Послухай мене

28

Через вулицю щось відбувається.

Хай як намагаюсь не пхати в це свого носа, попри всі попередження від доньки та поліції Ревіра, я просто не можу ігнорувати те, що бачу неозброєним оком з вікна своєї вітальні: білий фургон знову тут. Фургон, що крутиться моїм районом без жодних очевидних причин. Цього разу він припаркований трохи далі по вулиці, майже просто перед будинком Леопольдів. Учора ввечері я бачила, як він спускався вулицею, рухаючись достатньо повільно, щоб я краєм ока помітила водія — чоловіка з коротким волоссям, що дивився на будинок Ґрінів.

А тепер ось він, припаркований на узбіччі у напрямку до мене.

Не знаю, коли він там опинився. Я не бачила його о п’ятій вечора, коли визирала з вікна, але тепер, о восьмій п’ятнадцять, він стовбичить на узбіччі з вимкненим двигуном та світлом. Припаркована автівка необов’язково має тривожити, але коли водій просто сидить там, щось тут не так. Надворі надто темно, щоб побачити обличчя водія; з цієї відстані він — лише силует у вітровому склі.

Я дзвоню Леопольдам. Слухавку бере Лорелея.

— Той фургон, припаркований під вашим будинком, — кажу я їй.

— Фургон?

— Пам’ятаєш, білий, що постійно крутиться поблизу. Не привертай його увагу! Вимкни світло перед тим, як визирнути з вікна.

— На що я маю дивитися?

— Роздивись водія, і, можливо, ти його впізнаєш, я хочу знати, чому він весь час повертається.

Я чекаю на лінії, а Лорелея вимикає світло і підходить до вікна.

— Гадки не маю, хто це, — каже вона. — Зараз спитаю у Ларрі. Гей, Ларрі! — кричить вона.

По телефону я чую, як її чоловік бурчить, заходячи до кімнати.

— Чого це тут вимкнене світло? Що ти робиш?

— Анджела подзвонила сказати, що той білий фургон припаркований біля нас. Ти не знаєш його водія?

Мить тиші. Потім він каже:

— Ні. Та й навіщо це мені?

— Бо він був тут уже тричі цього тижня, — кажу я Лорелеї.

— Анджела каже, що він був тут уже тричі цього тижня. Це здається дивним, чи не так? Ти не думаєш, що він шпигує за кимось поблизу? Можливо, він — приватний детектив чи щось таке.

Знову тиша. Ларрі обдумує це, і я очікую від нього якогось принизливого зауваження про дурних жінок та їхню дурну уяву. Я впевнена, що він так про мене думає, бо справді вважає себе набагато розумнішим за мене. Коли йдеться про скрабл, його правда. Але то лише скрабл.

Це не робить мене неправою з цього конкретного питання.

На свій подив, я чую, як він просто каже:

— Піду-но з’ясую, якого біса він шпигує за мною?

— Що? Ларрі! — гукає його дружина. — Що як він небезпечний?

— Я хочу припинити це тут і зараз, — чую я його останні слова.

Крізь вікно я бачу, як навпроти на ґанку вмикають світло, і Ларрі рішуче виходить зі своїх передніх дверей.

— Агов! — кричить він. — Хто тебе в біса найняв?

Раптом водій одночасно вмикає двигун і фари, фургон зривається з місця і кулею зникає в темряві.

— Дай мені в біса спокій! — горланить Ларрі йому наздогін.

Ну, це неочікувано. Я припускала, що цей фургон був тут, щоб стежити за Ґрінами. Адже це вони поводилися підозріло і; схоже, щось приховували. Тепер я гадаю, чи не була абсолютно неправа. Можливо, це не через Ґрінів.

Можливо, це все через Ларрі Леопольда.

Я не наважуюся говорити про це з Лорелеєю. Після того, як Ларрі повертається до будинку, я кидаюся через вулицю і стукаю у двері Джонаса. Знаю, що він удома, бо бачила його у вікні, де він тягав свої залізяки. Він завжди їх тягає після вечері. Джонас відповідає на мій стукіт, вдягнений у свій звичайний необтяжливий спортивний одяг, з футболкою, прилиплою до шкіри від поту.

— Енджі, крихітко! Ти нарешті готова для цього мартіні?

