Послухай мене

19

Вони припаркувалися на Перкінс-стріт, просто за поліцейською машиною, і спустилися пологим берегом до краю води, де на них чекав патрульний Ліббі. Ямайський ставок був найбільшою прісною водоймою в Бостоні, а доріжка завдовжки два з половиною кілометри навколо нього — популярним маршрутом у любителів бігу. Тепер, коли денне світло вже швидко згасало, на доріжці був лише один-єдиний бігун, такий зосереджений на підтриманні свого темпу, що навіть не глянув на них, промчавши повз.

— Парочка дев’ятирічних хлопчаків помітила його після обіду просто тут, — сказав офіцер Ліббі. — Вони гралися поблизу, пускаючи камінці, і один з них помітив у воді щось блискуче. Зайшов по коліна й дістав його.

— Як далеко він був?

— У центрі ставок близько п’ятнадцяти метрів завглибшки, але по краях досить мілкий. Тож це було, можливо, від трьох до п’яти метрів від цього берега.

— Достатньо близько, щоб його могли викинути звідси.

— Так.

— Чи бачили хлопчаки, хто це зробив? Може, помітили когось неподалік?

— Ні, але ми не знаємо, скільки він пробув у воді. Його могли викинути багато днів тому. Діти віддали його своїй мамі а вона віднесла до місцевого пункту поліції. Наш айтішник помітив що серійний номер ноутбуку відповідає тому, який ви оголосили викраденим. Він каже, що жорсткий диск витягли, що дивно для грабіжника, знаєте? Хто краде ноутбук, а потім дає собі клопіт, щоб його зламати?

— Якісь відбитки пальців?

Ліббі похитав головою.

— Про це подбала вода.

Джейн повернулася і подивилася на машини, що рухалися повз них по Перкінс-стріт.

— Викинув і поїхав. Дуже шкода, що ми не маємо жорсткого диску для вивчення.

— Той, хто його вилучив, потурбувався, щоб не збереглося жодних даних. Цей ноутбук має такий вигляд, наче хтось пройшовся по ньому молотком.

Джейн розвернулася знову до ставка, де в останньому світлі дня мерехтіли брижі.

— Навіщо так цим перейматися? Цікаво, що в ньому було?

— Ну, ми цього тепер не дізнаємось, — сказав Фрост. — Усі дані знищені.

Джейн подивилася вниз на відбитки взуття в намулі, які залишили хлопчаки, що просто випадково обрали це конкретне місце, на цьому конкретному ставку, щоб покидати камінці.

Дотепер Джейн припускала, що грабіжник понесе ноутбук на ринок, сподіваючись на швидкі гроші. Натомість осьде він опинився, розбитий та викинутий, нікому більше не потрібний. Звичайний грабіжник явно не став би такого робити. «Шо такого було в цьому ноутбуці, Софіє? Що ти таке знала, за що тебе вирішили вбити?»

Відбитки ніг хлопчаків розчинялися в сутінках. Самотній бігун знову промчав повз, дихаючи тепер швидше й важче, з глухим тупотом кроків по доріжці за ними.

— Якщо хочете поговорити з хлопчаками, що його знайшли, я маю їхні контакти, — сказав офіцер Ліббі. — Але не думаю, що вони зможуть розповісти вам щось корисне.

Джейн похитала головою.

— Не думаю, що якісь дев’ятирічні розколють для нас цю справу.

— Хоч вони, ймовірно, сплять і бачать розмову з детективом. Ви ж знаєте хлопців.

Хлопці.

Джейн подивилася вниз на майже невидимі вже відбитки взуття і раптом згадала пару блакитних «Найків», що лежала у захаращеній спальні одного хлопця. Який, імовірно, міг дати їм якісь відповіді.

Вона повернулась до Фроста.

— Дані на жорсткому диску, кажеш?

— Так?

— Можливо, є спосіб їх відновити.

Русалонька Аріель все ще напівлежала на своєму ліжечку з мушель в оточенні своїх незвичайних ракоподібних прихильників, але тепер ця водяна країна чудес була в спальні Джамала Берда. Джейн нахилилася ближче, щоб подивитися на золоту рибку Генрі, яка дивилася на неї у відповідь таким пильним поглядом, що цілком можна було повірити: за тими виряченими очима ховається мозок.

— Рибка видається щасливою, — сказав Джамалові Фрост. — Ти, мабуть, дуже добре про неї дбаєш.

— Стараюся робити все правильно, — відповів Джамал. — Ви знаєте, що золоті рибки впізнають обличчя? І їх можна навчити різних трюків?

— А ти знаєш, що вони можуть жити до сорока років? — спитала Джейн. — Я дізналася про це от щойно на днях. —«Від патологоанатома, яка геть усе знає»,

Джамал знизав плечима, не вражений.

