Послухай мене

33

Вона не знала, чому його називали Ліхтарне озеро, але ця назва завжди змушувала її думати про чарівні ночі, світлячків та золоте мерехтіння на воді. Щоліта, відтоді як їй виповнилось десять, коли спека в місті ставала нестерпно задушливою, її родина тікала на це озеро. Тут вони коротали вихідні, плаваючи в каное чи хлюпочучись серед очерету. Емі чула, що тут добре ловиться риба, і її батько іноді ходив на берег з вудкою, але Емі ніколи не розуміла принад вовтузіння з гачками, хробаками й різними снастями. Ні, це було місце, де вона могла просто бути, а не робити, де вони з мамою обидві почувалися в безпеці. Вони не переймалися тим, щоб просити в детектива Ріццолі дозволу; просто спакувалися й поїхали, і тепер, коли вони опинилися тут, Емі знала, що це було правильним рішенням.

Дівчина лише шкодувала, що вони не подумали краще, що із собою брати. Поспішаючи залишити місто цього ранку, її мама набила супермаркетівські пакети випадковими предметами з кухні. Проте вони вдвох упораються. Завжди примудрялися.

Далекий гуркіт мотору привернув увагу Емі до човна, що мчав водою, гамірного порушення тиші на спокійному в усьому іншому озері, але цього й слід було очікувати теплого дня. До вечора всі човни позникають, і озерні птахи повернуть собі владу над цим царством.

— Емі, ти ще не зголодніла? — гукнула її мама з заднього ґанку.

— Не дуже.

— Коли будемо вечеряти?

— Коли схочеш.

Джуліанна пройшла доріжкою, щоб приєднатися до неї на краю води. Якусь мить вони просто стояли пліч-о-пліч, нічого не говорячи і лише слухаючи шерех листя на деревах.

— Маємо завтра дістати каное, — сказала Джуліанна. — Одразу ж уранці, перш ніж з’являться моторні човни, вийдемо на воду.

— Гаразд.

— Ти налякана, люба? — подивилася на неї мама.

— А ти ні?

Джуліанна оглянула озеро.

— Ми пройшли крізь найгірше. Зможемо пройти й крізь це. А зараз розслабся. — Вона розвернулася назад до будинку. — Я закінчу розпаковувати речі, а потім відкоркуємо пляшку вина.

— Ти впевнена, що нам слід?

— Думаю, що нам обом зараз не завадить трохи випити.

Того вечора була вже майже дев’ята, коли вони нарешті сіли вечеряти. Їжа була нехарактерна для Джуліанни, яка пишалася своїми кулінарними вміннями і зазвичай не шкодувала сил на кухні. Але сьогодні ввечері це були спагеті з соусом маринара просто з банки і салат, заправлений лише оливковою олією та сіллю. Показник того, що Джуліанна була стурбована більше, ніж визнавала. Моторні човни нарешті затихли, і крім примарного крику птахів, спокій вечора ніщо не порушувало. Вони обидві все ще були розбурхані перебігом подій і їли в тиші, потроху потягуючи вино зі своїх келихів. Цей будиночок міг бути їхнім безпечним місцем, але темрява, що згущалася, змушувала їх обох нервувати знову, і вони не могли не прислухатися до якихось тривожних звуків. Хрускоту гілки, шелесту кущів.

Дзвінок мобільного був таким шоком, що Емі перекинула свій келих, і каберне розплилося по столу. З калатанням серця вона кинула туди серветку, щоб промокнути калюжку, поки Джуліанна відповідала на дзвінок.

— Так, у нас тут все гаразд. Усе чудово.

Емі кинула на маму запитальний погляд, і Джуліанна самими губами промовила слово «тато». Звісно, він, мабуть, почувається винним, що зараз не з ними, але Джуліанна наполягла, що він має продовжувати ходити на роботу в лікарню, як завжди. Хтось має залишатися в будинку і робити вигляд, що там продовжують жити, щоб переслідувач припускав, що Емі все ще там. Це був найкращий спосіб убезпечити їхню доньку, і Джуліанна сказала йому: «Відвертай увагу переслідувача від Емі».

