Послухай мене

11

Мобільний телефон пересічного американця нараховує до 250 вхідних чи вихідних дзвінків на місяць, і в цьому плані Софія Суарес була абсолютно пересічна, судячи з журналу телефонних розмов за попередній рік. Джейн сиділа за своїм столом, проглядаючи ці дзвінки у пошуках чогось незвичайного, якогось імені, яке б запалило в її голові попереджувальний сигнал, але увагу ніщо не привертало. Там повторювалися дзвінки до та з лікарні «Пілґрім», де Софія працювала, до перукарки та компанії кредитних карток, сантехніка та авторемонтної майстерні. А до минулого листопада — багато дзвінків до її чоловіка Тоні. Ця схема вказувала на життя звичайної жінки, що стриглася раз на місяць, чиїй машині потрібно було час від часу міняти мастило і чия раковина іноді забивалась.

Поки Джейн сканувала перелік дзвінків, Фрост займався тим самим за своїм столом — ще одна пара очей, що вивчала той самий журнал телефонних розмов Софії.

У листопаді їхній ритм різко набув шаленого темпу, з більшістю дзвінків на один номер: лікарні «Пілґрім», де тоді лежав у реанімації її чоловік. Записи відображували наростання відчаю Софії, коли вона знову і знову дзвонила, щоб почути про стан Тоні.

Чотирнадцятого грудня її дзвінки до лікарні різко припинилися. Цього дня її чоловік помер.

Джейн уявила дні, що передували цій даті, напад тривоги, який Софія, мабуть, відчувала щоразу, як дзвонив її телефон. Як медсестра, Софія мала розпізнавати ознаки того, що її чоловік згасає. Вона мала бачити, що кінець близько. Джейн знову подумала про усміхнені обличчя цієї пари на їхньому весільному фото — нагадування, що навіть у найщасливіші миті трагедія чекає свого часу.

Вона залишила цей сумний місяць позаду і перейшла до записів за січень. Лютий. Березень. Дзвінки до та з лікарні «Пілґрім», до місцевого стоматолога і Джамала Берда. Жодних сюрпризів. Джейн дійшла до квітня і зупинилася. Тут була ще одна різка зміна схеми з низкою нових телефонних номерів. Останні кілька тижнів свого життя Софія Суарес телефонувала людям та в місця, з якими ніколи не контактувала раніше.

Джейн крутнулася до Фроста.

— Квітень, — сказала вона. — Ти його вже дивився?

— Тільки наближаюсь. А що?

— Подивися двадцяте квітня. Вона дзвонила на номер, зареєстрований на Ґреґорі Бушара в Сакраменто, Каліфорнія.

Фрост просканував записи, знайшов потрібну дату.

— Бачу. Дзвінок тривав п’ятдесят п’ять секунд. Нетривала розмова. Хто такий цей Бушар?

— Подивимося. — Вона взяла свій стаціонарний телефон на столі і набрала номер. Після трьох гудків чоловічий голос видихнув:

— Алло?

Джейн увімкнула гучний зв’язок, щоб Фрост теж міг чути.

— Детектив Джейн Ріццолі, бостонська поліція, я розмовляю з Ґреґорі Бушаром?

Секунда тиші, потім насторожене.

— Так, це я. У чому річ?

— Ми розслідуємо смерть жінки на ім’я Софія Суарес. Згідно з журналом її телефонних дзвінків, вона дзвонила на ваш номер двадцятого квітня. Чи можете ви розповісти нам щось про цей дзвінок?

Довга павза.

— Ви сказали, що Софія померла?

— Так.

— Що сталося? Це був нещасний випадок?

— Боюсь, що ні. Ми розслідуємо вбивство.

— О, Господи. Кеті страшенно засмутиться.

— Кеті?

— Моя дружина. Це з нею намагалась зв’язатися Софія.

— Вони змогли поговорити?

— Ні, Кеті була у відрядженні, коли Софія залишила повідомлення. Кеті намагалась їй передзвонити, коли повернулася додому, але вони так і не зв’язалися.

— Чи можу я поговорити з вашою дружиною?

— Її знову немає вдома. Вона працює роз’їзною медсестрою в турах «Нешнл Джеогрефік». Знаєте, щоб багаті клієнти були живі й здорові. Я подивлюся її графік, але, гадаю, наразі вони десь на півдні Тихого океану.

— Як щодо повідомлення, яке Софія залишила на вашому телефоні? Воно збереглося?

— На жаль, ні. Його вже стерли.

— Ви знаєте, про що там було?