Я ігнорую його пропозицію і вриваюся до нього.

— Я маю тебе дещо спитати.

— Валяй.

— Це щодо Ларрі Леопольда. Що ти про нього знаєш?

— Ти живеш на цій вулиці довше, ніж я. То й знати маєш більше.

— Так, але ти — чоловік.

— Як мило, що ти помітила.

— Чоловіки діляться одне з одним тим, чим не діляться з жінками.

— Це правда.

— Тож навіщо комусь у білому фургоні шпигувати за Ларрі? Що він міг накоїти?

Джонас глибоко зітхає.

— О, Боже.

— Ти щось знаєш.

— Нічого я не знаю. Нічого, що б міг підтвердити.

— О, заради Бога.

Він вказує на диван.

— Сідай, Енджі. Влаштовуйся зручненько, поки я організую нам трохи регідратації.

Він прямує до кухні, а я сідаю на диван. Крізь вікно, що виходить на мій дім, я помічаю рух у сусідньому будинку. Це моя заклята подруга Аґнес Камінскі стоїть у вікні своєї вітальні, курить сигарету і дивиться просто на мене. Хоч деякі люди можуть вважати мене місцевою нишпоркою, Аґнес поза конкуренцією, і тепер вона, ймовірно, припускає, що між нами з Джонасом щось відбувається. Я не можу звинувачувати її за припущення найгіршого. Сама в такому винна. Я просто махаю їй, щоб вона знала, що я її бачу і мені байдуже, що вона думає. Бути вульгарною менш підозріло, ніж потайливою.

Вона кидає на мене сердитий погляд і відходить від вікна, безумовно, з одним із її звичайних презирливих фиркань.

Із кухні лине веселий передзвін льоду в коктейльному шейкері. О, ні, він збирається поновлювати водний баланс алкоголем, і мені, схоже, доведеться сьорбнути трохи також, якщо я хочу вивідати в нього якусь інформацію. Джонас повертається до вітальні, вправно несучи два повні келихи мартіні, кожен з оливкою, що підстрибує всередині, й простягає один мені.

— Пий до дна, Енджі!

«Один ковточок. Лише один ковточок». Я відпиваю, і, матінко божа, як це добре. Він таки вміє робити мартіні.

— Тож ти хочеш дізнатися щось про Ларрі, — каже він.

— Ти ж розкажеш мені, правда?

— Жодних доказів я не маю. Лише підозри. Не зовсім обґрунтовані, як у нас казали, коли я був «морським котиком».

— Так-так, я знаю.

— Річ утім, що всі чоловіки однакові. Так чи інакше, ми червонокровні. Ми завжди придивляємося до, гм, товару. А іноді не лише придивляємося.

— У Ларрі є коханка?

Джонас закидає оливку до рота й усміхається.

— Бачиш? Мені навіть не довелося тобі казати.

— Але... але як же Лорелея?

Він зітхає.

— Сумно, чи не так? З чим тільки не миряться деякі дружини?

Я осідаю на диванні подушки, на хвилинку приголомшена цією новиною.

— Чому ти така здивована, Енджі?

— Я просто ніколи не... Я маю на увазі, Ларрі Леопольд?

Він знизує плечима.

— Як я сказав, це в чоловічій природі.

Це я мала б знати краще за інших. Адже саме тому розпався мій шлюб — Френк пішов від мене до іншої жінки. Хоча, врешті-решт, те, що він мене покинув, було на краще, бо завдяки цьому я потім зустріла мого любого Вінса.

Вінс. Він же не зробить зі мною такого, правда? Чоловіки не всі однакові, чи не так?

Якусь мить я маю панічне бажання подзвонити Вінсові, щоб він запевнив мене, що він справді в Каліфорнії, піклується про сестру. Потім я думаю про всіх чудових чоловіків, яких знаю, як-от мій зять Гебріел і Баррі Фрост, — добрих та вірних чоловіків, які не мають нічого спільного з Френком чи Ларрі Леопольдом.

Це якщо Ларрі справді скочив у гречку, на що натякає Джонас.

Я вивчаю Джонаса, який вже вихлебтав половину свого мартіні й видається розслабленим і задоволеним собою.

