Послухай мене

26

Джейн із Фростом знайшли Емі саму за столиком у кінці бару, зіщулену в такий маленький силует, що в напівтемряві її було майже не видно. Була восьма година вечора п’ятниці, і бар заповнював натовп молоді, що відпочивала після робочого тижня, готова пити й танцювати і, можливо, знайти когось особливого. Серед гучної музики та веселих голосів Емі Антрім була мовчазним привидом, що ховався в тіні.

— Дякую, що приїхали так швидко, — сказала Емі. — Тато на роботі, а до мами я не можу додзвонитись. Я не знала, що робити, а ви казали в такій ситуації дзвонити вам.

— Ви все правильно зробили, — сказала Джейн.

— Я боялась іти до моєї машини. — Емі роззирнулась на натовп. — І подумала, що буде безпечніше побути тут, з усіма цими людьми навколо.

Джейн із Фростом сіли до неї за столик.

— Розкажіть нам, що саме сталося, — попросила Джейн.

Емі зробила глибокий вдих, щоб заспокоїтися.

— Я приїхала в центр на невеличкий шопінг. Насправді так, зирінг. Зайшла до взуттєвої крамниці трохи далі по вулиці і блукала всередині, коли крізь вітрину побачила його. Він стояв через вулицю, дивлячись на мене. Не просто дивлячись, а пильно вдивляючись із таким виразом... голоду.

— Ви впевнені, що це був той самий чоловік?

— Спочатку не була. Я помітила його лише краєм ока, після чого він зник. І я подумала: «Гаразд, це може бути хтось інший», це мав бути хтось інший, бо як би він знав, де мене знайти?

— Ви сказали, що припаркували свою машину десь неподалік, — сказав Фрост.

— Так. У гаражі далі по вулиці.

— Ви приїхали сюди самі?

Вона кивнула.

— Це вперше, коли я сіла за кермо після лікарні. Я намагалась не їздити в центр, бо мені болить нога, якщо ходити надто довго.

— Ви приїхали сюди просто з дому?

— Так.

— Ви казали комусь, що їдете в центр?

— Ні. Мама була на занятті з йоги, а мені потрібно було розвіятися. Після всіх цих тижнів час знову стати на ноги. Трохи розважитися. Мама переймалася тим чоловіком, але не я. Я ніколи насправді не думала... — Емі оглянула переповнений бар, вдивляючись в обличчя. Навіть із двома детективами, що сиділи за її столиком, вона поводилась як жертва, що видивлялася хижака.

— Що було далі? — спитала Джейн. — Після взуттєвої крамниці?

— Я вийшла звідти, щоб подивитися, чи цей чоловік усе ще поблизу. Не помітила його ніде і подумала: «Гаразд, можливо, я помилилася. Можливо, це був хтось інший». — Вона знову пильно оглянула бар, усе ще стурбована, все ще дуже насторожена. — Потім я побачила його на вулиці. Це був він, я знаю. Він почав наближатися до мене, і тоді я злякалася. Пірнула у перше-ліпше людне місце, яке змогла знайти, і якнайдовше заховалася в жіночому туалеті. Подумала, що тут він на мене точно не нападе. Не з усіма цими людьми навколо.

«Але чи звернув би хтось у приміщенні на це увагу?» — гадала Джейн. Вони всі були надто зайняті випивкою й танцями, щоб зважати на налякану молоду жінку в тіні. У цьому натовпі з гучною музикою хто б помітив пістолет чи ніж, поки не було б уже надто пізно?

— Емі, — спитав Фрост, — як ви гадаєте, чому цей чоловік вас переслідує?

— Хотіла б я знати. Я багато разів намагалася згадати, де ми зустрічалися раніше, але не можу знайти на це відповідь. Знаю лише, що в його обличчі є щось знайоме.

Музика знову загупала, і повз них пропливла офіціантка з тацею мартіні, а Джейн вивчала обличчя Емі у напівтемряві. Вона трохи помовчала, а потім спитала:

— Вам знайоме таке ім’я: Джеймс Крейтон?

— Ні. А має бути?

