Послухай мене

30

Донька все ще мені не відповідає. Я надсилаю їй три текстові повідомлення і двічі намагаюсь додзвонитися, але обидва рази потрапляю на автовідповідач. Вона ігнорить мене, бо втомлена всіма моїми телефонними дзвінками, всіма моїми страшними історіями місцевого розливу. Я — мама, що забагато кричала: «Вовки», і ось результат. А тепер, коли біля дверей справді вовк, вона не звертає уваги.

Тож я дзвоню в поліцію Ревіра.

— Це Анджела Ріццолі з Мілл-стріт. Я щойно чула...

— І знову здрастуйте, пані Ріццолі. — Диспетчерка зітхає, і я розпізнаю в її голосі ноту покори долі.

— Я щойно чула постріл. Біля мого будинку.

— Ви впевнені, що це справді був постріл, пані Ріццолі? Що це не просто вихлопна труба автівки чи щось таке?

— Я знаю, як звучить постріл! І я також знаю, що люди через вулицю мають пістолет!

— Це, мабуть, знову про Ґрінів.

— Я не знаю, чи то вони стріляли. Я лише наголошую, що вони мають пістолет, і хтось тут стріляв з нього.

— Можете розповісти мені трохи більше про цей постріл?

— Зачекайте. Вимкну світло. Не хочу, щоб хтось бачив мене у вікні.

Я оббігаю вітальню, клацаючи вимикачами. Лише коли в кімнаті стає темно, я підходжу до вікна і визираю назовні. Насамперед помічаю, що у Ґрінів світло теж не горить. Чи вдома вони? Чи не визирають вони також з одного з тих темних вікон, намагаючись оцінити ситуацію? У Джонаса світло горить а сам він стовбичить у вітальні, повністю на виду. Можна було б очікувати, що «морський котик» намагатиметься не бути такою легкою мішенню для снайпера. В будинку Леопольдів теж горить світло, але там ніхто не стоїть ні в яких вікнах.

— Пані Ріццолі? — озивається поліцейська диспетчерка. Я вже майже забула, що тримаю її на лінії. — Ви знаєте, звідки пролунав постріл?

— Важко сказати. Я лише знаю, що чула його. — Замовкаю, раптом зосереджуючись на автівці, припаркованій на під’їзній доріжці Леопольдів. Це не їхня машина, але вона дуже схожа на «камаро» Ріка Теллі. Чого це Рік завітав до Леопольдів так пізно? Не менш незвичайний той факт, що вхідні двері Леопольдів широко відчинені, і світло з їхнього передпокою ллється на ґанок. Ларрі помішаний на безпеці. Він би ніколи не залишив свої двері незамкненими, не те що навстіж відчиненими п’ятничного вечора, щоб туди міг зайти просто хто завгодно.

— Щось не так, — кажу я диспетчерці. — Ви маєте когось прислати.

— Гаразд, — зітхає вона. — Я відправлю патрульну машину перевірити ситуацію. Але тримайтеся від цього подалі, гаразд? Залишайтеся в себе вдома.

Я відключаюся і залишаюся приклеєна до вікна, стежачи за тим, що буде далі. Через вулицю Джонас виходить зі свого будинку і стоїть на тротуарі, роззираючись. Тепер уже й Аґнес Камінскі виходить зі свого будинку і сміливо стоїть, покурюючи сигарету, перед самим моїм вікном, шпигуючи за мною водночас.

Я не можу не бути частиною цього дійства. Диспетчерка наказала мені залишатися всередині, і саме це сказала б мені Джейн, але коли навіть моя сімдесятивосьмирічна сусідка достатньо хоробра, щоб бути там, то перебування всередині змушує мене почуватися боягузкою.

Я виходжу з будинку.

Аґнес вітає мене сердитим поглядом.

— Анджело, — каже вона холодно.

— Що відбувається?

— Чому б тобі не спитати містера Всесвіт отам?

Я дивлюся через вулицю на Джонаса, що махає мені рукою й гукає:

— Хочеш ще один мартіні?

— Ми лише друзі, — кажу я Аґнес.

— А він це знає?

Джонас перетинає вулицю, щоб приєднатися до нас.

— Дами, — каже він. — Невеличке заворушення на районі, га?

— Ти теж чув постріл? — питаю я його.

— У мене на повну лунала тренувальна музика, тож я не можу бути певен, що саме чув.

— Думаю, це «камаро» Ріка Теллі отам, — кажу я. — Що йому в біса робити у Леопольдів?

Джонас зітхає.

— А ось і наслідки.

— Чого? — Я суплюся на Джонаса, що сьогодні ввечері був такий ухильний щодо Леопольдів та їхнього шлюбу. — Боже ж мій. Ти хочеш сказати, що це Джекі Теллі?

— А що з нею? — питає Аґнес.

— Та, з ким спить Ларрі!

— Я не можу нічого підтвердити чи спростувати, — каже Джонас.

