Послухай мене

37

Щоразу, коли думала про свою смерть, я припускала, що вона настане ще через багато років. Уявляла, як лежу собі вдома у власному ліжку в оточенні своєї люблячої родини. Чи, може, в лікарняній палаті, під опікою медсестер. А найкраще за все відійду раптово й безболісно, вбита інсультом, коли лежатиму на теплому пляжі з екзотичним коктейлем у руці. Ніколи в моїй уяві ще не фігурував скотч.

То он як усе скінчиться, коли я зі зв’язаними руками й ногами задихнуся в кузові цього фургону. Чи, може, він витягне мене звідси в якомусь безлюдному місці і вліпить кулю в голову. Так роблять професіонали, а я вірю, що саме така людина сидить зараз на водійському сидінні й везе мене до могили. Професіонал.

Як я могла так помилятися? Поки я була зосереджена на Трішії, Леопольдах та загадкових Ґрінах, просто під моїм носом відбувалося щось зовсім інше, що знову і знову приводило цей фургон назад до нашого району. Він приїздив туди не шпигувати за Ларрі Леопольдом; він був там з іншої причини, яку я й досі не з’ясувала. Але тепер це не має жодного значення, не зараз.

Я весь час намагаюсь звільнитися, але цей скотч неподатливий, найміцніший матеріал у Всесвіті. Виснажена, я впадаю у відчай. Ось що я отримую за те, що пхала свого носа у справи інших людей. Із Леопольдами мені просто пощастило, що мене не підстрелили. Після цього я розпустила хвіст і тепер поплачуся за це.

Фургон кудись завертає, інерція змушує мене відкотитися вбік, і я тріскаюсь головою об стінку. Шию пронизує біль, нестерпний, як удар струмом. Він залишає мені змогу лише скиглити, слабкій та розбитій. Як відбиватися, коли я не можу навіть поворухнути руками?

Фургон повільно зупиняється.

Крізь калатання серця я чую, як водійські дверцята відчиняються й затраскуються. Цей звук відлунює, і це свідчить, що ми не надворі, а в якомусь приміщенні. Можливо, на складі? Водій не відчиняє задні двері; він просто відходить під відлуння кроків по бетону і залишає мене зв’язаною в машині. Краєм вуха я вловлюю, як він з кимось говорить, але не чую іншого голосу. Мабуть, дзвонить по телефону і здається стривоженим, засмученим. Чи не говорять вони про те, що робити зі мною?

Його голос стихає вдалині, і настає тиша. Якусь мить здається, що про мене забули.

Тепер, коли мене не кидає з боку в бік від руху автівки, я нарешті сідаю, але не юний вже вік та негнучкі суглоби не дають змоги навіть випростатися. Я спроможна лише сидіти. Не можу кричати, не можу звільнити руки чи ноги, і я спіймана в пастку в замкненій металевій коробці.

Рано чи пізно хтось помітить, що я зникла, але коли це ще буде? Може, Вінс гадатиме, чому я не відповідаю на телефон, і подзвонить Джейн? Може, Аґнес зайде в гості подякувати мені за залишки ресторанної вечері? Я прокручую в голові всі можливі сценарії, в кінці яких залишусь жива, але постійно наштовхуюся на нездоланний бар’єр того, що навіть якщо мене справді почнуть шукати, ніхто не знатиме, де я.

«О, Енджі, ти таки помреш».

Паніка змушує мене знову взятися за скотч. Плачучи й пітніючи, я кручуся так сильно, так відчайдушно, що мені німіють пальці. Я втрачаю лік часу, але здається, що минають години. Може, він взагалі вже не повернеться. Може, так усе й закінчиться, і я муміфікуюся в закинутому фургоні.

А я так і не поснідала.

Відхиляюсь назад у виснаженні. Джені, я знаю, що ти очікуєш від мене більшого, але я не можу цього зробити. Не можу врятуватися.

Повітря стає спекотнішим та задушливішим, і я намагаюсь продихатися. Чи, може, це просто паніка. «Заспокойся, заспокойся». Заплющую очі і намагаюсь сповільнити дихання.