— Гм, приблизно. Я чув, коли Кеті його слухала, і... — По телефону Джейн чула, як він зробив глибокий вдих. — Перепрошую, я цим дещо приголомшений. У мене ще ніколи не було знайомих, яких убили.

— То що було у повідомленні? Пане Бушар?

— Так. Гадаю, там було просто щось про їхні старі часи в реанімації.

— Вони разом працювали? Ваша дружина із Софією?

— Це було п’ятнадцять, двадцять років тому, в лікарні в Мені. Потім я отримав цю роботу в Каліфорнії, і ми переїхали сюди. Ми були на весіллі Софії в Бостоні, але це було вже давно.

— Ви знаєте, чому вона дзвонила вашій дружині?

— Гадки не маю. Можливо, згадати старі часи? — пауза. — Як це пов’язане з вбивством?

— Я не знаю. Просто йду по кожному сліду. Будь ласка, скажіть вашій дружині подзвонити мені, якщо вона має якусь інформацію. — Джейн відключилася і подивилася на Фроста. — Ну, це був глухий кут.

— Можливо, він якось пов’язаний з іншими дзвінками, — сказав Фрост. — Вони всі були за кодом 207. Штату Мен.

— Де Софія з дружиною Бушара колись працювали разом.

— Вона дзвонила за дуже дивним переліком місць. Автозаправка в Августі. Школа в Бангорі. Ресторан у південному Портленді. Медичний центр східного Мену. Чи є якийсь зв’язок між усіма цими номерами?

Джейн знову взяла свій стаціонарний телефон.

— Є лише один спосіб з’ясувати. Я беру перший номер.

Фрост крутнувся до свого телефона, а Джейн уже надзвонювала до Августи. Після лише двох гудків відповів різкий жіночий голос.

— Заправка. — Це був явно голос людини, що має більш нагальні справи.

— Детектив Ріццолі, бостонська поліція. Ми розслідуємо смерть жінки на ім’я Софія Суарес. Згідно із записами її телефонних дзвінків, вона дзвонила до вас у понеділок, двадцять першого квітня о десятій ранку. Це не ви випадково з нею розмовляли?

— У понеділок? Так, ймовірно, це я відповіла по телефону того дня. Я тільки не пам’ятаю клієнтки з таким ім’ям.

— Вона дзвонила з Бостона.

— Не знаю, навіщо комусь дзвонити нам з Бостона. Якщо тільки вона не намагалась щось нам продати, бо ми отримуємо купу таких дзвінків. Можливо, вона помилилася номером?

— Ви впевнені, що не пам’ятаєте, як говорили з нею?

— Вибачте, але ні. Ми також продаємо лотерейні та автобусні квитки, і багато людей телефонують нам через них. А двадцять перше квітня — це вже з місяць тому. Хай через що вона дзвонила, мене це не зачепило.

Із заправкою все зрозуміло.

Наступним у переліку Джейн був ресторан у південному Портленді, дзвінок куди о другій тридцять дня двадцять четвертого квітня тривав якісь тридцять секунд. Зараз був обід, найгірший із можливих час для дзвінку до ресторану, але Джейн все одно набрала номер.

Відповів чоловічий голос:

— Ресторан, як я можу вам допомогти?

Як і жінка із заправки, він не пригадував дзвінка від Софії і навіть не знав нікого з таким ім’ям.

Джейн відключилася, спантеличена тим, чому Софія телефонувала на ці номери. З розчарованого тону Фроста, вона зрозуміла, що з номерами, на які дзвонив він, пощастило не більше. Вона продивилася записи до другої половини дня середи перед смертю Софії. Доктор Антрім бачив, як вона говорила по телефону на парковці, і цей дзвінок вразив його як дивно потайливий, — але єдиний дзвінок, який вона зробила того пообіддя, був о другій сорок шість. І був він на центральний комутатор лікарні «Пілґрім». Не було жодної можливості простежити, з ким саме Софія зв’язалася.

— Є якісь успіхи? — спитав Фрост.

— Ні. А в тебе?

— Я говорив із секретаркою школи в Бангорі. Вона не впізнала ім’я Софія Суарес і не згадала телефонний дзвінок. Але вона цілий день приймає дзвінки від батьків та учнів.

— А дзвінок до медцентру східного Мену?

— Він був до їхнього архіву. Працівник не пам’ятає розмови з Софією.

Джейн здригнулася, коли її мобільний видав убивчий скрегіт скрипок.

— О, ні, — сказав Фрост. — Геть забув тобі передати. Вона дзвонила мені кілька годин тому.

— Моя мама дзвонила тобі?

— Вона просила мене сказати, щоб ти їй передзвонила. — Він скривився на дратівливий рінгтон Джейн. — Чому б тобі не відповісти? Вона просто подзвонить знову.

