Послухай мене

15

Джейн потягувала пиво за своїм кухонним столом і читала звіт бостонської поліції про ДТП, в якій Емі Антрім збила незнайдена машина. Цей звіт був набагато коротшим, ніж сторінки і сторінки документів, які зазвичай породжує справа про вбивство, і Джейн швидко засвоїла основне. Два місяці тому, приблизно о 20:38 в п’ятницю, свідок побачив, як Емі Антрім ступила на пішохідний перехід на Гантінґтон-авеню, одразу перед Північно-Східним університетом. Вона зробила лише крок чи два, коли її збив чорний седан, що рухався на захід. Свідок сказав, що автівка їхала з високою швидкістю, можливо, 80 км на годину. Після того, як він збив Емі, водій навіть не пригальмував, а помчав у напрямку Массачусетської естакади.

Днем пізніше чорну «мазду», що відповідала опису свідка і потрапила на відео чотирьох різних камер у тому районі, знайшли покинутою на околиці міста Вустер, за 70 км звідти. Пошкодження переднього бампера та залишки на ньому крові, що відповідала крові жертви, підтвердили, що Емі збила саме ця автівка. За два дні до наїзду зареєстрований власник «мазди» повідомив про викрадення. Викрадача не ідентифікували.

«І, ймовірно, ніколи не ідентифікують», — подумала Джейн. Вона відпила ще пива і відкинулася назад на стільці, знімаючи напругу з пліч. Сьогодні ввечері буда черга Гебріела купати Реджину, і, судячи зі щасливих вигуків та плюскоту з ванної, вони так чудово проводили за цим час, що Джейн відчувала спокусу закрити ноутбук і приєднатися до них. Або хоча б принести кілька додаткових рушників, щоб промокнути воду, перш ніж вона позаливає всю підлогу. Чи не марнувала вона час, переглядаючи дані про ДТП, що була, ймовірно, зовсім не пов’язана з убивством Софії Суарес? Можливо, на той пішохідний перехід у той конкретний момент Емі привело просто невезіння. Можливо, людина в сірому дощовику, що завела розмову з Емі на кладовищі, була лише ще однією непов’язаною випадковістю, яка не мала нічого спільного з убивством Софії Суарес.

Стільки відволікаючих деталей. Стільки способів втратити вбивцю з виду.

Купання скінчилось — вона почула, як з ванни стікає вода, і раптом чотирирічна Реджина увірвалася до кухні вся гола, з блискучою й рожевою від купання шкірою. Гебріел ішов одразу за нею, і, судячи з його промоклої сорочки, йому дісталося від Реджининого бризкання.

— Агов, дитинко. — Він засміявся, намагаючись загорнути їхню донечку в рушник. — Ходімо вкладатися. Матуся працює.

— Матуся завжди працює.

— Бо в неї важлива робота.

— Але не така важлива, як ти! — сказала Джейн, підхопила свою мокру дитинку і посадила її на коліна, де Реджина одразу почала звиватися, слизька як вугор, Гебріел подав їй рушник, і Джейн нарешті загорнула крихітку в маленький гарненький млинчик.

— Якісь просвіти? — спитав Гебріел, відкриваючи пиво для себе.

— Радше тупики. Які знову і знову закінчуються нічим.

Він притулився до кухонної стійки й відпив з пляшки.

— Що ж. Тоді це звичайний день.

— Здається, що все це має бути пов’язане зі справою, але я не бачу, як.

— Можливо, воно не пов’язане. Людям притаманно бачити схеми у випадкових подіях. Так само, як коли ми дивимося на поверхню Марса і розрізняємо окремі пагорби й долини, нам здається, що ми бачимо обличчя.

— Я просто відчуваю це.

Він видав їй свою дратівливо безпристрасну усмішку. Як завжди він був містер спокійний та логічний спецагент, що вірить не в інтуїцію, а лише у факти. Який колись сказав їй, що коли коп покладається на інстинкти, це надто часто робить його сліпим до правди.