А потім прибуває друга автівка, і я аж підстрибую.

Чую гуркіт її двигуна, рипіння шин, що гальмують на бетоні, коли вона заїжджає до приміщення. Ось двигун замовкає, і дверцята машини затраскуються.

Задні двері фургону відчиняються, і якась людина стоїть там і дивиться на мене. Його обличчя підсвічене ззаду, тож я не можу прочитати вираз на ньому, але розрізняю силует товстої талії та короткої жирної шиї.

— Витягни її звідти. Я хочу з нею поговорити, — каже він.

Друга людина дістає ніж, розрізає скотч, що зв’язує мої гомілки й зап’ястки, і витягує мене ногами вперед. Я була зв’язана так довго, що ноги затерпли, і мене хитає, коли я стаю обличчям до трьох чоловіків. Один із них — водій фургону, що викрав мене з моєї вулиці. Інші двоє щойно прибули на великому чорному позашляховику, що тепер припаркований біля фургону. Ніхто з них не усміхається. Легко зрозуміти, що головний тут — старший і товстіший чоловік. Молодші стоять обабіч нього, а бос підходить до мене, поки ми не опиняємося майже ніс до носа. Це людина вже за п’ятдесят, із блідо-блакитними очима та коротко стриженим білявим волоссям, і від нього аж тхне лосьйоном після гоління. Дорогий аромат, як на мене, але він понахлюпував його занадто щедрою рукою.

— Тож де вона? — питає він.

Я тільки мукаю під скотчем, що все ще закриває мені рота. Без жодної обережності він зриває його, і я така приголомшена, що задкую й наштовхуюся на бампер фургону. Тікати мені нема куди. Я загнана між автівкою і цим любителем напахтитися.

— Де вона? — повторює він.

— Хто? — питаю я.

— Ніна.

— Я не знаю ніякої Ніни.

На мій подив він сміється і дивиться на інших двох чоловіків.

— Це, мабуть, така нова стратегія, якій їх зараз вчать. Клеїти дурепу.

— Я не клею дурепу. «Я справді дурепа».

Він повертається до водія фургону.

— Її документи в тебе?

Водій хитає головою.

— При ній їх не було.

— Тоді їй просто доведеться розповісти нам про себе. — Велика людина розвертається назад до мене. — На кого працюєш?

— Що? Ні на кого. Я просто...

— На яку контору?

Контору? Поступово до мене доходить. Вони приймають мене за когось іншого. Або щось інше, ніж те, хто я, домогосподиня.

— Де ви її ховаєте?

Якщо я скажу їм правду, що гадки не маю, тоді стану їм непотрібна. Допоки вони думатимуть, що я знаю щось цінне, я буду жива. Вони можуть зламати мені кілька кісток і вирвати нігті, але не вб’ють мене. А це добра новина, як я собі думаю.

Удару я не бачу. Він б’є мене так швидко, так неочікувано, що я не маю жодних шансів згрупуватися. Кулак врізається мені в щоку, і я відлітаю вбік із мерехтінням світла в очах. Коли можу зосередитися знову, я бачу, як він нависає наді мною, глузливо кривлячи губи.

— А ти не застара вже для такої роботи, жіночко? — питає він.

— А ти? — Ці слова злітають мені з губ, перш ніж я встигаю себе зупинити, і я зіщулююсь, коли він замахується для нового удару. Але потім він зупиняється й опускає кулак.

— Можливо, ми неправильно почали, — каже він. Хапає мене за руку і ставить знову на ноги. — Знаєш, невеличка співпраця з твого боку набагато полегшить ситуацію. Вона навіть може окупитися для тебе, в грошовому сенсі. Навряд чи державна пенсія варта того, щоб нею хвалитися.

Я обережно торкаюсь щоки, куди він ударив. Крові немає, але я відчуваю, що тканини вже набрякають. Синець буде величезний. Якщо я до того доживу.

— Розкажи мені, куди ви перевезли Ніну, — каже він.