— Добре подумайте, Емі. Це ім’я ніяк у вас не відлунює?

— Вибачте, але після аварії моя пам’ять... — Вона похитала головою.

— Як щодо вашого батька? Що ви пам’ятаєте про нього? — спитала Джейн.

— Ви ж знаєте мого батька.

— Я маю на увазі не доктора Антріма. Я маю на увазі вашого біологічного батька.

Навіть у темряві Джейн побачила, як ця молода жінка раптом напружилася.

— Чому ви про нього питаєте?

— Як добре ви його пам’ятаєте?

— Намагаюсь забути.

— Ваша мама сказала, що вам було вісім, коли ви востаннє його бачили. Чи може він бути цим чоловіком, який вас переслідує.

— Не називайте цю людину моїм батьком.

Трохи здивована її запалом, Джейн мовчки роздивлялась Емі. Дівчина дивилася на неї з викликом, ніби підбурюючи Джейн перетнути якусь невидиму межу.

— Він був такий жахливий, Емі? — нарешті спитала Джейн.

— Вам краще спитати це в моєї мами. Це вона мала справу з його знущаннями. Всіма синцями та підбитими очима.

— Ви знаєте, де він тепер?

— Гадки не маю. І мені насправді байдуже. — Емі різко встала, чітко показуючи, що розмову закінчено. — А тепер я б хотіла поїхати додому.

— Ми проведемо вас до вашої машини, — сказала Джейн, також встаючи зі свого стільця. — Але спочатку я роздивлюся навкруги. Щоб переконатися, що він усе ще не десь поблизу.

Джейн проштовхалася крізь натовп у барі, вдихаючи дисгармонійні аромати парфумів, засобів після гоління та перегару, і вийшла надвір. Було полегшенням знову дихати свіжим повітрям. Вона сканувала запруджену вулицю. Цього п’ятничного вечора натовп просто бурлив: жінки у коротких спідницях і на високих підборах, бізнесмени в краватках, вовчі зграйки молодих хлопців.

А потім вдалині вона помітила його: чоловіка в сірому дощовику, що йшов від неї у бік міського парку.

Вона припустила за ним.

Він був надто далеко, щоб вона могла бути впевнена, що це той самий чоловік з кладовища, але він мав ту саму довготелесу статуру. Джейн намагалась тримати його в полі зору, поки він плив морем перехожих, але чоловік рухався дуже швидко і просто до темного парку. Якщо він зайде туди, вона загубить його в тій темряві.

Джейн почала бігти, розштовхуючи перехожих, що були надто неуважні, щоб розступитися. Вона намагалась пробитися крізь щільний вузол людей і врізалась у плече якогось чоловіка.

— Агов, жіночко! — гарикнув він. — Дивіться, куди йдете!

Цього зіткнення було достатньо, щоб її відволікти. А коли вона зібралась знову зосередитися на своєму переслідуваному, він зник.

Джейн добігла до перетину Ньюбері та Арлінґтон, промчала через вулицю до парку. «Де ж він, де?» Повз неї неспішно пройшла пара, рука в руці. На галявинці сиділи колом підлітки, граючи пісні на гітарах. Вона сканувала місцевість і раптом побачила його на протилежному перехресті. Коли перетнула вулицю в його бік, він підняв очі й усміхнувся, але його усмішка була адресована не Джейн. Вона була призначена іншій жінці, що підійшла просто до нього й поцілувала в щоку. Після чого вони з цією жінкою взялися за руки і пішли разом, просто повз Джейн.

Не та людина.

Джейн похапцем оглядала вулицю, але чоловіка з кладовища ніде не було видно. Якщо він узагалі колись там був.

— Емі могла помилитися, — сказав Фрост. — Можливо, вона побачила того самого типа, що й ти, і подумала, що це та людина з кладовища.

— Вона наполягає, що абсолютно впевнена, — зітхнула Джейн. — А якщо вона має рацію, це означає, що в нас проблема.

