Послухай мене

20

Цілу ніч гримів грім, і поки вони їхали на північ, машину заливав дощ. Джейн наполягла на тому, що вестиме вона, бо коли погода така гидотна і дороги стають слизькі, за кермом вона найбільше довіряє собі. Вони з Фростом уже їздили цим шляхом у попередніх розслідуваннях — на північ до Мену через Кіттерський міст. Вони були напарниками так довго, що нагадували вже стару подружню пару, де обом комфортно з довгими періодами тиші, і впродовж години майже не говорили, поки «двірники» розганяли по вітровому склу воду, а вітер намагався зіштовхнути машину з дороги.

Заїхали до Мену вже на вісімдесят кілометрів, коли Фрост нарешті сказав:

— Шкода, що так вийшло з суботнім вечором.

— З чим?

— Вечерею в будинку твоєї мами. Еліс сидить на цій дивній дієті, розумієш. Я хвилювався, що твоя мама може бути засмучена тим, що вона мало їла.

— А шо в неї за дієта така дивна?

— Та з книжки цього гуру здоров’я. Вона ще й змінюється щотижня. Одного тижня Еліс запихається білком. Наступного їсть лише салати. Так випало, що це був її салатний тиждень. Я сподівався, що твоя мама не помітить.

— Повір мені, вона помічає кожну виделку, яку хтось відправляє до рота. У неї в голові — калькулятор, яким вона вираховує з’їдене до калорії. — Джейн глянула на нього. — Як у вас, до речі? В тебе з Еліс?

Він знизав плечима.

— То добрі дні, то погані. Здебільшого добрі.

— Вона згадує?.. Ну, ти знаєш. Його.

— Ми це пройшли. У будь-яких стосунках потрібно навчитись рухатися далі, чи не так? Важливо те, що вона повернулася до мене. — Він подивився на дощ, що струменів вітровим склом. — Мені було погано самому. Я ненавидів бути один, реєструвався на цих дурних сайтах знайомств. Ти пам’ятаєш.

Так, Джейн справді пам’ятала, бо він ділився своїми жалями після кожної відмови, кожного катастрофічного побачення. Вона чула про них усі, і навіть якщо не особливо симпатизувала Еліс, Фрост явно кохав її і був нещасний без неї.

— Все одно, коли говоритимеш з мамою, скажи їй, що це ніяк не пов’язано з її кулінарним талантом. Це просто дієта Еліс.

— Я їй передам, — сказала Джейн, але вона знала; якщо ти тільки не в комі, у тебе немає жодних виправдань за відмову їсти з любов’ю приготовані страви Анджели.

— Схоже, буря стихає, — сказав він.

Дощ поменшав до мряки, але коли Джейн глянула на небо, то побачила чорні хмари, що клубочилися на півноче. В тому напрямку, куди вони їхали.

— Вона повернеться.

Двома годинами пізніше вони повернули на брудну дорогу. Буря накидала там цілу смугу перешкод із гілок, і Джейн мусила об’їжджати їх на шляху до того, що колись було домом викладачки Колбі-коледжу Елоїзи Крейтон. На під’їзній доріжці вже була припаркована автівка зі службовими номерами штату Мен, і коли вони під’їхали до неї, водійські дверцята відчинились і з них вийшов просто якийсь медвідь, а не людина. Це був чоловік за сорок, одягнений по погоді в дощовик, але його коротко підстрижене волосся було непокрите, і він стояв без капелюха під мрякою, терпляче чекаючи, поки вони виберуться зі своєї машини.

— Детектив Ріццолі? Я — Джо Тібодо.

— А це мій напарник, детектив Фрост, — сказала вона і розвернулася до оселі. Це був симпатичний дерев’яний будинок з великими вікнами та високим дахом, що ідеально пасував такій масивній конструкції. — Вау. Чудове місце.

— Так, скидався б на будиночок мрії, якби не історія, що з ним пов’язана. — Він косо зиркнув на небо. — Ходімо всередину, поки не полило знову.

— Ви сказали, що зараз тут хтось живе? — спитала Джейн, коли вони піднялися сходами на ґанок.

— Ной та Енні Луц. Енні чекає на нас. Вона не надто щаслива щодо причини нашого візиту. Її це, певно, непокоїть, нагадує про те, що тут сталося.