Знову ми повертаємось до цієї таємничої Ніни. Я не можу собі дозволити дати йому зрозуміти, що гадки не маю, хто вона. Я маю блефувати й шукати спосіб вибратися з цього.

— Ніна не хоче, щоб її знайшли, — кажу я.

— Розкажи мені те, чого я не знаю.

— Вона дуже налякана.

— Вона й має. Я очікую від своїх працівників лояльності, а розмови з федералами — верх нелояльності. — Він кидає погляд на чоловіків, що стоять біля нього. — Вони це розуміють.

— Але не Ніна.

— Вона ніколи не розповість про це в залі суду. Хай скільки ви її перевозитимете, я все одно її знайду. Але, знаєш, це вже починає втомлювати. — Його голос м’якшає, стає дружнім, майже задушевним. — Присвячувати стільки моїх ресурсів пошуку цієї суки. Цього разу мені знадобилось чотири повні тижні, щоб її вистежити. Змусило мене просити про послугу поліцію Ревіра.

«Чотири тижні». Все стає ясно. Саме чотири тижні тому Ґріни переїхали до будинку через вулицю. Ґріни, які тримали свої віконні жалюзі опущеними, а гаражні двері замкненими. Які ніколи не озивалися до мене. Я думаю про знервовану жінку, що називала себе Керрі Ґрін, але це не було її справжнім ім’ям.

Це Ніна, і вона явно знає достатньо, щоб відправити цю людину до в’язниці. Якщо він до того її не вб’є.

— Зробимо все легко й полюбовно, — каже ця людина, знову схилившись до мене тихим і задобрювальним голосом. — Ти допоможеш мені, а я допоможу тобі.

— А якщо я цього не зроблю?

Він кидає погляд на своїх людей.

— Що скажете, хлопчики? Зариємо її живцем? Засунемо в прес для сміття?

Куля в голову починає звучати добре.

Він знову повертається до мене.

— Спробуймо знову. Розкажи мені, де ви її тримаєте, і я залишу тебе живою. Я навіть можу узяти тебе на зарплату. Мені б не завадило мати ще одну пару очей та вух усередині. На кого, кажеш, ти працюєш?

— Вона цього не казала, — озивається водій фургону. — Але я нюхом чую копа. В тому, як вона до мене говорила. Як вона підійшла до мене, наче ця вулиця їй належить.

І це була моя помилка — думати, що я справжня геройка бойовиків, коли насправді я просто домогосподиня з Ревіра. Ото й погано, що я була така переконлива. Тепер я помру через те, що й гадки не маю, де зараз Ніна/Керрі.

Але їм не обов’язково про це знати.

— Дай вгадаю. ФБР? — питає мене велика людина.

Я не відповідаю. Цього разу бачу, як наближається його рука, але навіть попри те, що я до нього готова, удар анітрохи не слабший, ніж перший. Я знову відлітаю вбік, і моя щелепа пульсує. Губа саднить, я торкаюсь її і бачу на пальцях кров.

— Спитаю знову. Ти з ФБР? — питає він.

Я роблю вдих і шепочу:

— Бостонська поліція.

— Ось ми до чогось і прийшли.

Я надто деморалізована, щоб вимовити хоч слово. Дивлюся на свою кров, що крапає на бетон, — кров, що буде мовчазним свідком ще довго після моєї смерті. Уявляю, як криміналісти обшукуватимуть цей склад через багато днів, тижнів чи навіть років, дивлячись на свідчення моєї загибелі, що світитиметься біля їхніх ніг. Я вже не зможу розповісти їм, що тут сталося, але моя кров зможе.

І Джейн із цим розбереться. Я знаю, що точно можу на це розраховувати: моя донька простежить за здійсненням правосуддя.

— Спробуймо ще раз, — каже він. — Де Ніна?

Я лише хитаю головою.

— Убий її, — наказує він і розвертається, щоб піти.

Один із чоловіків дістає пістолет і робить крок уперед.

— Стривайте, — кажу я.

Велика людина повертається назад.