— Так, я дзвонила детективові Ріццолі, — сказала Джуліанна. — Вона не рада, що ми тут, але принаймні знає, де ми. Вона контактувала з поліцією Дугласа, тож вони в курсі ситуації. Немає жодної потреби хвилюватися, Майку. Справді.

Джуліанна використовувала свій голос «матуся розбереться», який Емі дуже добре знала і який діяв на тата також. Він, може, й лікар, що звик керувати реанімацією, але вдома був радий віддати дружині те, де вона справді була на висоті, хай то чекова книжка чи кухня.

Коли Джуліанна нарешті відключилася, вона була вимотаною від усіх цих додаткових зусиль із заспокоєння чоловіка і всміхнулася Емі втомлено.

— Шкодує, що він не тут.

— Він же приїде в суботу?

— Так. Поїде просто з лікарні.

— Скажи йому привезти ще кілька пляшок вина.

Джуліанна засміялась.

— Бідненька. Застрягла тут посеред нічого лише зі своїми нудними батьками.

— То й добре, що нудними. Зараз це те, що нам усім потрібно. — Емі віднесла тарілки до раковини і повернулась подивитися на маму, що сиділа, втупившись удалину, барабанячи пальцями по столу. Джуліанна ніколи не визнавала, коли боялась. Вона ніколи не визнавала нічого, що могло стривожити її доньку, але Емі й не потрібно було нічого казати. Вона бачила це у маминих пальцях, що неспокійно вистукували морзянкою код страху.

Джуліанна встала.

— Піду ще раз перевірю машину. Не можу знайти ніде свої капці, а я знаю, що пакувала їх.

— Можливо, на підлозі біля заднього сидіння?

— Або в багажнику. Вони можуть бути під усіма тими супермаркетівськими пакетами. — Джуліанна дістала з кухонної шухляди ліхтарик, вийшла надвір, і сітчасті двері затраснулися за нею. Емі почула, як мамині кроки протупотіли сходинками ґанку, і побачила з вікна, як силует Джуліанни рухається поміж дерев до під’їзної доріжки.

Дівчина повернулася до раковини і зайнялася брудним посудом після вечері. Вони обидві їли сьогодні небагато тож вона швидко поскидала залишки спагеті у сміття, вимила й витерла тарілки і поставила їх назад до шафки.

Джуліанна не поверталася.

Емі визирнула з вікна, але не побачила Джуліанну чи якогось відблиску ліхтарика. Куди запропала її мама? Вона розривалася між думками вийти надвір, щоб пошукати Джуліанну, і залишатися тут, у затишному світлі кухні. Спливали хвилини. Вона не чула жодних криків, нічого, що б могло її стривожити, лише сюрчання цвіркунів. Проте щось було явно не так.

Вона вийшла на ґанок.

— Мамо? — покликала вона.

Жодної відповіді.

Емі не бачила світла в інших будиночках на озері. Їхній був єдиний, заселений сьогодні ввечері. Вони були тут самі, самотні в цих лісах і далеко від великих доріг. Саме тут вони й хотіли опинитись, але тепер Емі задумалась. Гадала, чи не був приїзд сюди помилкою.

— Мамо?

В озері щось плюснуло, і вона побачила брижі, що порушили відображення місячного сяйва у воді. Просто качка чи щука. Немає про що хвилюватися. Вона зайшла назад до будиночка, але щойно сітчасті двері зачинилися за нею, почула ще один звук. Цей пролунав не з озера; він був набагато ближче. Шелест. Тріск гілки.

Кроки.

Вона подивилася крізь сітчасті двері, намагаючись визначити, хто чи що наближається. Чи не Джуліанна це, що повертається від машини?

Потім Емі побачила фігуру, що вийшла з тіні дерев. Вона височіла на доріжці, підсвічена відблисками світла з озера. Не Джуліанна. Це був чоловік, і він ішов до неї.

Отоді вона почала кричати.