— Як ти знаєш, що Ларрі має іншу жінку? — питаю я його.

— Лорелея сама це запідозрила.

— Це вона тобі сказала?

— Це якось просковзнуло під час одного з наших вечірніх кавувань.

— Як я могла їх пропустити?

— Бо ми зустрічаємось у «Старбаксі» далі узбережжям. Просто сусідські теревені, знаєш?

Заради яких вони залишали межі району, ймовірно, так, щоб їх ніхто не бачив. Особливо, щоб їх не бачила я. Не дивно, що це оминуло мою увагу. Цікаво, скільки всього іншого оминуло мою увагу за багато років, скільки романів та злочинів я зовсім не помічала, бо була сліпа до того, що насправді відбувається навколо мене. Як я була сліпа до любовного зв’язку Френка.

Схоже, з мене кепський детектив. Це дуже неприємно визнавати, але тепер я це розумію і сиджу на дивані приголомшена, деморалізована.

— Ти не допиватимеш свій мартіні, солоденька? — питає Джонас.

— Ні. — Я підсовую свій келих до нього через кавовий столик. — Допий ти.

— Як скажеш. — Він закидає мою оливку до рота. — Не розумію, чому ця історія Ларрі та Лорелеї тебе так вразила. Так буває.

— Хто ця коханка? З ким зустрічається Ларрі?

— Гадки не маю.

— А Лорелея це знає?

— Ні. Гадаю, саме тому цей фургон був там, стежив за їхнім будинком. Б’юся об заклад, вона найняла когось стежити за ним. Зібрати на нього трохи компромату для розлучення.

Я думаю про це якусь мить і розумію, що це навряд чи так. Коли я подзвонила сказати Лорелеї про фургон, припаркований надворі, її голос звучав щиро спантеличено. Вона не намагалась відшити мене чи сказати, щоб я на нього не зважала. А потім вона покликала до вікна Ларрі, щоб показати фургон йому. Це точно не вона замовила спостереження.

Тоді хто це зробив?

Я встаю з дивану. Навіть попри те, що зробила лише кілька ковточків, відчуваю вплив джину. Джонас робить дуже міцний мартіні, і прикінчив він не лише свій, бо вже допиває залишки мого.

— Ав. Ти вже йдеш, Енджі?

— А ти вже напився.

— Я тільки починаю.

— Я того й боюсь. Піду додому.

Для «морського котика» Джонас не такий стійкий до алкоголю, як я очікувала. Його очі вже скляніють, і коли я йду, він надто «теплий», щоб устати з дивану й провести мене до дверей. Я переходжу вулицю назад до свого будинку і з вітальні оглядаю район. Кожне освітлене вікно — діорама в життя людей, яких я начебто знала, але тепер розумію, як мало насправді бачила. Я б ніколи не подумала, що Ларрі з його курячими лапками — донжуан. Що Лорелея з Джонасом діляться таємницями в «Старбаксі». Схоже, я просто нерозумна домогосподиня, така нерозумна, що навіть не знала, що мені зраджує власний чоловік.

Іду до кухні й наливаю собі келих «мерло». Я не така тупа, щоб напитися вдома у Джонаса; ні, місце налигатися — це приватність власного дому, де нікого немає і ніхто цього не побачить. Зараз лише дев’ята тридцять, надто рано, щоб лягати спати, але я вже готова, щоб цей день закінчився.

Прикінчую свій келих вина і наливаю ще один.

Що ще відбувається в моєму районі, про що я не знаю? Ґріни — все ще загадка для мене, їхні жалюзі вічно закриті, а доступ до їхніх таємниць забороняють мені донька та поліція Ревіра. Потім Трішія Теллі, яка досі не повернулася додому, зі своїми батьками, Джекі та Ріком, які тепер мене уникають. Лише кілька тижнів тому Джекі просила моєї допомоги у пошуках доньки. Тепер вона не хоче зі мною водитися. У цьому будинку також щось відбувається, що розриває цю родину на частини, і я гадки не маю, що саме.

Можливо, мені слід послухати Джейн і займатися своїми справами. Так, сьогодні ввечері це здається дуже доброю порадою. Перестати стежити, гадати, ставити запитання. Думаю, саме так я й зроблю.

А потім я чую постріл.