— Так, це я вже знав. — Усі навколо, здавалось, багато знали про життя золотих рибок. Усі, крім Джейн. — Через свою астму собаку я мати не можу, — сказав Джамал. — Але з рибками все гаразд. А ця ще й житиме довго, якщо я добре про неї дбатиму.

— Та годі вам, ви ж сюди не про рибок прийшли говорити, — сказала мама Джамала. Пані Берд дивилася на них від дверей з кам’яним обличчям. Щойно вони зайшли до її будинку, вона дістала телефон і тепер тримала його в руці, готова записати будь-які погрози її синові.

— Ми тут тому, що нам потрібна допомога Джамала, — сказала Джейн.

— Знову?

— Учора ввечері в Ямайському ставку знайшли ноутбук Софії. Жорсткий диск зник, а всі дані, які вона на ньому мала, ймовірно, знищені.

Пані Берд здійняла брови.

— Ви ж не думаєте, що мій син з цим якось пов’язаний?

— Ні. Зовсім ні.

— Тож як він має вам допомогти?

— Мамо, — сказав Джамал.

— Любий, ти маєш бути обережний. Спитай себе, чого б поліції приходити й просити допомоги в п’ятнадцятирічного хлопця.

— Бо я можу знати те, чого не знають вони.

— Вони ж поліція.

— Але вони, ймовірно, не розуміються на комп’ютерах.

— Насправді він має рацію, — визнала Джейн. — Не розуміємось.

Джамал крутнувся у своєму кріслі, щоб подивитися на Джейн.

— Скажіть мені, що ви хочете дізнатись.

Йому могло бути лише п’ятнадцять, але цієї миті, дивлячись йому в очі, Джейн бачила у відповідь погляд впевненого в собі юнака.

— Ти казав, що Софія купила ноутбук для онлайнового пошуку, — сказала Джейн.

— Вона мені так сказала.

— Ти знаєш, якого саме пошуку?

— Ні. Вона просто попросила мене налаштувати для неї ноутбук. Я встановив деякі програми, створив їй новий джмейлівський акаунт. — Він засміявся. — Мені смішно, бо вона все ще використовувала для своїх емейлів якісь допотопні ресурси.

— Тож ти зареєстрував її на джмейл? — спитав Фрост.

— Так.

— Знаєш якусь її вхідну інформацію?

Джамал якусь мить дивився на нього, ніби намагаючись вирахувати неназвану причину цього запитання. Запитання, що могло створити для нього проблеми.

— Я не хакав її акаунт, якщо ви про це.

— Ми кажемо зовсім про інше, — сказала Джейн. — Але ми сподіваємось, що ти зможеш зробити це для нас тепер.

— Хакнути її акаунт?

— Ти ж міг запам’ятати деталі. На кшталт імені користувача та пароля.

— Можливо. То й що?

— Якщо ми зможемо прочитати її емейли, дізнатись, з ким вона листувалась, це допоможе нам спіймати її вбивцю.

Джамал задумався над цим, зважуючи ризики довіри їм. Допомоги їм. Нарешті він зітхнув і крутнувся до клавіатури.

— Її пароль: Генрі плюс адреса. Я казав їй, що він недостатньо надійний, але вона відповіла, що інакше не запам’ятає.

— Її пароль містить ім’я цієї рибки?

— Чому б ні? — Він почав набирати, і його пальці зарухалися так швидко, що їх було майже не видно. — Ось. Ви увійшли.

«Отак просто». Джейн з Фростом перезирнулися, обоє приголомшені тим, як швидко їхню проблему розв’язав п’ятнадцятирічний.

— А ось її скринька, — сказав Джамал. — Повідомлень тут небагато, бо вона мала цей акаунт лише кілька тижнів.

Але ці тижні були надзвичайно важливі до самої її смерті.

Джамал відсунувся, щоб дати Джейн із Фростом змогу подивитися на екран. Джейн схопила мишку і почала клікати повідомлення.

За останні три тижні свого життя Софія Суарес отримала емейли з лікарні «Пілґрім» щодо розкладу роботи, повідомлення з перукарні з підтвердженням запису, нагадування про новий випуск журналу сестринської справи, два анонси від «Амазону» про вихід нових любовних романів, а також повідомлення, що були явно спамом. Дуже багато спаму. Але там не було ніяких повідомлень із погрозами, нічого, що здавалося б незвичайним.

Тоді Джейн клікнула емейл, надісланий з хотмейлівської адреси. Він був завдовжки лише у два рядки.

«Мені переслали ваш лист зі старої квартири. Я хочу дізнатися більше. Подзвоніть мені».

Джейн втупилась в телефонний номер у повідомленні, який вона вже бачила раніше.

