Послухай мене

39

— Вона не знає, правда? — спитала Джейн. — Хто був її справжній батько.

Дві жінки сиділи й дивились одна на одну через кухонний стіл, чайник, чашки та тарілку з лимонними паличками, розставлені між ними. Така-от спокійна й домашня обстановка для допиту.

— Я покажу вам її свідоцтво про народження, — сказала Джуліанна. — Покажу вам фотографії, де я тримаю її на руках одразу після того, як вона народилася, а фотографії не брешуть. Я доведу, що я — мама Емі.

— Я впевнена, що фотографії справжні, пані Антрім. І впевнена, що ви — справді мама Емі. — Джейн зробила павзу, зосередивши погляд на Джуліанні. — Але справжня Емі мертва. Чи не так?

Джуліанна завмерла. Джейн майже бачила крихітні тріщинки, що почали прорізатися у масці, яку ця жінка так дбайливо підтримувала.

— Як померла ваша справжня донька? — тихо спитала Джейн.

— Вона і є моя донька.

— Але вона — не Емі. Рештки вашої доньки (справжньої Емі) знайшли два роки тому в національному парку в Мені. Це було неподалік того місця, де ви колись жили зі своїм хлопцем Брюсом Флеґлером. Теслею, що допомагав ремонтувати кухню професорки Елоїзи Крейтон. Брюс мав довгу історію домашнього насильства, і ми знаємо, що він бив вас. Так померла маленька Емі? Він убив її?

Джуліанна нічого не казала.

— Поліція не знала, кому належали ті кістки. Для них це була просто невідома дівчинка, залишена у неглибокій могилі між дерев. Але тепер ми знаємо, що в неї було ім’я: Емі. Я не уявляю, як це, мабуть, було для вас жахливо — втратити цю маленьку дівчинку. Знати, що ви вже ніколи не триматимете її на руках знову. Після такого я навіть можу уявити, що вам не хотілось жити.

— Він сказав, що це був нещасний випадок, — прошепотіла Джуліанна. — Він сказав, що вона впала зі сходів. Я так і не дізналась, як було насправді... — Вона зробила глибокий вдих і визирнула з вікна, ніби подумки дивлячись назад у той день. У ту мить втрати. — Я справді хотіла померти. Я намагалась померти.

— Чому ви не пішли в поліцію?

— Я мала. Але того вечора він приніс її додому. Вона була така маленька, така налякана. Я була їй потрібна.

— Він приніс вам іншу маленьку Емі, щоб вас заспокоїти. Заміну тій Емі, яку він зламав. Саме тому ви так і не заявили в поліцію. Ви дали йому алібі на ту ніч, коли він її викрав, і все заради того, щоб ви могли залишити свою нову маленьку дівчинку. Але вона не була ваша. Брюс колись розповідав вам, як він убив її маму? Як стискав руками її горло?

— Він сказав, що запанікував. Сказав, що коли дитина закричала, її мама прокинулась, і все, що він міг зробити, було…

— Задушити її єдиною зброю, яку він мав. Власними руками.

— Я не знаю, як це сталося! Я лише знала, що цій маленькій дівчинці була потрібна моя любов. Турбота. Знадобився час, щоб вона забула ту іншу жінку, але згодом вона це зробила. Вона привчилася любити мене. Призвичаїлася, що я — її мама.

— У неї ще був батько, Джуліанно. Батько, який також любив її і ніколи не припиняв шукати. Тож ви з Брюсом спакували речі й поїхали з Мену. Ви змінили прізвища, переїхали до Массачусетсу, до Нью-Гемпширу і нарешті на північ Нью-Йорку. Там ви спромоглися піти від нього. Взяли вашу маленьку дівчинку і переїхали до Бостона, і тут, уперше в вашому житті, все нарешті пішло для вас правильно. Ви вийшли заміж за гідного чоловіка. Оселилися в цьому чудовому будинку. Усе було ідеально — допоки Емі не збила машина. Це абсолютно випадкова невдача привела її до лікарні. І це все змінило.