Джейн зітхнула й узяла слухавку.

— Привіт, ма.

— Чому до тебе завжди так важко додзвонитись?

— Я працюю.

— Над тією самою справою?

— Це тобі не телевізор. Ми не розкриваємо все за годину.

— Бо ця ситуація тут у нас може привернути твою увагу.

— Немає там у вас ніякої ситуації. Ти ж сказала мені, що Трішія написала батькові, і з нею все гаразд.

— Я не впевнена, що ця ситуація вже розв’язана. Але я тепер дзвоню з геть іншого питання.

Джейн подивилася на Фроста і самими губами промовила: «Рятуй».

— Я лише думаю, що маю право знати, чи не загрожує мені небезпека, — сказала Анджела. — Вони просто через вулицю. Хто знає, а раптом це якась нова злочинна секта чи щось таке?

— Ти знову про нових мешканців?

— Так.

— Чому б тобі не подзвонити в поліцію Ревіра? Це їхня юрисдикція.

— Але я не маю доньки в поліції Ревіра.

— Як щодо того, щоб подзвонити Вінсові? Він знатиме, що робити. «І він ніколи не пробачить мені цієї пропозиції».

— Вінс нічого не може зробити. Він ще в Каліфорнії.

— Але ж він був копом. Він має інстинкти.

— Він не має доступу до бази даних власників зброї. Джейн затнулася.

— Зброї? Якої зброї?

— Для початку — тієї, яку Метью Ґрін ховає під сорочкою. Пістолета. Він дуже схожий на той, що раніше носив Вінс.

— «Ґлок»?

— Може бути. Це точно не якийсь старомодний револьвер.

— Як ти про це дізналась?

— Я дивилася через паркан Джонаса, намагаючись з’ясувати, що там за шум молотка та дрилі. І знаєш, що я побачила? Що Ґрін встановлює на всі свої вікна ґрати. Неначе перетворює будинок на якусь в’язницю надсуворого режиму. Тож я стежу за ним, він нахиляється — і ось, у нього на поясі... Пістолет. Можливо, «ґлок». Ти завжди говориш мені, які в штаті Массачусетс суворі закони щодо цього. Навіщо цьому типові носити приховану зброю?

На хвилинку Джейн замовкла. Було безліч законних причин, навіщо людині носити приховану зброю. Можливо, він із правоохоронних органів. Можливо, він військовий. Можливо, він законослухняний громадянин, якому просто подобається знати, що він може захистити свою фортецю.

— У будинку може бути й інша зброя, — сказала Анджела. — Там великий підвал. Унизу достатньо місця, щоб тримати кілька базук.

— Гаразд, гаразд, — сказала Джейн. — Я подивлюся, чи має Метью Ґрін дозвіл.

— Добре. Поговоримо про це, коли ви всі приїдете на вечерю. Мора збирається запросити свого друга Деніела, а м’ясник припас для мене чудову баранячу ногу.

— На вечерю?

— Тільки не кажи, що ти забула.

— Ні, звісно, ні. «Дідько, я забула». — Джейн зробила паузу, і її увагу привернув Фрост, що розмахував роздруківкою журналу телефонних дзвінків. — Ма, я маю йти. Мене кличе Фрост.

— О, і скажи, хай цей милий Баррі Фрост теж приходить. — Анджела запнулася. — Навіть якщо це означає, що нам доведеться мати справу з його дружиною.

Джейн відключилася і подивилася на Фроста.

— Ви з Еліс запрошені на вечерю в будинку моєї мами наступної суботи. Бараняча нога. Еліс ще на тій дивній дієті?

— Вона зможе обійтися без м’яса. Але поглянь на це. — Він вказав на пункт у кінці роздруківки. — Цей дзвінок вона зробила сюди, дев’ятнадцятого травня о восьмій ранку. Код Массачусетсу. Тривав шістнадцять хвилин.

— Шістнадцять хвилин. Це не могла бути помилка номером.

— І це достатньо довго для важливої розмови. Я вже пробував туди додзвонитись, але там не відповідають.

— Спробуймо знову.

Вона потягнулась по стаціонарний телефон, набрала номер і відчула, як у неї прискорився пульс. Гудок був лише один, після чого анонімно електронний голос відповів: «Абонент, з яким ви намагаєтесь зв’язатися, зараз недоступний...».

— Усе ще не відповідають. — Джейн відключилася і насупилася на журнал дзвінків. — Біля цього номеру немає імені.

— Бо це абонент передплаченого мобільного зв’язку, — сказав Фрост.