— Фросте, — покликала вона.

— Це номер з переліку її дзвінків, — сказав Фрост. — Того передплаченого телефону.

Джейн подивилася на Джамала.

— Софія говорила тобі щось про цей емейл?

Він похитав головою.

— Я лише допомагав їй з комп’ютером. Я нічого не знаю ні про який телефонний дзвінок. Чому б вам просто не зателефонувати на цей номер і не дізнатись, чий він?

— Ми намагались. Ніхто не відповідає.

— Ну, ви маєте емейл-адресу. Подивимося, що в заголовку. — Він натиснув кілька клавіш, зробив кілька кліків мишкою.

Фрост насупився на те, що було тепер на екрані.

— Айпі-адреса.

Джамал кивнув.

— Можливо, вона вкаже нам місцезнаходження відправника. — Він перейшов на новий вебсайт, увів дані в рядок пошуку і зітхнув. — Вибачте. Перекидає на хотмейл у Вірджинії. Чому б вам просто не надіслати йому емейл?

— А якщо він не відповість? — спитав Фрост.

Джейн подивилася на комп’ютер і ненадовго замислилася.

— Він пише, що отримав від неї листа, який переслали з його старої квартири. Це означає, що вона намагалась знайти його. Ймовірно, вона його шукала онлайн.

— Тож перевіримо її історію пошуку, — сказав Джамал.

— У нас немає її ноутбуку.

— Він і не потрібен. Ви вже в її джмейлівському акаунті. — Він потягнувся по мишку, потім зупинився й подивився на Джейн. — те, що я можу це зробити, зовсім не означає, що я — хакер чи щось таке, гаразд? Я лише знаю кілька трюків, і присягаюсь, це — єдиний раз, коли заходив в її акаунт.

— Гаразд, ми тобі віримо, — сказала Джейн.

— І щоб ви знали, я записую це на телефон. Щоб було ясно, що це ви просите його це зробити. Тож не шийте йому потім нічого, — сказала його мама.

— Ми й не думали, — сказав Фрост.

— Раз ми вже увійшли, нам потрібно лише перейти в її ґуґлівський акаунт. — Клік. — Заходимо у «Дані й конфіденційність». — Клік. — І відкриваємо «Моя активність». — Клік. — І ось перелік її пошуків онлайн, за датою. — Він крутнувся й усміхнувся Джейн з Фростом. — Нема за що.

Джейн подивилася на екран.

— Дідько. Бостонська поліція має тебе найняти.

— Це я теж записала! — обізвалася від дверей пані Берд.

Джейн з Фростом присунулися ближче, а Джамал прокрутив екран вниз, демонструючи вебсайти, які Софія відвідувала в останні тижні свого життя. Погода, газета, онлайновий сестринський журнал, стаття про генетику груп крові.

— Стоп, — сказала Джейн, вказуючи на екран. — Ось. Десяте квітня. Вона шукала в ґуґлі людину на ім’я Джеймс Крейтон. Хто б це міг бути?

— Здається, досить поширене ім’я, — сказав Джамал. — Результатів буде чимало.

— Заводь його в пошук. Погляньмо, що знайдемо.

Джамал задав пошук і пирхнув.

— Сімнадцять мільйонів збігів. Відомий хокеїст, психолог, актор. Плюс ще тисяча інших типів з таким ім’ям на фейсбуці. Який вам потрібен?

— Той, якого вона шукала.

— І скільки років ви готові на це витратити?

— Продовжуй скролити її пошукову активність. Які ще вебсайти вона відвідувала?

Рука Джамала повернулася на мишку, скролячи до початку квітня повз посилання на «Портленд Прес Геральд» та «Бангор Дейлі Ньюз».

— І ми знову повертаємось до Мену, — сказала Джейн.

– Вона ж там колись жила, — сказав Фрост.

– Але це було п’ятнадцять років тому. Навіщо їй раптом шукати їхні газети? — Джейн вказала на посилання на «Бангор Дейлі Ньюз». — Клікни-но цю. Подивимося, до чого це приведе.

Джамал клікнув посилання, і екран заповнила стара новостійна стаття: «В убивстві викладачки Колбі-коледжу підозрюють її колишнього чоловіка».

— Це ще в біса що таке? — здивувався Фрост. — Та цій історії дев’ятнадцять років. Як вона пов’язана з усім іншим?

— Ось як, — відповіла Джейн і вказала на екран. На речення, приховане посеред статті.

«…видано ордер на арешт колишнього чоловіка жертви Джеймса Т. Крейтона».

— Це людина, яку вона шукала, — сказав Фрост. — Можливо, вона його знайшла.

Джейн подивилася на Фроста.

— Або він знайшов її.