Обличчя Джуліанни не виказувало жодного нервового тіку, в її очах не видно було жодного проблиску паніки, і Джейн раптом подумала: а чи не зрозуміла вона все не так? Чи не витягне Джуліанна звідкись доказ власної невинуватості?

«Ні, я зрозуміла все правильно. Я знаю, що це так».

— Емі потрапила до реанімації, де її медсестрою була Софія Суарес. Софія побачила на грудях Емі шрам від операції на серці, зробленої в дитинстві. Вона побачила, що Емі має рідкісну групу крові, четверту негативну. І вона згадала пацієнтку, якою опікувалась дев’ятнадцять років тому. Трирічну дівчинку з четвертою негативною групою крові, якій нещодавно зробили операцію на серці. Вона пам’ятала цю дівчинку дуже добре через шокуючі події, що з нею сталися потім. Маленьку Лілі Крейтон викрали з її дому і вже не знайшли. І от через дев’ятнадцять років Софія бачить в Емі хірургічний шрам від операції, якої немає в медичній картці дівчини. Вона звертає увагу на її рідкісну групу крові.

— Як ви можете все це знати?

— Бо Софія Суарес залишила підказки, які мені просто потрібно було зібрати всі разом. Її онлайновий пошук інформації про групи крові. Її пошук Джеймса Крейтона. Її дзвінок до Каліфорнії, до давньої колеги-медсестри, що також дуже добре пам’ятала історію про викрадення Лілі. Але доктор Антрім був другом Софії, і вона не могла поділитися з ним своїми підозрами. Тож вона ставила свої запитання тихцем, запитання, які вас, мабуть, стривожили. Про те, чому операція на серці Емі не згадана в її медичній картці.

— Це тому, що ми стільки разів переїжджали! Ми з Емі жили в різних місцях, різних штатах. Дані загубилися.

— А чому ви не стали доноркою крові для власної доньки, коли їй явно було це потрібно? Софія, мабуть, гадала про це теж. Не знаю, які у вас були для цього відмовки, але я знаю справжню причину. Ви не могли здати для неї кров, бо у вас перша позитивна, Джуліанно. І Софія це з’ясувала, коли попросила подругу з реєстратури зазирнути у вашу картку. Якщо її мама не ви, тоді хто справжні батьки Емі? Софія знала, що єдина можливість це з’ясувати — аналіз ДНК.

Тож вона почала шукати Джеймса Крейтона. Знайшла його стару адресу і надіслала листа, якого йому врешті переслали. Ось як він дізнався, що його донька Лілі може бути жива. Ця людина не переслідувала випадкову дівчину. Він намагався з’ясувати, чи Емі — не його донька.

— Мамо, я його принесла, — сказала Емі. Вона спустилася сходами, пройшла до кухні з фотоальбомом у руках і поклала його на стіл.

— Ось, — сказала Джуліанна, підштовхуючи альбом до Джейн. — Відкрийте. Подивіться на це.

Палітурка вже розвалювалась, а сторінки були крихкі. Джейн обережно відкрила обкладинку альбому і побачила вицвіле фото молодої Джуліанни, яка колисала на руках чорняве немовля.

— Бачите? — спитала Джуліанна. — Це ми з Емі. Їй там лише кілька місяців, але вона вже має голівку, повну волоссячка. Гарного чорного волоссячка. — Вона подивилася на доньку. — Так само, як зараз.

— Завдяки «Клейрол», — сказала Джейн.

Джуліанна насупилася на неї.

— Що?

— Я бачила коробку фарби для волосся «Клейрол» у вашому будиночку на озері. Я тоді припустила, що вона ваша, щоб зафарбовувати сиві корені. Але насправді вона вашої доньки, чи не так? Щоб підтримувати чорноту її волосся. — Джейн подивилася на Емі, що стояла німа й завмерла. — Ще одна деталь, яку я пропустила, але медсестра мала це побачити. Медсестра, що купала її, мила їй голову, помітила, що там починають відростати біляві корені. — Вона знову подивилася на Джуліанну. — Коли Софія нарешті спитала вас прямо? Коли вона сказала вам, що знає, що Емі — насправді не ваша донька?

