

Принаймні нас з Лорелеєю слухає Джонас. Він просто робить свій хід і викладає плашками слово «річка», що є доволі розумним способом використати «ч», тож тепер він може повністю зосередитися на мені. Можливо, він аж занадто зосереджений; нахиляється так близько, що я вловлюю в його подиху запах вина.

— Думаю, ми, чоловіки, багато втрачаємо, якщо ігноруємо жінок, — каже Джонас. — Я завжди слухаю, що кажуть дами.

Ларрі пирхає.

— Цікаво, чому.

— Подумай, скільки мудрості залишається непочутою, коли ми не слухаємо.

— «Сексуал».

Я суплюся на Ларрі.

— Що?

— Сім літер. І я позбувся «к» та «с».

Я дивлюся униз на дошку для скраблу, де Ларрі щойно виклав свої плашки. Отак воно й буде весь вечір.

— До речі, про мудрість, — каже Ларрі, набираючи нові плашки, — я більше полюбляю чути думки поінформованих джерел.

— Ти хочеш сказати, що я не поінформована? — питаю його.

— Я кажу, що люди приділяють забагато уваги інстинктам. Внутрішньому чуттю. Саме так ми й потрапляємо в халепу, покладаючись на найпримітивніші частини нашого мозку.

— Я з цим не згоден і зараз поясню, чому, — каже Джонас. — Ця історія сталася під час моєї служби в морській піхоті.

— Звісно.

— І гострі інстинкти врятували мені життя. Це було під час операції «Щит пустелі», і моя команда була біля узбережжя Кувейту, закладала там вибухівку. Я відчув, що цей маленький рибальський човен, який до нас наближається, не був тим, чим здавався.

— Джонасе, — сказав Ларрі, — ми всі чули цю історію.

— Ну, я ніколи не втомлююсь її чути, — каже Лорелея. — Те, що ти ніколи не служив, Ларрі, не означає, що ти не маєш поважати службу інших.

— Дякую тобі, — каже Джонас, галантно схиляючи голову. Цей момент, якийсь обмін поглядами між ними, наче б’є мене по голові. Джонас та Лорелея? Ні, не може бути. Він дивиться лише на мене, чи я так собі думала, і навіть попри те, що я ним не зацікавилася, мені все ще приємно думати, що я маю все потрібне. Що таке має Лорелея, здатне привабити такого чоловіка, як Джонас? Вона, можливо, стрункіша, ніж я, такого кощавого типу стрункості, що може бути модним, але змушує мене думати про неоперене пташеня.

— Ти збираєшся ходити, Анджело, чи ні? — питає Ларрі.

Я відриваю погляд від Джонаса з Лорелеєю і дивлюся на свої сім плашок. Я витягла різні літери, але мозок, схоже, не може вибудувати їх в якомусь корисному порядку Він бачить тише «гра», «гора» та «роза». Слова, що лише підтвердять невисоку думку Ларрі про мій інтелект. Але нічого кращого я вигадати не можу, тож хай буде «гора». Я зиркаю на Ларрі, що він скаже щось зневажливе, але він лише хитає головою й зітхає.

Лорелея викладає «камінь», що непогано, навіть якщо не рівня Ларрі, і питає в мене:

— То що там з Ґрінами? Джейн тобі щось сказала?

— Вона лише каже, щоб я до них не наближалася бо поліція Ревіра візьметься за мене.

— Це здається перебільшенням, — каже Ларрі.

— Аж ніяк. Це саме те, що сказала моя донька. Ґріни для мене недоторкані, навіть попри те, що цей чоловік має пістолет. Навіть попри те, що з ними явно щось не так. — Я дивлюся на Джонаса. — Ти так не думаєш? Ти ж живеш просто біля них.

Джонас знизує плечима.

— Я їх майже не бачу. У них завжди опущені жалюзі.

— Точно. А це говорить мені, що вони щось приховують. Вочевидь поліція Ревіра знає про них більше, ніж говорить. У мене таке відчуття, що вони якось пов’язані з білим фургоном, що продовжує тут їздити.

— Яким білим фургоном? — питає Лорелея.

— Ти його не помітила? Він проїжджає дуже повільно, наче роздивляється будинки чи щось таке. Я бачила його вже чотири рази. Він завжди сповільнюється біля вашого будинку.

Ларрі підіймає очі від своїх плашок.

— Що ж це за фургон такий?

