Послухай мене

27

— Ти ніколи не хотіла повернутися до коледжу? — спитав Фрост, коли вони з Джейн спускалися сходами парковки кампусу. Бетон відлунював їхніми кроками, підсилюючи звук до рівня тупоту чобіт армії загарбників.

— Тільки не я. Я дочекатись не могла, коли його покину, — зізналася Джейн, — і перейду до решти свого життя.

— Ну, а я скучав за ним, — сказав Фрост. — За тим, як сидів на заняттях, всотуючи всі ці знання. Уявляючи всі можливості, що лежать переді мною.

— І ось ти тут.

— Так, — зітхнув Фрост. — Ось я тут.

Вони штовхнули двері першого поверху і вийшли в кампус Північно-Східного університету. Літня сесія почалася три тижні тому, і цей теплий весняний день шокував їх відвертим вбранням. Відколи це мікротопіки та коротесенькі шортики стали прийнятним для кампусу одягом? Джейн уявила, як її донька Реджина за п’ятнадцять років ходитиме цим кампусом напівгола, як деякі з дівчат навколо. Джейн буде проти, якщо її хтось спитає.

«О, Господи. Я вже зовсім як моя мама».

— Якби я тільки міг зробити це знову, — сказав Фрост, дивлячись на потоки студентів повз них, — якби я міг повернутися до коледжу...

— Ти б усе одно став копом, — сказала Джейн.

— Можливо. Або пішов би у геть іншому напрямку. Я міг би піти до юридичної школи, як Еліс.

— Ти б це зненавидів.

— Як ти знаєш?

— Сидіти весь день у якійсь судовій залі, коли б ти міг полювати зі мною?

— Я б носив кращі костюми.

— Ти говориш, як Еліс.

— Вона думає, що я не реалізую свій потенціал.

— Як думаєш, скільки юристів практикують у цій країні?

— Не знаю. Мільйон? Два мільйони?

— А скільки детективів із розслідування вбивств?

— Не так багато.

— Точно менше. Бо небагато людей можуть виконувати нашу роботу. Так Еліс і скажи. — Вона зупинилася, подивилася на мапу в телефоні й показала. — Нам туди.

— А що там?

— Кабінет Гартгорна. А ми запізнюємося.

На двадцять хвилин, якщо конкретно, але, коли вони зайшли до його кабінету, професор Аарон Гартгорн, схоже, взагалі не помітив їхнього запізнення. Він був такий зайнятий роботою якогось студента в себе на столі, що лише глянув на них і махнув рукою на два порожні стільці.

— Я — детектив Ріццолі, — сказала Джейн. — А це...

— Так, так, я бачив вас у своєму розкладі. Буду з вами за хвилинку. Спочатку закінчу оцінювати цей жах. — Він перегорнув сторінку. У свої під вісімдесят він був достатньо старий, щоб вийти на пенсію десятиліття тому, проте був тут ніби вічний володар цього кабінету, заваленого книжками. Обабіч нього нависали вежі-близнюки зі складених фоліантів, схожі на шахові тури, що охороняли його стіл.

Він зневажливо фиркнув, нашкрябав на сторінці двійку і пожбурив роботу в кошик.

— Що, аж так погано? — спитав Фрост.

— Я мав би заявити на цього студента за плагіат. Він справді думав, що я не впізнаю параграф з книжки, яку сам редагував? На перший раз, коли вони це роблять, я ставлю їм двійку. А на другий? — Він захихотів. — Другого разу просто не буває. Не після того, коли я з ними закінчую.

«Саме тому він і не йде на пенсію, — подумала Джейн. — Кого він тероризуватиме без своїх студентів?»

— Тож, — сказав він, приділяючи їм усю свою увагу. — Ви сказали, що маєте запитання про Емі Антрім?

— Вона повідомила нам, що ви — її науковий керівник, — мовила Джейн.

— Так. Як прикро через цю аварію. Вона не змогла випуститися з рештою своєї групи, але зможе здати дипломну восени, якщо вирішить повернутися. Ви спіймали водія, який її збив?

— Не думаю, щоб там був якийсь прогрес.

— Але чи не це ви розслідуєте? — Він подивився на Фроста, а потім на Джейн, крутячи головою на кощавій шиї, наче страус, що шукає поживи.

— Ні, ми тут з іншого питання. Схоже, що хтось переслідує Емі, і це могло початися з цього кампусу.

— Вона ніколи при мені про це не згадувала.

— Вона дізналася про це лише в останні кілька тижнів, коли він підійшов до неї на місцевому кладовищі. Потім вигулькнув знову, на Ньюбері-стріт. Це немолодий уже чоловік, під шістдесят, можливо, за шістдесят.

Гартгорн подивився на неї сердито.

— Навряд чи я б назвав його немолодим.

— Погляньте на цей запис, — сказав Фрост, показуючи йому відео з камери спостереження на своєму планшеті. Він посунув пристрій до Гартгорна. — Його зафільмувала камера над входом на кладовище. Можливо, ви зможете його впізнати

— Як? Я майже не бачу обличчя на цьому відео.

