Послухай мене

13

За прогнозом обіцяли грози, і Джейн не могла втриматись, щоб кожні кілька хвилин не дивитися, як до кладовища підступають темні хмари. Вона читала, що найгірше місце під час удару блискавки — на пагорбі або під деревом; і саме там вони з Фростом зараз і стояли, на пагорбі під розлогими гілками японського клена. З цього місця вони могли стежити за скорботними, що зібралися біля відкритої могили Софії Суарес. Кілька місяців тому, коли Софія ховала тут свого чоловіка Тоні, на цьому самому кладовищі, чи було в неї якесь передчуття, що вона так скоро до нього приєднається? Коли вона відвідувала його могилу і дивилася на ці рулонні газони та доглянуті кущі, чи уявляла власну вічність у цьому місці?

Далекий гуркіт грому змусив Джейн знову подивитися на хмари. Прощання біля могили добігало кінця, і Джейн із Фростом не мали жодних причин залишатися тут довше. Вони шукали гостя, який би не був у скорботі, а навпаки, зловтішався б чи святкував, але Джейн бачила на обличчях цих людей лише щирий смуток, і впізнавала багатьох із них: доктора Антріма, медсестер з лікарні, сусідів Софії пані Леонґ та Джамала Берда з мамою. Небагато підлітків дали б собі клопіт прийти на похорон немолодої сусідки, але Джамал був там, похмуро вдягнений у чорне, крім його яскраво-блакитних «Найків».

— Починається дощ. Закінчуймо? — спитав Фрост.

— Стривай. Доктор Антрім іде до нас.

Антрім помахав їм рукою, підходячи в супроводі стрункої молодої жінки, що спиралася на ціпок.

— Я сподівався поговорити з вами, — сказав він. — Нам усім цікаво, чи є якісь новини у справі.

— Потроху просуваємося, — тільки й змогла відповісти Джейн.

— Чи маєте ви якісь ідеї, хто...

— Боюсь, поки що ні. — Вона подивилася на молоду жінку, що стояла біля нього з ціпком, кінчик якого потопав у вологій траві. Її вугільно-чорне волосся, підстрижене в стильний боб, різко контрастувало з блідою шкірою. Вона мала примарний вигляд людини, що довго не виходила на вулицю. — Це ваша донька Емі?

— Так. — Антрім усміхнувся. — Вона нарешті знову встала на ноги. Хоч ця трава — не найпростіше місце для її пересування.

— Я мала прийти, — сказала Емі. — Вона добре дбала про мене в лікарні, а я їй так насправді й не віддячила.

— Емі провела в лікарні два довгі тижні, — сказав Антрім, усміхаючись доньці. — Кілька днів ситуація була хитка, але Емі — боєць. Вона може не видаватись такою зараз, але це правда. — Він повернувся до Джейн. — Водія, що її збив, так і не спіймали, і ми вже кілька тижнів не чули новин від поліції. Можливо, ви могли б...

— Тату, — спинила його Емі.

— Ну, вона могла б перевірити, чи не так?

— Я подзвоню слідчому й спитаю, чи є там якийсь прогрес? — сказала Джейн. — Але минуло вже стільки часу, що я б не надто сподівалась.

Грім прогримів ближче.

— Дощить, — сказала Емі. — Та й мама вже зачекалась.

— Точно. Вона, мабуть, гадає, де ми всі. — Він відкрив парасольку і підняв її над головою доньки. — Сподіваюсь, ви обоє теж завітаєте, — сказав він Джейн з Фростом.

— Куди? — спитала Джейн.

— До нас додому. Ми влаштовуємо поминки для всіх, хто знав Софію. Дружина замовила кейтеринг, а отже, там буде достатньо їжі на цілу армію. Тож ходімо, будь ласка.

Раптом щось привернуло увагу Джейн. Це була самотня фігура оддалік. Серед могильних плит стояв якийсь чоловік, дивлячись на них.

— Докторе Антрім, — сказала вона. — Ви знаєте цю людину?

Він повернувся, щоб подивитися у тому напрямку, в якому вона вказувала.

— Ні. А маю?

— Він, здається, дуже зацікавлений нами.

