Послухай мене

2

ДВА МІСЯЦІ ПО ТОМУ

«Якщо бачиш щось, не мовчи». Ми всі чуємо цю пораду стільки разів, що коли знаходимо підозрілий пакет там, де його не має бути, чи помічаємо незнайомця, що скрадається по сусідству, автоматично звертаємо на це увагу. Я — тим паче, адже моя донька Джейн — поліцейська, а мій хлопець Вінс — поліцейський у відставці. Я чую всі їхні жахливі історії, і якщо побачу щось, то можете битися об заклад, що не мовчатиму. Тож для мене це просто друга натура — наглядати за своїм районом.

Я живу в місті Ревір, що насправді не в самому Бостоні, а радше схоже на більш доступного кузена Бостона трохи північніше. Вуличка в мене зі скромних будиночків на одну родину, густо натиканих по обидва боки. «Стартових будиночків», як колись називав їх Френк (який незабаром стане моїм колишнім чоловіком), коли ми переїхали сюди сорок років тому — за винятком того, що ми так і не переїхали у щось більше. Як і Аґнес Камінскі, що досі живе в сусідньому будинку, чи Ґлен Дракмаєр, який помер у будинку через вулицю, що зробило це житло протилежністю стартового будиночку для нього. За багато років я не раз бачила, як родини в’їжджають сюди, а потім виїжджають. Будинок праворуч від мене знову вільний і продається, чекаючи на наступну родину для повторення циклу. Ліворуч від мене живе Аґнес, яка колись була моєю найкращою подругою, поки я не почала зустрічатися з Вінсом Корсаком, що обурило Аґнес через моє ще не остаточне розлучення і зробило мене безчесною жінкою в її очах. Навіть попри те, що це Френк покинув наш шлюб, щоб бути з іншою жінкою. Білявкою. Насправді Аґнес налаштував проти мене той факт, що я тепер так насолоджуюся, коли Френк пішов. Я насолоджуюся мати в моєму житті нового чоловіка і цілувати його у власному дворі. А що, Аґнес думала, я маю робити тепер, коли мій чоловік мене покинув? Загорнутися в чорне і тримати ноги схрещеними, поки там, унизу, все не всохне? Ми з нею вже майже не розмовляємо, але нам і не треба. Я й так знаю, що вона робить у себе в сусідньому будиночку. Те, що й завжди: курить свої «Вірджинія слімс», дивиться телевізор і перетримує на плиті овочі.

Але не мені її судити.

Навскоси через вулицю, починаючись на розі, стоїть блакитний будинок Ларрі та Лорелеї Леопольдів, що живуть тут останні двадцять з чимось років. Ларрі викладає англійську мову в місцевій школі, і хоч я не можу сказати, що ми близькі, та вечорами по четвергах граємо разом у скрабл [1], тож я добре знайома з широтою Ларріного словникового запасу. Будинок за Леопольдами — це той, де помер Ґлей Дракмаєр і який деякий час здавали. А за ним, у будинку прямісінько через вулицю від мене, живе Джонас — шістдесятидворічний холостяк і колишній «морський котик», що переїхав сюди шість років тому. Лорелея нещодавно запросила Джонаса стати учасником вечорів скраблу в мене, що взагалі-то мало бути спільним рішенням, але Джонас виявився чудовим поповненням компанії. Він завжди приносить пляшку каберне, має добрий словниковий запас і не намагається проштовхнути іноземні слова, що не дозволяється. Скрабл, урешті-решт, — американська гра. Мушу визнати, що він також має добрий вигляд. На жаль, він це знає і любить підстригати свій газон перед будинком без футболки, випнувши груди й напруживши біцепси. Звісно, я не можу втриматись, щоб не дивитися на нього, і він це знає. Коли він бачить мене у вікні, то демонстративно махає мені, від чого Аґнес Камінскі думає, що між нами щось відбувається, а це неправда. Я просто привітна з усіма сусідами, і якщо хтось переїжджає на нашу вулицю, я завжди перша опиняюсь біля його дверей з усмішкою та моїм фірмовим хлібом із цукіні. Люди це цінують. Вони запрошують мене до себе додому, знайомлять з дітьми, розказують, звідки приїхали і чим заробляють собі на життя. Вони просять мене порекомендувати сантехніка чи стоматолога. Ми обмінюємося телефонними номерами й обіцянками скоро побачитися. Саме так було з усіма моїми сусідами.