— Бачиш, Ларрі? — каже його дружина. — Коли не слухаєш нас, жінок, то пропускаєш важливу інформацію.

— Можливо, це просто сантехнік чи щось таке, — каже Джонас. — Здається, вони всі їздять у білих фургонах.

— Логотипу на ньому немає, — кажу їм. — Я погано роздивилася номерний знак, але наступного разу, коли він з’явиться...

— Ти тоді подзвони мені, — каже Лорелея. — Щоб я теж подивилася.

— Маю кращу ідею, — каже Ларрі, — чому б вам, дами, не схопити ваші мітли й не випровадити його геть? Бо, заради всього святого, ми не можемо дозволити сантехнікам їздити по району.

Лорелея змірює його кислим поглядом.

— Справді, Ларрі?

Але Ларрі вже не слухає, бо повернувся до уважного вивчення своїх плашок, вигадуючи новий спосіб принизити решту з нас.

— Як щодо Трішії Теллі? — питає Лорелея. — Ти з’ясувала, що відбувається з цією дівчинкою?

— Так, що сталося з Трішією? — питає Джонас.

— Нічого. Я була неправа щодо неї, — зітхаю я.

— Кличте репортерів! — вигукує Ларрі. — Анджела Ріццолі щодо чогось неправа!

— Я ж визнаю це, правда? Але лише тому, що сама бачила Трішію в супермаркеті, а потім говорила з Джекі, й вона сказала мені, що вони щось не поділили. Трішія жива і здорова, але не повернулася додому. Вона дуже проблемна, ця дівчинка.

— Чи не замішаний там хлопець? — Лорелея схиляється ближче і бурмоче. — Коли дівчата комизяться, це завжди через хлопця.

— Не знаю, Джекі мені не скаже. Вона була така неговірка останнім часом, що дивно, бо це вона просила мене залучити Джейн. А тепер вона неначе хоче мене бортанути.

— Чи не можемо ми просто продовжити гру? — питає Ларрі. — Я прийшов сюди не про сусідів пліткувати.

Дружина його ігнорує.

— Я бачила Джекі минулого тижня на автозаправці й питала її про Трішію. Можу сказати, що вона не хотіла про це говорити. Ми знаємо цю родину, відколи Джекі прийшла на роботу до школи Ларрі, і маю сказати, вона ніколи насправді до мене не теплішала. Вона неначе підіймає крижаний щит щоразу, як я поруч. Ти так не думаєш, Ларрі?

— Ні.

— Я цього зовсім не помічав, — каже Джонас.

Лорелея дивиться на мене.

— Присягаюсь, чоловіки ніколи нічого не помічають.

— Я помічаю, що скрабл тут уже нікого не цікавить, — каже Ларрі, бере свій набір плашок і безцеремонно звалює їх у коробку. — Тож я йду додому.

Решта з нас така шокована, що ми не знаємо, що й сказати. Лорелея підхоплюється і йде за чоловіком до вхідних дверей.

— Ларрі? Ларрі! — Вона дивиться назад на нас і хитає головою. — Вибачте, не знаю, що на нього найшло! Я подзвоню тобі пізніше, Анджело.

Ми з Джонасом чуємо, як ляскають вхідні двері, й приголомшені дивимося одне на одного. Тоді він дістає пляшку вина.

— Було б соромно змарнувати його, — каже він і наповнює мій келих по вінця.

— Що це було?

— Ларрі перетворюється на буркотливого старигана, ось що.

— Ні, сьогоднішній вечір інакший. Він був буркотливіший, ніж зазвичай. — Тепер гра в скрабл була зіпсована, і я вже збиралась кинути свої плашки в коробку, коли раптом усвідомила, що могла з них викласти: «загроза», і це б принесло мені три очки. Оце був би ляпас по бундючній фізіономії Ларрі, і я розчарована, що він пішов і не побачить мою заявку на ці очки. Але щоразу, як він тут, я так його боюсь, що в мене мозок замикається. — Не знаю, чому Лорелея взагалі мириться з цією людиною.

— Вона теж не знає.

— Що?

— Вона так мені сказала.

— Коли це вона так тобі сказала?

Джонас знизує плечима й відпиває вина.

— Можливо, кілька років тому, коли ми зустрічалися за кавою.

— Ви двоє зустрічалися за кавою?

— Я б краще зустрівся з тобою, але ти тоді була ще заміжня.