У Джуліанни тремтіли руки. Вона звела їх в замок, щоб угамувати, але пальці були стиснуті так сильно, що проступили кісточки.

— Саме тому ви пішли до будинку Софії, щоб умовити її зберігати все в таємниці? Можливо, ви не планували її вбивати. Тут я дам вам перевагу сумніву. Але того вечора ви принесли з собою молоток. Так, про всяк випадок.

— Вона й слухати не хотіла! — заридала Джуліанна. — Я просила її лише не зчиняти галас. Дати нам жити далі своїм життям...

— Але вона на це не пристала, так? Відмовилася, бо знала, що це неправильно. Тож ви дістали молоток і подбали про цю проблему. Потім ви розбили віконце в кухонних дверях, поцупили кілька речей, щоб створити видимість пограбування. Ви, мабуть, думали, що врахували кожну деталь. Поки не об’явився Джеймс Крейтон, який шукав свою доньку. І ви подбали про цю проблему також.

— То був самозахист! Він напав на нас.

— Ні, не нападав. Ви інсценізували той напад. Подзвонили на його передплачений телефон і запросили зустрітися з вами в будиночку на озері.

Джуліанна вишпортала свій мобільний і штовхнула його до Джейн.

— Ось. Подивіться мій журнал дзвінків. Ви побачите, що я ніколи йому не дзвонила.

— Не зі свого мобільного. Ви не така необачна. Ми отримали дані з телефону Крейтона, і ви дзвонили йому з таксофону. В наші дні знайти таксофони нелегко, але ви знайшли один у придорожній кав’ярні. На жаль для вас, такі кав’ярні також мають камери спостереження, і там ви. Стоїте в таксофоні саме в той час, коли Крейтонові дзвонили на його передплачений телефон. Ви пообіцяли, що він зможе поговорити з донькою? Він помирав від раку, і жити йому залишалось менше року. Він, мабуть, відчайдушно прагнув побачити маленьку дівчинку, яку вже думав, що втратив, тож безумовно приїхав на озеро. Бо ви його туди запросили. От тільки це була пастка. Ви заманили його, зарізали, підклали молоток у його машину. Ви навіть наставили синців на шиї власної доньки, щоб змусити нас повірити, що він напав на неї. Ви зачистили всі кінці.

— Я зробила це для нас. Я зробила це для Емі. — Джуліанна глибоко зітхнула. — Все, що я робила, було для неї, — м’яко сказала вона.

У цьому Джейн не сумнівалась. У світі не було могутнішої сили, ніж любов матері до дитини. Прекрасна, жахлива любов, що призвела до вбивства двох невинних людей.

— Мамо, — спитала Емі. — Що ти хочеш, щоб я зробила?

Джейн повернулася і вперше побачила в руках Емі пістолет. Її палець був уже на спусковому гачку, а тримала вона його невпевнено, хитаючи стволом. Перелякана молода жінка на межі того, щоб зробити жахливу помилку.

— Ми зробимо те, що робили завжди, — сказала Джуліанна. — Ми пройдемо крізь це, мила, і підемо далі. — Вона встала, взяла пістолет у доньки і націлила його на Джейн. — Встати, — наказала вона. — Емі, візьми її зброю.

Джейн спокійно зіп’ялася на ноги і підняла руки, поки Емі діставала пістолет з її кобури.

— Я гак розумію, ми проїдемося? — спитала Джейн.

— Мені не потрібна кров у моїй кухні.

— Джуліанно, ви лише все погіршуєте. Для вас обох.

— Я лише все виправляю. Так, як завжди робила.