— Готель «Колоннейд», — випалюю я. Ця назва спливає в моїй голові лише тому, що саме там влаштовувала свій весільний прийом внучата племінниця Аґнес Камінскі. Я згадую триповерховий торт, шампанське і на диво низькорослого нареченого. Відповідь просто навмання, яку вони зможуть розкусити швидким візитом до готелю, але це все, що я змогла вигадати, щоб відстрочити неминуче.

— Під яким прізвищем вона зареєстрована?

— Камінскі, — відповідаю я, сподіваючись, що там справді не зупинився ніхто на прізвище Камінскі.

Він кидає погляд на водія фургону.

— Їдь туди. Перевір.

«І це буде кінець гри», — думаю я. Скоро він виявить, що я блефувала, і жінки, на яку вони полюють, там немає. Я не можу вигадати більше нічого, що б сказати чи зробити для свого порятунку. Лише думаю про людей, яких люблю і ніколи вже не побачу.

Водій залазить у фургон і виїжджає зі складу. «Пів години, година максимум», — думаю я. Цього буде цілком достатньо, щоб розкрити мене як брехуху. Я зиркаю навколо, шукаючи шляхи порятунку. Бачу будівельну техніку (цементовоз, землерийну машину), але там немає іншого виходу, крім відчинених розсувних дверей, які тепер блокують ці люди.

Велика людина підтягує якийсь ящик і сідає. Він дивиться на кісточки своїх пальців і струшує рукою. Цей гівнюк забився, коли мене бив. Це добре. Він дивиться на годинник, чухає носа — звичайні жести звичайної на вигляд людини. Він не видається монстром, але є ним, і я думаю про те, яка Ніна смілива повстати проти нього. Згадую її нервове обличчя і записку, яку вона залишила в мене на ґанку з проханням дати їм спокій. Весь цей час я думала, що вона боїться свого чоловіка, а насправді вона боялася цих людей.

Я здригаюся від звуку дзвінка його мобільного. Він дістає його з кишені й каже: «Так?».

Ось і кінець. Зараз він почує, що у «Колоннейді» не зареєстровано ніяких Камінскі. Зрозуміє, що я брехала.

«Хто це? — гарикає він. — Звідки у вас цей номер?»

Гуркіт двигуна змушує обох чоловіків розвернутися до відчинених розсувних дверей, крізь які на склад влітає чорний джип. Він з виском зупиняється лише за кілька дюймів від них.

«Це мій шанс». Можливо, єдиний шанс. Я ним користуюсь.

Я заблокована від втечі крізь розсувні двері, тож просковзую за перший джип і стрілою кидаюся до цементовозу.

— Якого біса? — кричить велика людина.

Я ховаюсь за цементовозом, тому не бачу, що відбувається, але чую, як із виском зупиняються інші шини, коли до приміщення влітають ще автівки. Чую крики й тупіт чобіт, що приземляються на бетон.

І стрілянину. О Господи, це бандитські розбірки. А я — у самісінькій гущі.

Пробираюся далі на склад і пірнаю під землерийну машину. Вони надто зайняті боротьбою за власне життя; можливо, вони взагалі забудуть, що я тут. І після того, як закінчать стріляти одне в одного, після всіх цих трупів, я зможу тихенько дістатися виходу й вислизнути. Втекти від цієї бійні. Я згортаюсь у клубок, прикриваю голову і подумки повторюю мантру; «Вони мене не побачать. Я невидимка. Я невидимка».

Мої руки так щільно охоплюють голову, що я не одразу усвідомлюю: стрілянина припинилась. Ніхто більше не кричить. Наче черепаха, що повільно визирає зі свого панциру, я обережно висовую голову і чую...

Тишу.

Ні, не зовсім. Наближаються кроки. З-під землерийної машини я бачу пару черевиків, що зупиняються просто біля місця, де я ховаюся. Чорних високих черевиків, вузьких, стоптаних і на диво знайомих.

— Мамо?