— Вона теж була заміжня. І досі є.

— Що я можу сказати? Дами розповідають мені про свої проблеми, а я слухаю. Дуже добре слухаю.

— Що ще було між вами двома?

Він реагує масною посмішкою.

— Ти ревнуєш?

— Ні! Я просто...

— Розслабся, Енджі. Нічого між нами не було. Вона не мого типу. Надто вже кощава, немає за що потриматись. Я люблю жінок із добрячою пазухою, розумієш?

Це він так хвалить мою пазуху, і я не впевнена, що мені подобається це чути, але не зважаю. Мене більше цікавить, що він має сказати про Лорелею з Ларрі.

— Він її кривдить? — питаю я.

— Хто, Ларрі? — сміється Джонас. — Своїми тоненькими курячими лапками? Ні, проблема не в тому.

— Тоді в чому?

— Не можу про це говорити. Я їй обіцяв.

— Ти вже стільки мені всього сказав. Не можеш зараз замовкнути?

Він кладе руку на серце.

— Деякі речі джентльмен ніколи не зробить. І одна з них — це розголошення таємниці леді. Тож ти можеш мені довіряти, Енджі. Бо я б ніколи не розголосив жодної твоєї. — Він зазирає мені в очі, і я майже відчуваю, як він проникає мені в голову копирсаючись у мозку.

— Не маю я жодних таємниць.

— Усі мають. — Він обдаровує мене хитрою усмішкою. — Можливо, тобі час завести ще кілька.

— Ти колись перестанеш, Джонасе?

— Ти що, звинувачуватимеш мене за спробу? Ти — приваблива жінка і живеш одразу через вулицю. Це як дивитися у вітрину кондитерської і ніколи не мати шансу щось купити. — Він перехиляє свій келих і відставляє його. — Слухай, я знаю, що ти віддала своє серце Вінсові. Але якщо ти колись передумаєш, то знаєш, де я живу.

Я проводжаю його до дверей, бо так роблять усі чемні господині. А ще тому, що він справді видається розчарованим, і це має мені лестити, але натомість лише змушує мене співчувати йому. Дивлюсь, як він перетинає вулицю до свого будинку і думаю, як він сам лягає, сам прокидається, сам снідає. Я принаймні можу чекати на повернення до мене Вінса, щойно його сестра зможе знову подбати про себе, але Джонас такої перспективи не має. Принаймні не зараз. Він вмикає у своєму будинку світло і з’являється у вікні вітальні. І знову тягає свої залізяки, тримаючи ці м’язи в тонусі й готовими до наступних завоювань.

Раптом я помічаю ще один рух. Цього разу мою увагу привертає не один із Ґрінів; це Ларрі Леопольд, що виїжджає задом зі свою під’їзної доріжки. Не думаю, що він мене бачить, коли проїжджає повз мій будинок, і це добре — не хочу, щоб він думав, що я тільки те й роблю, що шпигую за сусідами. Але вже по десятій вечора, і я гадаю, куди він їде о цій порі. Останні кілька тижнів я була зосереджена на Трішії, а потім на Ґрінах, і не звертала увагу, що ще відбувається по сусідству. Джонас правду казав: усі мають таємниці.

Цікаво, які має Ларрі.

Уже збираюсь зачинити двері, коли помічаю біля своєї ноги щось біле — якийсь папірець. Він, мабуть, стирчав у дверях і випав, коли виходили мої гості. Я підіймаю його і заношу всередину, щоб прочитати під лампою передпокою.

У цьому посланні лише три слова, і, судячи із заокругленого почерку, писала жінка.

«Дайте нам спокій».

Я підходжу до вікна і дивлюся на будинок Ґрінів. Це написала Керрі Ґрін, більше нема кому. От тільки я не знаю: благання це чи погроза.

«Дайте нам спокій».

У будинку через вулицю тріпочуть жалюзі, і я помічаю силует. Це вона, боїться, що її побачать.

Або їй не дозволено бути побаченою?

Я думаю про ґрати на їхніх вікнах та пістолет на поясі її чоловіка. Думаю про той день, коли познайомилася з ними, про те, як він владно поклав свою руку на її плече, і розумію, що вона боїться не мене; вона боїться його.

«Просто попроси мене, Керрі, — думаю я. — Подай мені сигнал, і я допоможу тобі втекти від цієї людини».

Але вона відходить від вікна і вимикає світло.