Тепер і Емі обернулася, щоб також подивитися.

— О, знову цей чоловік. Ми трохи потеревенили раніше, за ворітьми. Я подумала, що можу знати його з університету, але тепер не впевнена.

— Що він вам сказав?

— Він спитав, чи приїхала я на похорон.

— Чи питав він конкретно про прощання з Софією?

— Не думаю, тобто не пам’ятаю.

— Перепрошую, — сказала Джейн. — Ми підемо трохи поговоримо з ним.

Вони з Фростом рушили до цього чоловіка, не надто швидко, щоб його не налякати. Але він розвернувся й почав відходити.

— Сер? — гукнула Джейн. — Сер, ми б хотіли з вами поговорити.

Чоловік прискорився мало не до бігу.

— От лайно. Схоже, у нас тут бігун, — сказав Фрост.

Вони припустили за ним, пробігаючи повз могильні плити та мармурових янголів. Краплі дощу вкривали обличчя Джейн і заливали очі, роблячи навколишній пейзаж розмито-зеленим. Вона зморгнула, і її переслідуваний знов з’явився в полі зору. Він тепер уже біг на повну силу, обігнув порослий плющем мавзолей і стрілою кинувся доріжкою поміж дерев.

Відчуваючи пульсування крові в скронях і швидко дихаючи, Джейн побігла за ним, але раптом її черевик ковзнув на вологому листі. Наче ковзаняр, що втратив контроль, вона зірвалася з плити і полетіла вниз, приземлившись на сідниці так важко, що удар відізвався в хребті.

Фрост промчав повз неї, продовжуючи переслідування.

Із ниючим болем у куприку та брудними тепер на дупі штанами Джейн зіп’ялася на ноги і почвалала за напарником. Коли наздогнала, він уже зупинився і гарячково сканував очима дерева. Доріжка попереду них була порожня, заросла обабіч густими кущами. Їхній переслідуваний зник.

Грім прогримів ближче, а вони знову стояли у найгіршому місці, де можна перебувати під час удару блискавки: під деревом.

— Як ми його в біса загубили? — спитала Джейн.

— Він надто далеко відірвався. Мабуть, звернув десь із доріжки. — Фрост подивився на неї. — З тобою все гаразд?

— Так. — Вона, як могла, обтрусила бруд зі штанів. — Дідько, я ж їх щойно купила.

Хруснула гілка, гучно, мов рушничний постріл.

Джейн повернулася на звук і побачила густу стіну рододендронів. Глянула на Фроста, і вони без жодного слова одночасно дістали зброю. Вона не знала, хто цей чоловік і чому він від них тікав, але люди зазвичай тікають, коли відчувають страх. Або провину.

Вона була готова поставити на провину.

Джейн зазирнула в просвіт у стіні кущів і пробралася туди, лише, щоб потрапити в пастку ще густіших зелених заростей. Грім пролунав з новою силою, і по листю застукотів дощ, наче кулемет. Вона продовжувала рухатися вперед, проштовхуючись крізь ці вологі джунглі та змигуючи з очей краплі дощу. З ґрунту здійнялася хмара комарів, що зароїлася з навколо її обличчя. Відмахуючись від них, вона наосліп проштовхнулася вперед.

З-за кущів пролунав тріск ще однієї зламаної гілки, і брязкіт металу.

Джейн пробралася крізь останній клубок гілля і випірнула на іншому боці кущів з піднятою зброєю. Там вона віч-на-віч зіткнулася з чоловіком, що тримав у руках пару садових ножиць. Чоловіком, що вирячився на неї з виразом крайнього жаху. Він випустив ножиці і підняв обидві руки вгору. Джейн миттєво зауважила його дощовик-пончо та робочі чоботи і побачила купу зрізаних гілок у кузові квадроциклу.

«Садівник. Я мало не підстрелила садівника».

— Вибачте, — сказала вона і сховала зброю. — Ми з поліції. Все гаразд. Це…

— Ріццолі! — заорав Фрост. — Він отам!

Вона розвернулася і побачила сіру тінь: чоловік, якого вони переслідували, вибіг за ворога кладовища. Він тепер був поза їхньою досяжністю, надто далеко, щоб вони могли його наздогнати.

