Послухай мене

34

Ще до того, як увійти до будиночку, Джейн побачила кров. Підлога та протилежна стіна були забризкані нею, наче з якогось автомату, що залишив після себе ці артеріальні патьоки. Без жодного слова вона зупинилася на ґанку і нахилилася, щоб надіти бахіли. Знову випроставшись, зітхнула, подумки готуючи себе до того, що чекало всередині. Надворі повітря пахло вологою землею та хвоєю, але всередині буде все не так, геть інший запах. Який вона вже надто багато разів відчувала раніше.

— Як бачите, напад почався в кухні, — сказав детектив сержант Ґуд. Він перший з детективів прибув на місце, і його очі були підпухлі й запалені від безсонної ночі. У цій тихій сільській місцевості розслідування вбивств траплялися дуже нечасто, а минулої ночі він натрапив на таке, що його явно вразило. Наче не бажаючи заново відвідувати цей жах, він трохи затримався на ґанку, перш ніж нарешті штовхнув сітчасті двері й зайшов до будиночка.

— Схоже, було саме так, — сказав він.

Кров розповідала свою історію. Її потоки підсихали на стінах, на кухонних шафках, викинуті ударами шаленого калатання серця. Перевернутий стілець лежав на боці, на підлозі було бите скло, а змазані відбитки взуття позначали хаотичні танцювальні кроки нападника та жертви.

— Вони ведуть у коридор, — сказав детектив сержант Ґуд.

Він вивів її з кухні, йдучи по слідах крові. Лише кілька тижнів тому Джейн сама йшла по такому сліду в будинку Софії Суарес. Це здавалось якимось жахом на повторі. Вона зупинилася, дивлячись на самотній змазаний відбиток руки на стіні. Його залишила жертва, що була напівпритомна й слабка і відчайдушно прагнула на щось спертися, щоб не завалитися вперед.

У спальні сліди нарешті закінчилися.

Тут більше не було дуг артеріальних патьоків на стінах. Надто багато крові вже було втрачено, і серце не мало чого качати. Те, що залишилось у тілі жертви, яка помирала, просто розтеклося дедалі слабшим струмочком і зібралося в застиглу калюжу, що тепер була біля ніг Джейн. Бюро судмедекспертизи вже забрало тіло, але відбиток там, де воно лежало, був усе ще помітний, залишений просоченим кров’ю одягом.

— Ми відправили тіло до Бостона, як ви просили, — сказав Ґуд, — бо це, схоже, пов’язано зі справою, яку ви вже розслідуєте.

Джейн кивнула.

— Я б хотіла, щоб розтин провів наш патологоанатом.

— Що ж, тим простіше для нас. Для всіх навколо насправді, раз ви вже маєте доробок у цій справі. Покази свідка чітко говорять про те, що сталося. — Він подивився на Джейн. — Вам потрібно ще щось побачити?

— Автівку.

— Вона припаркована трохи далі по трасі. Або він заблукав по дорозі сюди, або...

— Не хотів дати їм знати, що він поблизу.

Ґуд кивнув.

— Я так і подумав.

Вони вийшли з будиночка і почали шлях брудною під’їзною доріжкою до асфальтованої дороги, що огинала південний кінець Ліхтарного озера. Вийшли на дорогу, і Ґуд сказав:

— Там. Он та автівка.

Машина, на яку він вказав, стояла лише за десяток метрів від початку під’їзної доріжки Антрімів. Це була темно-зелена «хонда сівік» із номерами штату Мен та простроченим талоном техогляду. Вона явно бачила багато років користування, з іржавими плямами на ходовій та непоодинокими вм’ятинами на водійських дверцятах.

— Ми перевірили номери і дізнались, що вона зареєстрована на Джеймса Крейтона, Портленд, штат Мен, але його адреса більше не дійсна. Орендодавець каже, що Крейтон заборгував із квартплатою, і близько чотирьох місяців тому його звідти викинули. Відбитки пальців збігаються, тож ми знаємо, що це точно він. Ми обшукали автівку, знайшли на задньому сидінні спальний мішок та подушку, а ще з пів дюжини порожніх пляшок від бренді-кави. Схоже, що він деякий час жив у цій машині.

— Де його мобільний телефон?

— Ми його не знайшли.

Джейн насупилася.

— Ми абсолютно впевнені, що він мав телефон і був абонентом передплаченого зв’язку.

— Гадки не маю, що з ним сталося. Але вам буде цікаво, що ми змогли знайти. — Він дістав свій мобільний і відкрив зображення. — Це зараз у лабораторії штату. Я зробив фото, бо подумав, що ви захочете це побачити.

Джейн подивилася на зображення на його телефоні. Це був молоток.

— Знайшли його схованим під килимком у багажнику, біля запаски. В тому, що він мав молоток, немає нічого незвичайного, але ви особливо питали про нього.

— На ньому була кров?