Коли Гебріел нарешті умовив Реджину піти спати, Джейн повернулася до звіту про ДТП, що ніяк не давала їй спокою. Що пов’язувало Емі, наїзд на неї та людину на кладовищі? Вона глянула на контактну інформацію відповідального офіцера і потягнулася по мобільний.

— Офіцер Паккард, — відповів він. Джейн почула на задньому плані гул розмов і жіночий голос, що вигукував: «Номер вісімдесят два! Замовлення вісім-два!». Він вечеряв, а для голод ного копа час прийому їжі священний. Краще не затягувати.

— Детектив Ріццолі, щодо наїзду, який ви розслідували в березні. На Гантінґтон-авеню. Ім’я жертви — Емі Антрім.

— О, так. — Він жував з повним ротом. — Пам’ятаю такий.

— Водія ідентифікували?

— Та де там. Той гівнюк збив її і просто залишив бідну дівчину стікати кров’ю на вулиці. Вона була дуже погана. Я не був упевнений, що вона виживе.

— Ну, я бачила Емі лише вчора, і з нею все чудово. Вона ще ходить з ціпком, але це вже ненадовго.

— Радий чути, що вона одужала. Я чув, що в неї розрив селезінки, і її мама була просто в розпачі, бо дівчині знадобилось багато переливань, а в неї якась рідкісна крупа крові.

— Деталей тут, у вашому звіті, небагато.

— Це тому, що я зміг з нею поговорити лише за кілька днів після операції, і вона нічого не пам’ятала про ДТП. Навіть не пам’ятала, як ступила на пішохідний перехід. Лікар сказав, що це ретроградна амнезія.

— Про водія вона хоч щось згадала?

— Аж ніяк. Але там був свідок, який усе це бачив. Безхатько, що стояв на тротуарі одразу за нею. Він сказав, що коли спалахнуло зелене світло, вона ступила на пішохідний перехід і посковзнулася на льоду. Він хотів їй допомогти, коли вулицею з ревінням пролетіла ця машина.

— Ви вірите слова безхатька?

— Це зняла камера спостереження. Усе, що він сказав, підтвердилось. — Почувся звук жування, а голос на задньому плані вигукнув: «Номер дев’яносто п’ять! Дитячий сендвіч і картопля фрі!».

— Ви потім приходили поговорити з нею ще?

— Насправді в цьому не було потреби. І до того часу ми вже знайшли покинуту автівку на околиці Вустера. На жаль, її викрали за кілька днів до того, і викрадача ми не ідентифікували.

— Відбитки пальців?

— Багато неіндентифікованих, але жоден не мав відповідників у КОДІС.

— А ця автівка, звідки її викрали?

— Вона була припаркована на вулиці біля будинку власника у Роксбері. До того часу автівка вже побувала в ремонті й була добряче побита, не лише після наїзду. Ходова була в такому стані, наче хтось гасав нею по бездоріжжю. А як це пов’язано з убивством?

— А я хіба згадувала якесь убивство?

— Ні, але ви — детектив Ріццолі. Вас усі знають.

«Чи добре це?» Мобільний Джейн просигналив, вона глянула на екран і побачила, що на неї чекає дзвінок із Сакраменто, Каліфорнія.

— ...та справа в Чайнатауні, яку ви розкрили, вже просто легендарна, — сказав Паккард. — Скільки копів зможуть вистежити ніндзя?

— У мене тут вхідний дзвінок, — сказала Джейн. — Якщо згадаєте щось іще, подзвоніть мені.

— Не сумнівайтесь. Радий був поговорити з вами, детективе.

Джейн перемкнулася на інший дзвінок.

— Детектив Ріццолі.

— Це Кеті Бушар, — сказав жіночий голос.

Джейн знадобилось кілька секунд, щоб згадати це ім’я. «Телефонні дзвінки Софії. Номер у Сакраменто».