Перш ніж вони встигли постукати, вхідні двері розчахнулися, і на порозі з’явилася молода жінка, притримуючи на стегні білявого малюка.

— Здрастуйте, Енні, — сказав їй Тібодо. — Дякую за дозвіл нам роздивитися навколо.

— Мушу визнати, що мені це трохи неприємно. Згадувати це знову. — Енні подивилася на Джейн із Фростом. — Тож ви з бостонської поліції?

— Так, мем, — сказала Джейн.

— Сподіваюсь, цей візит означає, що ви нарешті збираєтесь його заарештувати. Бо мені ненависна думка, що він усе ще ходить десь там. Правда в тому, що якби я раніше знала, що тут сталося, то ніколи б не дозволила своєму чоловікові підписати договір оренди.

Вони зайшли до будинку, Джейн підняла очі й побачила відкриті балки, що здіймалися арками в шести метрах над головою. Вікна від підлоги до стелі виходили на задній двір, оточений лісом. Хоч сам будинок був просторий, ці близькі дерева та чорні хмари, що збиралися вгорі, робили краєвид некомфортно клаустрофобним.

— Скільки ви вже тут живете, пані Луц? — спитала Джейн.

— Вісім місяців. Мій чоловік викладає в Колбі-коледжі. На кафедрі хімії. Ми переїхали сюди з Лос-Анджелеса, і коли побачили цей будинок, не могли повірити, як дешево його здавали. Потім няня розповіла мені про... — Енні поставила свого непосидючого малюка, і він одразу побіг до плюшевого коали, що лежав на підлозі. — Я була шокована, коли почула, що тут сталося вбивство.

— Ви навіть не здогадувались, коли заселилися? — спитав Фрост.

— Ні, і, гадаю, агент мав сказати про це моєму чоловікові, чи не так? Ноя це не надто напружує, але ж це не він сидить удома сам з дитиною весь день. Я знаю, що це було вже давно, але все одно. — Вона обійняла себе, ніби до будинку раптом увірвався холодний вітер. — Такі історії насправді ніколи не минають без сліду.

— Я збираюсь провести їх будинком, Енні, — сказав Тібодо. — Нічого, якщо ми подивимося спальні?

— Нічого, йдіть. — Вона подивилася на сина, що сидів на підлозі, щасливо граючись з цілим зоопарком м’яких іграшок. — Я буду тут, унизу, з Ноланом. Можете вільно все роздивитися, що тільки захочете.

— Дякуємо, мем, — сказав Фрост, але Енні вже сиділа на підлозі біля дитини і на них не дивилася. Можливо, не хотіла згадувати про причину їхньої появи в її домі.

Тібодо першим піднявся сходами на майданчик другого поверху. Джейн подивилася вниз через поручні, де Енні гралася з сином у величезній кімнаті під ними. З цього підвищення вона бачила над деревами за панорамними вікнами вкриті туманом гори. Небо потемнішало ще дужче, і хмари рухалися чорною завісою. Вдалині погримував грім.

— Спальня жертви отам, — показав Тібодо.

Вони пройшли за ним відкритою галереєю до головної спальні, де навислі балки й дедалі щільніші грозові хмари створювали зловісний присмерк. Коли зайшли всередину, він зачинив двері, і Джейн зрозуміла, чому. Енні була вже й так знервована візитом, а те, що він збирався їм розповісти, розбурхало б її ще дужче.

— Дев’ятнадцять років тому старшим детективом у цій справі був Ден Трембле, — сказав Тібодо. — Розумний хлопець, дуже ретельний. На жаль, торік він помер від раку легень. Я дробив для вас копії важливих документів (вони внизу в машині), але можу підсумувати все, що вам потрібно знати про цю справу. Коли це сталося, я був лише скромний патрульний, але перший приїхав на місце. І пам’ятаю кожну жахливу деталь. — Він обвів поглядом спальню, дивлячись вдалину, ніби згадуючи той день, коли уперше приїхав до цього будинку, хоч відтоді це приміщення безумовно змінилося. Луци обставили його у стилі скандинавського модерну, і тепер там було велике ліжко з полірованого клену й килим із чітким геометричним візерунком. На комоді світлого дерева стояло фото усміхненої родини Луців: Енні, її чоловіка Ноя і їхнього рожевощокого сина. З його підстриженою борідкою та окулярами Ной Луц в усьому був схожий на викладача хімії коледжу, людину науки, що, ймовірно, не вірила у прокляті місця. Чи відчував він колись, стоячи в цій кімнаті, хоч найменший холодок від знання того, що тут сталося? Чи визирав він із вікон спальні на наступ лісу й гадав, що ще може приховувати їхній будинок? Джейн не вірила в привидів, але навіть вона відчувала темряву, навислу над цим місцем, відлуння, що ніколи не зникне повністю.