— Як на моє неозброєне око, то ні, але мені щойно написали з криміналістичної лабораторії. Вони знайшли на голівці молотка залишки крові. — Вечірнє сонце світило тепер просто йому в очі, і він засліплено мружився. Яскраве світло висвітило кожну зморшку, кожен недолік його обличчя. — Якщо вона відповідатиме вашій жертві в Бостоні, це може розв’язати всі ваші проблеми.

— Начебто так.

Якусь мить він вивчав її.

— Переслідувач мертвий, жінки в безпеці. Проте ви не почуваєтеся задоволеною.

Вона зітхнула й підняла очі на дерева.

— Я б хотіла знову пройтися будиночком.

— Звісно. Криміналісти там уже попрацювали, тож будьте моєю гостею. Я зараз маю повертатися до міста. Якщо матимете якісь запитання, просто подзвоніть мені.

Джейн сама пройшла назад під’їзною доріжкою до будиночку. Постояла якусь мить на подвір’ї, слухаючи щебет птахів, шелест вітру в деревах. Раніше цього ранку вони з Фростом опитали Емі та Джуліанну про те, що сталося тут минулого вечора, і їхні покази звучали в її голові, коли вона знову піднялася сходинками ґанку.

Емі: «Він вийшов з лісу і пішов просто до мене. Я намагалась зачинити перед ним двері, щоб не дати йому увійти, але він проштовхався всередину. Я знала, що він збирався вбити мене...»

Джуліанна: «Я була внизу біля озера, дивилася на воду коли почула її крики. Я почула, як моя дитина кричить, і просто побігла до будиночку...»

Джейн зайшла всередину і стала в кухні, знову оглядаючи забризкані кров’ю шафки, бите скло, перекинутий стілець. Вона повернулася до стійки і подивилася на підставку для ножів. Один з отворів був вільний. Це був широкий отвір, достатньо великий, щоб уміщати ніж для м’яса.

Джуліанна: «Я забігла до кухні. Він був там з Емі, притис її до стіни, руки в неї на горлі. Я зробила це, не роздумуючи. Зробила те, що б зробила будь-яка матір. Я схопила зі стійки ніж...»

Свідчення того, що було далі, забризкало шафки, замазало підлогу, і Джейн чітко бачила, як розгорталися події, ніби це відбувалося просто тут, просто зараз. Джуліанна встромляє ніж нападникові в спину. Поранений, він із ревінням розвертається до неї. Кидається на неї. У відчаї вона наосліп замахується на нього, і лезо влучає йому в шию. Цього разу рана смертельна, але не одразу. Він має ще достатньо сили, щоб спробувати відібрати в неї ніж, і в боротьбі вона ріже свою руку. Але в нього вже темніє в очах...

Він навпомацки вивалюється в коридор, де намагається втриматися, залишаючи змазаний відбиток руки на стіні. До цього часу він вже втрачає стільки крові, що майже нічого не бачить. Увалюється до спальні — глухий кут. І тут ноги його вже більше не тримають.

Джейн зупинилася, дивлячись на місце, де тіло Джеймса Крейтона нарешті заспокоїлося. Тут він зробив свій останній подих, коли кровотеча сповільнилася до цівки, а серце запнулося й зупинилося.

Джуліанна. «Коли я подзвонила в поліцію, він був ще живий. Я впевнена. Він так нічого й не сказав. Він так і не сказав, навіщо напав на нас. До приїзду поліції він помер, тож ми так і не дізнаємося, чому він обрав Емі. Чому він не давав їй спокою...»

«Емі». Джейн оглянула спальню, мереживні фіранки, ряд м’яких іграшок на полиці. Це, мабуть, спальня Емі. Після такої жахливої ночі їх з мамою відвезли додому до Бостона, і вони все залишили в будиночку. Порожня валіза Емі все ще була в шафі, а в шухлядах комоду лежала її білизна, шкарпетки та футболки. Обидві їхні зубні щітки все ще були у спільній шафці ванної, разом зі слоїком прописаних Джуліанні пігулок від високого тиску та коробочкою фарби для волосся «Клейрол»,

Джейн вийшла з будиночку на ґанок і дістала телефон, щоб подзвонити Фростові.

— Ти ще в них? — спитала вона. — Як вони?

— Неабияк приголомшені, але дають собі раду, зважаючи на події, — відповів він. — Доктор Антрім удома з ними, і Джуліанна пішла нагору перепочити. На озері жодних сюрпризів?

— Схоже на те. Криміналісти знайшли в автівці Крейтона молоток. У лабораторії штату кажуть, що на ньому є сліди крові. Якщо це кров Софії Суарес...

— Це справді поєднає обидві справи.

— От тільки не відповість на запитання чому? Ми все ще не знаємо його мотивів. Чому він убив Софію? Чому переслідував Емі?

— Чому усе це? Знаю, що ти ненавидиш, коли я так кажу, але, ну, це залишиться загадкою.

— Так, я справді ненавиджу, коли ти так кажеш — Вона подивилася на озеро, де пропливала якась пара в червоному каное. Вечір був безвітряний, а вода гладенька, як скло. — Тут справді гарно. Мені навіть закортіло й собі купити будиночок на озері.