— Гм... можна мені їх тепер опустити? — спитав садівник з усе ще піднятими над головою руками.

— Так, — відповіла Джейн. — І, можливо, ви можете нам допомогти. Цей чоловік, який щойно вибіг за ворота. Ви не знаєте, хто він?

— Не думаю.

— Бачили його колись раніше?

— Я не роздивився його обличчя...

Джейн зітхнула і повернулася до Фроста.

— Знову нічого.

— ...але він може бути на відео.

Увага Джейн повернулася до садівника.

— Якому відео?

— Це сором, що нам узагалі потрібні ці камери, але такий уже сьогодні світ. Ніхто більше не поважає приватну власність, не те, що коли я був маленький, — сказав директор кладовища Джеральд Гаас, безумовно достатньо старий, щоб пам’ятати світ таким, яким той колись був — або яким той колись був на його думку. Він обережно опустився в крісло і пробудив свій комп’ютер. Як і приймальня, кабінет директора був зі смаком обставлений, прикрашений заспокійливими пастелями та філософськими цитатами в рамочках на стінах.

«Важлива не довжина, а глибина життя».

— Ральф Волдо Емерсон.

«Бо життя та смерть — одне, так само, як річка та море».

— Халіль Джебран.

Також на стіні висіла мапа великої території кладовища на 100 гектарів, його доріжок, названих на честь квітів та дерев: Лавандова алея. Гібіскусовий проїзд. Озеро магнолій. Ніби ці землі були заповнені садами, а не посмертними рештками людей.

Артритними руками Гаас невпевнено орудував комп’ютерною мишкою, і кожен рух, кожен клік займав до болю багато часу. Джейн думала про спритні пальці Джамала Берда. що набирали з шаленою швидкістю молодості, і мусила стримуватися, щоб терпляче дивитись, як покручена рука Гааса скролить та клікає, скролить та клікає.

— Чи не міг би я вам допомогти, сер? — запитав Фрост, як завжди ввічливий, без жодного відтінку розпачу, який відчувала Джейн.

— Ні, ні. Я знаю цю систему. Мені просто потрібно трохи пригадати, як це роблять...

Скрол. Павза. Клік.

— Ага. Ось воно.

На екрані комп’ютера з’явилося поцятковане дощем зображення. Це була зона висадки пасажирів біля входу на кладовище.

— Це камера на наших головних воротах на південному кінці, — сказав Гаас. — Вона встановлена просто над аркою і мала записати всіх, хто заходив і виходив цього ранку.

— Як щодо північного входу? — спитала Джейн, вказуючи на мапу на стіні. — Там теж є камера?

— Так, але тим входом користується лише наш персонал. Ті ворота тримають постійно замкненими, і для них потрібно знати код. Тож відвідувач не міг пройти цим шляхом.

— Тоді просто подивимося відео з головного входу, — сказала Джейн. — Бо ми знаємо, що вийшов він теж там.

— Як далеко назад ви хочете відмотати?

— За словами нашого свідка, цей чоловік з’явився на кладовищі незадовго до початку прощальної церемонії. Тож відмотайте до дев’ятої тридцять.

Знову покручена рука потяглася до мишки. У професії Гааса не було потреби поспішати. Мертві терплячі.

Скрол. Павза. Клік.

— Ось, — нарешті сказав він. — Це дев’ята тридцять.

На відео дощ іще не почався, і плитка була ще суха. Крім пташки, що пролетіла повз, у полі зору ніщо не рухалося.

— П’ятдесят років тому, коли я був малий, діти мали повагу до мертвих. Ніколи б не подумали малювати графіті на стіні кладовища чи валити могильні плити. Саме тому ми й мусили встановити ці камери. Не дивно, що світ летить шкереберть.

Лемент кожного покоління, подумала Джейн. «Світ летить шкереберть». Так казала її бабуся. Так досі каже її батько. А одного дня вона, ймовірно, казатиме це власній доньці Реджині.

Її увага пожвавилась, коли о 9:35 біля брівки зупинився сріблястий седан. Звідти вийшла літня пара і повільно попростувала крізь ворота, тримаючись за руки.

