Послухай мене

12

На дереві співав яскраво-червоний кардинал, відлякуючи конкурентів гучним чи-чир, тік-тік-тік-тік-тік. Під час довгих тижнів реабілітації після ДТП вона так мало бувала на вулиці, що тепер для неї було радістю просто вдихати свіже повітря знову і слухати пташиний спів. Поки її батько від’їхав, щоб припаркувати машину, вона насолоджувалась цими кількома хвилинами на самоті перед воротами кладовища, дивлячись, як ця чубата пташка стрибає з гілки на гілку, голосно стверджуючи свій суверенітет. Вдалині прогримів грім, і вона відчула в повітрі присмак близького дощу. Емі сподівалась, що батько здогадається принести з машини парасольку. Він, може, й блискучий клініцист у лікарні, але у питаннях повсякденного життя буває неуважний, як будь-яка інша людина.

Чи не відчула вона щойно краплину дощу? Дівчина підняла очі. В останні пів години, відколи вони поїхали з дому, небо потемнішало до кольору олова. Хмари, що клубочилися над головою, раптом позбавили її рівноваги, і вона мусила спертися на ціпок.

Дівчина навіть не помічала чоловіка, що стояв біля неї.

— Дивовижно, скільки галасу може створювати одна маленька пташка, — сказав він.

Вона розвернулася, вражена його раптовою появою, навіть якщо сам цей чоловік здавався геть незагрозливим. Йому було вже далеко за п’ятдесят, а вдягнений він був відповідно до погоди, у дощовик. Плащ на ньому висів, наче дістався йому від попереднього власника з ширшими плечима. Обличчя було тонким і безбарвним, очі — непримітного відтінку сірого, проте щось у ньому здавалось знайомим; вона просто не могла згадати, як чи де вони могли зустрічатися. Березнева ДТП стерла окремі фрагменти її пам’яті, і ця людина могла бути одним із таких втрачених спогадів. Він дивився на неї трохи задовго, а потім, ніби відчувши, що їй від того некомфортно, спрямував погляд знову на кардинала, що сидів над ними.

— Захищає свою територію, — сказав він. — Його гніздо, мабуть, десь поблизу. Зараз він, ймовірно, має кількох пташенят для захисту.

— Я небагато знаю про птахів, — визнала вона. — Просто люблю спостерігати за ними.

— Хіба ми всі не любимо? — Він подивився на її сукню, скромну і занудно чорну. — Ви приїхали на похорон?

— Так, Софії Суарес. Ви теж тут заради неї?

— Ні. Просто прийшов до людини, яку колись знав.

— О. — Вона не зрозуміла, чи мав він на увазі когось живого, чи мертвого, а спитати не наважувалась.

— Я лише шкодую, що в нас було так мало часу разом, — сказав він тихо, і з суму в його голосі вона зрозуміла, що це був хтось із померлих.

— І ви все ще провідуєте її? Це так мило. — Вона усміхнулася до нього, і він усміхнувся у відповідь. Між ними неначе щось змінилося. Наче повітря раптом зарядилося статикою.

— Ми знайомі? — нарешті спитала вона.

— А я видаюся вам знайомим?

— Не впевнена. Я потрапила в ДТП, ще в березні, і відтоді в мене невеличкі проблеми з пам’яттю. На імена. Дати.

— То ось навіщо вам ціпок.

— Він потворний, правда? Я мала б вибрати щось крутезне і; модне. Але скоро він мені вже все одно не знадобиться.

— Як це сталося? ДТП?

— Той божевільний водій збив мене на переході. Я щойно вийшла з кампусу і... — Вона зупинилася. — Це звідти я вас знаю? З Північно-Східного університету?

Пауза.

— Можливо, ми перетиналися там.

— Кафедра мистецтвознавства, можливо?

— Це те, що ви вивчаєте?

— Я мала вже закінчити цього місяця, але провела два місяці на реабілітації, намагаючись знову встати на ноги. Усе ще почуваюся такою незграбною.

— Ну, як на мене, ви маєте просто чудовий вигляд, — сказав він — Краще, ніж чудовий, попри ціпок.

Його погляд раптом став таким пильним, що знітив її, і вона відвернулася. І побачила, як батько йде до неї з парковки і несе парасольку. Ось він, наче чапля, застрибнув на брівку.

— Добре, що ти її не забув, — сказала вона. — Може задощити будь-якої хвилини.

— Хто ця людина, з якою ти розмовляла?

Вона розвернулася до свого нового знайомого, але чоловік зник. Ошелешена, просканувала поглядом доріжку і встигла помітити, що він уже за воротами кладовища.

— Це дивно.

— Ти його знаєш?

— Я не впевнена. Він сказав, що з Північно-Східного. Можливо, він там викладає.

Батько взяв її за руку, і вони пішли до воріт.

— Твоя мама дзвонила в паніці, — сказав він. — Кейтеринг досі не приїхав.

— О, ти ж її знаєш. Вона й сама може нашвидкуруч зготувати п’ятсот канапок.

Він глянув на годинник.

— Уже майже десята. Ми не хочемо запізнитися до Софії.

«До Софії», яка навіть не дізнається, що вони були там. Проте для них чомусь було важливо, що вони там. Що цього похмурого дня ті, хто її знав, стоятимуть біля її могили й оплакуватимуть її відхід.

— Думаєш, ти зможеш пройти всю дорогу? — спитав батько. — По траві може бути важкувато.

— Я впораюсь, тату, — відповіла вона, хоч нога вже боліла від вологого повітря. Ймовірно, вона тепер завжди болітиме. Навіть коли поламана нога загоюється, пам’ять про перелом залишається в кістках, відлунюючи болем із кожною зміною погоди. Але Емі не скаржилась. Коли вони з батьком проходили, взявшись за руки, крізь ворота кладовища, вона тримала цей біль у собі.