Поки сюди не переїхали Ґріни.

Вони орендують номер 2533 — жовтий будинок, де помер Ґлен Дракмаєр. У цьому будинку рік ніхто не жив, і я рада, що хтось нарешті там поселився. Завжди недобре, коли будинок стоїть порожнім надто довго; це відбивається на всій вулиці, надаючи їй душку небажаності.

Того дня, коли бачу, як під’їжджає фургон Ґрінів, я автоматично дістаю буханець мого славетного хліба із цукіні з морозильника. Поки він розморожується, я стою на ґанку, намагаючись роздивитися нових сусідів. Першим бачу чоловіка, він вибирається з водійського сидіння; високий, білявий, м’язистий. Без усмішки. Це перша деталь, що мене вражає. Коли ти прибуваєш до свого нового дому, чи не мав би ти усміхатись? Натомість він холодно оглядає квартал, крутячи головою на всі боки, очі сховані за дзеркальними сонячними окулярами.

Я махаю йому на знак привітання, але відповідає він не одразу. Якусь мить просто стоїть, дивлячись на мене. Нарешті підіймає руку в механічному помаху, ніби якийсь чіп у його комп’ютерному мозку проаналізував ситуацію і вирішив, що правильна відповідь буде — помахати також.

«Що ж, гаразд, — думаю я. — Може, дружина привітніша».

Вона вибирається з пасажирського сидіння фургону. Трохи за тридцять, сріблясто-біляве волосся, струнка фігура в блакитних джинсах. Теж оглядає вулицю, але швидкими, стрімкими поглядами, наче білка. Я махаю їй, і вона якось невпевнено махає у відповідь.

Іншого запрошення мені й не потрібно. Я переходжу вулицю й кажу:

— Дозвольте першою привітати вас на новому місці!

— Приємно познайомитися, — каже вона. І кидає погляд на свого чоловіка, ніби питаючи дозволу сказати більше. Мій радар попискує, бо між цією парою явно щось відбувається. Не схоже, що їм комфортно разом, і я одразу уявляю собі всі способи, якими шлюб може піти не так. Я ж бо знаю.

— Я Анджела Ріццолі, — кажу їм. — А ви?

— Я, гм, Керрі. А це Метт. — Відповідь виходить уривчастою, ніби вона має обдумувати кожне слово, перш ніж його вимовити.

— Я живу на цій вулиці сорок років, тож якщо вам потрібно буде дізнатися що завгодно про цей район, ви знаєте, кого питати.

— Розкажіть нам про наших сусідів, — просить Метт. Він кидає погляд на номер 2535, блакитний будинок по сусідству. — Хто вони?

— О, це Леопольди. Ларрі та Лорелея. Ларрі викладає англійську в місцевій школі, а Лорелея — домогосподиня. Бачите, як чудово вони дбають про свій двір? Ларрі в цьому майстер, ніколи не дасть бур’яну вирости. Дітей у них немає, тож вони — милі, тихі сусіди. По інший бік від вас живе Джонас. Він — відставний «морський котик» і має збіса багато байок про це. А на моєму боці вулиці, одразу за моїм будинком, живе Аґнес Камінскі. Її чоловік помер століття тому, і більше вона заміж не виходила. Гадаю, їй подобається жити самій. Ми колись були найкращими подругами, поки мій чоловік не... — я усвідомлюю, що збиваюся з думки, і замовкаю. Їм не потрібно чути, як ми з Аґнес розсварилися. Впевнена, що вони ще не раз почують про це від неї. — А у вас є діти? — питаю я.

Це просте запитання, але Керрі знову кидає погляд на свого чоловіка, ніби потребуючи дозволу відповісти.