— Але, можливо, у ньому є щось знайоме. Його одяг, хода. Чи не схожий він на когось, кого ви знаєте в кампусі?

Гартгорн знову прокрутив відео.

— Вибачте, я його не знаю. Він точно не з моєї кафедри. — Він віддав планшет Фростові. — Коли ви сказали, що її хтось переслідує, я припустив, що ви говорите про когось молодшого, наприклад, її однокурсника. Я бачу, як Емі може привертати увагу. Небажану чи ще якусь.

— А вона це вже робила? Привертала небажану увагу? — спитала Джейн.

— Гадки не маю.

— Ви — її науковий керівник. Чи не згадувала вона колись про...

— Правильно, науковий. Студенти не приходять сюди виливати мені душу про особисте життя.

«Навіть уявити собі такого не можу, — подумала Джейн. — Хто б довірився такому вічно невдоволеному старперу, як ти?»

— Емі просто приречена мати залицяльника чи двох. Така приваблива дівчина. — Його погляд змістився на керамічну фігурку на книжковій шафі, бюст чуттєвої жінки в тозі з однією груддю назовні. — Не те, щоб я колись звертав на таке багато уваги. Мої зустрічі з Емі були суто з наукових питань. Її перспектив вступу до аспірантури. Можливостей працевлаштування, з огляду на її галузь досліджень.

— І яка ситуація на ринку праці? — спитав Фрост.

— Щодо мистецтвознавства? — Він похитав головою. — Жахлива. Це розхолоджує, бо для неї важлива фінансова безпека. Вона казала, що її мама ледве зводила кінці з кінцями, коли ростила її сама. Навіть попри те, що так було лише кілька років, бідність та знущання залишили слід на цій дитині.

— Вона згадувала знущання?

— Вона не вдавалась у подробиці, але сказала, що раніше у стосунках її мами було насильство. Ймовірно, саме тому Емі вибрала таку тему для своєї дипломної. — Він розгріб стос паперів у себе на столі. — Я маю її десь тут. Коли ви подзвонили й сказали, що мова піде про Емі, я подумав, що ви можете захотіти її побачити. — Дістав зшивок і посунув його до Джейн.

— Це Емі написала? — спитала Джейн.

— Це перша чернетка її дипломної роботи про мисткиню Артемізію Джентілескі. Вона була художниця епохи бароко. Робота потребує ще доопрацювання, бо Емі не змогла розкрити важливу подію в житті Артемізії, ймовірно, тому, що вважала надто незручним про неї писати. Але те, що вона вже написала, дуже й дуже добре.

— Що може бути незручного в мистецтвознавстві?

— Я покажу вам одне зображення, що допоможе проілюструвати суть. — Він набрав щось на своєму ноутбуці, а потім розвернув його екраном до них. — Це картина Артемізії. Вона висить у галереї Уффіці у Флоренції. Багато людей вважають її тривожною.

«З вагомої причини». Джейн насупилася на гротескне зображення двох жінок з похмурими обличчями, що притискають наляканого чоловіка до ліжка, поки одна з них жорстоко перерізає йому горло мечем. Кожна деталь, від крові, що струменіє з його шиї, до складок розкішного вбрання людини, що помирає, передана з шокуюче витонченою точністю.

— Це «Юдіф, що вбиває Олоферна», — повідомив Гартгорн.

— Не те, що я б хотіла бачити в себе на стіні, — сказала Джейн.

— Проте, погляньте на цю деталізацію, силу. Холодну лють на обличчі Юдіф! Це портрет жіночої помсти. Це була особиста тема в житті Артемізії.

— Чому?

— В молодості Артемізію зґвалтував її вчитель. У цій картині бачиш її лють, відчуваєш її задоволення від звершення власного правосуддя. Вона прославляє насильство, але це насильство в ім’я справедливості. Саме тому дуже багатьох моїх студенток захоплює Артемізія. Вона породжує жіночі фантазії про покарання чоловіків, які їх скривдили. Це сила для безсилих. — Він закрив ноутбук і подивився на Джейн, ніби вона особливо розуміла, про що він говорив. — Тепер ви розумієте, чим ця тема привабила Емі.

— Силою для безсилих.

— Вічна тема. Жертви дають здачі й перемагають.

— Думаєте, Емі вважала себе жертвою?

— Вона сказала мені, що одна з причин, чому цей твір Артемізії захоплює її, полягає в знущаннях, яких зазнавала її мама від попереднього партнера. Я дізнався, що це було багато років тому, але такі травми відлунюють до кінця вашого життя. І тепер, якщо її переслідують... — Він запнувся, зненацька вражений новою думкою. — Цей наїзд на неї у березні. Чи не пов’язаний він якось з її переслідувачем?

— Ми не знаємо.

— Бо якщо це була не випадковість... — Він подивився на Джейн. — Тоді ця людина намагається її вбити.