Раптом до мене під землерийну машину зазирає обличчя Джейн. Ми дивимося одна на одну, і якусь мить я думаю, що в мене галюцинації. Як це можливо? Сюди чарівним чином прибула моя неймовірна, нестримна донька. Вона прийшла мене врятувати.

— Агов, з тобою все гаразд? — питає вона.

Я виповзаю з-під землерийки і хапаю її в обійми. Не пригадую, коли я востаннє обіймала свою доньку так сильно. Роки й роки тому, коли вона була ще маленькою дівчинкою, і я могла підхопити її на руки. Зараз вона для цього вже завелика, але я все одно намагаюсь, і коли її підбори відриваються від підлоги, я чую її сміх.

— Годі, ма!

Я звикла бути тією, хто приходив її врятувати, хто заклеював їй обідрані коліна і збивав температуру. Тепер вона рятує мене, і я ще ніколи не була така вдячна долі, що маю таку дівчинку, таку донечку.

— Ма. — Вона відсовується й дивиться на моє побите обличчя. — Що вони в біса з тобою зробили?

— Трохи відбуцкали. Але зі мною все гаразд.

Вона розвертається й кричить:

— Ґрілі! Я знайшла її!

— Хто такий Ґрілі? — питаю я.

Потім я бачу, як він прямує до нас — чоловік, якого я раніше знала як Метью Ґріна. Він оглядає мене згори донизу, холодно оцінюючи мої ушкодження. — Думаєте, вам потрібна швидка, пані Ріццолі? — питає він.

— Я просто хочу додому, — кажу йому.

— Я подумав, що ви так і скажете. Хай ваша донька відвезе вас додому і допоможе вам отямитись. А потім нам із вами потрібно буде поговорити. — Він розвертається, щоб піти.

— Про Ніну? — питаю я.

Він зупиняється. Розвертається назад обличчям до мене.

— Що ви про неї знаєте?

— Я знаю, що вона збирається свідчити проти нього. Я знаю, що якщо він колись її знайде, вона загине. Я знаю, що він має свою людину в поліції Ревіра, яка зливає йому інформацію, тож ви краще розберіться з цим. І один із його людей просто зараз шукає її в готелі «Колоннейд».

Якусь мить він оцінює мене, ніби бачить (справді бачить) уперше. Кутик його рота вигинається вгору.

— Схоже, у вас багато талантів. — Він розвертається до Джейн. — Будь ласка, відвезіть її додому, детективе. І тримайте її від мене подалі. Якщо зможете.

— Як щодо Ніни? — гукаю я, коли він відвертається.

— Тепер з нею все буде чудово.

— Як ви це знаєте?

— Повірте мені.

— З чого б це? Ґрілі — це взагалі ваше справжнє прізвище?

Він підіймає руку в недбалому помаху і просто йде собі.

— Ходімо, ма, — каже Джейн. — Я відвезу тебе додому.

Тепер, коли я більше не налякана, моя вилиця починає дуже боліти. Можливо, мені таки потрібна швидка, але я надто горда, щоб це визнати, тож просто дозволяю Джейн провести мене від землерийки до розсувних дверей, де крутяться з десяток офіцерів у жилетах з написом «Служба маршалів США».

— Не дивись туди, ма, — попереджає мене Джейн.

Але ж я неодмінно маю подивитися. На кров, що заливає бетонну підлогу. На два тіла, що лежать біля ніг офіцерів. То ось чому Ґрілі сказав, що з Ніною все буде чудово. Бо людина, що полювала на неї, тепер лежить мертва, вбита в перестрілці з маршалами. Я досі відчуваю запах його смердючого лосьйону після гоління.

Зупиняюся, дивлячись униз на людину, що розбила мені обличчя, легко наказувала мене вбити, і хочу відвісити цьому трупові добрячого, потужного копняка. Але я маю гідність, та й усі ці офіцери дивляться. Тож просто йду на вихід зі складу і залажу в машину моєї доньки.