— Це лише Санторо, — сказав Гаас. — Донька привозить їх сюди щотижня, щоб провідати їхнього сина. Він похований на Бузковому проїзді. Дивіться, донька поїхала паркувати машину, але невдовзі з’явиться з квітами.

За кілька хвилин, як він і пророчив, у полі зору з’явилася жінка з вазою троянд і пройшла через ворота слідом за батьками.

— Ці найсумніші, — сказав Гаас. — Я маю на увазі, кожна смерть сумна, але коли ти втрачаєш дитину...

— Як помер їхній син? — спитав Фрост.

— Вони не люблять про це говорити, але я чув, що це було передозування наркотиками. Це сталося багато років тому, коли йому було лише тридцять з чимось. І ось він тут, усі ці роки, а вони досі приїздять раз на тиждень, як на роботу. У нас завжди напоготові гольф-кар, щоб підвезти їх до могили.

О 9:40 з’явилася пара знайомих фігур: Джамал зі своєю мамою. Потім, за кілька хвилин, зграйка медсестер з лікарні «Пілґрім», які всі прибули разом.

— У нас тут бувають також іноді туристи, — сказав Гаас.

— Тут похований хтось відомий? — запитав Фрост.

— Вони приходять подивитися зелені насадження. Цьому кладовищу майже сто років, і тут є деякі старі види дерев, які не знайти більше ніде в Бостоні. Ви мали нагоду побачити наш сад?

— Навіть трохи занадто близько, — сказала Джейн, згадуючи свою битву з рододендронами. І забруднені штани.

— Садові туристи зазвичай з’являються у другій половині дня, але через цей дощ сьогодні їх не буде. Любителі рослин, як правило, дуже респектабельні, тож я радий їх бачити. Ми пишаємось собою як гостинним місцем для всіх, хто добре поводиться.

На екрані до брівки під’їхав синій «мерседес», і з пасажирського сидіння обережно піднялася струнка дівчина з коротким чорним волоссям і ціпком у руках. Емі Антрім. Коли її батько поїхав припаркувати машину, вона залишилася чекати біля входу, піднявши голову до дерева.

Саме тоді й з’явився цей чоловік. Він опинився біля Емі так зненацька, що вона, схоже, не помічала його, поки він не був просто поруч.

— Наша людина в дощовику, — сказав Фрост.

Емі і цей чоловік тепер розмовляли і, хай що він їй казав, Емі це, схоже, не тривожило. Він стояв спиною до камери, тож обличчя вони бачили лише Емі, і вона усміхалася. Її, схоже, не тривожило й те, що він стояв так близько, нахилившись уперед, наче стерв’ятник перед ударом. А потім він різко розвернувся і пішов геть, втягнувши голову, коли проходив крізь ворота і далі на кладовище. На екрані вони бачили лише маківку його голови з поріділим волоссям анонімного відтінку коричневого.

Тепер у полі зору з’явився доктор Антрім з парасолькою в руках. Чи не його поява сполохала цю людину? Якби не з’явився Антрім, що могло б бути далі?

— Що між ними щойно сталося? — спитала Джейн. — В чому тут у біса річ?

— Він неначе чекав на неї. Чекав, що вона прийде, — сказав Фрост.

Телефон Фроста просигналив про текстове повідомлення. Коли він дістав його з кишені, Джейн прокрутила зображення назад до першої появи цієї людини. Він справді чекав на Емі чи вони забагато прочитали у безневинному спілкуванні? І навіщо взагалі цілити в Емі Антрім?

— А оце вже цікаво, — сказав Фрост, дивлячись на свій телефон.

— Що?

— Ми отримали дані про той передплачений номер.

— Ми вже знаємо, кому він належить?

— Ні. Але ми маємо його журнал викликів. На нього був лише один дзвінок від Софії Суарес...

— Про який ми знаємо.

— А з нього було два дзвінки. Обидва минулого тижня, і обидва до одного й того самого будинку в Брукліні. — Він простягнув їй свій телефон. — Поглянь, чиє ім’я у рахунку.

Вона втупилась в ім’я на екрані. «Майкл Антрім, доктор медицини».