— Ти й не мусиш! Ситуація достатньо зрозуміла, щоб…

Ляскіт ще одного пострілу змушує нас усіх завмерти. Ми стоїмо там, паралізовані, навіть коли чуємо, як Лорелея кричить: «Припини! О, Господи, будь ласка, припини!». Це зойк щирого жаху, крик жінки, що відчайдушно благає когось, все одно кого, врятувати її.

Я навіть не зупиняюся, щоб подумати про це; я біжу до будинку Леопольдів. Не те, щоб я була геть сама; у цій бійці я маю підтримку. Хтось має врятувати Лорелею, і наразі ми — єдині, хто може це зробити.

Я видираюся сходинками на ґанок і перше, що бачу крізь дверний отвір, — це бите скло, що всипає передпокій. Кілька кроків всередину, і я помічаю, звідки це скло: з розтрощеної рами картини, що тепер висить на стіні передпокою перехняблена.

Я рухаюся до вітальні, хрумкочу черевиками по уламках скла, і мене змушує завмерти вигляд крові. Це лише кілька патьоків, але вони яскраво помітні на білому шкіряному дивані Лорелеї, що, як вона колись гордо мені повідомила, коштує дві тисячі доларів. Мій погляд повільно розвертається до джерела цієї крові: Ларрі, який тепер лежить на підлозі, затискаючи ліве плече. Він дуже навіть живий і стогне.

— Сучий ти сину, ти мене підстрелив! Ти мене в біса підстрелив!

Над ним стоїть Рік Теллі, стискаючи обома руками пістолет. Руки в нього тремтять, і ствол пістолета стрибає у його нетвердому хваті.

— За що? — кричить Лорелея, що зіщулилася за своїм поплямованим кров’ю диваном. — Чому ти робиш це, Ріку?

— Скажи їй, Ларрі, — гарчить Рік. — Нумо, скажи їй.

— Забирайся геть з мого дому, — мовить Ларрі.

— Скажи їй! — руки Ріка напружуються, його приціл раптом перестає стрибати, а ствол націлений просто Ларрі в голову.

У паніці я повертаюся до Джонаса по допомогу.

От тільки його тут немає. Єдина людина позаду мене — Аґнес, що зігнулася у передпокої навпіл, відкашлюючи мокротиння. Саме я маю це зупинити.

— Ріку, — кажу я тихо. — Цим нічому не зарадиш.

Він дивиться на мене, явно здивований, що я тут. Його увага була вся зосереджена на Ларрі, і він навіть не помітив, коли я увійшла до будинку.

— Йди собі, Енджі, — каже він.

— Ні, поки ти не опустиш пістолет.

— Господи, ти колись перестанеш пхати свого носа у справи інших людей?

— Це мій район. Це мої справи. Опусти пістолет.

— Послухай її, Ріку. Будь ласка! — благає Лорелея.

— Я маю повне право, — каже він, і його пістолет розвертається назад до Ларрі.

— Ніхто не має права вбивати людину, — кажу я.

— Він зруйнував моє життя! Він узяв те, що йому не належало.

Ларрі пирхає.

— Джекі точно не була проти.

«Ти не допомагаєш, Ларрі. Зовсім не допомагаєш».

— Що ти кажеш, Ларрі? — питає Лорелея, і її голова висовується з-за дивану. — Ти маєш на увазі, що це правда?

Ларрі охкає й намагається сісти, але знову падає назад, затискаючи своє поранене плече.

— Чому б комусь тут просто не викликати бісову швидку?

— Ви з Джекі Теллі? Ви двоє займалися цим? — питає Лорелея.

— Це тривало недовго. Та й було це давно.

— Як давно?

— Дуже давно. Коли вона тільки почала працювати в школі.

— І коли це закінчилося? — Лорелея зводиться на ноги, така зла тепер, що їй уже байдуже, що в її домі людина з пістолетом, а вона без прикриття. — Скажи мені.

— Яке це має значення?

— Це має значення!

— Багато років тому. П’ятнадцять, шістнадцять, не пам’ятаю. Після всього цього часу я не знаю, якого біса це тепер вийшло на поверхню.

— З ким іще, Ларрі? Я маю знати, з ким іще ти спав!

— А я ні, — каже Рік. — Я вже знаю все, що мені потрібно. — Він знову підіймає пістолет.

Я втручаюся в розмову.

— Яка тобі користь, Ріку, його вбивати? — питаю я, і мене дивує звук власного голосу. Я говорю так спокійно, так врівноважено. Мене дивує, що я взагалі тут стою, віч-на-віч з людиною, яка тримає заряджений пістолет. Це таке потойбічне відчуття, ніби моя душа злетіла вгору й дивиться на себе (хоробрішу, божевільнішу версію Анджели Ріццолі), що протистоїть цьому розлюченому чоловікові. — Цим нічому не зарадиш.

— Від цього я почуватимуся краще.

— Те впевнений? Справді?

Рік замовкає, думаючи про це.