Чи, може, це був просто гуркіт грому.

— Був ранок вівторка, — сказав Тібодо. — Жертва не прийшла на два заняття, які мала вести днем раніше, і не відповідала на телефон. Мені доручили поїхати до її будинку й перевірити, чи все гаразд.

— Що вона викладала в Колбі? — спитав Фрост.

— Англійську літературу. Доцентка, тридцять шість років, нещодавно розлучена. Вона жила в цьому будинку близько року. Того дня, коли приїхав її перевірити, я гадав, що вона просто захворіла й забула поінформувати коледж, що не прийде. Вбивство в цих краях не одразу спадає на думку. Це безпечний район. Родини з дітьми, студенти коледжу. Жодних злочинів, які ви, ймовірно, бачите в себе в Бостоні. Ти просто не очікуєш... — Він зітхнув. — Хай там як, я не був готовий до того, що знайшов.

— Я приїхав сюди близько одинадцятої ранку. Була середина жовтня, гарний день, круговерть барвистого листя. Спочатку я не помітив нічого поганого. Передні двері були замкнені. Я подзвонив, але ніхто не відповів. Її автівка стояла під навісом, тож я зрозумів, що вона, мабуть, удома. У мене почало з’являтися це відчуття, що зароджується в глибині живота, коли ти розумієш, що щось тут не так. Можливо, вона дуже хвора чи впала зі сходів. Або там якась проблема з пічкою, і вона померла від отруєння чадним газом. Я обійшов дім і потрапив у задній двір, де ті великі вікна виходять на ліс, і побачив, що двері на ґанку прочинені. Не схоже було, що їх зламали, тож або вона забула їх замкнути, або хтось скористався ключем.

— Хто ще мав ключ? — спитала Джейн.

— Ми знаємо, що його мав колишній чоловік, але люди тут не завжди замикають двері на ніч. Таке вже тут місце. І вона завжди тримала запасний ключ під каменем на задньому ґанку. Ми знайшли його там, усе ще під каменем.

— Хто знав про той ключ?

— Багато людей. Няня. Прибиральниця. Робітники, що ремонтували кухню.

— Іншими словами, пів містечка.

— Десь так. — Він підійшов до вікна і подивився на дедалі темніше небо. — Того дня було ясно й сонячно. Жодного дощу кілька тижнів, жодних брудних слідів до будинку. Лише купа листя, занесеного вітром крізь прочинені задні двері. Я зайшов усередину і почав підійматися сходами. І тоді помітив мух. І вперше почув цей сморід — ну, ви його добре знаєте. Таке не забудеш. Я піднявся сходами, досяг майданчика і там знайшов її, на підлозі коридору одразу за порогом цієї спальні. На ній була нічна сорочка, а двері спальні були широко розчинені. Схоже було, що вона встала з ліжка, вийшла в коридор і зіткнулася віч-на-віч зі зловмисником. — Він подивився на Джейн із Фростом. — У неї на шиї були сліди задушення, синці, явно залишені пальцями. Той, хто це зробив, був достатньо сильний, щоб задушити жінку голіруч. І, судячи зі смороду й мух, це сталося принаймні за кілька днів до того. Я нічого не торкався й не совав. Залишив її так, як знайшов і вже збирався доповісти про це, коли помітив кролика.

— Якого кролика? — спитала Джейн.

— Плюшевого рожевого кролика. Він лежав на підлозі, в коридорі. Отоді мені справді стало зле. Ніхто не казав мені, що в будинку була дитина. Я пройшов далі по коридору, зазирнув до наступної спальні, і вона явно була дитяча. Рожеві фіранки, ковдра з принцесами на ліжку. Я все обшукав: спальні, підвал, територію навколо будинку, але не знайшов дитини. Не знайшла її й пошукова команда, що прочесала весь той ліс. — Вік похитав головою. — Та маленька дівчинка зникла.