— Ви справді хочете втягнути свою доньку в це ще глибше? Ви вже зробили її співучасницею вбивства Джеймса Крейтона.

— Вперед, — наказала їй Джуліанна. — До вхідних дверей.

Джейн подивилася на Емі.

— Ти можеш це зупинити. Ти можеш зупинити її.

— Йди. — Рука Джуліанни напружилася на зброї, і, на відміну від Емі, вона тримала її твердо й цілила точно. Вона вже вбивала раніше і без вагань уб’є знову.

Джейн відчувала, що пістолет націлений їй у спину. Вони вийшли з кухні і пройшли коридором до передпокою. Вона б не змогла уникнути кулі — вибору не було, крім як підкорятися. Джейн дійшла до вхідних дверей і зупинилася. Розвернулася, щоб знову поглянути на Джуліанну та Емі. Хоч вони не були кровними родичками, ці дві жінки все одно були мамою і донькою, і вони захищали одна одну.

— Останній шанс, Емі, — сказала Джейн.

— Просто робіть те, що каже моя мама.

«Тож ось як це буде», — подумала Джейн. Вона відчинила двері й вийшла. Почула, як Джуліанна різко сковтнула, коли побачила, хто чекає на передньому дворі: Баррі Фрост і двоє патрульних бостонської поліції, готові діяти одразу після приходу Джуліанни.

— Все скінчено, пані Антрім, — сказала Джейн.

— Ні. — Джуліанна різко перевела пістолет на Фроста, потім назад на Джейн. — Ні.

Обидва патрульні одразу ж націлили свою зброю на Джуліанну, але Джейн підняла руку, наказуючи їм не стріляти. «Кровопролиття було вже задосить; обійдемося без нового».

— Віддайте мені пістолет, — сказала Джейн.

— Я мала зробити це, розумієте? Я не мала вибору.

— Ви маєте вибір зараз.

— Це знищить мою родину. Після всього, що я зробила, щоб її захистити...

— Ви чудова мама. Ніхто в цьому не сумнівається.

— Чудова мама, — прошепотіла Джуліанна. Вона подивилася на пістолет у своїй руці, ствол якого все ще був націлений на Джейн. — Чудова мама робить те, що потрібно.

«Тільки не це», — подумала Джейн.

Але Джуліанна вже підіймала пістолет до своєї голови .З пальцем на гачку вона притиснула ствол до скроні.

— Мамо, ні! — закричала Емі. — Будь ласка, матусю.

Джуліанна завмерла.

— Я люблю тебе, — ридала Емі. — Ти мені потрібна. — Вона повільно наближалась до матері.

Хай як сильно Джейн хотіла стати між ними і відштовхнути Емі подалі від лиха, вона знала, що Емі була єдина, хто міг наблизитися до Джуліанни. Хто міг це закінчити.

— Матусю, — схлипувала Емі. Вона обвила Джуліанну руками і впустила голову на мамине плече. — Матусю, не залишай мене. Будь ласка.

Джуліанна повільно опустила пістолет. Вона не чинила спротиву, коли Джейн забрала його з її руки. Не чинила вона спротиву й тоді, коли Фрост завів їй руки за спину і надів на неї кайданки. Він узяв її за руку й відтягнув від доньки.

— Ні, не забирайте її, — вигукнула Емі, коли Фрост повів Джуліанну до патрульної машини.

Джейн заклацнула кайданки на зап’ястках Емі і повела її до іншої автівки. Лише коли обох жінок розвели у різних напрямках, Джуліанна почала боротись. Вона спробувала вивільнитися від Фроста.

— Емі! — закричала вона, коли Фрост запихав її в машину. Коли дверцята машини затраснулися, замикаючи її всередині й відділяючи від доньки, цей скорботний зойк переріс у відчайдушний крик.

— Емі!

Навіть коли патрульна машина вже від’їхала, Джейн продовжувала чути цей крик, відлуння відчаю Джуліанни, яке ще довго висіло в повітрі.