— Ні, — каже він. — Поки що ні.

— Тоді вам не потрібні рекомендації щодо нянь. Їх все одно стає дедалі важче знайти. — Я повертаюсь до Керрі. — Слухайте, у мене в кухні розморожується чудовий буханець хліба з цукіні. Я тут знаменита своїм рецептом, даруйте вже за нескромність. Зараз я його принесу.

Він відповідає за них обох.

— Це дуже люб’язно, але ні, дякуємо. У нас алергія.

— На цукіні?

— На ґлютен. Ніяких продуктів із пшениці. — Він кладе руку на плече дружини і підштовхує її до будинку. — Ну, нам потрібно облаштовуватися. До зустрічі, мем. — Вони обоє заходять до будинку і зачиняють двері.

Я дивлюся на фургон, який вони навіть не відчинили. Чи не потурбувалася б будь-яка інша пара занести до будинку свої речі? Я б насамперед розпакувала свою кавоварку та чайник. Але ні, Керрі та Метт Ґріни залишили все у фургоні.

Усю другу половину дня їхній фургон стоїть припаркований на вулиці, наглухо замкнений.

Уже після настання темряви я чую скрегіт металу, дивлюся через вулицю і бачу силует чоловіка, що стоїть позаду автівки. Метт залазить усередину і за мить вилазить назад, штовхаючи візок, навантажений коробками. Чого він чекав аж до темряви, щоб розвантажити фургон? Чого він не хотів, щоб бачили сусіди? Речей у фургоні, мабуть, небагато, бо йому вистачає лише десяти хвилин, щоб закінчити роботу. Він замикає фургон і повертається до будинку. Всередині горить світло, але я нічого не бачу, бо вони опустили жалюзі.

За свої чотири десятиліття на цій вулиці я мала сусідами алкоголіків, перелюбників і одного, що бив дружину. Можливо, двох. Я ще ніколи не зустрічала жодну пару таку насторожену, як Керрі та Метт Ґріни. Можливо, я була надто напориста. Можливо, в них проблеми зі шлюбом, і вони не готові спілкуватися з допитливою сусідкою просто зараз. Це може бути повністю моя провина, що ми не знайшли спільну мову.

Доведеться дати їм трохи простору.

Але наступного дня, і наступного, і наступного я не можу не дивитися на номер 2533. Бачу, як Ларрі Леопольд іде на роботу в школу. Бачу Джонаса, що без футболки підстригає свій газон. Бачу мою закляту подругу Аґнес, що попихкує сигаретою на своєму марші несхвалення двічі на день повз мій будинок.

Але Ґрінів? Вони примудряються вислизнути від мене, як привиди. Я лише митцем помічаю його за кермом чорної «тойоти», копи він заїжджає в гараж. Шпигую за ним, коли він опускає венеційські жалюзі на вікнах другого поверху. Бачу, як «ФедЕкс» доставляє до їхнього будинку коробку, що, як каже мені водій, приїхала з компанії «БГ Фото» у Нью-Йорку. (Ніколи не завадить знати, що ваш місцевий водій «ФедЕкс» шаленіє від хлібу з цукіні.) Чого я не бачу, то це жодних ознак, що ці люди мають роботу. Вони ведуть нерегулярний спосіб життя, приходячи та йдучи без якогось очевидного розкладу, поводячись так, ніби вони на пенсії. Я питаю про них Леопольдів та Джонаса, але вони знають анітрохи не більше за мене. Ґріни — загадка для нас усіх.

Усе це я пояснила по телефону своїй доньці Джейн, що мала б зацікавитися цим так само, як я. А вона сказала, що немає нічого кримінального у бажанні триматися подалі від сусідських винюхувань. Вона пишається своїми інстинктами копа, здатністю відчувати, коли щось неправильно, але вона не має поваги до інстинктів матері. Коли я телефоную їй щодо Ґрінів утретє, їй нарешті уривається терпець.

— Подзвони мені, коли щось справді станеться, — гиркає вона мене.

А тижнем пізніше зникає шістнадцятирічна Трішія Теллі.