— Ви — подруга Софії. З Каліфорнії.

— Чоловік сказав мені, що ви дзвонили кілька днів тому. Вибачте, що не змогла передзвонити вам раніше, але я лише вчора повернулася з Австралії.

— Він казав вам, чому я дзвонила?

— Так, і я не могла в це повірити. Тож це правда. Софію вбили?

— Боюсь, що так.

— Ви його вже спіймали? Того, хто це зробив?

— Ні. Саме тому мені й потрібно поговорити з вами.

— Я б хотіла вам допомогти, але ми не бачилися з нею багато років.

— Коли ви бачилися востаннє?

— Це було на конференції з сестринської справи у Далласі, можливо, п’ять років тому. Ми не бачили одна одну з її весілля з Тоні, тож мали багато тем для розмови. Пішли разом повечеряти, лише вдвох, і вона здавалась такою щасливою. Розповідала про круїз, коли вони з Тоні їздили на Аляску. Як вони планували купити одного дня будинок на колесах і подивитися країну. Потім, минулого грудня, я отримала від неї листівку, в якій вона писала, що Тоні помер. О, це було жахливо. А тепер ще це. — Вона зітхнула. — Це вкрай несправедливо, що людині може так не щастити, особливо Софії. Вона була така добра.

З цим погоджувались усі: Софія Суарес не заслуговувала на таку жахливу долю. Таке кажуть не про кожну жертву — у своїй кар’єрі Джейн не раз ловила себе на думці: «Катюзі по заслузі».

— Ви маєте якесь уявлення, навіщо їй було вам дзвонити? — спитала Джейн.

— Ні. Я працюю роз’їзною медсестрою туристичної компанії і цього місяця була з групою в Перу.

— Звучить як дуже класна робота.

— Начебто так. Поки не доводиться мати справу з вісімдесятирічними, яких закачує й нудить в автобусі.

«О, це вже не весело».

— Коли я за кілька тижнів повернулася додому, чоловік сказав мені, що Софія залишила повідомлення. Я намагалась їй передзвонити, але вона не відповідала. До того часу, гадаю, вона була вже... — Закінчувати речення не було потреби. Вони обидві знали, чому Софія вже не відповіла.

— Ви пам’ятаєте, що було в цьому повідомленні?

— На жаль, я його вже видалила. Вона казала, що хоче поговорити зі мною про якусь пацієнтку, що була в нас у Мені.

— Яку пацієнтку?

— Гадки не маю. Ми багато років працювали разом і піклувалися про, можливо, тисячу післяопераційних пацієнтів. Гадки не маю, навіщо їй було дзвонити мені щодо одного з них після всіх цих років. — Кеті помовчала. — Думаєте, це якось пов’язано з тим, що сталося?

— Я не знаю, — сказала Джейн. Три слова, які вона часто казала останнім часом.

Вона відключилася, розчарована ще однією обірваною ниточкою. В цій справі їх було вже дуже багато, та, попри всі намагання, вона не розуміла, як сплести їх разом у якусь більшу картину. Можливо, це було те саме уявне обличчя на Марсі, про яке казав Гебріел: лише окремі пагорби та тіні, які вона, видаючи бажане за дійсне, перетворила на якусь неіснуючу схему.

Джейн вимкнула ноутбук і затраснула кришку. Тут усе може бути цілком звичайним, бо пограбування — один із найзвичайніших злочинів. Легко побачити найімовірнішу послідовність подій: грабіжник проникає в будинок. Несподівано повертається господиня. Злодій панікує і нападає на неї з тим самим молотком, яким він розтрощив вікно. Так, усе абсолютно логічно, крім того уламку скла, який вона знайшла біля паркану, — він як підтвердила криміналістична лабораторія, був від розбитого віконця в кухонних дверях. Чи не зафутболив його туди вбивця, коли в паніці тікав? Чи, може, він відлетів туди тому, що вікно розбили зсередини?

Дві різні можливості. Два дуже різні висновки.