Джейн із Фростом сиділи в її машині біля житла Антрімів, де щойно передали Емі під опіку мами з татом. Це був район симпатичних будинків та старих дерев, з акуратно підстриженими садочками та кущами, який насильство, здавалось, обходило десятою дорогою. Але насправді таких районів не існувало. Навіть тут, на цій тихій вулиці, Джейн відчувала загрозу, що нависла над цим будинком. Над Емі Антрім.

— Якщо це справді був він на Ньюбері-стріт, то це не збіг, — сказала вона. — Він не просто випадково знайшов її у тій взуттєвій крамниці.

— Вона сказала, що приїхала туди просто з дому. Якщо він простежив за нею туди...

— Це означає, що він знає, де вона живе.

Вони замовкли. Обоє подивились на оселю Антрімів, де Емі з батьками досі сиділи у вітальні. Ті були приголомшені, звісно, але, можливо, не вповні усвідомлювали, якою небезпечною може бути ситуація Емі.

— То мав бути його передплачений телефон. Це він дзвонив до будинку Антрімів, — сказала Джейн. — А коли відповіла Джуліанна, він відключився. Бо насправді хотів поговорити з Емі.

— У них є охоронна система, — сказав Фрост. — У будинку має бути безпечно.

— А як бути, коли Емі залишить будинок, як вона зробила сьогодні? Вони ж не зможуть наглядати за нею щосекунди.

Якийсь силует перетнув вітальню і застиг у рамці вікна. Це була мама Емі, що дивилася на вулицю. Мама-тигриця, що захищала свою доньку. На місці Джуліанни Джейн була б не менш пильна.

— Я подзвоню в поліцію Брукліна, — сказав Фрост. — Спитаю, чи не зможуть вони пустити повз будинок патруль, що проїжджатиме дуже часто.

Вони напружилися, бо до них наближалися габаритні вогні якоїсь машини. Ця автівка їхала достатньо повільно, щоб змусити пульс Джейн пуститися в галоп. Темний седан прокотився повз оселю Антрімів і завернув на під’їзну доріжку за два будинки далі, де з гуркотом відчинились гаражні двері.

Вони обоє розслабилися.

Джейн знову звернула увагу на будинок, де тепер біля своєї мами у вікні стояла Емі.

— Тобі не здається дивною поведінка Емі сьогодні ввечері?

— Коли саме?

— Коли вона відмовилася говорити про свого біологічного батька. Як вона засмутилась, коли я порушила цю тему.

— Схоже, це було дуже травматичне дитинство. Бачити, як її маму б’ють.

— Мені цікаво, де він зараз. Чи не може це бути він...

— Розумію, до чого ти ведеш, але годі тобі. Вона б змогла упізнати власного батька, навіть після тринадцяти років.

— Твоя правда. — Джейн відкинулася назад на сидінні і втомлено зітхнула. Хотіла додому. Хотіла повечеряти з родиною, почитати Реджині казку й залізти в ліжко з Гебріелом, але не могла перестати думати про те, що сталося сьогодні ввечері. І що ще вони мають зробити, щоб убезпечити Емі.

— Що як цей чоловік переслідує її вже давно? Не просто тижні, а місяці? — припустив Фрост. — Ми вирішили, що він уперше побачив її на кладовищі, але він міг націлитися на неї й раніше. А де найімовірніше вона могла здибати переслідувача?

— В університеті.

Фрост кивнув.

— Гарненька дівчина чотири роки ходить кампусом. Якийсь тип помічає її, починає переслідувати. Стає одержимий нею. Можливо, навіть намагається вбити її.

— Гаразд. Але як бодай щось із цього пов’язане з Софією Суарес?

— Можливо, ніяк.

Джейн знову подивилася на будинок. Мама з донькою пішли, і вікно тепер було порожнє. Вона думала про інших жертв переслідувачів, бездиханних жінок, про яких нічого не знала, поки не опинилась над їхніми мертвими тілами. Це був тягар роботи у відділі розслідування вбивств: ти завжди приїздиш надто пізно, щоб змінити долю жертви.

«Цього разу все інакше, — подумала вона. — Цього разу жертва ще жива й дихає, і ми їй у цьому допоможемо».