— Чи не час відсвяткувати? Еліс хоче випробувати цей новий італійський ресторан у передмісті. В її офісі тільки про нього й говорять. Що скажеш?

— Можливо. Зараз я хочу перевірити ще одну зачіпку.

— Яку?

— Розтин.

Хоч на ній був халат та маска, а її волосся було сховане під шапочкою, — та фігурою, що стояла біля прозекторського столу, безумовно була Мора. Дивлячись на неї крізь переднє вікно моргу, Джейн гадала, що робить Мору такою впізнаваною. Королівська постава, коли вона потягнулася по скальпель? Незворушна зосередженість, коли вона подивилася на тіло, розкладене на столі? Навіть коли Джейн штовхнула двері й зайшла до прозекторської, Мора не підняла очі від трупу, поки не виконала Y-подібний розріз і не почала розрізати ребра.

— Маєш уже час смерті? — спитала Джейн, приєднуючись до Мори біля столу.

— Моя оцінка не суперечить словам свідків. — Мора відділила грудину, неначе відкриваючи чарівну скриньку органів, що містилися в грудній порожнині. — Смерть настала десь між десятою та одинадцятою вечора. Я вже вивчила колоту рану на спині. Вона проникла в міжреберний простір між п’ятим і шостим ребрами і відповідає розмірам ножа для м’яса, про який вони говорили. — Мора вказала на шию, де рана, тепер відмита від крові, зяяла, наче другий рот, рожевий та усміхнений. — І, як ти бачиш, ця друга рана надрізала ліву сонну артерію. Я говорила із судмедекспертом із Бустера. Він був на місці минулого вечора і описав це як криваву баню.

— Саме так, — сказала Джейн.

— Вони могли б провести розтин і у Бустері. Тобі не було потреби транспортувати тіло до Бостона.

— Я просто знаю, що ти точно нічого не пропустиш. І ти брала участь у цьому розслідуванні з самого початку. Я подумала, що ти будеш рада продовжити.

— Дякую.

Чи був це сарказм? Із Морою це іноді було важко зрозуміти, а її вираз обличчя не давав жодних підказок, коли вона видаляла серце й легені та розрізала коронарні артерії. Жодних зайвих рухів, кожен розріз ефективний і точний.

— Коронарки чисті, — сказала Мора. Вона глянула на виснажене обличчя. — Навіть якщо ніщо інше в ньому не видається здоровим.

— Так, смерть не прикрашає тіло.

— Я маю на увазі його загальне виснаження. Одяг був на декілька розмірів більшим, і подивись, як у нього запали скроні? Він дуже схуд.

Джейн згадала пляшки з-під бренді кави в машині.

— Алкоголік?

— Це могло бути частиною пояснення. — Мора відсунула вбік петлі тонкого кишечника. — Але я думаю, що справжньою причиною було це. — Вона вказала на якусь роздуту масу. — Підшлункова. Вона вже метастазувала в печінку.

— Тож рак?

— Задавнений. Він помирав.

Джейн подивилася на запалі очі Джеймса Крейтона.

— Думаєш, він знав?

— Йому достатньо було подивитися у дзеркало.

Джейн похитала головою.

— Це безглуздо. Людина мала рак і, мабуть, знала, що помирає. Навіщо йому було переслідувати молоду жінку? Навіщо він поїхав за нею на озеро і напав на неї?

Мора підняла очі.

— Ти справді бачила синці на шиї Емі?

— Так.

— Явні?

— Ти не віриш жертві?

— Це просто в моїй природі — сумніватись. Ти це знаєш.

— Синці були бліді, — сказала Джейн. — Але Емі справді їх мала. І згадай, його колишню дружину також задушили.

— Ніхто так і не довів, що це зробив Крейтон.

— Після цього нападу це здається більш імовірним.

— Імовірно — це ще не доказ. — Що ж іще могла сказати Мора? Те, що роздратувало Джейн, хоч вона знала, що це правда.

Мора відклала скальпель.

— Я можу дати тобі лише час смерті, її причину та особу трупа. Відбитки пальців цієї людини та її група крові відповідають Джеймсу Крейтону, п’ятдесяти шести років.

У Джейн задзвонив мобільний. Вона сунула руку під хірургічний халат і дістала його з кишені.

— Детектив Ріццолі.

— Маю деякі новини, що вас порадують, — сказав детектив сержант Ґуд.

— Порадуйте мене.

— Пам’ятаєте той молоток, що ми знайшли в автівці Джеймса Крейтона? Лабораторія штату щойно підтвердила, що кров на ньому людська і належить Софії Суарес. Вітаю. Ви отримали свою людину.

Джейн подивилася вниз на вительбушене тіло. Вона мала б відчувати радість від того, що останній фрагмент пазлу став на місце, полегшення від того, що вона могла тепер закрити справу про вбивство Софії Суарес. Натомість подивилася на обличчя Джеймса Крейтона і подумала: «Чому в мене таке відчуття, що я щось пропустила?».