— Так, вони зраджували тобі, і це паршиво. Але, Ріку, любий, ти впораєшся з цим. Я це знаю, бо зі мною було так само. Коли я виявила, що мій Френк трахає ту лахудру, можеш повірити, що я була страшенно розлючена. Думала, що моє життя скінчене. Якби в мене був пістолет, я, мабуть, могла б скористатися ним так само, як ти. Натомість я взяла себе в руки, обтрусилася і знайшла Вінса. Тепер подивися на мене! Я щасливіша, ніж коли-небудь була. Ти теж будеш.

— Ні, не буду. — Голос Ріка ламається, а плечі обвисають. Він неначе тане в мене на очах, усе його тіло опливає до підлоги, наче свічний віск. — Я нікого більше не знайду.

— Звісно, знайдеш.

— Як тобі знати, Енджі? Авжеж, у тебе з цим не було жодних проблем. Ти ще маєш чудовий вигляд.

Навіть посеред цієї драми із зарядженим пістолетом, готовим вистрелити, я не занадто зациклена, щоб оцінити комплімент, але насолоджуватися ним немає часу. На кону стоїть життя Ларрі.

Вдалині виє сирена. Поліція вже їде. Я лише маю забалакувати Ріка, поки вони не будуть тут.

— А Трішія? — питаю я. — Ти хочеш, щоб твоя донька страждала, змушена жити з тим, що накоїв її батько?

— Її батько? — Замість заспокоїти, мої слова його наче розпалюють. Він дивиться на мене дикими очима, і його пістолет описує якусь не контрольовану дугу, що проминає нас із Лорелеєю та стіну і повертається знову до Ларрі. — Я думав, що я її батько!

Я дивлюся на Ларрі, що лежить на підлозі, а потім знову на Ріка. Отакої! Усе ще складніше, ніж я гадала. Раптом мене осяює, чому Трішія така зла на свою маму. Чому вона втекла з дому і тепер відмовляється говорити з Джекі. Трішія знає, що її мама зраджувала Ріка. Авжеж, знає.

Сирена наближається. «Просто забалакуй його ще трохи».

— Ти любиш Трішію, чи не так? — питаю я Ріка.

— Звісно, люблю.

— Ти її виростив. В усіх сенсах, що насправді важливі, вона — твоя донька.

— А не його. — Рік з гіркотою дивиться на Ларрі. — Вона ніколи не буде його.

— Стривайте, — каже Лорелея. — Ларрі — її батько?

Ми всі ігноруємо її. Я зосереджую всю увагу там, де вона має бути, на людині з пістолетом.

— Подумай про її майбутнє, Ріку, — кажу я. — Ти маєш бути тут заради Трішії. Ти маєш побачити її випуск. Заміжжя. Дітей...

— Уже надто пізно. Мене посадять за це до в’язниці, — ридає він.

— Ти збіса маєш рацію, — бурчить Ларрі.

— Стули пельку, Ларрі, — гарикає Лорелея.

— Це лише поранення! — вказую я. — Відбудеш невеликий строк, і тебе випустять. Ти будеш тут для неї. Але ти маєш залишити Ларрі живим.

Рік хитається вперед, усе його тіло здригається від ридань.

Я повільно рухаюся до нього. Пістолет звисає з його руки, ствол опущений до підлоги. Я заводжу одну руку навколо його плеча, щоб обійняти, а вільною рукою тягнуся вниз і обережно беру його пістолет. Він віддає його без бою й падає на коліна, плачучи. Від цього звуку серце кров’ю обливається. Я можу лише продовжувати обіймати, коли його обличчя притискається до мого плеча, а сльози просочують блузку. Забуваю, що тримаю в руці пістолет. Зосереджуюся лише на цій розбитій горем людині, що здригається у моїх обіймах, і думаю про те, що на нього чекає. Навіть попри те, що він підстрелив Ларрі, принаймні він його не вбив. Сподіваюсь, він сяде до в’язниці ненадовго. Втратить роботу, а Джекі, ймовірно, з ним розлучиться. Але одного дня він вийде з в’язниці вільною людиною і, якщо його донька Трішія не геть зіпсоване дівчисько, яким іноді здається, вона чекатиме, щоб допомогти йому налагодити життя.

І я постараюсь бути там також. Я все знаю про розбите серце і знаю, як це пережити. Йому буде потрібен друг, і я можу ним стати.

До будинку тупочуть кроки, і чийсь голос кричить:

— Киньте це, пані! Кидайте пістолет!

Я повертаюсь і бачу двох офіцерів поліції Ревіра, що націлили на мене зброю. Вони молоді й нервові. Небезпечні.

Я геть забула, що тримаю в руці пістолет. Повільно опускаю його на підлогу.

— Тепер відійдіть від нього! Ляжте обличчям на підлогу! — горланить коп.

«Серйозно? — думаю я. — Ти справді змусиш цю бабусю лягти на підлогу?»

І тоді втручається Аґнес. Вона грюкоче до кімнати у своїх ортопедичних черевиках і поміщає всі свої п’ятдесят кіло між мною та копами.

— Та як ви смієте, хлопчаки, наставляти на неї ваші пістолети! — каркає вона своїм прокуреним голосом. — Ви що, не бачите, що вона — бісова геройка?