За кілька годин, після великої дози заспокійливого і з пакетом замороженого горошку, притиснутим до щоки, я почуваюся набагато краще. Ми з Джейн сидимо у вітальні, і це вже розрада, бо моя донька нечасто виділяє час, щоб просто побути зі мною. Зазвичай її відволікає робота, Реджина чи тисяча інших справ, які вона неодмінно має зробити, замість посидіти з мамою. Але цього вечора вона, схоже, не проти попити чаю і просто... поговорити. Про те, що сьогодні сталося. Про людей, яких я раніше знала як Метью та Керрі Ґрінів.

— То ось чому їхні жалюзі завжди були опущені, — кажу я. — Чому він носив зброю. Чому він встановив на вікнах ґрати. Чому він не спілкувався з рештою мешканців.

— Вона була їхній головний свідок, ма, і вони мали зберегти їй життя. Вони вже двічі її перевозили, але він якось завжди її знаходив.

— Бо він мав когось у поліції Ревіра, хто зливав йому інформацію.

Джейн киває.

— Тепер вони це знають, завдяки тобі. І вони з’ясують, хто це в біса був.

Як же приємно чути похвалу від моєї доньки, копа.

— Ґрілі насторожився, коли побачив цей фургон два тижні тому, — каже вона. — Тож вони перевезли її до іншого, безпечного будинку.

— Але хтось усе ще жив через вулицю. Я бачила світло.

— Він залишився там, щоб будинок не видавався порожнім. Щоб наглянути за цим фургоном. А потім в цю операцію втрутилася ти.

— І наламала дров, гадаю.

— Ні, ма. Ти дала їм причину нарешті зробити хід і заарештувати його. Їм просто було потрібно притиснути їхню ціль звинуваченням, від якого б він не відкрутився, і тепер вони мали звинувачення у викраденні людини. Вони ще раніше поставили на його позашляховик трекер, тож простежили його просто до тебе. Коли він почав стріляти, то не залишив їм іншого варіанту, крім як стріляти у відповідь. Тепер ніякого суду вже не потрібно.

— Пам’ятаєш, як я казала, коли ти була дитиною? Про погані рішення?

Джейн сміється.

— Так, це було погане рішення. Викрасти тебе.

Я визираю з вікна на будинок через вулицю. Тепер там ніхто не живе, і мушу визнати, що мені бракує Ґрінів. Бракує всієї цієї загадки, всіх цих хвилюючих можливостей. Тепер це просто мій нудний старий район, де єдина загадка, яку я можу розгадати, — це хто з ким спить.

— До речі про людей, що прийняли погані рішення, — кажу дочці. — Я нарешті склала всю історію про те, чому Рік Теллі стріляв у Ларрі Леопольда. Весь цей час я думала, що Рік найняв приватного детектива і саме так дізнався про зраду. Але йому розповіла Трішія.

— Трішія знала про це?

— Вона приходила сюди подякувати мені, що я не дозволила її татові вбити Ларрі.

— А як Трішія дізналась про зраду матері?

— З уроку біології. Вони вивчали генетику і мали визначити власну групу крові. Аналіз показав, що у Трішії — третя позитивна, а в її мами — друга позитивна. Проблема в тому, що в Ріка — перша позитивна, а це означає, що він не міг бути її біологічним батьком. Саме тому вона була така зла на свою маму. Вона розповіла Рікові, потім Рік з’ясував, хто це був, і саме тому він заявився до будинку Ларрі з пістолетом.

Джейн надовго замовкає, і я бачу, що вона думає про щось інше. Завжди вона так. Я щось говорю, а її думки крутяться навколо чогось іншого. Чогось набагато важливішого, ніж слова її мами. Тепер вона будь-якої хвилини знайде виправдання, щоб закінчити цю нудну розмову і поїхати.

— Господи, ма, — каже вона і раптом підскакує зі свого стільця.

— Знаю, — зітхаю я. — Ти маєш їхати.

— Ти щойно розколола її! Дякую!

— Що? Що я такого сказала?

— Групи крові! Я мала зрозуміти, що вся річ у групах крові. — Вона прямує до дверей. — Я маю багато роботи.

— Про що ти говориш?

— Софія Суарес. Я в усьому помилялася.